Необхідність подолання тотального розчинення індивіда- особистості в масі-натовпі

Загальновідомо, що давньогрецька цивілізація відзначалася особливо розвинутою агональністю. Не випадково саме вона породила Олімпійські ігри, під час проведення яких зупинялися навіть війни. Буденним явищем також були постійні конфлікти (спори) між індивідами-особистостями та рідше і між їх групами. Як зауважує А.-М. Бютен, ці конфлікти (спори) вирішувалися самими їх сторонами на добровільних засадах за посередництва інших громадян поліса². Це стало наслідком того, що основоположним принципом буттєвого устрою давньогрецького поліса стала ідея добровільної згоди кожного його співтворця-громадянина на об’єднання у спільноту і врахування їх суттєвих життєвих потреб та інтересів при цьому.

Ще одним основоположним принципом буттєвого устрою давньогрецького поліса стало збереження особистої свободи за кожним громадянином-членом полісу. Гарантіями вищезазначеної свободи громадян поліса були їх власний дім як оселя (місце) укорінення на землі й особиста земельна ділянка як основа їх матеріальної незалежності. Ці атрибути розцінювалися полісною громадою як життєво необхідний мінімум, який дійсно забезпечував громадянину поліса його особисте самоствердження як самодостатньої особи та його особисту свободу в полісі. Саме збереження за кожним громадянином поліса вищезазначеної міри свободи з часом трансформувалося у ключову вимогу співтворців поліса до всієї спільноти, передусім до полісної держави, стало основою їх самосприйняття себе як особистостей^[8].

Давньогрецьке розуміння особистості відзначалося чітким змістовим наповненням. Нею вважався вільний громадянин полісу, який за власною волею брав участь у фінансуванні його актуальних публічних потреб.

Поліс характеризувався також особливою (близькою до досконалості) соціальною ємністю. Зокрема, ним охоплювалося усе соціальне буття давньогрецького індивіда-особистості без залишку. Водночас його індивідуальна свобода при цьому не порушувалася. Поліс був наскрізь прозорим. Його можна було осягнути одним поглядом соціально зрілого члена цієї спільноти^[10]. В ньому всі були на виду і в разі потреби кожен міг одержати підтримку іншого громадянина. Зокрема, як ми уже зазначали, так ставалося під час вирішення конфліктів (спорів) їх сторонами. При цьому громадянин - особистість мав право вчиняти щоразу на власний розсуд у всьому, за умови дотримання ним буттєво вкорінених правил співжиття.

Не випадково давньогрецькі мислителі, починаючи від Сократа, Платона й Аристотеля, вважали поліс суспільним утворенням, сповна співрозмірним можливостям його громадянина-особистості та його життєвим потребам й інтересам. А

13 цілий ряд пізніших пізнавальних традицій солідарно сходились у висновках щодо того, що тільки те суспільство життєво придатне і стійке, у якому належне місце відведено індивіду-особистості, немає анонімності людини у публічній сфері, де існує взаємна довіра і сприяння, контроль і відповідальність.

Ключовим уроком полісу як політичної організації, тобто держави, було те, що у ньому не існувало і в принципі не могло статися відриву держави від громадян, оскільки саме в останніх був субстантивно укоріненим поліс. Жодних проміжних структур між державою-полісом та його громадянами не існувало. Усі державні функції здійснювали громадяни особисто, зазвичай вони одержували за це відповідну винагороду^[11].

Ми так детально зупинилися на аналізі взаємовідносин давньогрецьких громадян-особистостей, з одного боку, та поліса як суспільства і держави - з іншого, бо це чи не єдиний з відомих у людській, передусім європейській, історії випадок, де ці феномени виявилися оптимально взаємозалежними, а відносини між ними були конструктивними, у спільних інтересах і тривали ціле тисячоліття, що навіть з історичної точки зору є суттєвою дистанцією. Це стало можливим тому, що шляхом постійних буттєвих експериментів, які не припиня-лися впродовж усього періоду існування поліса як явища, було вироблено оптимальну міру участі індивіда-особистості у публічних справах, а поліса - у здійсненні життєвих проектів громадянина-особистості. У процесі цього експериментування було зроблено більшість із тих випробовуваних часом відкриттів, які по сьогодні лежать в основі взаємодії розвинутих інструментальних держав та їх громадян.

