М. О. Перепелиця Поняття та ознаки суб'єкта фінансового права

Людина впродовж свого існування намагається якомога глибше і всесторонньо пізнати саму себе. Її цікавить власний внутрішній світ - психологічні, фізіологічні, соціальні, правові й інші засади своєї особистості.

Наука про право (юридична наука) - це також наука про людину. Але людина цікавить юридичну науку в особливій ролі - як суб'єкт права. Право відмежовує цю її якість від інших ролей і станів. Як суб'єкт права людина цікавить юридичну науку у всьому різноманітті її правових можливостей, зв'язків і відносин. Життя (дійсність) є та­ким, що людина може існувати із собою подібними тільки як суб'єкт права, і, як наслідок цьому, тільки перебуваючи у сфері особливого виду суспільних відносин - правовідносин (юридичних відносин). «Відносини людей повинні визначатися правом і бути юридичними. Юридичні відносини є за своєю суттю відносинами людей одне з одним»^[430]. Визнання за людиною якості суб'єкта права створює необ­хідні юридичні підстави для того, щоб вона могла брати участь у правовому житті суспільства, користуватися різними соціальними благами, мала можливість досягти своїх цілей, самореалізуватися як особистість тощо.

Вирішення питання про те, кого або що визнавати суб'єктом права, визначається філософією, доктринальними розробками юридичної науки і принципами права. Перш ніж говорити про суб'єкт права, необ­хідно визначитися з поняттям суб'єкта взагалі. У філософії під суб'єктом розуміється носій предметно-практичної діяльності і пізнан­ня (індивід або соціальна група), джерело активності, яке спрямоване на об'єкт^[431]. Оскільки суб'єкт - це не тільки носій діяльності, але й носій пізнання, то, як правильно робить висновок Н. І. Матузов: «Суб'єкт - це розумна істота, яка має свідомість та волю, тобто людина»^[432]. Отже, під суб'єктом не можна розуміти жодну живу істоту на планеті, окрім людини, оскільки тільки вона «є розумною істотою, яка володіє даром мислити та говорити. Саме цим людина відрізняється від усіх інших біологічних індивидів»^[433]. А якщо людина — це розумна істота, то ціл­ком закономірним є процес, коли на певному історичному етапі свого розвитку вона починає виокремлювати себе від усього навколишнього світу, що її оточує. З тієї миті, як людина усвідомила свою відособле­ність та протистояння всьому іншому світу, який існує незалежно від неї і поза неї, можливо говорити про появу суб'єкта взагалі. Н. І. Ма- тузов у зв'язку з цим писав: «Виокремлення суб'єкта виражалося в тому, що первісна людина почала усвідомлювати своє буття та своє відношення до зовнішнього світу, та стала протиставляти себе останньому»^[434].

Яким же чином суб'єкт набув якості суб'єкта права? Як уже наголо­шувалося раніше, суб'єкт - це розумна істота, яка має свідомість. Людина (суб'єкт) розуміє, що навколишній світ їй протистоїть. Але вона не просто пасивно усвідомлює оточуючу її дійсність, а намага­ється активно впливати на неї, для того щоб перетворити для найбільш оптимальних умов свого існування.

Правова дійсність не охоплює собою весь об'єктивний світ, який протистоїть суб'єкта, а є тільки однією з його частин із своїми специ­фічними законами розвитку і функціонування. У процесі аналізу і пізнання такого об'єкта, як правова сфера, суб'єкт робить висновок, що для того щоб у ній існувати, необхідно володіти особливою влас­тивістю або якістю і бути не просто суб'єктом без прав, обов'язків, інтересів, гарантій, відповідальності тощо, а стати суб'єктом цієї пра­вової сфери, тобто суб'єктом права, «увійти в неї». Тому основною причиною, внаслідок якої суб'єкт набув якості суб'єкта права, є при­родна потреба або необхідність у захисті свого фізичного існування, основних природних прав (право на життя, здоров'я, недоторкан­ність) та в цілому, захисту суспільства від хаосу і свавілля.

Для досягнення поставленого завдання - визначення поняття й ознак суб'єкта фінансового права необхідно, перш за все, дослідити питання, яке стосується проблеми суб'єкта права взагалі. Для цього вбачається доцільним використати загальноприйнятий у правовій на­уці методологічний підхід. Його суть виражається у дослідженні пра­вового явища, спираючись при цьому на загальні закономірні зв'язки розвитку буття і свідомості. Згідно з цим методом пізнання об'єкта здійснюється у два етапи.

Поняття «суб'єкт права» — це така категорія у юридичній науці, яка сприймається як нероздільне ціле правове явище, як факт. Для того щоб спробувати дати їй визначення, необхідно дослідити частини, які її складають. Л. П. Туркін зазначав: «Сутність об'єкта - це сукупність головних факторів, які обумовлюють у своєму необхідному зв'язку існування об'єкта»^[437]. Н. І. Матузов писав: «Визначити предмет - це значить вказати на найбільш сутнісні, головні його ознаки. Таких ознак може бути декілька - одна, дві, три та більше, залежно від того, на­скільки правильно та повно визначають та характеризують вони явище, наскільки глибоко розкривають його сутність»^[438]. А. М. Васильєв також звертав увагу на те, що: «У юриспруденції, як і в будь-якій науці, за­вдання визначення (дефініції) як логічної операції над поняттями по­лягає в тому, щоб розкрити зміст цих понять шляхом вказування на головні та істотні ознаки досліджуваного предмета, які відрізняють його від інших суспільних явищ та виокремлюють з числа правових»^[439]. Аналогичної позиції дотримуються й інші вчені: «Сутність складає сукупність внутрішніх, необхідних сторін та зв'язків явища в їх взаємозалежності»^[440], «Сутність - це глибинна якість явища, без якого явище існувати не може»^[441], «Сутність - це система об’єктивно необ­хідних, внутрішніх ознак та відносин»^[442], «Сутність виражає те голов­не, що характеризує предмети, їх внутрішню найбільш важливу сторону, їх основу та глибинні процеси. Сутність речей є прихова­ною. Її неможливо пізнати простим поглядом»^[443], «При дослідженні того чи іншого поняття необхідно знайти таке його визначення, яке було б очищене від другорядних ознак та об’єднувало б найбільш характерні, сутнісні його ознаки»^[444]. Таким чином, методологічне завдання при визначенні поняття суб ’єкта права полягає в тому, щоб визначити сутнісні й обов’язкові ознаки даного правового яви­ща.

Але при цьому слід також мати на увазі, що визначення і вдоско­налення наукових понять - це процес безперервного розвитку. Тому дати повне й остаточне їх пояснення вбачається досить складним. Так, Б. М. Кедров відзначив: «Люди прагнуть все більш точно та повно відобразити в поняттях досліджуваний ними об’єкт, але щоразу роблять це лише у межах досягнутих про нього знань, до яких можуть про­крастися неточності»^[445]. А. М. Васильєв писав: «Наукове юридичне поняття як думка, що відображає головні, важливі ознаки правового явища, яке існує між рядом інших явищ, це висновок та сума досягну­тих про нього об’єктивних наукових знань»^[446]. «Необхідно завжди мати на увазі, - відмічається у роботі Б. Я. Замбровського, Б. Я. Пахомова і В. А. Сидоркіна, - що наукові поняття та уявлення про справжню при­роду явищ завжди є приблизними, що пов'язано з неточністю наших знань та нашої практики на кожному історичному етапі. З розвитком науки та практики вони уточнюються, поглиблюються або відкидають­ся та заміняються новими»^[447]. Разом з тим, незважаючи на вищевикла- дене, правознавцям необхідно все ж таки прагнути визначати відпо­відні правові конструкції якомога точніше. Адже максимально точне визначення правового поняття має важливе значення як для законодав­ства, так і для практики, яка безпосередньо їх застосовує. Р Й. Халфі- на у зв'язку з цим зазначала: «Строгість та наукова обґрунтованість понятійного апарату має особливе значення у правовій науці, тому що результатом розвитку теорії можуть бути пропозиції щодо вдоскона­лення законодавства та практики, що потребує особливої точності та ясності»^[448].

У юридичній науці існують різні теорії, які визначають сутнісні ознаки суб'єкта права. Так, в одному випадку суб'єкта права пов'язують з поняттям особи (persona), правової особи^[449], в іншому - з поняттям волі (правової волі)^[450]; у третьому - з поняттям інтересу^[451].

Визначення суб’єкта права через поняття особи (persona) вперше запропонували римські юристи. Саме завдяки розвитку римського права з’являється латинський термін «persona», під яким більшість дослідників розуміло і розуміють «особу» або «суб’єкт права»^[457]. На тотожність вказаних понять звертав увагу і Д. І. Мейєр, який писав, що «особою технічно називається суб’єкт права»^[458]. О. С. Іоффе тлума­чив поняття «суб’єкт права» і «особа» як синоніми - «суб’єктом права або особою є той, хто може мати права»^[459]. З цих же позицій розглядав їх Я. М. Магазинер: «Правоздатна особа є суб'єктом права»^[460]. Слід за­значити, що більшість учених не ставлять під сумнів застосування даного терміна як техніко-юридичного поняття для позначення суб'єкта права. Так, С. І. Архіпов робить висновок, що термін «особа» є най­вдалішим для позначення суб'єкта права, тому що він відображає та розкриває дане поняття із зовнішньої його сторони - «цей термін вка­зує на відношення до поняття «суб'єкт права» як до особи»^[461]. Анало­гічну позицію займає і В. Є. Чиркін: «Зовнішнім вираженням суб'єкта права є правова особа. Кожен конкретний суб'єкт права має свою пра­вову особистість»^[462].

Разом з тим у правовій літературі існує й інша позиція, згідно з якою поняття «особа» вважається невизначеним та побутовим. Так, Н. І. Матузов вважав, що: «Цей термін за своєю суттю не є науковою соціологічною категорією. Це тільки побутове вираження, яке засто­совується у різних випадках та значеннях, причому, як правило, з будь- яким прикметником (фізична особа, юридична особа тощо)»^[463]. Аналі­зуючи вищенаведені точки зору, автор приєднується до першої групи правознавців і вважає, що розуміння суб'єкта права як особи надає можливість розглядати його як цілісну та відокремлену категорію. Адже для того щоб суб'єкт права мав можливість брати участь у право­відносинах і здійснювати правову діяльність у різних її аспектах, він повинен виступати зовні, як єдина, неподільна особа, тобто володіти ознакою відособленості або персоніфікації (останній саме і є похідним від терміна «персона», тобто «особа»). Н. Л. Дювернуа, досліджуючи дану проблему, зазначав таке: «Особа розумілась у класиків (римських класиків) відокремленою сферою юридичних відносин, яка є необхід­ною для їх визначеності. Поняття особи, правоздатної особи ми маємо там, де особа несе у собі ознаку відокремленості та розпізнаваності»^[464]. Аналогічне положення висловлював і С. С. Алексеев: «Для визнання особи суб'єктом права вона повинна володіти необхідними якостями, які пов'язані із свободою волі людини, колективу людей і до яких на­лежить зовнішня відокремленість»^[465], і далі підсилював свій висновок словами про те, що «суб'єкт права - це особа (персона), а під персоні­фікацією розуміється виступ зовні у вигляді єдиної особи - персони»^[466]. С. М. Братусь також відмічав, що «особа - це тільки персоніфіковане вираження єдності для комплекса юридичних обов'язків та прав»^[467]. С. І. Архіпов відносив до ознак суб'єкта права відособленість (авто­номність): «Особа у праві виглядає як зовнішню виражений центр правової дійсності. Визнання суб'єкта права центром правової дійснос­ті підкреслює його самостійність, відокремленість від інших... Право­ва особа здатна виконувати соціальні ролі, які на неї покладаються або які вона приймає, при цьому вона залишає свою цілісність, залишаєть­ся єдиною особою»^[468]. Виходячи з вищевикладеного можна зазначити, що глибинною основою, яка характеризує та розкриває поняття суб'єкта права, є ознака відособленості. Виникнення цієї важливої ознаки було об'єктивно обумовлено існуванням сфери юридичних відносин. Адже для того щоб правова, юридична реальність мала можливість взагалі існувати, суб'єкти, які в ній взаємодіють, повинні володіти даною озна­кою, тому що вони не зможуть брати участь у правовідносинах, не будучи при цьому цілісними та відокремленими одне від одного. Це захищає права й інтереси самих же учасників, а отже, забезпечує від­повідну стабільність функціонування правовідносин, правової дійснос­ті узагалі. Будь-який суб'єкт права, беручи участь у тому чи іншому правовідношенні, завжди повинен бути чітко визначеним для інших учасників цього ж правовідношення, результат якого може бути різ­ним - навіть закінчуватись притяганням до юридичної відповідаль­ності кого-небудь з них. Важко взагалі уявити собі, яким би чином дотримувався баланс правової дійсності, якби суб'єкти, що в ній функ­ціонують та взаємодіють, не мали б ознаку відособленості. Чиї б тоді були права, обов'язки, повноваження, об'єкти самих прав тощо? Ознака відособленості ніби «закріплює», фіксує суб'єктів права у вигляді цілісних та визначених осіб. Таким чином, відособленість є фундаментальною обов 'язковою ознакою, яка характеризує поняття суб 'єкта права.

Ця ознака характеризує зовнішнє вираження суб'єкта права як самостійної та цілісної категорії через можливість відокремити один вид суб'єктів права від іншого, «визнання суб'єкта права центром правової дійсності підкреслює його самостійність, відокремленість від інших...»^[469]. Вона надає кожному з видів суб'єкта права цілісність та неподільність, які йому необхідні для здійснення своїх правових мож­ливостей, досягнення поставлених цілей. У зв'язку з цим виникають питання: що саме покладено в основу відособленості, що є її підґрун­тям, яке дозволяє відділити або відокремити один вид суб'єктів права від іншого. За якими конкретно ознаками або факторами можна суди­ти про самостійність та відокремленість того чи іншого суб'єкта пра­ва? Що складає зміст самої відособленості суб'єкта права? Для того щоб відповісти на поставлені запитання, необхідно далі розглянути теорії, що визначають сутнісні ознаки суб'єкта права.

