Правозахисна діяльність непублічних(громадських) інститутів місцевого самоврядування

Доповнюють правозахисний ресурс органів місцевого само­врядування такі інститути громадянського суспільства, як кон- сультативно-дорадчі органи, неурядові правозахисні організації та інші об’єднання громадян.

Такі організації можуть створюватися для досягнення соціаль­них, благодійних, культурних, освітніх, наукових і управлінських цілей, з метою охорони здоров’я громадян, розвитку фізичної культури і спорту, задоволення духовних та інших нематеріаль­них потреб громадян, захисту прав, законних інтересів громадян і організацій, вирішення спорів і конфліктів, надання юридич­ної допомоги, а також в інших цілях, спрямованих на досягнення суспільних благ.

Законодавче визначення поняття таких організацій дається у Законі України «Про громадські об’єднання». Відповідно до ст. 1 цього Закону «громадське об’єднання - це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійс­нення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. Громадське об’єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громад­ська спілка. Громадська організація - це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

Світова практика і міжнародне право об’єднують такі організа­ції у поняття: «неурядові організації» (англ. - «non-governmental organization» (NGO)); «недержавні некомерційні організації» («non-profit organizations»), «неурядові правозахисні організа­ції (НПО)» («поп-state human rights organizations» або також вико­ристовується назва «non-governmental organization»), «організації громадянського суспільства» («civil society organization» (CSO)).

В юридичній літературі можна знайти різні визначення поняття неурядових організацій (громадських об’єднань, орга­нізацій): «локальні, національні або міжнародні об’єднання людей, діяльність яких здійснюється з ініціативи громадян, а не в зв’язку з санкцією або наказом уряду, і не має на меті отри­мання прибутку, що виконують широке коло функцій, таких як захист прав людини, надання допомоги біженцям, боротьба з роззброєнням, здійснення дослідницьких і освітніх заходів»^[314]; «неурядові організації, які створюють для громадян можли­вість брати безпосередню участь у вирішенні проблем влас­ного життя, в прийнятті відповідних рішень, у налагодженні партнерської співпраці між собою і з державними органами»^[315]; «громадські організації, які, будучи неприбутковими, незалеж­ними і непідзвітними урядовим і комерційним структурам, захищають інтереси окремих груп громадян шляхом активної взаємодії з владою»^[316], «створені відповідно до чинного законо­давства і в передбаченої в ньому формі громадські об’єднання громадян і (або) юридичних осіб, які не залежні від держави, основною метою діяльності яких є захист прав і законних інте­ресів різних суб’єктів права»^[317].

Право громадян на свободу об’єднання в громадські орга­нізації для здійснення та захисту своїх прав і свобод, задово­лення політичних, економічних, соціальних, культурних, інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інте­ресах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей, закріплено ст. 36 Конституції України. Положення Конституції деталізуються в законах ті інших нормативно-правових актах.

В цьому плані заслуговує на увагу класифікація нормативних актів, що регулюють діяльність громадських об’єднань, яка про­понується С. Сохою. Так, на думку цього автора, такі акти доцільно поділити на групи:

- нормативні акти, що поширюють свою дію на всі громадські об’єднання (Цивільний кодекс України, Закон України «Про гро­мадські об’єднання» та ін.);

- нормативні акти, що регулюють діяльність окремих видів громадських об’єднань (наприклад, Закони України: «Про політичні партії в Україні», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про молодіжні та дитячі громадські організації», «Про благодійну діяльність та благодійні орга­нізації», «Про судоустрій і статус суддів», «Про волонтерську діяльність», «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності», «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» тощо);

- нормативні акти, що регулюють питання діяльності окре- мих видів громадських об’єднань або суспільні відносини у пев­ній галузі управління (наприклад, Закони України: «Про освіту», «Про культуру», «Про фізичну культуру і спорт»), або правовий статус певної групи осіб (до прикладу, Закони України: «Про ста­тус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про основи соціаль­ної захищеності інвалідів в Україні», «Про основні засади соціаль­ного захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» тощо)^[318].

Право на свободу об’єднання (асоціації) і право брати участь в житті суспільства гарантується такими міжнародними доку­ментами, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Європейська кон­венція про захист прав людини і основних свобод. Згідно ст. 21 Загальної декларації прав людини кожен має право займатися громадською діяльністю безпосередньо або через вільно обра­них представників. Громадська участь - це право вільно вислов­лювати свої погляди про суспільство, в якому ми живемо, якими мирними способами, а також переконаність в тому, що наш голос буде почутий, окремо або разом з іншими голосами. Згідно ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних сво­бод «кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднання з іншими». У параграфі 10 Документа Копенгагенської наради Конференції з людського виміру ОБСЄ зазначено, що: «Підтверджуючи своє зобов’язання ефективно забезпечувати право окремої особи, знати права людини і основні свободи і діяти у відповідності з ними, і самостійно або спільно з іншими вно­сити активний внесок в їх розвиток і захист, держави-учасники заявляють про своє зобов’язання:... забезпечувати, щоб окремим особам було дозволено здійснювати право на асоціацію, включа­ючи право створювати, приєднуватися і ефективно брати участь у діяльності неурядових організацій, які прагнуть заохочувати і захищати права людини і основні свободи, включаючи проф­спілки і групи зі спостереження за дотриманням прав людини (параграф 10.3); дозволяти членам таких груп і організацій мати безперешкодний доступ і підтримувати зв’язок з подібними орга­нами в своїх країнах і за їх межами і з міжнародними організаці­ями, обмінюватися думками, підтримувати контакти і співпра­цювати з такими групами і організаціями і просити, отримувати і використовувати з метою заохочення і захисту прав людини і основних свобод добровільні фінансові внески з національних і міжнародних джерел, як це передбачається законом.

