Оскарження судових рішень, ухвалених у порядку загальноєвропейських процедур

Право на оскарження ухвалених судових рішень забезпечує реалізацію права на судовий захист і справедливе та неупереджене правосуддя. Воно закріплене на конституційному рівні та випливає з практики застосування Європейської конвенції з захисту прав та основоположних свобод.

та комерційних спорів транскордонного характеру, а також для з’ясування підстав перегляду ухвалених судових рішень. Порядок оскарження цих рішень визначений положеннями національного законодавства держави компетентного суду.

Відсутність необхідних підстав для оскарження рішень, ухвалених у порядку загальноєвропейських процедур, унеможливлює його скасування. Такий підхід до оскарження судових рішень відрізняється новизною та може бути охарактеризований як особливий принцип цивільного процесу ЄС - принцип обмеженого перегляду ухвалених судових рішень, який є об’єктом нашого дослідження. Це має дуже важливе значення для розвитку теоретичних засад цивільного процесу ЄС, практики застосування європейського законодавства, а також гармонізації цивільного процесу держав-членів та країн, що уклали угоди про асоціацію з ЄС. Водночас про важливість зазначених питань свідчить те, що громадяни України як держави, що не є членом ЄС, можуть брати участь у загальноєвропейських процедурах з розгляду і вирішення спорів транскордонного характеру.

Питання, пов’язані з цивільним процесом ЄС, заслужено викликають увагу науковців, зокрема, К. Крамер, К. Ван Реє, Є. Сторскрабб та ін. Водночас принципи цивільного процесу ЄС залишаються малодослідженими.

З огляду на практичне значення правильного застосування положень загальноєвропейських процедур, особливо враховуючи те, що згідно з даними Єврокомісії, кількість справ, що розглядаються щорічно в порядку ESCP, щорічно зростає: лідує Іспанія, в якій в порядку ESCP у 2012 році було розглянуто 1047 справ [415], а також необхідність узгодження загальноєвропейського й національного процесуального законодавства держав- членів, актуальним видається визначення принципів цивільного процесу ЄС. Зокрема, тих положень, що врегульовують порядок оскарження судових рішень, ухвалених у результаті ЕОР та ESCP.

Гармонізація цивільного процесуального законодавства держав - членів ЄС, що активно здійснюється з часу набуття чинності Амстердамським договором 1997 р., спрямована на забезпечення належного функціонування внутрішнього ринку. Водночас межі та обсяг гармонізації є питанням доволі суперечливим. Найімовірніше, на сучасному етапі не можна охопити всіх процесуальних дій, що складають елементи процедури розгляду, вирішення та оскарження справ, залишаючи це на рівні національного законодавства. У результаті загальноєвропейські процедури все ж таки неоднакові у всіх державах - членах ЄС, але це дає змогу усунути правову невизначеність, як слушно зазначають в ЄС [320].

Національне законодавство, як і раніше, відіграє важливу роль у регулювання цивільних процесуальних відносин. Це можна яскраво проілюструвати саме на прикладі оскарження судових рішень, ухвалених у порядку ЕОР та ESCP: національні правила різних держав-членів настільки відрізняються в цьому питанні, що процедурою не було передбачено єдиних правил оскарження, яке здійснюється за національними правилами [403, рр. 253-283].

Обидві ці процедури мають комплексний характер і можуть бути охарактеризовані як провадження з розгляду цивільних і комерційних справ транскордонного характеру, у результаті яких судом ухвалюється рішення по суті справи у вигляді Європейського судового наказу або рішення суду, які не вимагають визнання в інших державах-членах.

Водночас вони розрізняються процесуальною формою, стадійністю, а також існують відмінності у визначення підстав перегляду судових рішень. Так, відповідно до положень ст. 20 Регламенту № 1896/2006, мова йде про перегляд ухваленого в порядку ЕОР судового наказу у виняткових випадках (review in exceptional cases). Ст. 18 Регламенту № 861/2007 до змін визначала мінімальні стандарти перегляду ухвалених у порядку ESCP рішень (minimum standards for review of the judgment), тоді як після реформування була уніфікована (review of the judgments in exceptional cases), але ці зміни набудуть чинності тільки у 2017 р.

Узагальнюючи положення загальноєвропейського законодавства, слід виділити три підстави оскарження рішень, ухвалених у порядку загальноєвропейських процедур судових рішень. Перші дві з них можуть застосовуватися для рішень, ухвалених в обох процедурах:

1) повідомлення відповідача без підтвердження відповідно до встановлених вимог та недостатність часу для організації свого часу;

2) форс-мажорні або надзвичайні обставини (extraordinary circumstances), які позбавили відповідача можливості заперечувати проти вимоги.

Третя підстава для скасування Європейського судового наказу передбачена в ч. 2 ст. 20 Регламенту № 1896/2006:

3) видача судового наказу явно помилково (was clearly wrongly issued), з порушенням встановлених вимог (having regard to the requirements), або

4) через інші виняткові обставини (exceptional circumstances) [441].