Наступною обов'язковою ознакою суб'єкта права виступає індиві­дуалізація. У правовій науці цю ознаку суб'єкта права називають по- різному: «ідентифікація», «іменна відомість», «юридична відомість»^[470]. Автор вирішив використовувати термін «індивідуалізація», оскільки його зміст вбачається найоб'ємнішим і включає всі вищезазначені терміни. Цій властивості суб'єкта права вчені приділяли певну увагу в науці. Так, Н. Л. Дювернуа, досліджуючи цю ознаку відносно суб'єкта цивільного права, говорив таке: «Особа, якою б вона не була, окремою правоздатною людиною, або союзом людей, фігурує з ознакою, що ха­рактеризує її індивідуальність - ім'ям, назвою, фірмою»^[471]. Д. М. Гєнкін також відмічав: «Необхідною ознакою суб'єкта права є його участь у правових відносинах від свого імені. Якщо те чи інше суспільне утво­рення незалежно від його внутрішньої структури не може виступати у правовідносинах з іншими суб’єктами від свого імені, то це вже не суб'єкт права»^[472]. Аналогічної позиції дотримувався і В. Є. Чиркін: «Суб’єкти права у дійсності індивідуалізовані (фізична особа - це Іванов або Сидоров, а корпорація або партія - це конкретна корпорація або партія). Будь-який суб’єкт права індивідуалізований, він ідентифі­кує сам себе, його ідентифікують зовні (облік з боку державних орга­нів, реєстрація народження, смерті, юридичних осіб, фактів тощо)»^[473]. Автор згоден з наведеними думками вчених.

Як будь-яка людина потребує імені й інших індивідуалізуючих її моментів (прізвище, по батькові, місце проживання, сімейний стан, стан здоров’я, стать, громадянство й ін.) для участі в різноманітних суспіль­них відносинах, так і суб’єкт права також потребує індивідуалізації, іменної або іншої юридичної відомості. Це необхідно для того, щоб за­фіксувати, визначити дану особу. Без цього взагалі неможливі будь-які правовідносини і стає незрозумілим, про чиї саме юридичні обов’язки, права (повноваження) йде мова, чиїми є об’єкти або предмети і кого притягати у разі потреби до відповідальності. Будь-який суб’єкт права, виступаючи цілісним, самостійним учасником правовідносин, для такої участі, повинен мати ім’я, інші реквізити або персональні дані, якщо вони необхідні в конкретній ситуації, тобто дозволяють ідентифікувати певну особу. Будь-яке виникнення (народження, реєстрація, створення) суб’єкта права обов’язково потребує присвоєння йому імені, наймену­вання, назви. Це положення закріплене правовими нормами^[474].

Ім’я, назву, найменування зобов’язані мати всі суб’єкти права - фізичні та юридичні особи. Індивідуалізація суб’єктів права здій­снюється за різними критеріями залежно від того, чи йде мова про фізичних або про юридичних осіб. Так, фізичних осіб індивідуалі­зує ім’я, прізвище, місце проживання, акт цивільного стану^[475]; юри­дичних осіб - найменування фірми або організації (партії, союзу тощо), місцезнаходження^[476], організаційно-правова форма, товарний знак^[477]. С. І. Архіпов до процедур, що забезпечують індивідуалізацію суб'єктів права, відносив правила реєстрації актів цивільного стану, правила реєстрації юридичних осіб і індивідуальних підприємців, правила закріплення в статутних документах найменування юридичної особи, іншу спеціальну атрибутику - прапори, емблеми, символи й ін.^[478] Таким чином, індивідуалізація є способом індивідуального, конкрет­ного позначення, фіксації суб'єкта права, можливістю його ідентифі­кації. А отже, індивідуалізація дозволяє відособити, відділити один вид суб'єкта права від іншого, оскільки присвоюване особі ім'я (назва, інші реквізити) надають можливість визначити, про яку саме особу йде мова, яким чином розрізняти осіб у цілому. Отже, індивідуалізація є ознакою, що включається у зміст відособленості, тобто виступає одним з тих чинників, на підставі яких можна ділити суб'єктів права на ці­лісні і самостійні види. Як наслідок цьому положенню, можна зробити такий висновок. Індивідуалізація як ознака, що входить до змісту відо­собленості, є відповідно і обов'язковою ознакою суб'єкта права.

Однією з обов'язкових ознак суб'єкта права виступає правовий інтерес. Такий висновок можна зробити, розглянувши теорію «інте­ресу», одним із засновників якої був німецький правознавець Рудольф Ієринг. Він дотримувався позиції, що основним моментом для визнання якогось явища суб'єктом права є «наявність у нього визначених інте­ресів і потреб. Суб'єкт права - це носій інтересу»^[479]. Такі висновки Р. Ієринг і представники його школи обґрунтовували тим, що інтерес складає мету і передумову права і завданням права є забезпечення інтер­есів. Тому суб'єкт права є носієм інтересу. А право, у свою чергу, зобо­в'язане захищати його інтерес, щоб забезпечити надання суб'єкту певної користі. Проте Р Ієринг визнавав наявність інтересу тільки за фізичними особами і заперечував його існування за юридичними. Ви­значаючи інтерес як суть суб'єктивного права, захищеного об'єктивним правом, він вважав: «Тільки фізична особа може мати таке право. Юридична особа не здатна мати дане право, а отже, вона не здатна мати інтереси і мету. Реальними суб’єктами є тільки живі люди, що входять до складу юридичної особи. Але у зв’язку з тим, що фізичні особи міняються, юриспруденція і законодавець створили абстракцію, яка називається юридичною особою. Вона необхідна для реалізації прав учасників - фізичних осіб. Юридична особа - це не більш ніж засіб юридичної техніки»^[480]. Ця теорія піддалася критиці в юридичній науці. З одного боку, інтерес узагалі заперечувався за фізичними особами. З ін­шого - навпаки, визнавався не тільки за фізичними, але і за юридич­ними особами. Так, один з критиків теорії інтересу Є. Трубецькой навів свої доводи щодо того, що інтерес не може лежати в основі для визнання фізичної особи суб’єктом права, оскільки поняття інтересу і суб’єктивного права у ряді випадків не тільки не збігаються, але й прямо суперечать один одному. Він наводить приклад з отриманням у спадок майна, яке обтяжене боргами: «У цьому випадку я зацікавлений не в зберіганні, а в припиненні права власності. Доказом того, як час­то право спадщини не збігається з інтересами особи, яка ним володіє, є той факт, что в Римі існував інститут примусової спадщини. Право на спадщину замість того, щоб бути вираженням інтересу особи, може бути джерелом його банкрутства або навіть смерті»^[481]. Цей приклад вченого, безумовно, заслуговує наукової уваги, але повністю запере­чувати, що інтерес є необхідною ознакою при конструюванні суб’єкта права - фізичної особи, було б передчасним.

Р Ієринг вірно відзначив, що особа завжди є носієм певних інте­ресів і потреб: «суб’єкт права - це носій інтересу»^[482]. Інтереси і потреби людини, якщо при цьому вона не буде визнаватися суб’єктом права, абсолютно безпорадні і даремні. Їх неможливо ні захистити, ні здій­снити. Саме інтерес сприяв тому, що людина зрозуміла необхідність урегулювання суспільних відносин нормами права, необхідність ви­знання себе як суб’єкт права. І лише статус суб’єкта права надає мож­ливість фізичній особі безпосередньо реалізувати інтерес, оскільки його виконання можна гарантувати відповідними юридичними обов’язками, забезпечити примусовою силою. Тому Р. Ієринг мав ра­цію, звернувши увагу на те, що «інтерес складає мету та передумову права і завданням права є забезпечення та захист інтересів, щоб нада­ти суб'єкту можливість досягти визначену користь»^[483]. Остання думка вченого особливо важлива, оскільки виходячи з її змісту можна зро­бити висновок, що право визначає інтерес особи самостійно, керую­чись при цьому принципом користі і практичної доцільності для неї, «щоб забезпечити можливість суб'єкту досягти необхідну користь», тому що «об'єктивно обумовлений інтерес є рушійною силою діяль­ності людей»^[484].

А тому інтерес, який встановлювається правом, - юридичний (пра­вовий) інтерес, і інтерес у розумінні окремої фізичної особи, тобто власний інтерес, - можуть дійсно не збігатися і навіть суперечити один одному. У такій ситуації немає значення, що саме сама особа думає про «нав'язаний» їй юридичний інтерес, як до нього внутрішньо ставиться. Право не ставить своєю задачею досягти повного збігу між власним і юридичним інтересами особи. Мабуть, це і неможливо (хоча небезпеч­ною є і крайність, коли має місце повний відрив між власними інтереса­ми фізичних осіб і інтересом, що встановлюється правом).

Юридичний інтерес, який має під собою суспільну або соціальну основу існування, не повинен і не може бути завжди вигідний окремо взятій фізичній особі. Наприклад, право захищає найдорожчий інтерес особи - життя, тілесна недоторканність. Але особа саме може побажа­ти закінчити своє фізичне існування. Можливо, що у звичайному житті поняття інтересу асоціюється у людини з позитивними установ­ками, які вона сама для себе внутрішньо визначає. Але в правовій сфері інтерес встановлюється правом, спираючись на принципи необ­хідності, неминучості, доцільності, об'єктивності, наприклад, власний, особистий інтерес фізичної особи по сплаті податку відрізняється від інтересу, який встановлюється правом для цієї ж особи. Але ж у кін­цевому підсумку податки платяться і на користь даної особи, і на ко­ристь інших осіб, «податок повинен відображати публічний інтерес, який може бути відокремлений від індивідуального інтересу, від кон­кретних потреб платника»^[485]. Тут юридичний інтерес не залежить від власних поглядів особи про нього. Але якщо така особа (а йдеться про мислячу повноцінну особу) замислиться про ті об'єктивні потреби, які «породили» цей інтерес, які лежать у його основі, вона в результаті погодиться з тим, що такий юридичний інтерес і є насправді її істин­ний, справжній інтерес, і в цьому значенні навіть є ближчим, ніж її внутрішній власний інтерес. Тому можна зробити висновок, що фізич­на особа є суб’єктом права внаслідок того, що завжди виступає но­сієм інтересу, який є породжений законами об’єктивної необхідності розвитку суспільства, а тому визначуваний і закріплюваний для неї правом. А отже, інтерес (правовий інтерес) є обов’язковою ознакою суб’єкта права - фізичної особи.

Разом з тим автор підтримує точки зору тих вчених, які вважають, що інтерес виступає обов’язковою ознакою суб'єкта права - юридичної особи^[486]. Так, Н. С. Суворов відзначав: «У людському житті завжди ви­никають загальні інтереси та потреби багатьох людей, які не збігають­ся з інтересом окремої людини та можуть бути досягнути тільки разом. Такі загальні інтереси і доказують існування юридичних осіб»^[487]. Дійсно, інтереси окремої фізичної особи в житті досить чітко можуть відріз­нятися від загальних, колективних інтересів юридичної особи (напри­клад, інтерес фізичної особи і держави). А інтерес сам по собі «безсуб’єктно» уявити неможливо, він завжди повинен комусь на­лежати, мати свого носія. Але оскільки фізична особа як носій інди­відуального інтересу не може бути окремо носієм загального або колективного інтересу, то виникає необхідність у визнанні такого суб’єкта права юридичною особою. А у юридичної особи, також як і у фізичної, інтерес завжди є, інакше не виникла б необхідність у її створенні або виникненні. Отже, юридична особа є суб’єктом права, оскільки завжди виступає носієм певного правового інтересу, вна­слідок чого останній є обов ’язковою ознакою юридичної особи - суб ’єкта права. У зв ’язку з тим, що фізичним і юридичним особам властивий свій, самостійний та відмінний один від одного правовий інтерес, можна зробити висновок, що він виступає однією з ознак, на підставі яких можна ділити даних суб’єктів права на цілісні і відособлені види. Тому правовий інтерес є також і однією з ознак, що становлять зміст відособленості.

Оскільки суб’єктом права виступає особа, яка володіє певним пра­вовим інтересом, то, відповідно, для реалізації свого інтересу вона

повинна володіти ознакою правосуб’єктності. Тому обов’язковою озна­кою суб'єкта права виступає правосуб’єктність. Стосовно питання про зміст правосуб’єктності в юридичній науці існують різні погляди, за­лежно від того, у контексті якого питання вона розглядається. Так, Р. Й. Халфіна, І. Є. Тємнов, В. Я. Любашиць, М. Б. Смоленський, В. І. Шепельов, С. С. Алексєєв вважали, що правосуб’єктність є елементом правового статусу, Л. С. Явич визначав правосуб’єктність як одну з форм суб’єктивного права, В. В. Лазарєв дотримувався по­зиції, що правосуб’єктність є передумовою виникнення правовідносин, загальною передумовою участі у праві, С. С. Алексєєв, С. Н. Братусь, Н. І. Матузов, Р. Ф. Мажитова, О. О. Миронов, В. Я. Бойцов, Н. Г Алек­сандров та інші вчені робили висновок про те, що правосуб’єктність - це невід’ємна властивість (ознака) суб’єкта права^[488]. Автор приєднується до позиції, відповідно до якої правосуб’єктність розуміється як юридична властивість або ознака суб’єкта права. Але це не означає, що всі інші її визначення є невірними. Вони, скоріше, доповнюють одне одного.