Об’єднання громадян, як елемент громадянського суспільства, є основою реалізації прав людини, оскільки можуть протисто­яти силі і впливовості держави; виступають суб’єктом контролю за діяльністю держави; використовують специфічні засоби реагу­вання на надмірне втручання останньої у простір громадянського суспільства; є безпосереднім поєднанням інтересів окремих осіб - членів громадянського суспільства^[319]. В силу свого характеру вони володіють свободою висловлення думок, гнучкістю форм і методів своєї діяльності, що у певних умовах дозволяє їм вирішу­вати завдання, котрі нездатні чи, можливо, навіть не намагаються вирішувати органи влади і управління.

На думку фахівців Агентства США з міжнародного роз­витку (USAID) та Міжнародного центру некомерційного права (ICNL), причинами, які обумовлюють створення та поси­лення ролі неурядових (некомерційних) організацій в суспільстві, можуть бути: розвиток права на свободу слова та зібрань, що є конституційними правами громадян, виступають гарантами добровільного об’єднання громадян і висловлення незалежних точок зору на існуючі в суспільстві проблеми; прагнення до соці­альної стабільності і дотриманню законів органами влади будь- якого рівня; підтримка розвитку демократії; лобіювання спільних інтересів, захисту групових або індивідуальних прав, підтримки

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу тієї чи іншої лінії поведінки або обраного курсу; привернення уваги органів влади та управління до вирішення багатьох нагаль­них проблем тощо^[320].

Концептуальні, правові, економічні та функціональні поло­ження щодо становлення і діяльності інститутів громадянського суспільства (громадських об’єднань) розроблені в ході реалізації проекту з вивчення громадянського суспільства «The Comparative Nonprofit Sector Project» (порівняльне дослідження некомер- ційного сектора), проведеного університетом Джонса Хопкінса в Балтіморі (США).

- інституційність - організація повинна мати організаційну структуру, суспільно-корисні цілі, межі діяльності;

- незалежність від держави - організація не повинна бути частиною системи державних чи місцевих органів, не повинна мати владних повноважень на національному та місцевому рів­нях. Організація за своєю структурою управління повинна нале­жати до організацій з приватною системою управління. Однак це не означає, що така організація не може отримувати від дер­жави субсидії або іншу допомогу, а представники державних орга­нів не можуть перебувати в складі її органів управління;

- використання коштів на цілі організації (не розподіл при­бутку) - організація не повинна мати права на розподіл прибутку, отриманої від своєї діяльності між її засновниками, членами орга­нізації або членами правління. Організація повинна мати право на отримання прибутку від здійснення підприємницької діяль­ності, від вкладів донорів та інших законних джерел, проте отри­маний прибуток повинен бути використаний для досягнення цілей її створення;

- самоврядування - організація повинна мати свої органи управління, чітку систему системою внутрішнього контролю над

своєю діяльністю, що передбачає наявність внутрішніх правил та процедур щодо прийняття рішень. Це дає можливість таким організаціям користуватися автономністю і не підпадати під контроль державних структур;

- добровільність участі - припускає добровільне створення організації, добровільну участь громадян в її діяльності, а також використання добровільних пожертвувань громадян і юридич­них осіб^[321].

Ці принципи знайшли відображення й нормативне закрі­плення у міжнародних правових актах. Так, в Основоположних принципах щодо статусу неурядових організацій в Європі, прий­нятих Рішенням Комітету Міністрів Ради Європи від 16 квітня 2003 р., названі принципи були покладені в основу визначення правового статусу неурядових (недержавних) організацій^[322]. Крім того, у прийнятому документі наголошується на важливості і цін­ності внеску неурядових організацій в розвиток демократичного суспільства, підкреслюється, що хоча неурядові організації та дер­жавні органи влади іноді мають неоднозначне ставлення до діа­логу, він присутній в їхніх спільних інтересах, оскільки вони мають спільну мету пошуку вирішення суспільних проблем задоволення потреб членів суспільства. Особливо наголошується на ролі неурядових організацій у підвищенні правової культури насе­лення. Зазначається також, що характер і ступінь вкладу неурядо­вих організацій в розвиток різних сфер життя суспільства також є різним - від виконання ролі єднальної інформаційної ланки між різними сегментами суспільства і органами державної влади, про­сування змін у законодавстві та державній політиці і допомоги нужденним, до вироблення технічних і професійних стандар­тів, перевірки виконання взятих зобов’язань по національному та міжнародному законодавству, надання можливостей для само- реалізації, а також просування і захисту громад та їх інтересів^[323].

Завдання та принципи діяльності неурядових організацій були підтверджені і конкретизовані в Рекомендаціях Комітету міні­стрів держав-членів про правовий статус неурядових організацій в Європі, прийнятих Комітетом міністрів Ради Європи 10 жовтня 2007 р. В рекомендаціях, зокрема, вказується, що неурядові орга­нізації повинні мати можливість вільно здійснювати свої цілі за умови, що і завдання, і засоби їх досягнення, відповідають вимо­гам демократичного суспільства. Підкреслюється, що неурядові організації повинні мати можливість вільно займатися будь-якою законною економічною, господарською або комерційною діяль­ністю для того, щоб підтримувати свою некомерційну діяльність, мають право отримувати допомогу в реалізації своїх завдань за рахунок державного фінансування та інших форм підтримки. В Рекомендаціях підкреслюється на важливості ролі неурядо­вих організацій в забезпеченні підтримки ідей демократії і прав людини. Більш того, наголошується на тому, що в зв’язку з постій­ним вагомим внеском в сферу культури, демократії, прав людини і соціальної справедливості, неурядові організації займають про­відну позицію в здійсненні цілей, заради яких були створені такі організації, як OOH і Рада Європи, працюючи в різних країнах або в якості партнерів цих організацій, або на підставі стандартів, роз­роблених OOH та Радою Європи^[324].