У будь-якому разі обов’язковою умовою оскарження ухваленого судового рішення є швидкі, без зайвих зволікань, дії відповідача, і, якщо суд з’ясує наявність однієї з зазначених вище підстав, рішення, ухвалене в порядку будь- якої з загальноєвропейських процедур, буде скасовано (benullandvoid). При цьому відсутність необхідних підстав для оскарження рішення, ухваленого в порядку загальноєвропейських процедур, унеможливлює його скасування, як ми вже зауважували.

Аналізуючи зазначені підстави, варто відзначити таке.

По-перше, повідомлення відповідача для організації захисту є однією з найважливіших гарантій доступності судового захисту, забезпечення змагальності судового процесу.

Порядок повідомлення відповідача визначено в Регламенті № 1896/2006 (а також у Регламенті № 805/2004 р. від 21 квітня 2004 р. про Європейський виконавчий лист щодо незаперечних вимог (далі - Регламент № 805/2004) [440]. Цими положеннями визначено вимоги до проведення процедури розгляду справи щодо поінформованості боржника про розгляд справи і забезпечення достатнього часу для організації його захисту, що гарантує можливість його активної участі в процесі.

Визначено два способи повідомлення відповідача - з підтвердженням (service with proof of receipt by the defendant) та без такого (service without proof of receipt by the defendant).

По-друге, наявність форс-мажорних або надзвичайних обставин (extraordinary circumstances) також є підставою для перегляду ухвалених у порядку загальноєвропейських процедур судових рішень. Форс-мажорні обставини - це ті, що підтверджуються встановленими документами, наприклад, довідкою Торгово-промислової палати України [200; 135].

Водночас визначення «надзвичайних обставин», які привели до порушення правил оскарження судового рішення, є питанням дискусійним. Наприклад, у справі «Новонтех-Зала» (Novontech-Zala kft) проти «Логісдата Електронік та Софтвер Ентвіклюнг» (Logicdata Electronic & Software Entwicklungs GmbH, далі - Логісдата) про видачу судового наказу представник боржника порушив 30-денний строк, визначений у ст. 16 Регламенту № 1896/2006 для надання заперечень. 14 жовтня 2011 р. «Логісдата» було подано заяву про видачу судового наказу про сплату 30 586 євро до районного комерційного суду міста Відень. 25 жовтня 2011 р. було видано судовий наказ, 13 грудня 2011 р. він був отриманий «Новонтех-Зала» в місті Залегерцег, Угорщина. Представник боржника, «Новонтех-Зала», угорський адвокат, помилився у своїх обчисленнях і, не запитуючи суд про час та порядок обчислення зазначеного строку, подав заяву про заперечення проти висунутих вимог 14 січня 2012 р., хоча 30 денний строк на заперечення проти ЕОР минув 13 січня 2012 р.

Після цього новий представник «Новонтех-Зала» - австрійська юридична компанія оскаржила ухвалене рішення на підставі неправильного застосування норм, а також порушення порядку заперечення проти наказу, що полягало у протиправних діях адвоката, що може трактуватися як «надзвичайні обставини» у справі.

Суд ЄС у своєму рішення правильно вказав на те, що недотримання строків, пов’язаних із відсутністю працьовитості представника, який потрапив у таку ситуацію, якої легко можна було уникнути, не є надзвичайним, або винятковим, за своїм змістом. Таким чином, недотримання встановленого строку не можна визнати ні надзвичайною обставиною (extraordinary circumstances) відповідно до ч. 1, ст. 20, ні винятковою (exceptional circumstances) згідно з ч. 2, ст. 20 Регламенту № 1896/2006 [429].

У зазначеному вище рішенні вказано, що для наявності у відповідача підстав для перегляду Європейського судового наказу за відсутності форс- мажорних обставин мають бути три сукупні умови:

1) надзвичайні обставини, через які відповідач був позбавлений можливості оскаржити судовий наказ протягом встановленого для цього строку;

2) немає помилок з боку відповідача;

3) відповідач повинен діяти негайно [429].

Відсутність принаймні однієї з зазначених підстав означає неможливість посилання на цю підставу для перегляду судового наказу.

Справді, етимологічне тлумачення слів «надзвичайні обставини» зводиться до того, що це непередбачувані обставини, тоді як форс-мажорні обставини є обставинами непереборної сили, надзвичайними та невідворотними, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами [200].

Виходячи із цього, «надзвичайні обставини» варто визначати як такі, які за нормальних умов неможливо передбачити і розраховувати на них під час здійснення певних дій. Такі ознаки обставин дають можливість оцінити їх як «надзвичайні» та віднести до підстав для скасування судового рішення.

По-третє. Взаємозв’язаними є такі підстави для скасування судового рішення, як явна помилка, що полягає в порушенні встановлених вимог, або інші виняткові обставини [441].

Що можна віднести до явних помилок при видачі судового наказу? У позиції Генерального адвоката П. К. Віллалона у справі Томас Кук Бельгя (Thomas Cook Belgium NV) проти «Тернер Готель» (Thurner Hotel GmbH) було зазначено, що момент виявлення порушення має значення під час перегляду судового рішення [418].