Правосуб’єктність є обов’язковою ознакою суб’єкта права, оскіль­ки вона є невід’ємною можливістю особи бути носієм юридичних прав і обов’язків. На це положення зверталася увага в правовій науці. Так, С. С. Алексеев відзначив: «Якщо ті чи інші особи визнані у силу юри­дичних норм суб’єктами права, правосуб’єктність цих осіб є невід’ємною їх ознакою. Зміст правосуб’єктності полягає у тому, що особа володіє здатністю бути носієм юридичних прав та обов’язків»^[489]. Учений пояснює це тим, що: «Правосуб’єктність є суспільно- юридичною якістю, яку норми права надають особам відповідно з вимогами економічного базису, потребами суспільного розвитку»^[490]. Подібної позиції дотримувався й А. В. Міцкевич, який писав, що «правосуб’єктність надається людям та організаціям законом відповід­но з потребами розвитку суспільних відносин»^[491]. Отже, правосуб’єктність є невідчужуваною від суб’єкта права, постійною на весь час його іс­нування, її не можна «знищити», відмінити, передати іншій особі тощо. Закон або правопорядок може тільки визнавати її існування за суб’єктом права в юридичних нормах. Виникнення правосуб’єктності як не­від’ємної ознаки суб’єкта права обумовлене об’єктивною необхідністю і потребами суспільного розвитку. Навіть якщо закон і відмінить або «анулює» цю ознаку, все одно, саме виходячи з вимог об’єктивної дійсності - це нічого не змінить, оскільки саму здатність або можли­вість особи бути носієм юридичних обов’язків і прав відмінити не­можливо. Безумовно, закон може звузити обсяг тих чи інших юридич­них обов’язків і прав, унаслідок чого скористатися ними (реалізувати їх) суб’єкт права не зможе. Але саму можливість бути їх носієм, здій­снювати їх відмінити не можна. Право може тільки визнавати правосуб’єктність за суб’єктами права, але не встановлювати її. Якби закон (право) довільно встановлював правосуб’єктність, то її можна було б закріплювати за іншими правовими явищами і від цього нічого б не змінилося, наприклад, за об’єктами права. Проте закон «вимуше­ний» визнавати її виключно за поняттям суб’єкта права, оскільки тільки він (суб’єкт права) має нагоду бути носієм юридичних обов’язків і прав. Правосуб’єктність не може бути властива іншим правовим явищам. Отже, правосуб’єктність є обов’язковою ознакою суб’єкта права, оскільки являє собою його невід’ємну можливість бути носієм юридичних обов’язків і прав.

Досліджуючи поняття правосуб’єктності, необхідно зупинитися на питанні про її зміст. Правосуб’єктність включає два основні структурні елементи: по-перше, здатність володіти правами і обов’язками (правоздатність); по-друге, здатність самостійно здій­снювати права і обов’язки (дієздатність)^[492]. У юридичній науці вчені дотримуються в цілому аналогічних позицій з питання про природу правоздатності. Під правоздатністю розуміється можливість мати передбачені законом права і обов’язки^[493]. Правоздатність - це мож­ливість, що належить всякому і кожному бути суб’єктом прав і обов’язків^[494]. Правоздатність є здатністю бути суб’єктом правовідно­син, тобто мати права і нести обов’язки^[495]. Під правоздатністю розу­міються різні ступені здатності бути юридичною особою^[496]. Під правоздатністю розуміється загальна можливість мати передбачені законом права і обов’язки, здатність бути їх носієм, що визнається державою^[497]. Правоздатність означає закріплену нормами права мож­ливість відповідної поведінки суб’єкта, під якою розуміється мож­ливість володіти конкретними суб’єктивними правами і обов’язками^[498]. Автор приєднується до наведених позицій.

Під дієздатністю у правовій науці розуміється здатність особи здій­снювати юридичні дії (реалізовувати обов’язки і права)^[499]. Як вірно відзна­чив Я. М. Магазинер, «поняття дієздатності примикає до вчення про юридичні дії та означає здатність здійснювати юридичні дії»^[500]. Дієздатність пов’язана з правоздатністю. На це звернув увагу О. С. Іоффе: «Дієздатність як елемент правосуб'єктності сприяє реалізації правоздатності і пов'язана з останньою прямими функціональним зв'язком субординації»^[501]. Автор вважає доцільним приєднатися до даних положень учених.

Правосуб'єктність як обов'язкова ознака, що характеризує поняття суб'єкта права, у свою чергу, є також ознакою, що включається у зміст відособленості, оскільки виходячи з кола правових можливостей (юри­дичних обов'язків і прав), якими вона наділяє суб'єктів права, можна поділити їх на цілісні, автономні і самостійні види. Саме через правосуб'єктність (її зміст) можна дійти висновку, що в правовій сфе­рі існують обов'язки і права, які можуть бути притаманні тільки кон­кретному окремо взятому виду суб'єктів права - фізичним особам, юридичним особам, державі. І насправді реалізація даних обов'язків і прав можлива тільки в тому випадку, якщо їх носієм виступатиме кон­кретний відособлений цілісний вид суб'єктів права.

Виходячи з вищевикладеного автор дійшов висновку, що основни­ми, обов ’язковими ознаками, які характеризують поняття «суб’єкт права», є індивідуалізація, правовий інтерес і правосуб’єктність, сукуп­ність яких і робить такого суб’єкта відособленою, цілісною і само­стійною особою. Саме відособленість, увібравши в себе, у свій зміст вищеназвані ознаки суб ’єкта права, і складає його глибинну сутність і дозволяє охарактеризувати його як окрему і самостійну категорію. Отже, суб’єкт права - це відособлена, фізична або юридична особа, що володіє індивідуалізацією, правовим інтересом і правосуб’єктністю.

І на закінчення питання щодо поняття та ознак суб'єкта права хо­тілося б погодитися з позицією С. І. Архіпова про те, що «суб'єкт права, будучи явищем багатоаспектним та таким, що має безліч сторін, все ж таки не зводиться до жодної з них. Суб'єкт права здатний по­стійно «обростати» новими якостями, тому завжди існує можливість виокремлення нових аспектів його розуміння, при цьому він не зво­диться ні до одного з них, ні до всіх них разом, тому що зберігає за собою здатність розширювати сфери своєї правової життєдіяльності, видозмінюватися»^[502]. У даній роботі автор також виходить з того, що суб'єкт права як будь-яке складне і багатогранне явище може мати не одне, а декілька визначень, оскільки, як вірно відзначив Гегель, «чим багатший визначуваний предмет, тобто чим більше різних сторін пред­ставляє він для розгляду, тим більш різними можуть бути визначення, які наводяться на його основі»^[503].

Розглянувши на постановочному рівні питання про поняття і озна­ки суб'єкта права, вбачається можливим перейти до дослідження основного поставленого питання у даній роботі - про поняття і ознаки суб'єкта фінансового права. Перш ніж розпочати розгляд поняття та ознак суб'єкта фінансового права, необхідно звернути увагу на історію даного питання. Такий підхід дозволить розглянути специфіку суб'єкта фінансового права конкретного історичного періоду, простежити ди­наміку його розвитку. Як абсолютно справедливо відзначила Н. І. Хі- мічева, «дослідження історичного досвіду збагатить обґрунтованість наукових висновків»^[504].

Інститут суб'єкта фінансового права розвивався в рамках кожного відповідного періоду історії і на кожному з них характеризувався сво­їми особливостями. «Першим представником» суб'єкта фінансового права був суб'єкт податкового права. Автор невипадково взяв у лапки словосполучення «першим представником». Річ у тому, що з історич­ного погляду, перш за все, можна говорити про появу суб'єкта подат­кового права, який вже несе у собі ознаки (властивості) суб'єкта фі­нансового права.

Фінансова система Стародавньої Русі (її первинні форми) почала складатися з кінця ІХ ст. у період об'єднання староруських племен і земель. Першими державними утвореннями були родові общини, що ґрунтувалися на натуральному способі господарювання, яке визначало і натуральні форми податків і повинностей. Основними джерелами державних доходів у той період, як і впродовж наступних століть, були податки. Першим з них слід назвати дань, яку князь збирав з підвлад­них йому земель. Спочатку розмір дані не був регламентований. По­треби князя у видатках обмежувалися утриманням дружини, і певною мірою покривалися військовою здобиччю. Із зміцненням княжої влади, розширенням кордонів держави з’являється необхідність у збільшенні надходжень у скарбницю князя. Якщо на першій стадії утворення Київської Русі, коли всі функції держави зводилися до оборони тери­торії, її потреби обмежувалися витратами на утримання княжого дво­ру і дружини, то пізніше виникає необхідність у будуванні міст, споруд, шляхів, церков тощо, утриманні апарату управління, підтримці вну­трішнього порядку взагалі. Відповідно ускладнюються і форми по­датків. Окрім дані в державну скарбницю стягувалися мита, штрафи і повинності. Їх платниками були будь-які особи, що мали відповідні об’єкти оподаткування даними платежами - купці, ремісники, земле­власники, власники корчем та ін. Кошти, що надходили від їх сплати, були власним доходом князя. Розподіл фінансових коштів між при­ватними потребами князів і суспільними потребами нічим не регла- ментувався^[505]. Отже, можна зазначити, що на даному історичному етапі існували вже чітко визначені види платників податків (купці, ремісни­ки, землевласники, власники корчем та ін.), але їх статус не був вста­новлений у яких-небудь правових нормах, а тому і повністю були відсутні будь-які гарантії захисту їх прав. Виникнення, зміна або при­пинення податкових відносин на той момент визначалися тільки ве­ліннями князя, який за своїм власним бажанням встановлював вид платежу, його розмір, цілі використання та не повинен був ні перед ким звітувати.

У період роздробленості Київської Русі (вона складалася з 12 само­стійних князівств) не могло бути і єдиної податкової системи, оскільки в межах кожного феодального князівства існувала власна. У ХІІ ст. у результаті зміцнення влади Московського князя дань набуває форми податі. У 1480 р. Іван ІІІ фактично по-новому почав створювати подат­кову систему Росії. Все населення ділилося на тяглове і нетяглове. До нетяглового населення (люди, які володіли податковим імунітетом) на­лежало спочатку духівництво, служилі люди всіх чинів і купці, як росі­яни, так і іноземці. До тяглових людей (чорних) належали ті, які були занесені в податні книги. Для контролю за кількістю коштів, що над­ходять до скарбниці, приблизно один раз у сімнадцять років проводився перепис населення. Його періодичність ускладнювалася тим, що він робився досить тривалий час, і тому, тоді як останні повіти ще перепи­сувалися, вже виникала потреба починати новий кадастр. Характеризу­ючи цей період розвитку суб'єкта податкового права, можна звернути увагу на появу таких елементів податкової системи, як перші форми обліку платників податків (хоча і не за справедливими підставами).

Слід зазначити, що хоча в цілому чітка система управління фінан­сами в російській державі була відсутня досить довго, оскільки існу­юча була складна і заплутана, податкові відносини на її фоні все ж таки відрізнялися певною ясністю і визначеністю. В них завжди можна було виділити таких суб'єктів податкового права, як платники, контролюю­чі суб'єкти, держава. Наприклад, уже в 1655 р. був створений Рахун­ковий Приказ, що відав збором податей, аналізом прибуткових і ви­тратних книг, що в цілому дозволяло точніше визначати суми надхо­джень від податків і зборів. Таким чином, тут можна вже спостерігати розвиток інституту податкового контролю.

Єдина фінансова і податкова система Російської держави почала складатися при Петрові І. Численні війни, велике будівництво, велико­масштабні державні перетворення були пов'язані з постійною потре­бою у фінансових ресурсах. Для поповнення державної скарбниці вимагалося знаходити кошти. Для цього були введені всілякі нові до­даткові податки, що, у свою чергу, розширило і коло їх платників. Петро І навіть заснував особливу посаду - «доходників»^[506], до обов'язку яких входило «сидеть и чинить государю прибыль»^[507], тобто знаходити нові джерела доходів. Результатом такої «податкотворчості» стали: гербовий збір, подушний збір з візників, податки із заїжджих дворів, печей, плавних суден, кавунів, горіхів, продажу їстівного, криголамний податок, славнозвісний податок на вуса і бороди, а також на церковні вірування (розкольники-старовіри були зобов'язані сплачувати подвій­ну подать).

Доцільно по ходу викладу історії розвитку суб'єкта податкового права відразу звернути увагу на те, що сьогодні такий суб'єкт податко­вого права, як «доходники», в окремому вигляді відсутній, але його функції, які фактично зводяться до вдосконалення податкової системи (не тільки винаходу нових, але і розроблення діючих обов'язкових пла­тежів), належать Верховній Раді України як найвищому законодавчому органу влади та податковим органам як структурі, що має спеціальну фінансову компетенцію з цього питання. Таким чином, при Петрові І значно розширюється коло не тільки самих платників податків, а і, як наслідок, таких суб'єктів податкового права, як контролюючі органи.

За час правління Катерини ІІ витратна частина державного бюдже­ту значно збільшилася, що було обумовлено марнотратством царсько­го двору, численними війнами, необхідністю утримання штату держав­них урядовців, який постійно зростав. Характерною ознакою фінансів Росії того періоду слід назвати повну безконтрольність витрачання державних коштів, неврегульованість, дефіцитність бюджету, прогре­суюче зростання державного боргу. Це, у свою чергу, значно збільши­ло податковий тягар населення, права якого у податкових правовідно­синах були ще досить слабо захищені. У результаті у 1796 р. державний бюджет містив такі витратні статті: «88 % на армію і державний апарат, 11 % на утримання двору і лише 1 % прямував на освіту, охорону здоров'я і доброчинність».