Сучасний спектр неурядових організацій (громадських об’єд­нань) є доволі широким, вони є різними за метою своєї діяльності, сферами суспільного життя, в яких вони діють, організаційною структурою та іншим. Тому у науковій літературі немає їх одно­значної класифікації. Так, М. Менджул пропонує класифікувати громадські організації за такими критеріями: за суб’єктним скла­дом (дитячі, молодіжні, жіночі, організації інвалідів, ветеранів тощо); за сферою діяльності (освітні, культурні, правозахисні, спортивні, екологічні тощо); за статусом чи територією діяль­ності (місцеві, регіональні, всеукраїнські); за способом обліку чле­нів (що мають фіксоване індивідуальне членство і що не мають фіксованого індивідуального членства); за способом легалізації (створені шляхом реєстрації або повідомлення про заснування); залежно від мети створення та діяльності: суспільнокорисні (охо­рона прав людини, розвиток науки, культури, мистецтва, освіти тощо), приватно корисні (діють в інтересах виключно своїх чле­нів); за кількістю членів (масові та звичайні)^{[325] [326].}

T Слинько та А. Кушнаренко об’єднують всі громадські органі­зації в наступні групи: 1) екологічні, соціально-екологічні, приро­доохоронні; 2) правозахисні групи та об’єднання; 3) борці за спра­ведливість; 4) робітничий рух; 5) суспільно-культурні, творчі, спортивні (здорового способу життя); 6) жіночі рухи; 7) миро­творчого руху; 8) історико-патріотичні³²³.

Має право на існування і думка 0. Держалюка, який пропонує наступну класифікацію громадських організацій: організації «вза­ємодопомоги», які об’єднують людей за принципом загальних проблем або біди (наприклад, «Союз Чорнобильців», «Українське товариство сліпих» та ін.); організації чітко вираженої соціаль­ної спрямованості (благодійні фонди та організації, орієнтовані на рішення гуманітарно-соціальних проблем); організації «клуб­ного типу», що включають різноманітні групи самовдосконалення, клуби за інтересами; організації, що мають «суспільно-охоронний» характер, зосереджуючись на захисті навколишнього середовища в широкому сенсі, тобто діяльності по охороні не тільки природи, а й культури, мови тощо; правозахисні організації, які здійсню­ють нагляд за законністю діяльності виконавчої влади, зокрема її каральних структур, а також дотриманням передбачених законом процедур в ході виборчих кампаній і виборів тощо; «інфраструк­тури!» неурядові організації, чия місія полягає у сприянні діяль­ності інших неурядових організацій в широкому сенсі. До цього класу належать і ті неурядові організації (їх можна умовно назвати організаціями громадських ініціатив), які мають на меті сприяння становленню громадянського суспільства в регіоні або партнер­ським відносинам суспільства і влади^[327].

Є низка інших класифікацій громадських організацій, які мають свої особливості, що дозволяють більш детально і ширше поглянути на громадський сектор України.

В системі громадських організацій важливе місце посідають неурядові правозахисні організації (НПО), які відрізняються від інших форм громадських об’єднань своєю місією і цілеспрямова­ністю. Правозахисні організації виступають на підтримку і заохо­чення різних прав людини, наприклад прав на життя, харчування і воду, належний рівень здоров’я, достатнє житло, ім’я та грома­дянство, освіту, свободу пересування і недискримінацію та інших. Іноді вони займаються правами окремих категорій осіб, напри­клад правами жінок, правами дітей, правами осіб, що належать до національних меншин, правами біженців і внутрішньо пере­міщених осіб тощо^[328]. Динаміка появи тих чи інших правозахис- них організацій залежить від нагальності вирішення тих чи інших суспільних проблем, які виникають щодо дотримання і захисту певних прав людини і громадянина.

Так, в Україні, як справедливо зазначає А. Алмаші, в остан­ній рік після Революції Гідності та початку анексії Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, а також збройної інтер­венції з боку Російської Федерації на Донбасі створено чимало неурядових правозахисних організацій, які займаються захистом прав людини щодо внутрішніх вимушених переселенців із Криму та Донбасу, військовослужбовців, учасників добровольчих баталь­йонів. У цьому контексті, на думку цього автора, започатковано чимало волонтерських ініціатив, які здійснюються переважно неурядовими правозахисними організаціями, які сприяли пози­тивним реформам у сфері оборони й військової служби, сприяли вирішенню багатьох проблем реалізації та захисту прав людини, які виникли у зв’язку з проведенням антитерористичної операції на Донбасі. Ці волонтерські ініціативи свідчать про подальший розвиток громадянського суспільства в Україні, який засвідчує, що неурядові правозахисні організації є невід’ємним елементом сучасної демократичної держави й можуть суттєво допомогти державі навіть у найбільш критичні моменти^[329].

