Зумовленість правової природи медіації буттєвим устроєм людського світу

Метою цього підрозділу монографії є аналіз міри та способів впливу на правову природу медіації буттєвого устрою людського світу. Поняття буттєвого устрою людського світу належить до ключових понять пізнавальної традиції практичної філософії, про яку ми вже неодноразово писали.

Витоки цієї концепції Е. Гуссерля сягають своїми коренями 1910-1911 років, його «Лекцій про природне розуміння світу» і «Лекцій про інтерсуб'єктивність», прочитаних студентам. У вищезазначених курсах лекцій ця категорія не була змістовно розкрита, а тільки введена у науковий обіг. Однак уже у рукописі «Конституція духовного світу», написаному між 1913 та 1917 роками, життєвий світ концептуалізувався Е. Гуссерлем як первинна даність, яка існує ще до того, як феноменолог зайняв щодо неї рефлексивну позицію. Ця даність охоплює все те, що не стосується суб'єкта дії та відзначається інтерсуб'єктивним знеособленим характером^[163] і конституює соціальний світ^[164]. Найбільш повно та адекватно вона проявляється у людських правах. У рукописі «Конституція духовного світу» Е.Гуссерль переносить логічний закон, відповідно до якого висновок випливає із посилань, на сферу аксіології і формує аналогічний

79 йому закон взаємозв’язку цінностей життєвого світу та мотивації. Після цього остання стала тлумачитися ним у якості специфічної інтенціональності^[165].

Вищезазначена обставина, як неодноразово зауважували дослідники творчої спадщини Е. Гуссерля, мала негативні наслідки, а саме змішування конститутивних функцій особистого й трансцендентального Я.

Така методологічна двоякість пізнавального підходу Е. Гуссерля при з’ясуванні ним поняття життєвого світу ніяк не впливає на фундаментальну антиномічність як базову структуру людського світу, яку, за словами Томаса Ренча, «ми маємо осягати, з одного боку, як природну фактичність, а з другого боку, як проект в свободі»^[167], а також, згідно з його ж висновом, на асиметричність буттєвого устрою людського світу^[168].

Прояснивши у вищезазначений спосіб категорію людського світу як світу суспільного, нам також необхідно з'ясувати і поняття буттєвого устрою у цій самій пізнавальній традиції. Як його синонім у ній зазвичай вживається поняття буття. Потреба такого з'ясування передусім зумовлена частою онтологізацією цього поняття на зразок онтологічного статусу поняття людського світу. З метою прояснення поняття буттєвого устрою доцільно застосувати творчий доробок Т. Аквінського, оскільки саме він «увійшов в історію філософії як мислитель Буття»^[169].

Зокрема, А. Баумайстер підкреслює, що відповідно до концепції Т. Аквінського «буття - це не ось ця або он та річ, що існує, а якийсь внутрішній принцип речі й те, що річ отримує завдяки цьому принципові. Ця троянда або ця людина не є буттям, - пояснював він, - а має буття» (виділено нами. - Р.Г., П.П.)^[170].

У подальшому розгляді зазначеної проблеми А. Баумайстер вдається до ще переконливішої аргументації: «...буття, - наголошує він, - це не те, що реально існує, а те, що уможливлює існування, що вводить в існування.

Розкриваючи буттєвий устрій людського світу за допомогою категорійно-понятійного апарату Т. Аквінського, А. Баумайстер резюмує: «Отже, є багато визначальних факторів, які конститутують речі, події та стосунки в рамках нашого світу. Ці фактори є чимось дуже важливим, чимось таким, що має неабияку силу і справляє потужний вплив на те, що відбувається у світі. Це принципи, правила, причини та закони. Вони не є речами та подіями, але визначають, конституюють і направляють речі та події»^[172].