Початок ХІХ ст. тісно пов'язаний з державними перетвореннями епохи царювання Олександра І і з ім'ям видатного вченого, фінансис­та і реформатора М. М. Сперанського. Складне фінансове положення Росії на початку ХІХ ст. спонукало імператора Олександра І долучити до вирішення малознайомих йому фінансових проблем М. М. Сперан- ського, якому був чудово відомий стан фінансів у Росії. У 1810 р. ним була підготовлена записка Олександру І під назвою «План фінансів», у якій передбачалося корінним чином змінити систему оподаткування та приділити першорядне значення законодавчій базі, що регулює дані питання. М. М. Сперанський був одним із перших, хто сформулював принципи формування доходної частини бюджету, які залишилися не­змінними і в даний час. Фактично - принципи оподаткування. На його думку, «всі доходи бувають правильними: 1) якщо вони не осушують джерел внутрішнього багатства; 2) якщо розподіляються однаково; 3) якщо не торкаються основних капіталів»^[508]. Безумовно, якби ці прин­ципи найшли своє безпосередньє відображення у податкових право­відносинах, правове становище платників податків на той час було б значно легшим, порівняно з тим, яким воно було у дійсності.

Таким чином, стисло розглянувши історію розвитку первинних форм податкових (фінансових) правовідносин, можна зробити висновок про те, що суб'єкт податкового права має своє коріння ще у далекому мину­лому і його наявність є об'єктивно необхідною. Саме діями суб'єктів податкового права (як платників, так і контролюючих осіб) безпосеред­ньо формувалися первинні форми фінансової (податкової) системи, що сприяло економічній і соціальній побудові держави у цілому.

У ході розвитку фінансових правовідносин сформувався й інститут обов'язкового страхування. На російські кордони постійно здійснюва­лися нескінченні набіги кримських і ногайських татар, інших племен, які захоплювали полонених і продавали їх у рабство. Запобігти такому продажу або звільнити з рабства міг викуп. Для збереження людських поселень, а також військових та інших служивих людей була створена організація викупу полонених, яка забезпечувалася спеціальною фі­нансовою базою. Розпорядження із цього приводу містяться у 72 главі «Стоглава» 1551 р. «Об искуплении пленных». У ній передбачалося три форми викупу з полону. У всіх випадках викуп фінансувався з царської скарбниці, але кошти, що витрачалися з неї, потім поверта­лися до неї у вигляді щорічної розкладки серед населення. Розкладка формувалася на рівних засадах.

Згодом від тимчасової системи розкладки реально витрачених на викуп полонених сум здійснився перехід до регулярних та постійних платежів, які складали спеціальний фонд для викупу полонених. Такий порядок був закріплений у Соборному Укладенні 1649 р., де встанов­лювалася сума викупу залежно від соціального положення платника: мінімальний розмір - 2 гроші (півкопійки) - був встановлений для слу­живих людей, стрільців, козаків, гармашів тощо; середній - 4 гроші - для селян і найвищий - 8 грошей - для міських людей і селян, приписаних до церковної і монастирської вотчини^[509]. Характеризуючи дані відноси­ни, можна зазначити, що організація фінансування викупу полонених мала всі істотні елементи державного обов'язкового страхування на випадок полонення, оскільки в них мають місце обов'язкові щорічні, встановлені за твердими ставками платежі, які утворювали спеціальний страховий фонд.

Проте, на думку автора, це не дає підстав для виділення окремого виду суб'єкта, наприклад, суб'єкта правовідносин, що складаються у сфері обов'язкового державного страхування, оскільки він (суб'єкт) не має своїх істотних ознак, які б дозволили його відрізняти від суб'єктів податкових правовідносин. А. Б. Іпатов вірно писав, що «організація викупу полонених мала податкові форми»^[510]. Річ у тому, що там, де йдеться про тимчасове або постійне формування спеціального страхо­вого грошового фонду, мають місце податкові правовідносини в ши­рокому значенні цього слова. Інакше кажучи, мається на увазі не тіль­ки обов'язкова акумуляція державних фондів за допомогою виключно податків, а й таке саме формування, тільки вже за допомогою різних зборів, мит, штрафів тощо. У зазначеній ситуації мова йде про форму­вання специфічного фонду - страхового, виплати з якого здійснюються у зв'язку з настанням страхових випадків. Але це такий же фонд, як і всі інші публічні фонди держави. Він утворюється і функціонує у такому ж порядку, як і вся решта цільових публічних фондів, які історично вклю­чаються до складу бюджету (казни), так і виключаються з нього. Порядок тут діє для всіх однаковий. Мінятися можуть тільки терміни внесення платежів, розміри, коло платників, мета існування фонду.

У сучасному бюджеті України, наприклад, мають місце Дорожній фонд, Фонд щодо захисту материнства, Авіаційний фонд, Резервний фонд, Фонд підтримки депутатів на виборах і безліч інших, що мають свою мету. Але ж ні в кого не виникає думки в кожному з них (окре­мого взятому) виділяти окремих суб'єктів правовідносин (наприклад, суб'єкт правовідносин у сфері існування Дорожнього або Авіаційного фондів). Тому при виникненні відносин, що складаються у сфері обов'язкового державного страхування, правильніше буде говорити про суб'єкта податкового права, а те, що в результаті його дій (сплаті обов'язкових платежів) формуються відповідні страхові фонди, лише дозволяє деталізувати види цього суб'єкта, але ж ніяк не створювати новий вид суб'єктів фінансового права. Так, суб'єкта податкового права (саме платника) можна розділити на такі види: платники податків з власників транспортних засобів, коштами яких і формується у певній частині Дорожній фонд України; платники зборів на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, внаслідок чого формується й існує

Пенсійний фонд України; платники податку за землю, кошти якого формують місцеві бюджети та ін.

Коли ж мова йде про виплату страхових сум із відповідних фондів держави, знову йдеться не про «суб'єкта, якій функціонує у сфері правовідносин щодо обов'язкового страхування», а про суб'єкта бю­джетного права, ще й на стадії визначання напрямів витрачання коштів, тобто у ході бюджетного процесу. Конкретні ж їх виплати здійснюють­ся знов-таки не в рамках правовідносин у сфері обов'язкового держав­ного страхування, а в рамках уже трудових правовідносин, де фізичні особи виступають у статусі суб'єкта трудового права, або в рамках цивільних правовідносин, де особи є суб'єктами цивільного права. Таким чином, стислий огляд історії розвитку інституту страхування був необхідний для того, щоб ще раз звернути увагу на специфіку роз­витку суб'єкта податкового права (а саме платника податків), підкрес­лити його вже у статусі не тільки платника податкових платежів, а й платника зборів до страхових публічних фондів.

«Другим представником» суб'єкта фінансового права в історично­му аспекті був суб'єкт бюджетного права, оскільки він також мав озна­ки суб'єкта фінансового права. Але виникнення суб'єкта бюджетного права сталося значно пізніше, ніж суб'єкта податкового права, тому що реальне бюджетне господарство утвердилося лише у ХІХ ст. До цього часу бюджет характеризувався як приватноправовий, оскільки в ньому змішувалися доходи держави й особисті доходи глави держави, а також витрати на загальнодержавні потреби і на особисті потреби монарха і його сім'ї. Бюджет подібного роду скоріше був схожий на «домову книгу»^[511].

Публічність російського бюджету починається тільки з часу ви­дання бюджетних правил 1862 р. До цього року розпис складав строгу державну таємницю, відому тільки фінансовому комітету. На наш по­гляд, у такій ситуації монарха або правителя та інших осіб, що мали відношення до складання бюджету, не можна вважати суб'єктами бю­джетного права у повному розумінні цього слова. Адже якщо йшлося про змішування публічних і приватних витрат в одному документі, який до того ж ще і представляв державну таємницю, то важко взагалі

називати його (документ) як бюджет, і відповідно до цього, його укла­дача або укладачів - як суб'єктів бюджетного права. Російські розписи XVII-XVIII ст. мали примітивний характер і не могли надати ясного і повного уявлення про стан державного господарства. Це були не відповідні дійсності зведення доходів і витрат без будь-якого об'єднання і централізації. Офіційна характеристика російських фінансів 60-х рр. XVIII ст. в одному з Наказів Сенату свідчила: «Державні доходи настільки заплутані, що немає можливості навіть узнати про всі їх назви»^[512].

Таким чином, розглядаючи історію розвитку бюджету і відповідно історію розвитку суб'єкта бюджетного права на даному історичному етапі, хотілося б відзначити, що він (бюджет) складався монархами в особистих цілях, для власної зручності. Публічного значення бюджет практично не мав, оскільки офіційно ніде не обнародувався, ні з ким не обговорювався і часто не відображав дійсного фінансового поло­ження держави. Державні органи влади - колегії, міністр фінансів та ін. також не брали законодавчу участь у затвердженні бюджету. їх роль зводилася тільки до забезпечення виконання затверджених зверху роз­писів. Тому, незважаючи на те, що бюджет і передбачав витрати публічно-правового характеру, що було, безумовно, об'єктивно необ­хідним, розуміти його в цілому як публічний фінансовий план держа­ви не можна. Відповідно до цього висновку можна зробити і наступний: коло суб'єктів бюджетного права на той час було виражено досить слабко, їх і взагалі важко так назвати, тому що змішування власних фінансів з державними в одному документі не могло надати їм такого статусу. «Суб'єкти бюджетного права» на той період були представле­ні монархом (правителем) і підлеглими йому структурами (органами влади).

З 1802 р. починається новий період у розвитку російського бюдже­ту. Міністр фінансів повинен був у кінці кожного року складати на наступний докладний план загальних державних витрат і розробляти розподіл державних доходів за різними частинами державних витрат. Початок нового періоду тісно пов'язаний з ім'ям М. М. Сперанського, який у 1810 р. розробив і запропонував у Державній Раді «План фінан­сів», що містив цілу низку вказівок щодо бюджету, його складання, класифікації прибуткової і витратної статей і його значення як законо­давчого акта, обов’язкового до виконання в точній відповідності із зазначеними статтями. Маніфестом 1811 р. були затверджені правила щодо складання розпису бюджету. Одним з найсуттєвіших недоліків в організації бюджетного управління того часу була відсутність єдиної каси. Кожне міністерство саме одержувало свої доходи, саме розподі­ляло витрати, маючи свою касу, незалежну від центральної каси. Це виключало будь-який дієвий контроль у бюджетній сфері і негативно впливало на всю бюджетну систему Росії.

У 1862 р. у результаті проведеної Миколою І бюджетної реформи були затверджені нові Правила щодо складання, розгляду, затвердження і ви­конання державного розпису і фінансових кошторисів міністерств і голо­вних управлінь. Ці правила певною мірою дозволили затвердити один з основних принципів побудови бюджетів - принцип єдності і повноти бюджету, єдності каси, а також дозволили закласти основи державного контролю у бюджетній сфері. Із введенням цих правил багато зовнішніх недоліків бюджетної системи Росії були формально усунені і бюджет на­був завершеного вигляду. Таким чином, уже на цьому етапі формування фінансової системи держави, в рамках якої формувалась і бюджетна сис­тема, можна говорити про появу суб’єктів бюджетного права, що мали відповідний статус, визначений законодавством, тобто конкретні обов’язки і права щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету, здійснення контролю за його виконанням.

Таким чином, стисло розглянувши історію розвитку фінансових правовідносин крізь призму появи і розвитку суб’єктів податкових правовідносин, суб’єктів бюджетних правовідносин, можна відзна­чити, що фінансова система, що склалася, виступає об’єктивно обу­мовленою і неминучою в ході еволюційного розвитку суспільства. Відповідно, учасниками фінансових правовідносин даної системи по­чали виступати суб’єкти фінансового права. Крізь призму функціону­вання суб’єктів податкових, бюджетних правовідносин автор дійшов висновку, що діяльність вказаних суб’єктів знаходить своє відбиття у сфері мобілізації, розподілу і використання публічних грошових фон­дів. Таким чином, можна говорити про еволюцію виникнення фінан­сової системи. І, відповідно, учасником фінансових правовідносин даної системи почав виступати суб’єкт фінансового права.

Хотілося б також доповнити, що, досліджуючи історію розвитку суб’єкта фінансового права, у людства з’явилася нагода набути коло­сального досвіду, зафіксованого наукою фінансового права щодо про­блеми взаємозв’язку об’єктивних фінансових явищ (податків, кредиту, бюджету й ін.) і наслідків їх дії на поведінку суб’єктів, що беруть участь у фінансових правовідносинах. Це дозволило виробити (і дозволяє це робити надалі) основні прогнози позитивного напряму на майбутнє у сфері функціонування публічних фінансів, застерегти від негативного досвіду, що мав місце в історичному минулому.

У цілому, питання, присвячені дослідженню різних фінансово- правових явищ, у рамках яких прямо або опосередковано розвивався й інститут суб’єкта фінансового права, вивчалися в правовій фінансо­вій літературі ХІХ - початку ХХ ст. у працях таких учених, як Є. Н. Бе- рендтса, М. І. Боголєпова, Ю. А. Гагемейстера, П. Гензеля, А. І. Гор­лова, Н. Демідова, А. Н. Зака, С. І. Іловайського, А. А. Ісаєва, І. І. Ян- жула та ін.^[513] У другій половині ХХ початку ХХІ століть даному питан­ню надавали належну увагу такі вчені, як Л. К. Воронова, Д. В. Він­ницький, П. М. Годме, О. М. Горбунова, О. Ю. Грачова, Л. Н. Древаль, М. В. Карасьова, Ю. А. Крохіна, М. П. Кучерявенко, Н. І. Хімічева, С. Д. Ципкін та ін.^[514]

Більшість фахівців у галузі фінансового права пропонує таке ви­значення поняття суб'єкта фінансового права - це особа, що володіє правосуб'єктністю, тобто потенційно здатна бути учасником фінансо­вих правовідносин^[515]. Погоджуючись в основному з даним визначенням, автор разом з тим вважає, що з урахуванням нинішнього стану наукової розробки загальнотеоретичної проблеми суб'єкта права можна вийти на більш глибоке дослідження проблеми суб'єкта фінансового права, що і є основним завданням даної роботи. Наукове визначення суб'єкта права розроблене автором раніше є «моделлю», якій в основному повинні від­повідати суб'єкти будь-якої галузі права, у тому числі і суб'єкт фінансо­вого права. Загальні ознаки, які властиві суб'єкту права в цілому, одна­ковою мірою притаманні і суб'єкту фінансового права. Це ознаки інди­відуалізації, правового інтересу і правосуб'єктності, які дозволяють характеризувати суб'єкта фінансового права як відособлену самостійну особу. У даній роботі автор спробує показати специфіку змісту вказаних вище ознак стосовно суб'єкта фінансового права.