Зі зміною контексту історичного процесу давньогрецька полісна цивілізація спершу занепала, а згодом і зникла. Формально це сталося у 146 р. до н.е., коли більшість давньогрецьких полісів були завойовані Стародавнім Римом, який приніс із собою нові цінності, протилежні давньогрецьким. На схилі Античності як у самому Стародавньому Римі, так і в поневолених ним спільнотах стався давньоримський цивілізаційний переворот. Його квінтесенцією були заперечення людиноцентризму як світогляду і принципу світоустрою, утвердження натомість державоцент-ризму

як світогляду і принципу співбуття, відмова від партнерських взаємовідносин держави і її громадян, перетворення останніх у її підданих. Водночас із цим кардинально змінилося і продовжувало перманентно погіршуватися становище індивіда у державі та суспільстві, зокрема, він остаточно трансформувався із особистості, якими ще були віддалені у часі попередні покоління індивідів, у різні, роз’єднані між собою за допомогою найрізноманітніших новоутворених бар’єрів групи підневільних з окремими залишками особистої суб’єктності^[12].

Зникнення як держав спершу єдиної Давньоримської імперії в 395 році нашої ери, за нею Західної Римської імперії в 476 році, а згодом і Східної Римської імперії наприкінці VI століття нашої ери як душителів особистої суб’єктності людей, що їх населяли, не призвели до повернення належного індивідам за їх природою місця у нових суспільствах, що постали на теренах колишніх імперій. Навпаки, у них їх особиста суб’єктність майже повністю зникла у її загальнодержавному вимірі й перейшла в окремі партикулярні форми, обмежені територіальною або виробничою приналежністю.

У Новий час ще більше десоціалізував і принизив людину спершу марксизм, який претендував на роль нової «релігії» світу - він побачив у людині лише «особистий елемент виробничих відносин». Ще потужнішими інструментами «викорінення» людини із соціуму в цей історичний період стали промисловий переворот, а згодом і промислова революція у індустріально найбільш розвинутих країнах Європи. Одним із очевидних негативних їх наслідків була поява спочатку мільйонів, а згодом і десятків мільйонів безробітних - зайвих, непотрібних суспільствам людей у будь-яких її ролях. Це не лише повністю заперечувало суб'єктність індивідів, але й де-факто заперечувало у них усе людське.

На людей, чия доля внаслідок вищезазначених явищ, на перший погляд, склалася незрівнянно краще і вони насправді стали «особистими елементами» конвеєрних «виробничих відносин», одержали хоча б якесь місце у суспільстві, насправді очікувало їх тотальне розчинення як індивідів-особистостей у

15 масі-натовпі. Іспанський філософ минулого століття Х. Ортега-і- Гасет назвав це явище «бунтом мас»^[13] і прирівняв його до «фундаментальної деморалізації суспільства»^[14]. Оскільки безликі маси, продовжував він, за їх же природою не спроможні керувати навіть «власним буттям, а ще менше правити суспільством, то це значить, що Європа переживає тепер найтяжчу кризу, яка лише може охопити народи, держави чи культури»^[15]. За цих умов про людину-особистість уже навіть не йдеться.

Процеси розчинення індивідів-особистостей у масах- натовпах довершили у ХХ ст. Перша світова війна 1914-1918 рр., обидві російські революції 1917 р., буденні практики більшовизму в срср й фашизму в Німеччині, геноцид людей у цих самих державах за національною (насамперед євреїв), територіальною (передусім поляків та українців) та рядом інших ознак, що були системно здійснені у 30-ті-першій половині 40-х років минулого століття гітлерівським і сталінським тоталітарними режимами. Як зазначала пізніше Ханна Арендт у своєму спеціальному дослідженні «Джерела тоталітаризму», практик тоталітарного знеособлення людей внаслідок такого «довершеного тоталітарного правління» «всі люди стали Однією Людиною»^[16], були остаточно знекорінені. «Бути знекоріненим, - пояснює вона, - означає не мати місця у світі, визнаного й гарантованого іншими; бути непотрібним - означає не належати до світу взагалі»^[17].