Особливо переконливо А. Баумайстер деталізує власне пояснення буттєвого устрою людського світу за допомогою його принципів: «Принципи - це не те, завдяки чому щось існує, пізнається або здійснюється. Принцип несуперечності є одним з

81 фундаментальних принципів мислення, хоча він не є чимось емпіричним і його значущість не обґрунтовується через досвід. Те, що людина має невід’ємні права і що позитивні закони держави не можуть порушувати ці права, - продовжує він, - один із фундаментальних принципів людського співіснування. Він є дієвим принципом, а не якоюсь емпіричною річчю. Понад те, його універсальна значущість також не обґрунтовується через чуттєвий досвід. Проте він не менш реальний, ніж ці яблука або ті апельсини на столі. І наше мислення, й наші вчинки керуються фундаментальними принципами, без яких ні правильне мислення, а ні моральні вчинки були б неможливі»^[173].

Отже, матеріальна феноменологія і практична філософія під буттєвим устроєм людського світу розуміють його фактичну даність. Вона сконструйована, як переконує вищевикладене, за допомогою взаємозв’язку цінностей життєвих світів індивідів та їх мотивацій. Зазначена даність охоплює собою все те, що не стосується суб’єктів суспільної взаємодії, має інтерсуб’єктивний характер та детермінує соціальний світ. Найадекватніше ця даність проявляється у людських правах, які спільно із правилами, принципами та законами суспільного співбуття індивідів і є конституентами буттєвого устрою людського світу.

Базовим принципом буттєвого устрою людського світу виступає його тотальна фактична суперечливість. З одного боку, ця суперечливість є запорукою буяння життя, неодмінним атрибутом його, а з іншого - несе в собі потенційні загрози у формі конфліктів (спорів), що без своєчасного вирішення стають небезпекою для суспільства та навіть спроможні призвести до його повного знищення. Переконливим прикладом цього може бути факт того, що величезна кількість людських цивілізацій, які існували на Землі, загинули через неспроможність подолати власні конфлікти (спори). Як наслідок - останні трансформувалися в антагонізми й знищили відповідні суспільства^[174]. Саме це робить необхідним розцінити тотальну

фактичну суперечливість людського світу як другу онтологічно укорінену причину, що породжує потребу в медіації і задає їй правову природу.

Окреслена суперечливість буттєвого устрою людського світу, як правило, проявляється у формі бінарних опозицій, асиметрій та симетрій, однак у різних випадках їх природа різна. Як переконує аналіз спеціальної наукової та філософської літератури, наразі має місце широкий діапазон думок з цієї проблематики. Водночас наявні і деякі спільні підходи представників різних пізнавальних традицій до пояснення суперечливих буттєвих властивостей людського світу. Це очікувано, оскільки дійсність, що відображалась у таких текстах, була аналогічною - суперечливою та біполярною. Авторитетний методолог науки В. Попков на основі ґрунтовного аналізу явища біполярності, яке він назвав генетичною двоєдністю або подвійністю, довів, що кожне суперечливе єдине неодмінно структурно поділяється на протилежні начала, кожне з яких, взяте окремо, не вичерпує собою явища в цілому. Як блискучий приклад останнього американський генетик Дж. Койн наводить приклад статевого розмноження людей - воно досі залишається однією з найбільших загадок людської природи. «Саме ця асиметрія у розмірі гамет, - підкреслює він, - закладає підвалини для природного відбору, спричинюючи еволюцію різних шлюбних стратегій в обидвох статей»^[175].

Протилежні генетичні програми жінок й чоловіків доповнюються і ще більше ускладняються такими ж протилежними їх соціальними ролями. Дуже переконливо це демонструє такий архіважливий інститут людського світу, як сім'я. Виникнення і розвиток людської сім'ї впродовж усього періоду її еволюції характеризується симетрично-асиметричною природою. Із прогресом людської культури характер та зміст сімейних суперечностей також кардинально змінилися, проте їх

83 обсяг і гострота при цьому не зменшились, а навпаки, примножились і продовжують ускладнюватися. Понад століття тому про це писав Ф. Енгельс. А наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть це виразилося в розвинутих суспільствах у різкому зростанні попиту на сімейну медіацію^[177].