Обов'язковою ознакою суб'єкта фінансового права виступає інди­відуалізація. Як уже зазначалося, індивідуалізація є способом конкрет­ного, індивідуального закріплення суб'єкта права через його позна­чення і можливість ідентифікації. Індивідуалізація надає суб'єкту фі­нансового права можливість виступати у фінансових правовідносинах як відома, юридично розпізнана і самостійна особа.

Для учасників фінансових правовідносин така ознака є особливо важливою. Враховуючи високий ступінь значущості публічних фінан­сів у життєдіяльності всього суспільства, держава максимально прагне надати юридичну відомість суб'єктам фінансового права. Так, напри­клад, якщо у сфері цивільних правовідносин фізична особа може брати в них участь, використовуючи не офіційно зареєстроване ім'я, а псевдонім, або взагалі діяти без позначення імені^[516] (співак, що виконує репертуар пісень; письменник або автор, що видає книгу; талановита танцівниця та ін. ), то у сфері фінансових правовідносин така поведін­ка неприпустима (наприклад, та ж фізична особа не може вносити обов’язковий платіж до публічного фонду, використовуючи псевдонім або будучи взагалі невідомою - анонімно). Крім того, саме у фінансо­вих правовідносинах (наприклад, у тих же податкових) абсолютно неважливим є саме конкретне ім’я фізичної особи, тобто під яким саме ім’ям вона зареєстрована. Так, останнім часом в Україні почастішали випадки зміни фізичною особою свого імені на імена відомих політи­ків, спортсменів, шоуменів, героїв телесеріалів і ін. Наприклад, житель Харківської області, глибоко вражений пригодами Гарі Поттера, змінив своє ім’я на Поттер Гарі Зах; житель Дніпропетровської області - на ім’я свого кумира Арнольда Шварцнеггера; житель Львівської області - на Кличко^[517]. Основним моментом у сфері фінансових правовідносин ви­ступає саме факт виконання даною особою своїх фінансових обов’язків, а вже яке у нього буде при цьому ім’я - значення немає. А ось уже до­зволяти або не дозволяти змінювати своє ім’я таким чином (як у ви- щенаведених прикладах - на імена героїв, шоуменів, спортсменів) - це вже предмет дискусій цивільного права.

Далі, факт відсутності якого-небудь обов’язкового реквізиту або персональних даних при реєстрації суб’єкта фінансового права або недотримання ним правил такої реєстрації взагалі позбавляє його до­ступу до участі в конкретних правовідносинах, а отже, і до отримання благ, які могли б мати місце, унаслідок такої участі. Наприклад, плат­ник, бажаючий здійснювати діяльність, об’єктом оподаткування якої є податок на додану вартість, не має права її реалізовувати, поки не за­реєструється у встановленому законом порядку - як платник податку на додану вартість. Індивідуалізація суб’єкта фінансового права здій­снюється за двома напрямами. Перший - коли особа зобов’язана іден­тифікувати саме себе, і другий - коли її ідентифікує держава в особі відповідних органів влади. Перший має місце тоді, коли суб’єкт фінан­сового права за власним розсудом використовує ім’я (фізична особа) або назву (юридична особа). Цих моментів держава не торкається,

важливою залишається тільки вимога про наявність самого імені або назви. У фінансових правовідносинах суб'єкт саме використовує ім'я, а не вибирає, оскільки вибирає він його в рамках цивільних правовід­носин. Свобода волевиявлення суб'єкта тут і має місце саме тому, що такі дії він здійснює в рамках цивільних правовідносин, а потім пере­носить їх у сферу фінансових.

З такої ж причини юридична або фізична особа може у своїй ді­яльності побажати використовувати різні емблеми, символи, інші від­знаки, ідентифікуючі її (які не суперечать законам України) як учасни­ка цивільних, трудових та інших правовідносин. Іноді такі моменти індивідуалізації досить вигідні та прибуткові для самого суб'єкта пра­ва (наприклад, фірмовий французький знак «Ланком» у сфері реаліза­ції косметологічної продукції, або «ЕККО» у сфері реалізації взуттєвих товарів). Іноді ім'я, емблеми, фірмові знаки й інші атрибути, що іден­тифікують суб'єкта права, можуть навіть автоматично певний час приносити йому прибуток або дохід. Наприклад, фірма, яка випускала раніше якісні товари і зарекомендувала себе на вищому рівні в певній господарській сфері, з часом стала випускати неякісний товар, вико­ристовувати дешеві матеріали. Проте перший час така фірма одержу­ватиме прибуток завдяки саме авторитету зарекомендованого раніше імені. І саме тому що дана сфера є цивільно-правовою, тому тут і мож­ливі подібні «шахрайства». Інша справа - фінансові правовідносини. Тут неможливо за інерцією або авторитетом використовувати своє ім'я. Наприклад, яким би не був добросовісним і таким, що позитивно за­рекомендував себе раніше, платник податків, але якщо він не виконав свій податковий обов'язок хоча б один раз, ніякий автоматизм минулої позитивної дії його імені йому не допоможе.

Другий напрям полягає в ідентифікації особи ззовні, тобто коли її реєструють відповідні державні структури. Але це не виключає необ­хідності здійснення активних дій і з боку особи, яка реєструється. Така ідентифікація здійснюється сумісними діями суб'єктів, які зобов'язані зареєструвати, і суб'єктів, які зобов'язані зареєструватися. Тут уже йдеться про фінансові правовідносини, тому ніякої свободи поведінки або вибору у суб'єкта бути не може. Державний орган самостійно (від­повідно до законодавства) привласнює йому певний номерний знак, вносить його у відповідний вид реєстру, видає документи строгого 210

зразка, вимагає дотримання єдності встановлених в них реквізитів тощо. Ніякої ініціативи з вибору конкретних чисел номера або вне­сення в той чи інший вид реєстру на вибір суб'єкта, або бажання «за власною» формою заповнювати фінансові документи - тут уже бути не може. Другий напрям індивідуалізації суб'єкта фінансового права має більше значення для його конкретизації у фінансових правовідно­синах, ніж перший, оскільки тут уже упорядковуються і систематизу­ються дані про необхідних суб'єктів (постановка на відповідний облік, переоблік, зміна облікових даних, зняття з обліку) для забезпечення уповноважених органів достовірною, повною і своєчасною інформа­цією. Ідентифікація учасників фінансових правовідносин потребує ведення уповноваженими державними органами відповідних видів реєстрів.

Так, суб'єкти податкового права, зокрема фізичні особи - платники податків з 1 січня 1998 р. отримали кожен окремо свій ідентифікацій­ний номер, привласнений йому Державною податковою адміністрацією України відповідно до Закону України від 22.12.04 р. «Про державний реєстр фізичних осіб - платників податку і інших обов'язкових платежів»^[518]. Такий номер містить відомості про платника податків: дату народження, порядковий номер при реєстрації даної особи і стать. Іден­тифікаційний номер дозволяє розпізнати конкретну фізичну особу саме як суб'єкта податкового права. Наявність тільки імені тут була б недо­статньою. Це положення стосується і юридичних осіб. Положення, за­тверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 р. «Про створення єдиного державного реєстру підприємств і організацій України»^[519], закріплює єдину автоматизовану систему обліку, накопи­чення і обробки даних про підприємства і організації всіх форм влас­ності, а також їх окремих підрозділів (філіалів, відділень, представ­ництв). До реєстру включаються дані про юридичних осіб, розміщених і здійснюючих свою діяльність на території України або за її межами, але створених з участю юридичних осіб України. Реєстр створений як комплекс відомостей, до якого ввійшли ідентифікаційні, класифікацій­ні, довідкові, реєстраційні й економічні дані, що дозволяють розпізна­ти відповідного учасника податкових правовідносин.

Проте індивідуалізація суб'єкта податкового права можлива не тільки виходячи з його виду - фізична або юридична особа, але і з виду конкретного податку або збору. Так, в Україні відповідно до Наказу Державної податкової адміністрації України від 27.05.1997 р. діє реєстр платників податку на додану вартість. Цей реєстр є автоматизованою системою збору, накопичення і обробки даних про осіб, які згідно із Законом України від 03.04.1997 р. «Про податок на додану вартість»^[520] зобов'язані здійснювати утримання і внесення до бюджету цього по­датку. При включенні до реєстру будь-якої особи, діяльність якої під­лягає оподаткуванню даним податком, їй привласнюється індивідуаль­ний податковий номер платника податку на додану вартість. Такий номер є єдиним для всього інформаційного простору України і збері­гається за нею до моменту виключення її з реєстру у зв'язку з вибуттям із складу платників податку на додану вартість. Використання індиві­дуального податкового номера, наданого при реєстрації, є обов'язковим при оформленні всіх видів документів, пов'язаних з розрахунками при придбанні товарів, обліком, звітністю про податок на додану вартість, оформленні податкового кредиту. До реєстру включаються такі види даних: ідентифікаційні - індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість, ідентифікаційний код по ЄГРПОУ, назва - для юридичної особи; ідентифікаційний номер з Державного реєстру фізичних осіб і прізвище, ім'я, по батькові - для фізичних осіб; довід­кові - адреса, телефон юридичної особи - платника податку на додану вартість, прізвища й ідентифікаційні номери (з Державного реєстру фізичних осіб - платників податку) керівника, головного бухгалтера; реєстраційні - дані про реєстрацію і зняття з реєстрації як платників податку на додану вартість в органах державної податкової служби; класифікаційні - дані про види діяльності.

Отже, ідентифікаційні, довідкові, класифікаційні і реєстраційні дані і розкривають по суті ознаку індивідуалізації особи, яка дозволяє кон­кретизувати її як суб'єкта податкового права - платника податку на додану вартість, або платника податку - фізичної або юридичної осо­би, оскільки є способами фіксації суб'єкта податкового права в даних статусах. Аналогічно проявляє себе ця ознака і при характеристиці обліку суб'єктів податкового права - платників зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування, на страхування від нещасного випад­ку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності, на страхування на випадок безробіття і на страху­вання у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням^[521].

Облік суб'єктів бюджетного права здійснюється залежно від їх статусу - головні і нижестоящі розпорядники бюджетних коштів. Ін­дивідуалізація таких розпорядників встановлена законом. Стаття 22 Бюджетного кодексу України дає конкретний їх перелік^[522]. Сюди входять: органи, уповноважені Верховною Радою України, Президентом Укра­їни, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність в особі їх керівників, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціа­лізовані суди; установи і організації, які визначені Конституцією Укра­їни або входять до складу Кабінету Міністрів України, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України в особі їх керівни­ків - за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний бюджет України; уповноважені юридичні особи (бюджет­ні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства й інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників - за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом автономної Республіки Крим; керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад і їх секретаріатів, керівники

головних управлінь та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад - за бю­джетними призначеннями, передбаченими місцевими бюджетами. Нижчестоящі розпорядники бюджетних коштів не вказуються законом так детально, як головні, проте встановлено порядок їх визначення. Вони поділяються на розпорядників бюджетних коштів 2-го і 3-го рівнів, а головні розпорядники, у свою чергу, до початку бюджетного року визначають перелік розпорядників коштів нижестоящого рівня й одержувачів за територіями.

Безумовно, що бюджетні відносини, які виникають між суб’єктами бюджетного права з питань безпосереднього розподілу бюджетних коштів (асигнувань), а також звітності про їх використання, опосеред­ковані (оформлені) конкретними видами обліків або реєстрів, тобто такі суб’єкти мають свій код, номер, інший класифікаційний або реєстраційний знак, необхідний для їх індивідуалізації, а у кінцевому підсумку - для участі їх у даних правовідносинах. Без таких відо­мостей участь у бюджетних правовідносинах узагалі неможлива. В цілому слід мати на увазі, що оскільки публічна фінансова діяль­ність є плановою, тому вона, як жодна інша державна діяльність, у обов’язковому порядку потребує строгого обліку, реєстрів осіб, що беруть у ній участь. А такий облік або реєстр можливі завдяки тому, що суб’єкти фінансового права володіють ознакою індивідуалізації, яка дозволяє їх конкретно позначити, індивідуально закріпити, юри­дично розпізнати. Це все є необхідною передумовою для участі таких суб’єктів у фінансових правовідносинах, для можливості здійснення контролю за їх діяльністю.

Таким чином, специфіка індивідуалізації як ознаки суб’єкта фінан­сового права виражається у тому, що вона (ознака) дозволяє індивіду­ально конкретизувати, зафіксувати і закріпити суб’єкта фінансового права як відому і юридично розпізнану особу в публічних фінансових правовідносинах. Конкретно це здійснюється через ведення відповід­них видів обліку, реєстрів зобов’язаних осіб, привласнення ним рекві­зитів (коди, номери, класифікаційні, реєстраційні, довідкові знаки), необхідних для ідентифікації таких осіб. Крім того, індивідуалізація дозволяє відособити, відділити один вид суб’єкта фінансового права від іншого, оскільки присвоюване особі ім’я (назва, інші необхідні реквізити) надають можливість визначити, про яку саме особу йде 214

мова, яким чином розрізняти суб'єктів у цілому. Інакше кажучи, інди­відуалізація є однією з ознак суб'єкта фінансового права, яка визначає його відособленість і самостійність.