Обґрунтовуючи причини створення громадських правозахис- них організацій доречно навести позицію польської дослідниці, консультанта з міжнародного розвитку прав людини, яка працю­вала в багатьох організаціях ОБОЄ, НАТО, Зузи Фіалової: «Ні прав, ні свобод ніхто нікому в історії не дарував тільки тому, що вони здалися комусь мудрими, правильними, справедливими або тео­ретично обґрунтованими. Ніяка влада не любить сама себе обме­жувати. Історія прав людини - це історія бунтів, повстань, мані­фестацій, тюремних ув’язнень, судових процесів... Права людини, як правило, «видряпували» у влади ті, кому вистачало мужності, сили, мотивації вимагати. Але поодинці ніхто нічого не виграв. В ім’я того, щоб у індивідуума були права, боролися цілі поко­ління - колективно, створюючи групи, рухи, організації^[330].

На переконання відомого українського правозахисника Є. Захарова: «Правозахисні організації - типовий продукт розви­неного громадянського суспільства, їх головна функція - контроль над діями (або боротьба з бездіяльністю) державного апарату щодо реалізації й забезпечення прав людини». Є. Захаров вважає, що вони мають захищати свободу людини, її право «вільно управляти власною долею», незалежно від держави, яка постійно порушує це право. Активіст правозахисту не може не бути певною мірою дер­жавником: він завжди апелює до державних органів і їхніх поса­дових осіб із метою усунути порушення прав людини або, якщо це неможливо, мінімізувати наслідки порушення та домогтися від­шкодування завданих збитків. Отже, місія правозахисник організа­цій полягає в захисті прав людини від держави й одночасно спри­янні державі в забезпеченні та захисті прав людини^[331].

Громадські правозахисні організації за ступенем орієнтації на правову сферу пропонують класифікувати таким чином: гро­мадські правові організації, місією яких є правовий захист особи та різних суспільних верств; громадські гуманітарні організації, які своєю місією визначають діяльність із надання безкоштов­ної допомоги, засобів для життя для певних категорій і верств населення (це включає як матеріальне забезпечення первинних потреб, так і створення умов для задоволення потреб вищих рів­нів), але опосередковано вони також здійснюють вплив і на пра­вову сферу. Третя категорія громадських організацій займає, так би мовити, проміжну позицію, адже визначає правову діяль­ність тільки одним із напрямків своєї діяльності^[332].

НПО, яким властиві загальні характеристики громадських об’єднань, демонструють і ряд особливих, притаманних тільки цього різновиду громадських організацій, рис. Так, І. О. Грицай виокремлює наступні ознаки неурядових правозахисних орга­нізацій: 1) основна мета їх діяльності - захист прав та законних інтересів як фізичних, так і юридичних осіб; 2) учасниками орга­нізації можуть бути як фізичні, так і юридичні особи; 3) засновані на добровільному волевиявленні учасників організації; 4) про­йшли законодавчо визначений процес легітимації; 5) наявна внут­рішня структурованість та органи самоуправління; 6) незалежні від прямого адміністративного впливу уряду та інших органів виконавчої влади; 7) не здійснюють владних управлінських функ­цій та не є суб’єктами владних повноважень; 8) їх діяльність має неполітичний характер; 9) засновані на вкладах членів організації чи на будь-яких інших недержавних коштах, отриманих законним шляхом; 10) надають як безоплатну правову допомогу, так, можуть отримувати винагороду за надання правозахисник послуг^[333].

Відповідно до характерних ознак неурядових правозахисник організацій, пропонуються такі визначення НПО: «це неполітичне, офіційно зареєстроване, внутрішньо упорядковане, добровільне об’єднання фізичних та юридичних осіб, засноване на приватних коштах, не підпорядкованого органам виконавчої влади та не наді­леного владними повноваженнями, діяльність якого проводиться як на безкоштовній, так і на платній основі, спрямована на захист прав як фізичних, так і юридичних осіб»^[334]; «це організації, покли­кані служити знедоленим або ігнорованим групам населення, сприяти реалізації їх прав, добиватися соціальних змін. їх діяль­ність націлена на те, щоб управління на всіх рівнях стало прозорим і доступним для контролю, щоб дати можливість громадянам через громадські організації брати участь у демократичних процесах і розвитку прав людини та основних свобод»^{[335] [336], «це інститут гро­мадянського суспільства, рівноправне, самоврядне, некомерційне формування, що створюється добровільно для реалізації спіль­них інтересів індивідів, що діє самостійно і незалежно від держави на основі принципів законності і гласності з метою забезпечення і захисту прав і свобод людини і громадянина»333.}

Рівень розвитку неурядових правозахисних організацій доз­воляє науковцям розглядати їх як самостійний інститут, який складається в рамках підгалузі конституційного права, що регу­лює конституційне положення людини і громадянина, під яким розуміється сукупність норм, які регулюють суспільні відно­сини, що виникають у зв’язку з реалізацією громадянами права на об’єднання, створенням, діяльністю, реорганізацією та лікві­дацією неурядових правозахисних організацій. Структурними елементами цього інституту, на думку А. Майстренко, є правові норми, які регулюють: цілі діяльності неурядових правозахисних організацій; засади створення і діяльності НПО; порядок ство­рення неурядових правозахисних організацій, включаючи поря­док державної реєстрації; конституційно-правовий статус неуря­дових правозахисних організацій, який розглядається у вигляді комплексу прав і обов’язків НПО як суб’єктів конституційно-пра­вових відносин; здійснення органами влади контролю та нагляду за діяльністю НПО; відповідальність неурядових правозахис­них організацій і держави; порядок призупинення, припинення діяльності НПО та їх ліквідацію; правові норми, що закріплюють: гарантії прав і свобод діяльності неурядових правозахисних орга­нізацій; власність і джерела формування майна неурядових пра­возахисних організацій^[337].

