Особи, які представляють та захищають інтереси інших осіб

Для захисту своїх прав і законних інтересів у правопору­шеннях у сфері управління та провадженнях з адміністративно­го судочинства суб’єкт звернення, заінтересована особа, сторо­ни (позивач, відповідач), а також третя особа можуть брати участь особисто або через свого представника.

В адміністративно-деліктних провадженнях інтереси особи, яка притягається до відповідальності, і потерпілого, можуть представляти захисники, а щодо неповнолітніх і осіб, які не можуть самі здійснювати свої права у справах про адміністра­тивні правопорушення, мають право представляти їх законні представники.

З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства Ук­раїни в адміністративний процес (адміністративне процесуаль­не право) введено правовий інститут, нормами якого опосеред- ковуються відносини, що виникають у зв’язку з процесуальною діяльністю однієї особи від імені та інтересах іншої особи. В процесуальній літературі ведеться дискусія щодо визначення правовідношень у представництві. Тобто ці правовідношення матеріальні чи процесуальні¹. Адже Цивільний кодекс України визначає представництво як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити пра- вочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК України). I далі, правочин, вчинений представни­ком, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК).

Проте С. I. Чорнооченко, розглядаючи процесуальне пред­ставництво через призму відмінностей, що представництво в силу цивільного права може бути в будь-яких угодах, а в силу процесуального — тільки в суді, що метою загальноцивільно- го представництва є надання допомоги довірителю, а проце­суального — і суду, стверджує що представництво в суді є са­мостійним процесуальним інститутом, а не різновидом за- гальноцивільного, як часто вважають в судовій практиці та літературі^{[90] [91].}

Іншої думки, з якою, мабуть, варто погодитися, дотри­мується Є. О. Харитонов. Він розглядає процесуальне пред­ставництво як систему правових відносин двох видів: внутріш­ні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником, спрямовані на упорядкування правових зв’язків між особою, яку представля­ють, і судом, тобто мають організаційний характер; виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представни­ка), а з метою здійснення і захисту прав та інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини складаються: а) між представником і судом, які мають інформаційний характер; б) між особою, яку представляють, і судом. Встановлення їх є результатом дій представника.

У цьому зв’язку, зазначає Є. О. Харитонов, внутрішні і зов­нішні правовідносини представника мають різний галузевий характер. Внутрішні правовідносини представництва мають ма­теріально-правовий характер, оскільки ґрунтуються на договорі доручення, факті родинних зв’язків; законі. Зовнішні правовід­носини представництва регулюються нормами адміністратив­ного процесуального права і є за своїм характером адміністра­тивно-процесуальними¹. Такі методологічні підходи можуть бути застосовано і в цивільному процесі.

Представником може бути фізична особа, яка має ад­міністративну процесуальну дієздатність відповідно до ст. 48 КАС України, а також органи та інші особи, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спе­ціаліст, перекладач та свідок. Не можуть також бути представни­ками судді, прокурори, слідчі, крім випадків, коли вони: а) діють як представники відповідних органів (суди, прокуратури, ОВС, СБУ), що є стороною або третьою особою у справі; б) діють як законні представники сторони чи третьої особи.

Підстави виникнення правовідносин представництва є до­говір або закон (ч.

б) представництво за законом.

Представництво за договором ґрунтується на волевиявленні представника і того, хто бажає мати представника. Це доб­ровільне представництво. При добровільному представництві до представника і того, хто бажає мати представника, висува­ються певні вимоги: а) представництво має ґрунтуватися виключно на волі представника і того, хто бажає мати пред­ставника; б) представник і особа, яку представляють, мають бути дієздатними. Це пов’язане з тим, що представник стає ще одним учасником внутрішніх правовідносин представника, а особа, яку представляють, повинна свідомо обрати представни­ка. Підставою виникнення добровільного представництва є до­говір, і це характеризує даний вид представництва як приват- ноправовий^{[92] [93]. Представником за договором, зазвичай, виступає адвокат чи інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги. В такій якості можуть виступати й інші особи.}

Представництво за законом є обов’язковим представниц­твом, не залежить від волі того, кого представляють, його під­ставами є прямий припис закону чи іншого адміністративного акта, тому характеризується як публічно-правове. Воля особи, яку представляють, вирішального значення не має, бо може бути й недієздатна особа.

Можна виділити кілька видів представництва за законом.

1. Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративно-процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб здійснюють їх законні пред­ставники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом (ст. 242 ЦК України). Законо­давець не конкретизує віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність. Аналіз законодавства дає можли­вість стверджувати, що це 14-річний вік. Наприклад, засновни­ком молодіжних та дитячих організацій може бути особа 15-річ- ного віку¹, а членами цієї організації можуть бути особи, які досягли 14 років^{[94] [95].}

Таким чином, представництво здійснюється щодо осіб, які ще не досягли 14-річного віку. Таке представництво є обов’язком представників.

2. Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність непрацездатних фі­зичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмеже­на, можуть захищати їхні законні представники — батьки, уси- новлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Цей вид представництва характеризується, принайм­ні, двома ознаками: а) вік неповнолітніх, з якого настає ад­міністративна процесуальна дієздатність, виходячи із поперед­ніх міркувань, слід вважати 14 років, а у разі притягнення до адміністративної відповідальності — 16 років (статті 12, 270 КУпАП); б) на відміну від представництва осіб, що не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, це представництво не є обов’язком, а правом представників, які можуть захищати права, свободи та інтереси зазначених осіб. Такий вид представництва, до речі, встановлено і в ад­міністративно-деліктних провадженнях щодо захисту прав та інтересів неповнолітніх чи недієздатних осіб у разі притягнен­ня їх до адміністративної відповідальності (ст. 270 КУпАП).