У зазначеній справі австрійська компанія звернулася до туристичної агенції з вимогою про сплату за неналежно виконані зобов’язання до суду за місцем виконання зобов’язань. Натомість виявилося, що в угоді було зроблено необхідні застереження, що свідчили про компетенцію бельгійських судів стосовно спорів між цими сторонами. Відповідач не скористався можливістю заявити про заперечення проти виданого Європейського судового наказу, а звернувся із заявою про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами і вказав, що наказ було видано відповідно до п. 2 ст. 20 Регламенту № 1896/2006 явно помилково, з порушенням встановлених вимог. Генеральний адвокат вказав на те, що п. 2 ст. 20 має тлумачитися обмежувально, тож тільки помилкові або неточні відомості, які не могли бути виявлені відповідачем до закінчення терміну, встановленого для заперечення, можна вважати «винятковими обставинами». Навпаки, якщо буде встановлено, що відповідач міг відреагувати на ті помилкові або неточні відомості, подавши заяву про заперечення своєчасно, він не повинен посилатися на п. 2 ст. 20 Регламенту № 1896/2006 для перегляду ухваленого судового рішення.

Цей висновок стосується випадків, коли суд визнав свою юрисдикцію на основі неправдивої або неточної інформації, наданої заявником. З огляду на це, згідно зі ст. 16, суд повинен розглянути заяву, у тому числі питання про юрисдикцію, на основі інформації, наданої заявнику в заяві.

Визначення суду, компетентного переглядати ухвалені в порядку загальноєвропейських процедур судові рішення, теж має важливе значення. Відповідно до положень ст. 18 Регламенту № 861/2007, оскарження відбувається в суді, де було ухвалено відповідне рішення; згідно зі ст. 20 Регламенту № 1896/2006, відповідач має право подати заяву про перегляд Європейського судового наказу до компетентного суду держави-члена.

Оскарження ухваленого в порядку загальноєвропейських процедур рішення слід відрізняти від заперечення проти виданого судового наказу (про це детальніше йдеться в підрозд. 3.4 цієї роботи), а також від невизнання такого рішення.

Відповідно до положень ст. 21 Регламенту № 1896/2006, процедура виконання регулюється законодавством держави-члена, в якій воно виконується, але без шкоди для положень установлених ним Правил.

Європейський судовий наказ про сплату, який підлягає виконанню, може бути виконаний за таких самих умов, як і рішення, що підлягає виконанню, ухвалене в державі-члені, в якій воно виконується.

Для цього в іншій державі-члені заявник повинен надати органам держави-члена, компетентним виконувати рішення:

- копію Європейського судового наказу, яке було проголошене таким, що підлягає виконанню судом походження та яке відповідає вимогам, необхідним для встановлення його автентичності;

- якщо це необхідно, переклад Європейського судового наказу офіційною мовою держави-члена його виконання або, якщо в цій держав-члені існує кілька офіційних мов, офіційною мовою або однією з офіційних мов судочинства, яку держава-член зазначила як погоджену. Кожна держава-член може визначити офіційну мову або мови інституцій Європейського Союзу іншу, ніж свою власну, яка теж може бути погоджена для Європейського судового наказу. Переклад має бути сертифікований кваліфікованою особою, компетенція якої визнана державою-членом.

Згідно з положеннями ст. 22, відмова від виконання можлива, якщо, відповідно до заяви відповідача, якщо Європейський судовий наказ про сплату є несумісним з рішенням, яке було ухвалене раніше, або наказом, раніше виданим в іншій державі-члені або третій країні, за умови, якщо:

- раніше ухвалене рішення або наказ у такому самому позові і між тими самими сторонами, і

- раніше ухвалене рішення або наказ відповідає вимогам, необхідним для виконання в державі-члені, в якій воно пред’являється до виконання; і

- несумісність не розглядали як заперечення в судовому розгляду держави-члена.

За жодних обставин Європейський судовий наказ про сплату не може бути переглянутий у державі-члені, в якій вимагається його виконання.

Майже такі самі вимоги до визнання судового рішення, ухваленого в порядку Європейської процедури вирішення дрібних спорів, визначені положеннями ст. 21-22 Регламенту № 861/2007. Відмінністю є необхідність надати копію судового рішення, яке відповідає вимогам, необхідним для встановлення його автентичності, і копію сертифіката, визначеного в ч. 2 ст. 20, і, у разі необхідності, їх переклад офіційною мовою держави-члена виконання або, якщо в цій країні кілька офіційних мов, офіційною мовою чи однією з офіційних мов суду або органу, де було подано запит про виконання рішення, або іншою мовою відповідно до законодавства держави-члена, якщо держава- член зазначила про її прийняття. Кожна держава-член може визначити офіційну мову або офіційні мови інституцій Європейського Союзу іншу, ніж її власні, які

вона погоджується приймати для здійснення вирішення дрібних спорів.

Європейської процедури