Наступною обов'язковою ознакою суб'єкта фінансового права є правовий інтерес. Практично всі суб'єкти фінансового права є носіями інтересу (інтересів) у сфері публічних фінансових правовідносин. По­няття інтересу може бути прив'язане виключно до суб'єкта фінансо­вого права, оскільки ця ознака і сам суб'єкт - нерозривно і неминуче пов'язані один з одним. З одного боку, об'єктивно обумовлений роз­витком суспільних відносин інтерес є рушійною силою діяльності суб'єктів фінансового права, а з іншого - здійснення самого інтересу тільки і можливе завдяки реалізації даними суб'єктами конкретних дій у фінансових правовідносинах. При розгляді питання про інтерес як обов'язкову властивість суб'єкта фінансового права вбачається важли­вим звернути увагу на джерела його виникнення й основи подальшого існування.

Джерела публічного інтересу, які досліджуються правовою наукою, у своїй основі спираються на базові потреби людей: «Суспільні інте­реси відображають базові потреби людей і в багатьох випадках дикту­ються необхідністю соціального розвитку»^[523]. «Під публічним інтересом розуміють життєво необхідний стан великих соціальних груп (а також суспільство у цілому)»^[524]. У зв'язку з цим правильним буде відзначити, що інтерес суб'єкта фінансового права також базується на необхідних потребах або неминучих життєвих станах. Основною і центральною при цьому виступає об'єктивно існуюча потреба суб'єкта фінансового права в досягненні відповідного рівня свого матеріального положення, максимального використання економічних благ упродовж свого життя. Ця потреба породжує у суб'єкта фінансового права цілком усвідомлю­ваний ним конкретний інтерес (інтереси), і він спрямовує всю свою діяльність на безпосереднє втілення цього інтересу в життя. Отже, джерелом інтересу суб'єкта фінансового права й основою його по­дальшого існування виступає конкретна матеріальна потреба, у зв'язку з чим сам інтерес суб'єкта фінансового права наповнюється відповід­ним матеріальним (економічним) змістом.

Виникла дана потреба не сама по собі, а в ході взаємодії суб'єктів фінансового права один з одним, у процесі участі у різноманітних суспільних, і перш за все, у фінансових правовідносинах. Тому реалі­зувати свої економічні інтереси, перебуваючи поза соціумом, поза суспільством, такий суб'єкт не може^[525]. Адже матеріальні блага вироб­ляються, розподіляються і споживаються тільки в рамках суспільства, в процесі взаємодії суб'єктів, і лише в рамках правової регламентації життя суспільства можливо гарантувати їх (благ) досягнення, забез­печити примусом.

У фінансових правовідносинах здійснення матеріального інтересу суб'єктами фінансового права відбувається за допомогою діяльності щодо забезпечення систематичного, постійного і безперебійного функ­ціонування публічного грошового фонду (фондів), тому що тільки таким чином можливо конкретно задовольнити даний інтерес. Такий централізований грошовий фонд є предметом матеріального інтересу суб'єкта фінансового права. Для забезпечення існування даного фонду (фондів), який є єдиною можливістю суб'єктів фінансового права щодо здійснення своїх матеріальних інтересів, вони вимушені брати безпо­середню участь (кожен тією чи іншою мірою залежно від свого стату­су, компетенції, повноважень) в організованій і цілеспрямованій мобі­лізації, розподілі і використанні коштів даного фонду, а також здій­сненні контролю за такими процесами. Навряд чи щось інше у фінан­сових правовідносинах може мати настільки важливе значення, щоб згуртувати навколо себе все суспільство, всіх суб'єктів фінансового права в єдине ціле і направити їх зусилля в єдине русло.

Але кожний з таких суб'єктів, у рамках загального правового інте­ресу, об'єднаного загальною метою - забезпечення економічної без­пеки існування централізованого грошового фонду (фондів) - реалізує свій, окремий, самостійний правовий інтерес. Наприклад, платники податків об'єктивно зацікавлені виконати належним чином свої по­даткові обов'язки; податкові органи зацікавлені в контролі за дотри­манням норм податкового (фінансового) законодавства підконтроль­ними суб’єктами - з цією метою вони і створені; держава понад усе зацікавлена в повному, своєчасному і достатньому формуванні центра­лізованих грошових фондів, оскільки це - основа її існування. А в цілому суб’єкти фінансового права (суб’єкти податкового права) на стадії обов’язкової мобілізації грошових коштів чітко усвідомлюють, що саме життя вимагає від них відчуження частини своєї власності в доход держави (сплати обов’язкових платежів), тому що для здійснен­ня їх базових потреб у різних сферах життєдіяльності (що відбуваєть­ся вже на стадіях розподілу і використання грошових коштів) державі необхідно мати власний централізований грошовий фонд (фонди). Яким би об’ємним за кількістю в окремо взятої особи не був свій влас­ний грошовий фонд (приватні фінанси), вона все одно потребує допо­моги держави (потребує її грошових коштів) і не в змозі відособлено від останньої задовольняти свої інтереси.

Суб’єкт фінансового права зацікавлений не просто в здійсненні державою публічної фінансової діяльності у суспільстві, а й у тому, щоб вона реалізовувалася на законних, доцільних, економних і спра­ведливих засадах, що можливе при виконанні функції з фінансового контролю. Це також виступає об’єктивною потребою, яка лежить в основі інтересу даного суб’єкта.

Слід зазначити, що саме матеріальний інтерес виступає основним і первинним для суб’єкта фінансового права, оскільки перш за все такий суб’єкт потребує конкретних економічних благ. Саме реалізація матеріального інтересу, який можливо здійснити у сфері публічних фінансових правовідносин, створює умови для задоволення особою інших своїх інтересів - у політичній, духовній, соціальній, творчій та інших сферах своєї життєдіяльності. Функціонування необхідних фі­нансових механізмів і важелів (таких як податки, бюджет, позабюджет­ний фонд, гроші, банки, валюта, державний кредит та ін.) також обу­мовлені наявністю у суб’єктів фінансового права конкретних матері­альних інтересів.

Інтерес як ознака суб’єкта фінансового права характеризується специфічною особливістю - він завжди виступає як публічний, тобто базується на об’єктивних потребах усього суспільства або його части­ни. Дана проблема розглядалася ще в дореволюційній фінансово- правовій науці. Одним з дослідників у цій галузі був Р. Кауфман, що поставив питання про співвідношення понять інтересу держави, про­вінцій і громади. Він відзначав, що «загальний суспільний інтерес є за своєю суттю диференційованим і може виражатися і забезпечуватися не тільки державою, а і безпосередньо громадами»^[526].

Виходячи з цього положення можна зробити висновок, що вчений також прив’язував поняття інтересу до поняття суб'єкта фінансового права (конкретні публічні утворення - держава, громади, провінції). Це правильно, оскільки власний (приватний) інтерес окремо взятого суб’єкта фінансового права навряд чи збігатиметься з публічним інте­ресом усього суспільства. І, як вірно писав Л. Д. Ерхард, «приватний інтерес може бути виправдним тільки тоді, коли він одночасно служить інтересам суспільства»^[527]. Саме тут і має місце ситуація, коли потреби особи не тотожні її інтересам, хоча і взаємозв’язані одна з одною. Так, окремий суб’єкт фінансового права зацікавлений у тому, щоб держава здійснювала фінансування його першорядних задач і у зв’язку з цим розподіляла йому грошові кошти з публічних фондів. Проте він не завжди бажає за рахунок саме своїх особистих коштів поповнювати такі фонди, мобілізувати їх прибуткову частину, хоча вимушений бра­ти в цьому безпосередню участь. Тому під публічним інтересом суб’єкта фінансового права правильно розуміти об’єктивні матеріальні потреби всього суспільства (суспільні матеріальні потреби) зі здійснення орга­нізованої і цілеспрямованої мобілізації, розподілу і використання пу­блічних фінансових ресурсів, а також здійснення контролю за даними процесами з метою забезпечення свого функціонування.

Таким чином, специфіка інтересу як ознаки суб’єкта фінансового права виражається в його матеріальному і публічному змісті, оскільки в його «надрах» кореняться об’єктивно обумовлені соціальним розвит­ком економічні потреби суспільства. Предметом матеріального інтере­су суб’єкта фінансового права виступає централізований грошовий фонд. Його існування об’єднує все суспільство навколо себе. Для за­безпечення існування даного фонду, який є єдиною можливістю суб’єктів фінансового права здійснити свої матеріальні інтереси, вони вимушені брати безпосередню участь в організованій і цілеспрямова­ній мобілізації (формуванні, акумуляції), розподілі і використанні ко­штів даного фонду. Але при цьому кожний з таких суб’єктів реалізує свій окремий, самостійний, правовий інтерес, об’єднаний загальною метою - забезпечення економічної і фінансової безпеки централізова­ного публічного грошового фонду. У зв’язку з цим можна також зазна­чити, що правовий інтерес виступає однією з ознак, на підставі яких можна ділити суб’єктів фінансового права на цілісні і відособлені види. Суб’єкти фінансового права поділяються на види залежно від конкрет­ного правового інтересу, носіями якого вони виступають. Тому право­вий інтерес є однією з ознак, що становить зміст відособленості.

Наступною обов’язковою ознакою суб’єкта фінансового права ви­ступає правосуб’єктність. Як відзначала Л. Н. Древаль, «фінансова правосуб’єктність як особлива юридична якість дає можливість суб’єктам брати участь у різних фінансових правовідносинах. Завдяки тому, що суб ’ єкти фінансового права володіють фінансовою правосуб’єктністю, вони можуть брати участь у конкретних право­відносинах, мати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки»^[528]. Таким чином, зміст фінансової правосуб’єктності полягає у тому, що суб’єкти мають можливість бути носіями юридичних обов’язків і прав у правовідносинах, що складаються у сфері мобілізації, розподілу і використання публічних грошових фондів і можливістю їх виконувати з метою досягнення необхідних цілей.

У зв’язку з тим, що правосуб’єктність у цілому надається людям і організаціям законом відповідно до потреб розвитку суспільних від­носин, то і виникнення фінансової правосуб’єктності також обумовле­не об’єктивною необхідністю, тобто потребами суспільного розвитку публічних фінансових правовідносин. Закон може тільки визнавати її існування за суб’єктом фінансового права і закріплювати в юридичних нормах. Тому фінансова правосуб’єктність є невід’ємною властивістю особи. Фінансову правосуб’єктність можна охарактеризувати як само­стійний галузевий вид загальної правосуб’єктності, оскільки вона визначається межами встановленої законодавцем публічної сфери - сфери фінансової діяльності, тобто має, таким чином, свій конкретний предмет.

Особливість правосуб’єктності у фінансовому праві виражається також у тому, що вона надає особі дві можливості: першу - здатність виступати тільки носієм юридичних обов’язків і прав у фінансових правовідносинах, і другу - здатність практично їх здійснювати, вже

безпосередньо беручи участь у фінансових правовідносинах. У першо­му випадку йтиметься про суб'єктів фінансового права, в другому - про суб'єктів фінансових правовідносин. Реалізація другої можливості неможлива без настання першої. Суб'єкт фінансового права тільки тоді безпосередньо зможе реалізувати свою фінансову правосуб'єктність - конкретні юридичні обов'язки і права (бюджетні, податкові, державно- кредитні), коли, перш за все, виступатиме їх носієм. Крім того, суб'єкт фінансового права як потенційний одночасний носій різноманітних фінансових обов'язків і прав не має нагоди брати участь в один і той же час у різних фінансових правовідносинах. Більше того, суб'єкт фінансового права, будучи носієм юридичних обов'язків і прав у фі­нансових правовідносинах, може взагалі не мати можливості брати в них участь через різні причини - недієздатність, некомпетентність, заборону з боку закону. Таким чином, фінансова правосуб'єктність охоплює як потенційні правові можливості суб'єкта, так і їх можли­вості щодо їх безпосереднього здійснення. Перші є інститутом фінан­сової правоздатності, другі - фінансової дієздатності, і складають зміст фінансової правосуб'єктності. Фінансова правосуб'єктність включає ще і деліктоздатність, яку вірно включати у фінансову дієздатність як один з її складників.

Фінансова правоздатність - це можливість суб'єкта володіти юридичними обов'язками і правами у сфері публічних фінансових правовідносин. Зміст правоздатності суб'єкта фінансового права вклю­чає як саму здатність мати фінансові обов'язки і права, так і саму су­купність таких обов'язків і прав. При цьому важливими і необхідними є обидва елементи. Немає сенсу суб'єкту фінансового права володіти даною можливістю, не маючи при цьому відповідний комплекс юри­дичних обов'язків і прав.

Цінність здатності мати фінансові обов'язки і права виражається в передумові для їх конкретного володіння, а цінність сукупності фінан­сових обов'язків і прав - у їх практичній наявності для того, щоб на­далі їх здійснити. Фінансова правоздатність охоплює всі потенційні юридичні можливості суб'єкта фінансового права. Такий суб'єкт здатний володіти досить широким спектром фінансових обов'язків і прав - бю­джетними, податковими, державно-кредитними тощо. Інше питання, що не всі з них він може безпосередньо здійснити, тобто реалізувати свою фінансову дієздатність. Наприклад, фізичні особи як суб'єкти 220

фінансового права не мають нагоди реалізувати бюджетні обов'язки і права тільки тому, що закон їх ними не наділяє. Але самою можливіс­тю для їх виконання такі суб'єкти володіють. І якщо в майбутньому виникне необхідність безпосередньої участі фізичних осіб у бюджет­них правовідносинах, то потенційно вони для цього готові.