3. Представництво з ініціативи суду або уповноваженого суб’єкта щодо захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесу­альна дієздатність непрацездатних осіб і фізичних осіб, цивіль­на дієздатність яких обмежена, залучаються до участі у справі їхні законні представники;

4.

5. Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів, яке здійснюється органами, громадськими організа­ціями, адвокатами тощо, яким законом надане право захища­ти. Це можуть бути політичні й громадські організації, про­фесійні спілки, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи самоорганізації громадян.

Особливе місце в представництві інтересів громадянина або держави посідає прокурор. Він може здійснювати представниц­тво на будь-якій стадії адміністративного процесу.

У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, суд (уповноважений суб’єкт) зупиняє провадження у справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органа­ми, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника, якщо він не має права вести справу з підстав, встановлених законом.

Відповідно до законодавства представництво створює певні правові наслідки (ст. 239 ЦК України). Дії представника від імені особи, яку він представляє, породжують у цієї особи від­повідні права і обов’язки. Однак для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для особи, яку він пред­ставляє, необхідно, щоб представник мав відповідні повнова­ження. За змістом ці повноваження мають включати в себе, принаймні, (щонайменше) три умови: а) право представника вчинити власні позитивні дії на користь особи, яку він представ­ляє, від її мені; б) право представника вимагати від особи, яку він представляє, прийняття на себе юридичних наслідків дій, вчинених представником у межах повноважень; в) установлення змісту і мети дій представника, що може вчиняти він від імені особи, яку представляє.

Повноваження представника мають бути підтверджені, ви­значеними законодавством, належно оформленими документа­ми. Найчастіше ці повноваження засвідчуються довіреністю. Основні вимоги щодо оформлення довіреності та правила її видачі закріплені у Цивільному кодексі України (статті 244— 250) та у Законі України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р.

Довіреність має бути не лише у письмовій формі, вона по­винна містити необхідні реквізити:

а) вказівку на суб’єкти — ким і кому видана довіреність;

б) зміст і обсяг повноважень, наданих представникові;

в) дату видачі довіреності. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною;

г) строк дії довіреності. Якщо строк довіреності не встанов­лений, вона зберігає чинність до припинення її дії (статті 247, 248 ЦК України). Проте повноваження представника чинні протягом часу провадження у справі (ст. 59 КАСУ);

ґ) підпис особи, яку представляють (довірителя), в установ­леному законом порядку, має бути засвідчена.

Довіреності, які видаються:

а) від імені органу, підприємства, установи, організації, підписуються керівником або іншою уповноваженою на те за­коном, положенням, статутом особою і засвідчуються печат­кою цього органу, підприємства, установи, організації;

б) фізичною особою на ведення адміністративної справи, підписуються особисто і посвідчуються нотаріально або поса­довою особою підприємства, установи, організації, в якій дові­ритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарно­му лікуванні, чи за рішенням суду за місцем його проживання (перебування).

Законодавством передбачені особливі випадки, коли довіреність може посвідчуватися органами, які поряд із вико­нанням власних функцій, здійснюють функції нотаріального характеру. Це ч. 3 ст. 245 ЦК України та ст. 40 Закону України «Про нотаріат» установлюють перелік осіб, які мають засвідчу­вати довіреність, що прирівнюється до нотаріального посвід­чення. До них належать командири військових частин, з’єднань, установ і закладів, начальники госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних установ, начальники місць позбавлення волі, посадові особи виконкомів сільських, селищних, міських рад тощо.

Повноваження представників можуть посвідчуватися, в ок­ремих випадках, крім довіреності, ще й іншими документами:

1) повноваження законних представників підтверджуються: а) документами, що посвідчують факт родинних стосунків, — паспортом батьків (усиновлювачів), свідоцтвом про народжен­ня дитини, актом (документом) про усиновлення дитини, по­свідченням опікуна чи піклувальника; б) документами, які під­тверджують займану представником посаду в органі, підпри­ємстві, установі, організації щодо відносин з особою, інтереси якої вони представляють;

2) повноваження адвоката, а у адміністративно-деліктних провадженнях захисника як представників посвідчується орде­ром, який видано відповідним адвокатським об’єднанням або договором на надання правової допомоги чи на ведення ад­міністративної справи;

3) повноваження членів колегіальних органів (громадських організацій, їх об’єднань, кооперативних організацій тощо) підтверджуються випискою з протоколу засідання колегіально­го органу управління;

4) повноваження представників, які беруть участь в ад­міністративному процесі, можуть підтверджуватися усною за­явою довірителя із занесенням її до журналу судового засідання.

Оригінали довіреностей, виписок із протоколу, ордерів, до­говорів або засвідчені підписом судді копії з них, а також за­свідчені підписом судді копії документів законних представни­ків (паспортів, свідоцтв, посвідчень, виписок із протоколів гро­мадських організацій тощо) приєднуються до справи.

Довіреності або інші документи, які підтверджують повно­важення представника і були посвідчені у інших державах, по­винні бути легалізовані органами Міністерства закордонних справ України. Легалізація передбачає: а) підтвердження дійс­ності оригіналів офіційних документів або засвідчення справж­ності підписів посадових осіб; б) встановлення їх відповідності законам України або законам держави перебування диплома­тичного представництва чи консульської станови України. Консульська легалізація здійснюється, якщо інше не встанов­лено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

4.5.