Діяльність неурядових правозахисних організацій ґрунтується на принципах, які, на думку С. Сохи, доцільно розглядати як діа­лектичне поєднання керівних ідей, які об’єднують в собі правові засади у найбільш повному стані, як комплексні елементи вхо­дять до структури нормативно-правових актів, що формуються в різних галузях соціально-правової дійсності, відповідно до яких будується діяльність громадських об’єднань, як суб’єктів права, за напрямком упорядкованості та відповідності законодавству, що сукупно створює загальні засади діяльності громадських об’єднань, які функціонують у суспільстві відповідно до інтересів народу^{[338] [339]. На думку цього автора, принципи громадських орга­нізацій варто поділяти на: загальні (принцип верховенства прав і свобод людини, принципи справедливості, рівноправності, гума­нізму, законності; визначення юрисдикції; неприпустимості злов­живання правом); міжгалузеві (рівності громадян перед законом; демократизму; взаємної відповідальності держави та людини; гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між державою і людиною); галузеві (добровільності; самоврядності; вільного вибору території діяльності; рівності перед законом; відсутності майнового інтересу їхніх членів (учасників); прозорості, відкри­тості та публічності); та інституційні (які діють в рамках окремих правових інститутів)3313.}

Є. Захаров виокремлює наступні принципи діяльності правоза­хисник організацій:

- недискримінацїї, неупередженості і терпимості: НПО утвер­джують і захищають права людини незалежно від її раси, кольору шкіри, статі, громадянства, етнічного або соціального похо­дження, майнового або іншого положення, посади, роду і харак­теру занять, місця проживання, мови, релігії, політичних і інших переконань;

- відкритості і гласності: діяльність НПО повинна бути від­критою і прозорою для громадськості;

- врахування інтересів усіх сторін, пов’язаних із конфлік­том, у тому числі державних органів: це один з основних прин­ципів у конфліктології - чітке розуміння того, що гармонія в суспільстві настає не тоді, коли інтереси всіх його членів збі­гаються (такий збіг і неможливий, і неприродний), а тоді, коли однаковою мірою шануються і враховуються інтереси всіх заці­кавлених сторін;

- незалежності від політичної позиції: правозахисні органі­зації не повинні підтримувати ту або іншу партійну платформу у виборчих кампаніях, політичний вибір повинен залишатися

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу справою особистого вибору кожного члена правозахисної організації;

- незалежності від держави: оскільки НПО є опонентами дер­жави, вони повинні бути максимально незалежними від неї, насам­перед, у фінансовому плані. Правозахисні організації не повинні субсидуватися за рахунок держави і не повинні одержувати якісь спеціальні пільги, крім установлених законом для всіх недержав­них неприбуткових організацій. Проте незалежність не повинна переходити в конфронтацію;

- сприяння державі в захисті прав громадян: правозахисні організації повинні вести діалог з державою і сприяти їй в забез­печенні та реальному дотриманні державою прав людини, пріори­тет яких проголошений усіма посттоталітарними країнами^[340].

Правозахисні неурядові (громадські) організації на засадах добровільності сприяють захисту різноманітних індивідуальних і колективних прав фізичних та юридичних осіб, застосовуючи впливові способи захисту завдяки досвіду та знанням фахівців, які об’єднуються в ці громадські організації. Правозахисні громадські організації можуть здійснювати захист громадян у різноманіт­них сферах суспільного життя: розв’язання екологічних проблем, захист прав пацієнтів, засуджених до позбавлення волі, додат­ково залучаючи до діяльності організації як на громадських, так і на платних засадах інших фахівців: лікарів, екологів, економістів, програмістів, журналістів тощо^[341].

Підвищення ролі неурядових правозахисних організацій у процесі зміцнення правової культури українського суспільства та відновлення суспільної справедливості за рахунок проти­дії порушенням законних прав громадян з боку представників влади є, на переконання І. Грицая, важливим показником демо­кратизації суспільства. Такі організації забезпечують громад­ський контроль за діяльністю як державних органів, їх посадових

осіб, так і за діяльністю суб’єктів приватного права, що сприяє зміцненню позицій громадянського суспільства в Україні як пра­вовій державі^[342].

Усе це дозволяє нам зробити висновок про унікальну роль та значення неурядових правозахисних організацій у процесах інституціоналізацїї громадянського суспільства. Будучи важли­вим елементом системи громадянського суспільства, такі органі­зації акумулюють у собі розрізнені особисті інтереси, надаючи їм ефективний захист. За допомогою створення умов для функціо­нування мережі дієвих правозахисних організацій держава зні­має з себе значну частину тягаря щодо забезпечення державного захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Окремою групою виступають неурядові правозахисні організа­ції, які функціонують на рівні місцевого самоврядування.

Правозахисна діяльність неурядових організацій у сфері місце­вого самоврядування є цілісним і упорядкованим процесом взає­модії ланок правового механізму, спрямованим на утвердження і захист прав людини, досягнення стану їх реальної захищеності, а також здійснення ефективного контролю за їх дотриманням органами та посадовими особами місцевого самоврядування.

Неурядові (громадські) правозахисні організації у сфері місцевого самоврядування, поряд із загальними для всіх неурядових організацій властивостями, мають свої відмін­ності, котрі носять концептуальний характер і проявляються у направленості, завданнях, принципах та формах діяльності таких організацій.