Формування людських спільнот породило незліченну кількість суто соціальних суперечностей і їх відповідну ієрархію, яка є явищем динамічним і не менш суперечливим. Насамперед ми маємо на увазі атрибутивну суперечливість людських потреб: матеріальних/духовних; нинішніх / майбутніх; приватних / публічних; у збереженні первозданності природи / в опануванні природою; між зростанням людських потреб у геометричній прогресії і зростанням людських можливостей їх задоволення в арифметичній прогресії і т.д. Один з авторів цієї монографії разом зі співавтором, спеціально дослідивши останню із вищезазначених суперечностей, дійшли ґрунтовного висновку, що вона щоразу ставить цілі соціуми перед дилемою - бути чи не бути. Ця дилема має місце тому, як довели автори, що обмін між індивідами благами має трансцендентальний характер та здійснюється авансом. Останнє має своїм неминучим наслідком інфляцію одержаного кожним блага. Ця інфляція, будучи, як і обмін благами, перманентною, на думку Т. Пікетті, періодично набуває небезпечних для суспільства масштабів^[178]. Тому висновок авторів вищезазначеного дослідження звучить як вирок: «Тоді суспільства вражають інфляційні тайфуни та цунамі, які нерідко руйнують самі соціуми»^[179].

Наведений нами вище ряд суспільних суперечностей примножує їх інший ряд. Це суперечності між природою соціальних функціональних ролей індивідів: бідний/багатий, дитина/дорослий, педагог/учень, лікар/хворий, утриманець/ утримувач, керівник/підлеглий, виробник/споживач, творець/ паразит та ін. Таких суперечливих рядів у буттєвому устрої людського світу є безліч. Кожна із наведених суперечливих пар -

це діалектичні протилежності, відомі у науці також як бінарні опозиції, які взаємозалежні, мають зворотну взаємоспрямованість, перебувають між собою у відносинах нерівності та динамічного протистояння. Дж. Стігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки, зазначав, що ціна цієї нерівності дуже висока - якщо її не трансформувати завчасно в конструктивний діалог конфронтуючих сторін, то вона реально загрожує майбутньому соціумів^[180].

Особливо рельєфно бінарна опозиційність буттєвого устрою людського світу, як стверджував уже згадуваний нами Т. Пікетті, проявляється в економічній сфері, передусім у питаннях розподілу благ між різними соціальними верствами. Він, всебічно дослідивши розподіл благ у різних народів у різні історичні періоди, зробив переконливий висновок про те, що питання розподілу виробничих доходів між трудовими доходами та доходами з капіталу були раніше і продовжують залишатися нині центральним елементом конфлікту розподілу^[181].

Особливо цікавою є його аргументація цього висновку: «У традиційному суспільстві, - зазначає він, - основою соціальної нерівності та найпоширенішою причиною повстань був конфлікт інтересів між землевласниками і селянами, між тим, хто володів землею, і тим, хто вкладав у неї свої працю, тим, хто отримував земельну ренту, й тими, хто платив йому»^[182]. Промислова революція, як показує Т. Пікетті, по суті нічого не змінила. Навпаки, вона «поглибила суперечності між капіталом і оплатою праці, можливо, тому, - розмірковує Т. Пікетті, - що виробництво стало більш капіталомісткими, ніж раніше (воно використовує машини та експлуатує природні ресурси ширше, ніж будь-коли досі), й, можливо, через те, що надії на справедливіший розподіл доходу й демократичніший суспільний устрій не справдилися»^[183].

У своїй насправді капітальній праці Т. Пікетті обґрунтував закономірність, що іще нерівномірніше у порівнянні з оплатою праці розподіляється капітал. «По-перше, ми бачимо цю

85 закономірність у всіх країнах і в усі періоди, щодо яких володіємо доступними даними, без винятків, а величина цього явища завжди вражає... По-друге, - резюмує він, - ця закономірність аж ніяк не є наперед визначеною, і саме її існування - це доказ особливої природи економічних і соціальних процесів, які формують динаміку накопичення капіталу та розподілу багатства»^[184].