Якщо характеризувати фінансову правоздатність з позицій взаємозв'язку з фінансовою дієздатністю, то можна звернути увагу на таке її важливе значення. Остання виконує функцію передумови учас­ті суб'єкта в конкретному фінансовому правовідношенні. Неможливо уявити суб'єкта фінансового права, який реалізує юридичні обов'язки або права, тобто вже бере участь у фінансовому правовідношенні, який спочатку не має взагалі нагоди для такого виконання, тобто не володіє фінансовою правоздатністю. Це неможливо хоча б тому, що фінансо­вою правоздатністю особа наділяється з моменту народження (фізич­на) або з моменту реєстрації, створення (юридична). Фінансова право­здатність є невід'ємною вічною властивістю суб'єкта фінансового права впродовж усього його існування. Відповідно до цього і її при­пинення пов'язується із смертю фізичної особи або ліквідацією - для юридичної особи.

Розглядаючи зміст фінансової правоздатності, необхідно зупини­тися на питанні про такі її складові, як юридичний обов'язок і суб'єктивне право. У правовій науці під юридичним обов'язком розу­міється «встановлена для особи межа необхідної поведінки, якої вона повинна дотримуватися відповідно з вимогами особи, котра має права з метою задоволення її інтересів»^[529]. Як далі зазначає С. С. Алексєєв, аналізуючи юридичний обов'язок: «Необхідність стосовно юридично­го обов'язку розуміється не в сенсі об'єктивної закономірності, а в сенсі того, що сама особа повинна, що ґрунтується на вимогах юри­дичних норм. Тобто особа зобов'язана не взагалі, а в строго окреслених межах»^[530]. Виходячи з викладеного буде правильним визначити юридич­ний обов'язок суб'єкта фінансового права як встановлену для нього межу необхідної поведінки у фінансових правовідносинах, якої він повинен слідувати відповідно до вимог управомоченого. Змістом фі­нансового обов'язку виступає необхідність здійснювати встановлені законом дії у сфері функціонування публічних фінансів. Особа повинна робити це саме тому, що по-іншому ніяк не можна. У зв'язку з цим важливо звернути увагу на особливість юридичного обов'язку у фі­нансовому праві.

До структури юридичного обов'язку традиційно включають: 1) необхідність активно діяти (обов'язок активної поведінки); 2) необ­хідність пасивно діяти (обов'язок пасивної поведінки); 3) обов'язок зазнавати заходи державно-примусової дії (санкції)^[531]. Це положення стосується і характеристики структури фінансового юридичного обов'язку. Так, до обов'язків активної поведінки, наприклад, у фінан­сових правовідносинах належать обов'язки з обліку об'єктів оподат­кування, з цільового використання бюджетних коштів, зі здійснення валютних операцій, але в рамках, встановлених відповідними фінансово-правовими нормами. Тут ідеться про необхідність суб'єкта фінансового права здійснювати активні дії у конкретних фінансових правовідносинах.

До обов'язків пасивної поведінки можна віднести обов'язок конт­ролюючих органів при проведенні різного роду перевірок, ревізій і таке інше - не перевищувати своїх службових повноважень або обов'язок платників податків не здійснювати деяких операцій, встановлених по­даткових законодавством, із своїми активами, якщо вони знаходяться у податковій заставі. Тут ідеться також про необхідність суб'єкта фінансо­вого права поводитися належним чином у конкретних фінансових право­відносинах, хоча тепер це виражається у пасивній манері поведінки.

Обов'язками зазнавати заходи державного примусу у фінансових правовідносинах охоплюються, наприклад, обов'язки суб'єктів спла­чувати донараховані суми за податковими зобов'язаннями, штрафи; заборону на виконання операцій, якщо ліцензії або дозволи на їх здій­снення були відкликані (анульовані) компетентними органами влади. В даному випадку суб'єкт фінансового права зобов'язаний зазнавати заходи державно-примусової дії (санкції).

Доцільно звернути увагу на такий важливий момент, що характе­ризує фінансово-правовий обов'язок. У суб'єкта фінансового права завжди переважають юридичні обов'язки активної поведінки, що пов'язано зі специфікою предмета фінансового права. Фінансове пра­во регулює сферу відносин, що функціонують у сфері публічних гро­шових коштів. Їх формування, розподіл і використання (контроль) обумовлюють необхідність постійного систематичного здійснення активних дій суб’єктами фінансового права. Тільки таким чином мож­на досягти життєво необхідні цілі, пов’язані з функціонуванням усьо­го суспільства.

Суб’єктивне право визначається в правовій науці як «гарантований законом вид та межа можливої поведінки особи. Вона виражена у строго визначених юридичних можливостях суб’єкта»^[532]. Слово «межа» при визначенні суб’єктивного права означає, що закріплені за особою юридичні можливості не безмежні, вони чітко визначені за змістом, і саме в цих межах особа може будувати свою поведінку^[533]. Погоджуючись із цим положенням, можна визначити суб’єктивне фінансове право (право суб’єкта фінансових правовідносин) як межу можливої або до­зволеної його поведінки.

Суб’єктивне фінансове право характеризується низкою особливос­тей, які не характерні для суб’єктивного права у його класичному ро­зумінні взагалі. По-перше, переважна більшість суб’єктивних фінан­сових прав за своїм змістом не є самостійними і їх виникнення безпо­середньо пов’язане з юридичними фінансовими обов’язками. Напри­клад, суб’єктивне право платника податків на відстрочення (розстро­чення), податкові пільги може виникнути тільки при первинному встановленні обов’язку по сплаті відповідного податку. Або інший приклад: право органу місцевого самоврядування самостійно визна­чати терміни затвердження рішення про місцевий бюджет, також настає тільки після встановленого законом обов’язку ухвалювати таке рішен­ня в цілому.

По-друге, реалізація суб’єктивного фінансового права, яке залежить від фінансового обов’язку, направлена на те, щоб сприяти належному виконанню саме цього обов’язку. Іншими словами, право існує тут не заради самого права суб’єкта фінансових правовідносин, а заради його обов’язку. Наприклад, право органу місцевого самоврядування само­стійно приймати рішення про перелік місцевих податків і зборів, що вводяться на відповідній території. Реалізується таке право саме тому, що необхідно у кінцевому підсумку належним чином виконати свій

фінансовий обов'язок з формування прибуткової частини місцевого бюджету для того, щоб забезпечити необхідний рівень життя відповід­ної територіальної громади. Якби не було необхідності в реалізації такого обов'язку, суб'єктивне право само по собі зникло б.

По-третє, суб'єктивне право у його класичному розумінні означає, що особа, яка його має, може на свій власний розсуд здійснити або відмовитися від здійснення дозволених дій; здійснити їх у повному обсязі або частково; здійснити їх таким чином, який є для неї найзруч­нішим. При реалізації ж особою суб'єктивного фінансового права така поведінка не завжди можлива. Річ у тому, що свобода здійснення суб'єктивного фінансового права обмежується кореспондуючим йому фінансовим обов'язком. Звідси таке права виглядає «недосконалим», «неповноцінним» за своїм значенням. Наприклад, платник податків має право на виконання деяких операцій із своїми активами, які зна­ходяться у податковій заставі. Проте перш ніж робити відповідну господарську операцію, він зобов'язаний одержати дозвіл податкового органу та узгодити всі деталі і питання щодо її здійснення. Більш того, якщо податковий орган виходячи зі свого (державного) розсуду прийме рішення про заборону таких дій платника, то здійснити своє таке пра­во суб'єкт взагалі не зможе. Таким чином, як правило, юридична сила фінансового обов ’язку і суб ’єктивного фінансового права є по суті нерівнозначною, і юридичний фінансовий обов ’язок має перевагу над суб’єктивним фінансовим правом.

Під дієздатністю у фінансовому праві розуміється здатність осо­би здійснювати юридичні дії у сфері публічних фінансових правовід­носин. Завдяки фінансовій дієздатності суб'єкт безпосередньо може здійснювати відповідні обов'язки і права у фінансовій сфері. Суб'єкт фінансового права може реалізовувати тільки ті юридичні обов'язки і права у сфері мобілізації, розподілу і використання публічних грошо­вих коштів, якими він спочатку наділяється завдяки своїй фінансовій правоздатності.

Зміст фінансової дієздатності включає як саму здатність здійсню­вати фінансові обов'язки і права, так і комплекс фінансових обов'язків і прав. Обидва ці елементи, як і у фінансовій правоздатності, є необ­хідними. Адже не володіючи можливістю щодо здійснення фінансових обов'язків і прав, суб'єкт ніколи не зможе їх насправді здійснити, і навпаки, якщо суб'єкт має таку нагоду, але не має відповідних обов'язків 224

і прав, то сама така можливість безглузда. Наприклад, фізичні особи, хоча потенційно і володіють здатністю здійснювати юридичні обов'язки і права в бюджетних правовідносинах, але не всі можуть реалізувати їх безпосередньо (тільки посадовці, наділені бюджетними повнова­женнями^[534]), оскільки закон не наділяє їх такою правомочністю. І нав­паки, малолітня фізична особа має податкові обов'язки, але не має можливості власно їх виконати.

Відмінність фінансової дієздатності від фінансової правоздатності полягає у тому, що фінансова дієздатність надає особі можливість здійснювати фінансові обов'язки і права, а фінансова правоздатність - тільки володіти ними. Звідси момент набуття у часі даних можливостей для фізичних осіб - суб'єктів фінансового права - також буде відріз­нятися. Якщо, як уже наголошувалося раніше, фінансова правоздат­ність у фізичної особи виникає з моменту народження, то її фінансова дієздатність через різні причини, настає в інший час, значно віддалений від моменту народження і за інших різних умов. У зв'язку з цим при дослідженні фінансової дієздатності необхідно окреслити питання щодо умов, за наявності яких виникає фінансова дієздатність фізичної особи і фінансова дієздатність юридичної особи.

У дореволюційній правовій науці виділялися різні критерії, наяв­ність яких була необхідною для виникнення дієздатності фізичної особи. Сюди належали стать, вік, народження, здоров'я, освіта, звання, релігія, стан, професія, національність, особливості характеру (напри­клад, марнотратство) й ін.^[535] С. І. Архіпов узагальнив класифікацію таких умов, звертаючи увагу на те, що деякі з них однаково належать до характеристики як фізичних осіб, так і юридичних. Учений виділив такі їх види: «1) умови, що характеризують готовність суб'єкта права з точки зору його волі, здатності приймати правові рішення; 2) органі­заційні умови; 3) умови, що характеризують майновий стан особи;

4) умови, які характеризують, можливості правової взаємодії особи, її участі у правових зв'язках, відносинах з іншими суб'єктами права;

5) умови, що характеризують функціональні можливості (якості, здат­ності) правової особи; 6) умови, що визначають дієздатність особи та

пов'язані зі здійсненням особою правопорушень і прийняттям віднос­но її рішень про застосування окремих видів покарань та інших при­мусових заходів впливу»^[536]. Автор не має можливості розглянути всі ці умови стосовно питання щодо моменту виникнення фінансової діє­здатності особи, тому стисло зупиниться тільки на такому положенні, як вік, тому що саме поняття віку є головним для будь-якого галузево­го законодавства при встановленні моменту, з якого фізична особа набуває дієздатності взагалі.

Вік має відношення до першої групи умов класифікації, наведених названим ученим. Перша група - це умови, що характеризують готов­ність суб'єкта права приймати та здійснювати правові рішення. Зрілість волі для фізичної особи в правовій науці оцінюється або визначається таким поняттям, як вік. Вік як підстава для вирішення питання про зрілість волі суб'єкта, необхідної для здійснення правових дій, вста­новлюється для фізичних осіб законодавцем. Законодавець виходить з того, що, перш за все, саме вік визначає розумовий рівень, готовність суб'єкта і, як наслідок, можливість усвідомлення ним характеру здій­снюваних дій, або навпаки, необхідність утримання від їх здійснення, адже вік - це період, ступінь зростання в розвитку людини. Проте в правовій науці таке положення не є безперечним. Так, Д. І. Мейєр писав: «Фізична особа досягає такого віку, в якому розумні здатності її стають слабкіше, а у зв'язку з цим стає слабкіше і її здатність до громадянської діяльності. Тому, розуміло, що і старість повинна здій­снювати визначений вплив на юридичне становище особи»^[537]. Аналізу­ючи наведену точку зору, можна зазначити таке.

Вік хоча і вважається в правовій науці (і не безпідставно) достатньо відносним критерієм для визначення зрілості волі фізичної особи, про­те для законодавства є єдиним до теперішнього часу критерієм на­стання її зрілості. Таким чином, не зовсім правильно ставити питання про те, чи є вік підставою для настання дієздатності фізичної особи. Питання потрібно ставити по-іншому: з якого віку фізичну особу мож­на (доцільно) визнавати як дієздатну для можливості участі в тих чи інших видах правовідносин (кримінальних, трудових, фінансових та ін.) і як наслідок визнавати її деліктоздатною? Розв'язання цього пи­тання, перш за все, залежить від мети, для досягнення якої потрібна зрілість особи. Якщо фізична особа, наприклад, не має які-небудь розумові відхилення, душевні хвороби й ін., то у цілому не виникає сумнівів, що вже з 14-ти років вона здатна усвідомлювати злочинний характер таких дій, як крадіжка, грабіж, розбій, вбивство, й утримува­тися від їх здійснення. Хіба у когось виникає питання про те, а чи може 14-літня особа (нормально розумово розвинена, повноцінна) не розу­міти суспільно небезпечний характер такої поведінки?

Проте, як би цього не хотілося законодавцю, фізична особа в цьому ж віці з такою ж гостротою і яскравістю не усвідомлюватиме свої фі­нансові обов'язки (нехай навіть не по сплаті податків), а, наприклад, з ведення податкового обліку, надання податкової звітності, дотримання правил переміщення валютних цінностей через митну територію дер­жави та ін. Адже норми фінансового права є більш важкозрозумілими для фізичної особи, ніж норми того ж кримінального права, основні положення якого людина вбирає в себе ще з раннього дитинства і пер­винно у вигляді моральних, релігійних норм. Тому вік у фізичних осіб є підставою для набуття фінансової дієздатності.