Завданнями діяльності місцевих неурядових правозахис­них організацій є: сприяння дотриманню і захисту прав людини, закріплених в міжнародно-правових актах, Конституції і націо­нальному законодавстві, на території відповідної громади; моні­торинг стану з правами людини на території громади; інформу­вання населення та органів місцевої влади про права людини; підвищення рівня освіченості та правової культури в галузі прав

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу людини; заохочення становлення цінностей і розвитокустановок, що сприяють повазі і усвідомленню прав людини.

Основні напрями діяльності громадських правозахисник орга­нізацій відображені в їх функціях. Функціям правозахисник гро­мадських організацій, на думку І. Темеха, властиві такі суттєві ознаки: функції є безпосереднім проявом сутності та соціального призначення правозахисник громадських організацій; функції розкривають зміст діяльності правозахисник громадських орга­нізацій; функції виникають та розвиваються відповідно до їх ста­тутних цілей та завдань; в функціях проявляється специфіка та особливості правозахисник громадських організацій; функ­ції реалізуються в певних формах; функції орієнтують правоза­хисник громадських організацій на досягнення єдиної мети для усієї їх системи - захист прав та свобод людини і громадянина; в функціях правозахисник громадських організацій втілюється їх активна роль у формуванні громадянського суспільства^[343].

Правозахисним організаціям на місцевому рівні притаманні функції, які логічно витікають з характеру та задач їх діяльності: розгляд заяв фізичних і юридичних осіб чи їхніх асоціацій про недотримання прав людини, закріплених у Конституції, міжна­родному праві і національному законодавстві; інформування подавця заяви про його права і можливості їхнього правового захисту і сприяння йому в доступі до цих засобів; здійснення посе­редницьких функцій для відновлення порушених прав і свобод за допомогою погоджувальної процедури; проведення громад­ських розслідувань фактів порушень прав людини (як за заявами фізичних і юридичних осіб, так і з власної ініціативи); скерування заяв (від імені заявника або від свого імені) компетентним орга­нам для вирішення; звернення від імені заявника або від свого імені в суд, державні і міжнародні організації; винесення громад­ського осуду і громадського попередження органам і (або) осо­бам, чиї дії (бездіяльність) призвели до порушення прав і сво­бод людини; публікація висновків у ЗМІ; участь у нормотворчій

діяльності органів місцевого самоврядування; пропаганда пра­возахисник ідей і створення для цього просвітницьких друкар­ських, аудіо-, фото- і кіноматеріалів про права людини та способи їх захисту; розробка навчальних планів, методик і програм викла­дання прав людини для різноманітних соціальних і фахових груп; проведення спеціалізованих семінарів з прав людини для пред­ставників «професій ризику» (співробітників органів внутріш­ніх справ і служб безпеки, службовців пенітенціарних закладів та установ, адвокатів, суддів, прокурорів, військовослужбовців, лікарів, журналістів, профспілкових діячів, соціальних робітни­ків), представників законодавчої і виконавчої гілок влади, пов’я­заних із створенням і виконанням законодавства, що стосується прав людини; організація різноманітних публічних кампаній і акцій з метою утвердження прав людини в суспільній свідомості (конкурсів на кращий твір про права людини і конкурсів малюнків та фотографій для школярів, олімпіад для студентів, спеціальних заходів, присвячених Дню прав людини і т. ін.); збір і поширення матеріалів з історії розвитку ідеї прав людини й історії правоза- хисного руху^[344] тощо.

Звідси, основними формами реалізації функцій неурядових правозахисних організацій, під якими розуміються «зовні вира­жені дії, що здійснюються неурядовими правозахисними органі­заціями в процесі здійснення правозахисної діяльності в рамках їх повноважень і які викликають певні наслідки»^[345], є закріплені законом заходи, шляхом застосування яких відбувається попе­редження і профілактика порушень прав людини, поновлення порушених прав і вплив на порушника, є: громадські розслі­дування фактів порушень прав людини публічними органами влади і управління; моніторинг і аналіз стану з правами людини у територіальній громаді; пропаганда правозахисних ідей,

Конституційно-правове забезпечення правозахисної діяльності у сфері місцевого самоврядування: досвід компаративного аналізу правове виховання; участь в нормотворчому процесі представ­ницьких органів місцевого самоврядування; контроль за дотри- манням забезпечення і захисту прав і свобод людини і гро­мадянина публічними суб’єктами місцевого самоврядування та іншими структурами і організаціями на території громади; правова просвіта населення; проведення розслідування пору­шень за заявами громадян та допомога у відновленні поруше­ного права тощо.

Неурядові правозахисні організації часто з’ясовують обставини порушень прав людини, збирають інформацію про них і розсила­ють її. Вони можуть, наприклад, застосовувати лобістські стра­тегії, щоб привернути до своїх повідомлень увагу громадськості та провідних політиків, суддів і правоохоронців, щоб домогтися розгляду результатів проведених розслідувань (наприклад, жур­налістських розслідувань) і усунення порушень прав людини^[346].

Таким чином, захист конституційних прав профільними орга­нізаціями стає ефективним каналом зв’язку між територіальними громадами, органами місцевого самоврядування, громадянським суспільством і державою. Громадянське суспільство (як на загаль­нодержавному, так і локально-регіональному рівнях) за допомо­гою нього систематизує свої вимоги до держави, пред’являючи їх цивілізованим способом, що не порушує законний режим діяль­ності публічних інститутів.