Іще об’ємнішим пластом не лише потенційних суперечностей, але й реальних конфліктів (спорів) наділені звичайні асиметричні пари буттєвого устрою людського світу. Вони докорінно відрізняються від діалектичних бінарних опозицій. Їх неупереджений аналіз засвідчує, що коли сторони у них лише бінарно сполучені, тобто, опозиційні, однак діалектично не взаємодіють, то у цьому разі має місце асиметрія. Останнє можна продемонструвати на прикладі загальновідомої пари «податкове право фіскальної держави / примусовий податковий обов’язок платника податку». Етатистська доктрина права вважає характер взаємозв’язку між вищезазначеними категоріями очевидним, таким, що не потребує його спеціального пізнання. До речі, саме таку позицію займає ця пізнавальна традиція і щодо усіх інших парних категорій позитивного права.

Насправді ж, як переконує поглиблений аналіз, не очевидне навіть явище парності більшості категорій позитивного права. У кожному окремо взятому випадку його необхідно спеціально доводити. Інакше, не досліджуючи змісту опозиційності у позитивному праві, справжню природу зв’язків асиметричних пар між собою розкрити неможливо.

Аналіз пари категорій «податкове право фіскальної держави - примусовий податковий обов’язок платника податків», які належать до асиметричних феноменів буттєвого устрою людського світу, переконує, що з формальної точки зору єдиним принципово спільним для них є власне податок. Однак якщо замінити формальний аналіз податку його якісним аналізом, то постає його навіть не різна, а протилежна явленість як для фіскальної держави (для неї це її суверенне право

оподатковувати^[185]), так і для платника податку (для нього це примусовий податковий обов'язок^[186]). Фіскальна держава розглядає право оподатковувати як її непорушний атрибут, який ніколи і за жодних обставин не може перейти до платника податків як його приналежність.

Платник податку сприймає податок із протилежного боку - як покладений фіскальною державою на нього примусовий обов'язок, тобто, оцінює його з діаметрально протилежного боку. Цей обов'язок для нього є тягарем, перебуває в антагонізмі з його реальними потребами. Компенсація платникові податку від виконання ним цього обов'язку мізерна. Це надзвичайно влучно та образно пояснив відомий американський учений Р. Мак Гі в його дослідженні «Філософія оподаткування і публічних фінансів», зазначивши, що держава, забираючи у платника податків на виконання його податкового обов'язку автомобіль, віддає йому навзаєм велосипед^[187]. Як переконує історичний досвід, це не влаштовує платника податку і він у фіскальній державі з усіх сил намагається позбутися примусового податкового обов'язку.

Один з авторів цієї монографії в своєму іншому дослідженні як ілюстрацію несприйняття платниками податку цього свого примусового обов'язку наводив «мідні» і «соляні» бунти платників податків у царській Росії; бунт проти корабельного податку в Англії, що став початком англійської буржуазної революції 1648 року; так зване «бостонське чаювання», яке разом з іншими чинниками стало прелюдією війни за незалежність США та ряд інших достовірних історичних фактів^[188].

Протилежна природа права фіскальної держави на податки і примусового обов'язку платників податків їх сплачувати штовхає останніх на «втечу» від оподаткування, що своєю чергою, призводить до переродження фіскальної держави у

87 державу боргову, яскравим прикладом чого є наразі Україна. Боргова ж держава, як переконує історичний досвід, втрачає природний взаємозв’язок із суспільством, маргіналізується і навіть більше того - «приватизується» різними взаємопоборюваними суспільними групами. На останнє явище та його стосунок до України кілька років тому справедливо звернув увагу Д. Гетманцев^[189].

