Створені передумови для згортання демократії

Володимир Ковтунець, заступник керівника Проекту «Сприяння організації виборів в Україні»

Вирішити оптимально питання вибору виборчої системи не можна без орієнтації на фундаментальні засади конституційного ладу в Україні.

З цих позицій виборча система має відповідати вимогам двох категорій. По-перше, вимоги об’єктивного характеру: виборча система повинна забезпечити здійснення народом свого права на управління державними справами через обраних представників. По-друге, вимоги суб’єктивного характеру: тип виборчої системи має відповідати інтересам принаймні більшості виборців.

Сьогодні стає все більш очевидним, що обидві групи вимог проігноровано при запровадженні нинішнього варіанту пропорційної виборчої системи – системи закритих партійних списків в єдиному багатомандатному окрузі.

1. Обмежено обсяг виборчого права громадян: більшість громадян – не члени політичних партій, позбавлені права висувати кандидатів.

2. Народні депутати в переважній більшості не беруть участі у виборчій кампанії (крім перших 5-10 зі списку); тому вони не розуміють реальних інтересів виборців і насправді нікого крім самих себе у парламенті не представляють.

3. Верховна Рада в цілому і народні депутати персонально не несуть відповідальності перед народом за результати своєї діяльності.

4. При запровадженні нинішньої виборчої системи парламентом грубо проігноровано інтереси абсолютної більшості громадян України. За даними соціологічних опитувань, такий тип виборчої системи ніколи не підтримували більше ніж 20-25% громадян, які мають право голосу. Зараз цей показник зменшився до 17-18%.

Наведені факти свідчать, що фактично ми маємо справу не технічного характеру. Порушуються засади функціонування демократичної держави.

При вирішенні питання оптимізації виборчої системи не можна ігнорувати світовий досвід. Серед матеріалів круглого столу є стислий виклад українською мовою статті відомого вченого Таагапера, опублікованої в журналі Electoral Studies, де розроблено математичну модель ефективного прохідного бар’єру для політичних партій на парламентських виборах. Ці дослідження, зокрема, показують, що при тривалому (чотири і більше разів поспіль) застосуванні виборчої системи основні підсумкові показники: ефективний прохідний бар’єр або кількість партій, які отримали мандати, стабілізуються і фактично не залежать ні від виборчої системи, ні від особливостей державного ладу, де система застосовується.

Це дозволяє ще раз наголосити на тезі, якої дотримуються немало дослідників: при оптимальній стратегії і тактиці політичних партій у виборчій кампанії результати виборів не залежать від типу виборчої системи.

Ключове слово тут - оптимальний. На жаль, наші політичні партії часто ігнорують перевірені роками постулати і воліють вчитися на власних помилках.

Доречно нагадати, що згадане дослідження пропонує математичну формулу для обчислення чисельності політичних партій, які отримують депутатські мандати, в залежності від значення прохідного бар’єру. Результати українських виборів 2006 року точно відповідають цій моделі. Розрахунки показують, що подальше підвищення бар’єру в розумних межах (до 10 відсотків) не може привести до двопартійної системи. Тому можна порадити ініціаторам різкого збільшення бар’єру не проводити марних експериментів.

Нарешті слід сказати і про те, що парламент в Україні від скликання до скликання традиційно слабкий. Слабкий і зараз, незважаючи на запровадження парламентсько-президентської системи врядування. Це неминучий результат застосування нашої виборчої системи за очевидної слабкості політичних партій. Об’єктивно Україні потрібна сильна партійна система, необхідна умова для сильного парламенту. Розумний вибір виборчої системи може справді допомогти вирішити це важливе завдання.