З іншого боку, держава отримає у цьому процесі актуальний «порядок денний», згідно з яким визначаються больові точки в захисті прав людини, а також форми і методи їх подолання. Залучення громадських об’єднань і організацій в правозахисний процес має низку переваг. Такі організації (особливо на муніци­пальному рівні) знаходяться ближче до людини і його проблем, позбавлені зайвих бюрократичних структур (на відміну від гро­міздкого державного апарату), мають більшу довіру з боку людей, не зобов’язані дотримуватися процесуальних формальностей при фіксації порушень тощо.

У науковій літературі наголошується на важливості превен­тивних форм діяльності громадських правозахисних організацій. Так, справедливим є зауваження Л. Новак-Каляєвої, що «активі­сти правозахисту не повинні чекати порушень прав людини влад­ними органами або будь-якими приватними структурами чи осо­бами, а сприяти їх уникненню, тобто допомагати людям ще до того, як вони стають «жертвами» репресій, зловживань, корупції, переви­щення службових повноважень тощо, тобто до порушення їх прав, а виходить, що і замість порушень, які не відбудуться», що право- захисні організації «повинні усвідомити необхідність перейти від режиму реагування та «присоромлення» порушників після факту порушення прав людини до розвитку активної стратегії профілак­тики, освіти, активізації місцевих громад у напрямі розширення прав і можливостей своїх членів». Цілком погоджуємося також з думкою названого автора, що «намагання запобігти порушенню прав людини повинні бути спільною справою рівноправних парт­нерів: державних органів, активістів правозахисту та населення, яке в такий спосіб не матиме перспективи поповнити трагічні ряди осіб, чиї права потрібно захищати. Тільки за таких умов термін «правозахист» отримає те логічне наповнення, що найбільше від­повідає його початковому змістові й служитиме розширенню прав і свобод людини»^[347]. Тобто, в ідеалі громадські правозахисні орга­нізації за допомогою юридичних процедур повинні примушувати публічні органи місцевої влади та їх посадових осіб до усунення умов і причин, що сприяють порушенням прав людини.

Чималу роль відіграють громадські правозахисні організації у наданні соціальних послуг та захисті інтересів найбільш враз­ливих соціальних груп і верств населення, які потребують допо­моги (ветерани праці і громадяни похилого віку; інваліди; особи, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи; багато­дітні та малозабезпечені сім’ї; самотні матері; безпритульні діти; особи без визначеного місця проживання; жертви репресій; біженці тощо). Діяльність НПО в цьому напрямку органічно пов’язана із зазначеною вище «стратегією профілактики правопорушень» прав людини. У ст. 13 Закону України «Про соціальні послуги» гово­риться про можливість місцевим органам виконавчої влади, орга­нам місцевого самоврядування на конкурсній основі укладати договори про надання соціальних послуг із суб’єктами які їх нада­ють, зокрема, недержавними громадськими об’єднаннями^[348].

Соціальне партнерство з неурядовими організаціями вигідно і державі, і органам місцевого самоврядування, як з політичних, так і з економічних міркувань. Політична вигода полягає в тому, що, заповнюючи соціальні ніші, посилюючи адресність соціаль­ної допомоги та підтримки і сприяючи впровадженню в офіційну соціальну структуру нових форм і методів соціального захисту, неурядові організації сприяють зниженню соціальної напруже­ності і підвищенню довіри громадян до офіційної соціальної полі­тики. Економічна вигода полягає в спроможності НПО залучати додаткові, благодійні, фінансові кошти до соціальних зусиль дер­жави та муніципальної влади^[349].

Важливим напрямком в діяльності громадських правозахис- них організацій є налагодження співпраці з органами місцевого самоврядування і в інших сферах суспільних відносин. Особливо актуальним це питання стає в наш час, коли в Україні відбува­ються трансформаційні зміни системи місцевого самоврядування та формату відносин між центром і регіонами. Розвиток співпраці між органами місцевого самоврядування та громадськими орга­нізаціями обумовлений широким спектром повноважень органів місцевого самоврядування, які вони отримали в зв’язку з децен­тралізацією управління, особливо в соціальній сфері. В умовах браку кваліфікованих працівників і недостатності фінансування відповідних служб місцеве самоврядування потребує підтримки, насамперед, з боку суб’єктів та інститутів громадянського суспільства^[350]. Для громадських організацій співпраця з органами місцевого самоврядування є необхідною для реалізації своїх про­ектів, отримання підтримки на рівні влади. Співпраця підсилює органи місцевого самоврядування і підвищує рівень залучення громадян до вирішення місцевих проблем, об’єднує зусилля, мож­ливості та ресурси кожної сторони задля вирішення важливих соціальних проблем, вирішення яких поодинці - неефективне.

Ще одним значимим механізмом взаємодії місцевої влади та громадських організацій, є організація та забезпечення екс­пертно-аналітичної діяльності, зокрема, аналіз існуючого нор­мативно-правового поля, планування та сприяння побудові соці­ально орієнтованої системи норм; організація та забезпечення суспільно-просвітницької діяльності тощо. Експертна співпраця дозволяє вибудувати систему підстраховочної перевірки пра­вильності соціальних програм, які розробляють владні струк­тури. Також це сприяє своєчасному контролю за діяльністю орга­нів та суб’єктів влади і її корекція в інтересах суспільства^[351].

Необхідною є також взаємодія громадських правозахисних орга­нізацій з органами внутрішніх справ і муніципальною міліцією, які виконують важливі правоохоронні і правозахисні функції, покли­кані захищати життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність від злочинних та інших протиправних посягань. Важливість такої взаємодії пояснюється, перш за все, тим, що цілі неурядових право- захисних організацій та органів внутрішніх справ значною мірою збігаються: захист прав і свобод людини. На жаль, як зазначається у юридичній літературі, взаємодія правозахисних організацій з орга­нами внутрішніх справ на сьогодні залишається проблематичною, так як довгий час вони виконували різні ролі в нашій державі^[352].