Розвиток людської цивілізації неспростовно довів, що заради виживання як суспільства, так і держави їм як сторонам перманентних конфліктів (спорів), кожному індивіду соціуму необхідно докласти максимум зусиль для пом’якшення суперечностей, особливо антагонізмів між ними, принаймні перевести останні у менш гострі форми. Як метафорично висловився з аналогічного приводу І. Берлін, зіткнень уникнути неможливо, але їх можна пом’якшити. Чи можна в принципі досягти цього у жорсткій детермінації буттєвого устрою людського світу? Пізнавальна традиція практичної філософії обґрунтовує позитивну відповідь на поставлене питання.

Так, один із найавторитетніших її вітчизняних представників А. Баумайстер зазначає: «Ми не можемо пояснити поведінку людини виключно в термінах фізіології та психології. Знання, мораль, політика, право - усі ці феномени людської діяльності неможливо редукувати до природних феноменів і надавати їм натуралістичного пояснення»^[190]. Після констатації вищезазначених фактів він резюмує: «Інакше кажучи, існує багато фактів і подій світу, пояснюючи які ми маємо запитувати не що, а хто є їхньою причиною. Хто-причина (особове пояснення) відрізняється від що-причини (натуралістичного пояснення) насамперед урахуванням виміру свободи та відповідальності. Особова каузальність є вищим рівнем каузальності, бо має стосунок до складних процедур виправдання, обґрунтування, комунікативності (логосності) так

само, як і до феноменів історичності, цінностей і традицій, переконань, віри тощо»^{[191] [192].}

Квінтесенцію свого резюме А. Баумейстер повторює дещо іншими словами: «Світ має таку структуру, у рамках якої можливі раціональність і вільний вибір»¹. Останній ще більше ускладнює буттєвий устрій людського світу. Він атрибутивно містить у собі спонтанність вчинків кожного суб'єкта цього світу, передусім індивідів як некерованість ними ззовні. В буттєвому устрої людського світу нерозривно пов'язані фактичність і спонтанність. Невипадково Т. Ренч акцентував увагу на тому, що «фактичність і спонтанність перетнуті одна одною»^[193]. Якщо фактичність несе в собі детермінізм, неминучість, то спонтанність заряджена свободою. Свобода - найголовніша з людських цінностей, які є атрибутивною складовою буттєвого устрою людського світу та безперервно конкурують між собою під час вільного вибору індивідами їх цілей та вчинків. Але й свобода кожного не можу бути безмежною, оскільки вона постійно зіштовхується зі свободою Іншого.

Буттєвий устрій людського світу знає лише одне справжнє мірило свободи індивідів - це їх право. Тільки воно є основоположним способом співбуття індивідів у соціумі та заявило про себе як про найефективніший засіб подолання конфліктів (спорів) у суспільстві. Право є породженням буттєвого устрою людського світу. Медіація - один із проявів людського права. Тому кожен має право на медіацію.

Отже, тотальна фактична суперечливість являє собою основоположний принцип буттєвого устрою людського світу. Ця суперечливість проявляється у формі бінарних опозицій, асиметрій та симетрій, а їх природа різна. Виникнення людських спільнот породило безліч суспільних суперечностей і їх ієрархію. Остання сама по собі також належить до явищ суперечливих. Насамперед і йдеться про основоположну суперечливість

89 статусів індивідів: жінка/чоловік; діти/батьки;

народження/помирання; власник/ найманий працівник тощо. Не менш суперечливі людські потреби: духовні/матеріальні; публічні/приватні; нинішні/майбутні; між зростанням людських потреб у геометричній прогресії і розвитком суспільних можливостей їх задоволення в арифметичній прогресії і т.д. Вищезазначені ряди суперечностей доповнює ще один їх ряд - між природою суспільних функціональних ролей індивідів: хворий/лікар; виробник/споживач; вчитель/учень; багач/бідняк; керівник/підлеглий тощо. Звідси тотальна фактична суперечливість буттєвого устрою людського світу являє собою другу онтологічно укорінену причину, що зумовлює необхідність медіації і визначає її правову природу. В її основі лежить особова каузальність як вищий рівень каузальності взагалі, адже лише вона спроможна раціонально врахувати міру свободи і міру відповідальності кожного суб'єкта суспільного буття.

2.3.