Знеособлення соціумів, які внаслідок збігу сукупності історичних обставин потрапляли у жорна тоталітаризму найрізноманітніших гатунків, зведення їх до стану мас-натовпів щоразу виявлялося настільки глибоким, що вони навіть після звільнення їх від тоталітаризму, внаслідок його краху виявлялися неспроможними відновитися лише власними зусиллями, а потребували допомоги іззовні. Яскравими прикладами цього є

повоєнна Німеччина, колишні постсоціалістичні країни Східної Європи та радянські республіки. Чимало з останніх ще продовжують перебувати у лещатах посттоталітаризму. З усіх сил намагається вирватися з цих лещат й Україна. Нинішня російсько- українська війна і є війною з боку російського агресора за остаточне поневолення і знищення, знеособлення українців та України, а з боку Українського народу - війною за остаточне й безповоротне звільнення від російського тоталітаризму й геноциду. Саме тому компроміс у ній неможливий екзистенційно.

Автор бестселера «Емоційний інтелект» Деніел Гоулман пояснює таку силу й глибину руйнації особистості тоталітарними державами так: «Акти насильства приносять більше шкоди, ніж природні катастрофи, наприклад урагани, адже, на відміну від жертв природних лих, жертви насильства відчувають, що їх обрали навмисне. Цей факт підриває основні життєві принципи, які стверджують, що люди заслуговують на довіру, а сфера міжособистісного спілкування безпечна (під час природних катаклізмів ця життєва логіка не порушується). Соціум миттєво перетворюється на небезпечне місце, де люди становлять потенційну загрозу вашій безпеці»^[18].

Саме тому так непросто убезпечити індивіда-особистість від загроз тоталітаризму та споріднених із ним антилюдських практик. Адже людина за своєю природою - істота суспільна. Увесь історичний досвід людства переконує, що ізолюючи людину від суспільства, її не убезпечиш, а навпаки, створиш додаткові непереборні у межах таких практик загрози її буттю як людини- особистості.

Розглядаючи окреслену проблему у передмові до першого видання праці «Джерела тоталітаризму» Х. Арендт, зокрема, резюмує: «Антисемітизм (не просто ненависть до євреїв), імперіалізм (не просто завоювання), тоталітаризм (не просто диктатура) - один за одним, кожен брутальніше за попереднього продемонстрували, що людська гідність потребує нових гарантій, які можна віднайти лише в якомусь новому політичному принципі, якомусь новому на землі законі,

17 дійсність якого цього разу мусить утямити усе людство, хоча його сила має бути чітко обмежена».

У цьому випадку ми змушені не у всьому погодитися з Х. Арендт. Повністю поділяючи її оцінки антисемітизму, імперіалізму й тоталітаризму, її твердження, що людська гідність потребує нових гарантій для того, аби бути захищеною, і що такі гарантії повинні міститися у якомусь новому політичному принципі, разом з тим ми розцінюємо як ілюзію та самообман сподівання авторки на те, що силу цьому новому принципу може надати такий самий новий на землі закон. Тільки сама особистість, і ніхто інший, окрім неї, при сприянні зовнішніх чинників може надати цьому принципу належної сили. А сам цей принцип можна сформулювати як відродження притаманної за природою суб'єктності всіх індивідів, що допоможе їм стати особистостями, якими були громадяни давньогрецьких полісів. Лише за таких умов можна домогтися подолання тотального розчинення індивіда- особистості в масі-натовпі.

Одним із найефективніших інструментів цього є медіація - вирішення конфліктів (спорів) індивідів як суб'єктів інтерсуб'єктивних відносин самими їх сторонами при допомозі медіатора як зовнішнього стосовно відповідних індивідів чинника. Це і буде практичним утвердженням того нового принципу, про який веде мову Г. Арендт, який унеможливить тотальне знеособлення індивідів у суспільстві. Вкрай необхідне подолання тотального розчинення індивіда-особистості у масі-натовпі сприятиме укоріненню медіації, а вона, своєю чергою, надаватиме незворотного характеру аналогічному укоріненню суб'єктності індивідів, їх становленню особами у буквальному розумінні цього слова. Така діалогічність взаємодії індивіда-особистості та соціуму, в якому вона перебуває.

1.1.2.