Сьогодні перед органами внутрішніх справ стоять завдання формування правової держави і захисту прав людини, вирішення яких неможливо без створення ефективних форм взаємодії з гро­мадськістю та неурядовими правозахисними організаціями як одним з інститутів громадянського суспільства. У практич­ному плані така взаємодія, найбільш перспективно, може відбу­ватися за такими напрямами: формування громадської думки і підвищення авторитету органів внутрішніх справ; громадський контроль (моніторинг) за діяльністю органів внутрішніх справ; підвищення правової культури і навчання правам людини співро­бітників органів внутрішніх справ; взаємний обмін інформацією; проведення профілактичних заходів порушень прав людини; робота з потерпілими тощо.

Форми і методи взаємодії дуже різноманітні і залежать не тільки від конкретних умов, але і від специфіки діяльності, компетенції суб’єктів взаємодії, їх реальних можливостей тощо. Але, узагальнюючи основні наукові погляди на цю проблематику, можна виділити дві основні групи різних форм взаємодії: взаємо­дія в формі інформаційного обміну і взаємодія в формі безпосе­редньо спільної діяльності.

Методи недержавного захисту прав людини, які використо­вують правозахисні організації у сфері місцевого самовря­дування, представляють собою прийоми, засоби та способи впливу суб’єктів правозахисної діяльності на органи місцевого самоврядування, суб’єктів, які порушили права людини, а також постраждалих від правопорушень в рамках чинного законо­давства з метою досягнення соціально корисного результату. Своєрідність зазначених методів обумовлено характером гро­мадських відносин і визначається такими рисами: особливістю правового статусу учасників правовідносин; особливим харак­тером правовідносин, які спрямовані на захист прав людини; особливістю складу юридичних фактів; специфікою відпові­дальності суб’єктів^[353].

До методів діяльності громадських об’єднань, на думку С. Сохи, відносяться: переконання і примус як універсальні методи; наг­ляд; адміністративно-юрисдикційна діяльність; метод збору інформації тощо. Особливо наголошується на правозахисному методі, який являє собою гарантований державою і міжнарод­ним співтовариством спосіб регулятивного впливу на суспільні відносини, змістом якого виступає здійснення права членів на правовий захист за допомогою комплексу правових засо­бів, що регулюють самостійне або за допомогою компетентних суб’єктів його здійснення з метою забезпечення правової захи­щеності особи^[354].

Заслуговує на увагу пропозиція М. Акімової розділити систему методів, котрі використовуються у відносинах, пов’я­заних з недержавним захистом прав і свобод людини і громадя­нина, на дві основні групи: а) консенсуальні методи; б) методи активного впливу. До першої групи, на думку цього автора, вхо­дять прийоми, спрямовані на мирне залагодження (врегулю­вання) проблеми. Мета їх застосування полягає в досягненні консенсусу між суб’єктами виниклих протиріч. Консенсуальні методи включають в себе такі способи захисту, як: узгодження позицій по предмету розбіжностей; рекомендації державним органам або посадовим особам з питань, віднесених до сфери захисту прав і свобод особистості; звернення суб’єктів правоза- хисної діяльності в органи державної влади та місцевого само­врядування з метою захисту прав і законних інтересів громадян тощо. Метод активного впливу - заснований на нормах чинного законодавства жорсткий спосіб впливу суб’єктів правозахис- ної діяльності на рішення державних органів і посадових осіб з метою їх спонукання до певних дій. Прикладами його реалі­зації можуть служити такі акти, як мітинги, походи, демонстра­ції, страйки, голодування та інші акти громадського спротиву^[355].

У більшості випадків НПО таким способом висловлюють протест проти беззаконня або порушення органами влади та управління тієї чи іншої категорії прав. Крім того, аналогічні акції є ефек­тивним способом формування громадянської правосвідомості, бо в ході їх проведення гуртуються представники самих різних соціальних верств^[356].

Для досягнення цілей і вирішення поставлених завдань гро­мадські правозахисні організації наділяються необхідним обся­гом прав. Передусім, вони мають всі основні права громадських об’єднань, передбачених Законом України «Про громадські об’єд­нання», до яких відноситься наступні: право вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); звертатися в порядку, визначеному законом, до органів дер­жавної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; брати участь у порядку, визначе­ному законодавством, в розробці проектів нормативно-право­вих актів, що видаються органами державної влади, органами місцевого самоврядування, що стосуються сфери діяльності гро­мадського об’єднання та важливих питань державного і суспіль­ного життя; проводити мирні зібрання; здійснювати інші права, не заборонені законом^[357].

Таким чином, громадські правозахисні організації є активними учасниками правозахисної діяльності у сфері місцевого самовря­дування. Вони забезпечують баланс прав людини і інтересів тери­торіальної громади; сприяють застосуванню правозахисного під­ходу в усіх видах діяльності місцевих органів влади і управління; виконують важливу контрольно-наглядову функцію за дотри­манням всіма суб’єктами місцевого самоврядування прав і закон­них інтересів територіальної громади та її членів; здійснюють моніторинг і надають незалежну експертну оцінку результатів діяльності органів місцевого самоврядування; шляхом безпо­середньої участі та взаємодії з місцевими органами влади нада­ють ту допомогу, яку не в повній мірі надають державні, соціальні інститути, державні правозахисні організації; сприяють підви­щенню соціальної забезпеченості та підвищенню якості життя місцевих жителів.