Для визначення положення про те, з якого віку фізичну особу мож­на (доцільно) визнавати дієздатною для можливості участі у фінансо­вих правовідносинах, слід мати на увазі, що її встановлення залежить від тих цілей, для досягнення яких потрібна зрілість, або, якщо йдеть­ся про фінансову деліктоздатність, від суспільної небезпеки скоєного діяння. Якщо Кримінальний кодекс України встановлює відповідаль­ність фізичної особи за здійснення злочинів у сфері господарської діяльності з 16-річного віку (за винятком злочинів, де суб'єкт спеці­альний), тобто визнає особу деліктоздатною, а отже, і дієздатною, а саме: виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, дер­жавних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 Кримі­нального кодексу України); незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 Кримінального кодексу України); контрабанда (ст. 201 Кримінального кодексу Украї­ни); ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 Кримінального кодексу України); незаконне відкриття або використан­ня за межами України валютних рахунків (ст. 208 Кримінального ко­дексу України); порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 210 Кримінального кодексу України); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 Кримінального кодексу України); незаконне виготовлення, зберігання, збут або транс­портування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 Кримінального кодексу України) тощо, - то і фінансово деліктоздатною, а отже, і фінансово дієздатною фізичну особу необхідно також визнавати з 16-річного віку.

Отже, виходячи з усього вищевикладеного можна запропонувати таке поняття визначення суб’єкта фінансового права. Суб'єкт фінан­сового права - це відособлена фізична або юридична особа, що володіє ознаками індивідуалізації, правового інтересу і правосуб’єктності, які визнаються фінансово-правовими нормами і які виділяють його як самостійно існуючий вид у системі інших галузевих суб’єктів права і надають йому можливість функціонувати у правовідносинах по мобі­лізації, розподілу і використанню публічних грошових фондів. Від­особленість (самостійність) окремого виду суб’єкта фінансового пра­ва розкривається саме через ознаки індивідуалізації, правового інтересу і фінансової правосуб’єктності.

Проте завдання науки фінансового права - це не тільки досліджен­ня понятійного теоретичного апарату, не тільки вирішення методоло­гічних проблем, але і розроблення основ вдосконалення фінансового законодавства, вихід у сферу практичної правотворчості. Якщо в пер­шому випадку наукове визначення поняття суб’єкта фінансового пра­ва може служити як інструмент пізнання навколишньої фінансово-правової дійсності, то в другому - як можливе законодавче визначення - може ви­ступати як інструмент регулювання конкретних фінансових правовід­носин. Будучи включеним до складу нормативно-правового акта і ставши законодавчою категорією, поняття суб’єкта фінансового права, по-перше, перетвориться на загальнообов’язкову державну дефініцію, що надасть можливість визначати коло таких осіб; по-друге, внесе ясність до питання про фінансові повноваження (обов’язки і права) кожного з його видів; по-третє, через наділення осіб відповідними повноваженнями, обов’язками і правами (у зв’язку з таким наділенням) створить основу для врегулювання конкретних моделей поведінки суб’єктів у сфері публічних фінансів, і, по-четверте, сприятиме до­триманню стабільності основ фінансового законодавства в цілому і єдиному розумінню положень у даній сфері.

Література

1. Про авторські і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 р.

2. Про державний реєстр фізичних осіб - платників податку та інших обов’язкових платежів: Закон України від 22.12.1994 р.

3. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - під­приємців: Закон України від 15.05.2003 р.

4. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від не­щасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності: Закон України від 23.09.99 р.

5. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на ви­падок безробіття: Закон України від 02.03.2000 р.

6. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням: Закон України від 18.01.2001 р.

7. Про заходи щодо поетапного введення в Пенсійному фонді авто­матизованого персоніфікованого обліку у системі загальнообов’яз­кового державного пенсійного страхування: Постанова Каб. Міні­стрів України від 08.06.1998 р.

8. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01.06.2000 р.

9. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України від 15.12.1993 р.

10. Про податок на додану вартість: Закон України від 03.04.1997 р.

11. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні: Закон України від 11.12.2003 р.

12. Про створення єдиного Державного реєстру підприємств і орга­нізацій України: постанова Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 р.

13. Regelsberger. Pandenkten. Т. І. 1893.

14. Абульханова К. А. О субъекте психической деятельности. - М., 1973. - 214 с.

15. Александров Н. Г. Законность и правоотношения в советском об­ществе. - М.: Юрид. лит.

16. Александров Н. Г. Трудовое правоотношение. - М.: Юрид. изд-во Министерства Юстиции СССР, 1948.

17. Алексеев С. Н. Основы философии права. - СПб., 1999.

18. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т - М.: Юрид. лит., 1982.

- Т 2.

19. Анненков К. С. Система русского гражданского права. - СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1899. - Т 1. Введение и общая часть.

20. Анненков К. Система русского гражданского права. - СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича. - 1899.

21. Архипов С. И. Субъект права:теоретическое исследование. - СПб., 2004.

22. Берендтс Э. Н. Русское финансовое право. - СПБ., 1914.

23. Биологическое и социальное в развитии человека: Сб. ст. / Под ред. Б. Ф. Ломова. - М.: Наука, 1977. - 226 с.

24. Боголепов М. И. Финансы, правительство и общественные интересы

- СПб.: Изд-во О. Н. Поповой, 1907.

25. Бойцов В. Я. Система субъектов советского государственного пра­ва. - Уфа.: Башкир. кн. изд-во, 1972.

26. Братусь С. Н. Субъекты гражданского права. - М.: Юрид. лит., 1950.

27. Брушлинский А. В. О природных предпосылках психического развития человека. - М.: Знание, 1977. - 64 с.

28. Будилова Е. А. Философские проблемы в советской психологии.

- М., 1972. - 168 с.

29. Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. - М.: Юрид. лит., 1976.

30. Винницкий Д. В. Субъекты налогового права. - М.: Норма, 2000.

31. Виткявичюс П. Гражданская правосубъектность Советского госу­дарства. - Вильнюс: Минтис, 1987.

32. Вишневский А. Ф. Общая теория государства и права: Учеб. посо­бие / Под общ. ред. В. А. Кучинского. - Мн.: Амалфея, 2002.

33. Воронова Л. К. Правовые основы расходов государственного бю­джета в СССР. - Киев: Вища шк., 1981.

34. Воронова Л. К., Кучерявенко Н. П. Финансовое право: Учеб. посо­бие. - Харьков: Легас, 2002.

35. Гагемейстер Ю. А. О теории налогов, примененной к государствен­ному хозяйству. - СПб., 1852.

36. Гамбаров Ю. С. Курсъ гражданского права. - СПб.: Тип. М. М. Ста­сюлевича, 1911. - Т 1. Часть общая.

37. Гегель Г. В. Философия права. - М.: Мысль, 1990.

38. Гензель П. П. Местные налоги. - Л., 1927.

39. Генкин Д. М. Юридические лица в советском гражданском праве // Проблемы социалистического права. - 1939. - № 1.

40. Герваген Л. Л. Развитие учения о юридическом лице. - СПб., 1888.

41. Годме М. П. Финансовое право. - М.: Прогресс, 1978.

42. Горбунова О. Н., Грачева Е. Ю. и др. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Е. Ю. Грачева, Г. П. Толстопятенко. - М.: ТК Велби, Проспект, 2004.

43. Горбунова О.Н. Проблемы совершенствования основных финансов- кредитных институтов в условиях перехода к рынку: Дис.... д-ра юрид. наук. - М., 1996.

44. Горлов И. А. Теории налогов. - СПб., 1840.

45. Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Тол­стого. - М.: ПБОЮЛ Л. В. Рожников, 2001.

46. Гражданское право: Учебник. - Изд. 5-е / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М.: «ПБОЮЛ Л.В. Рожников». - 2001.

47. Грачева Е. Ю. Проблемы правового регулирования государствен­ного финансового контроля. - М., 2000.

48. Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права. Общая часть. - СПб., 1907.

49. Демидов Н. Некоторые замечания на опыт теории налогов, изданный Тургеневым. - СПб., 1830.

50. Дождев Д. В. Римское частное право. - М., 1996.

51. Древаль Л. Н. Субъекты российского финансового права / Под ред. Е. Ю. Грачевой. - М.: ИД «Юриспруденция», 2008.

52. Дудин А. П. Диалектика правоотношения / Под ред. В. О. Тенен- баума. - Саратов, 1983.

53. Дювернуа Н. Л. Чтение по гражданскому праву. - М.: Зерцало, 2004.

54. Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразова­ние государства. - М.: Изд. Н. Н. Клочкова, 1909.

55. Ефимов В. В. Догма римского права. Общая часть. - СПб., 1893.

56. Зак А. Н. К постановке некоторых очередных вопросов финансовой науки. - Ярославль, 1913.

57. Замбровский Б. Я., Пахомов Б. Я., Сидоркин В. А. Категории диа­лектики и методология современной науки. - Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1970.

58. Золин П. М. Государственный долг: истоки и тенденции // Финансы СССР. - 1991. - № 4.

59. Иеринг Р. Интерес и право. - 1880.

60. Иловайский С. И. Казенные монополии как способ обложения предметов потребеления. - Одесса, 1896.

61. Ильин И. А. Теория права и государства / Под ред. В. А. Томсино- ва. - М.: Зерцало. - 2003.

62. Иоффе О. С. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории «хозяйственного права». - М.: Статут, 2000.

63. Иоффе О.С. Логические пределы понятий юридического лица, оперативного управления, хозяйственного обязательства // Право­ведение. - 1972. - № 6.

64. Ипатов А. Б. История финансового законодательства России.

65. Исаев А. А. Очерк теории и политики налогов. - Ярославль, 1887.

66. История финансового законодательства России: Учеб. пособие / Под ред. И. В. Руковишниковой, А. М. Науменко, Н. В. Пазюкова и др. - М.: ИКЦ «МарТ», 2003.

67. Карасева М. В. Финансовое правоотношение. - М.: Норма, 2001.

68. Карпушин М. П. Социалистическое трудовое правоотношение. - М., 1958.

69. Кауфман Р. Государственные и местные расходы европейских стран по их назначениям: Пер. с нем. - СПб.: Изд. А. Гурьева, 1895.

70. Кедров Б. М. Характер изменения объёма и содержания развиваю­щихся понятий // Анализ развивающегося понятия.

71. Кечекьян С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. - М.: Академия наук СССР, 1958.

72. Краткий философский словарь / Под ред. М. Розенталя и П. Юди­на. - Изд. 4-е доп. и исправ. Гос. изд-во полит, лит., 1954.

73. Крохина Ю. А. Город как субъект финансового права. - Саратов: Поволж. акад. гос. службы, 2000.

74. Крохина Ю. А. Финансовое право России: Учеб. для вузов. - М.: НОРМА, 2004.

75. Кудрин А. К. О взаимосвязи категорий «вещь», «качество», «свой­ство», «сущность» // Учен. зап. Свердл. гос. пед. ин-та. - Сверд­ловск, 1967.

76. Курский Д. И. Избранные статьи и речи. - М., 1948.

77. Кучерявенко Н. П. Основы налогового права. - Харьков: Легас, 2001.

78. Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, личность. - М., 1975. - 242 с.

79. Магазинер Я. М. Субъект права // Правоведение. ИВУЗ. - 2000.

80. Магазинер Я. М. Правоспособность и дееспособность // Право­ведение. ИВУЗ. - 2000. - № 2 (229). - С. 250-251.

81. Мажитова Р Ф. Правовые отношения в советском социалистиче­ском обществе. - М.: Мысль, 1967.

82. Малицкий А. Советская конституция. - 2-е изд. - Харьков, 1925.

83. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т 4.

84. Матузов Н. И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. - Саратов: СГУ, 1972.

85. Мейер Д. И. Русское гражданское право: В 2 ч. - М.: Статут, 1997. - Часть 1.

86. Методологические проблемы социальной психологии: Сб. ст. / Под ред. Е. В. Шороховой. - М., 1975.

87. Миронов О. О. Субъекты советского государственного права. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1975. - С. 14.

88. Мицкевич А. В. Субъекты советского права. - М.: Юрид лит. - 1962.

89. Научно-практический комментарий Бюджетного кодекса Украины / Под общ. ред. Н. П. Кучерявенко. - Изд. 2-е. - Харьков: Одиссей, 2007.

90. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (по­няття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): Моно­графія / Р. О. Стефанчук; Відп. ред. Я. М. Шевченко. - Хмельниць­кий: Вид-во Хмельниц. ун-ту управління та права, 2007.

91. Остроумов Г. С. Правовое сознание действительности. - М., 1969.

92. Патлаевский И. Ю. Курс финансового права. - Одесса, 1885.

93. Патюлин В. А. Субъективные права граждан: основные черты, стадии, гарантии реализации // Сов. государство и право. - 1971.

- № 6.

94. Пашуканис Е. Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. - М., 1980.

95. Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. - СПб., 1909. - Т 1. - С. 292.

96. Петров В. С. Значение категории сущности, явления, содержания и формы в учении о государстве // Философские проблемы госу­дарства и права. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1970.

97. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998.

98. Потопейко Д. А. Правосознание как особое общественное явление.

- Киев, 1970.

99. Пухта Г. Ф. Энциклопедия права / Под ред. П. Карасевича. - Яро­славль: Тип. Фалъкъ, 1872.

100. Пушкин А. А. Субъекты гражданского права (текст лекций). - Харьков: Харьк. юрид. ин-т, М-во высш. и ср. соц. образования УССР, 1974.

101. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. - М.: Мысль, 1973.

102. Руссо Ж. Ж. Об общественном договоре. Трактаты. - Канон- Пресс, «Кучково поле», 1998.

103. Синайский В.И. Русское гражданское право. Вып. 1. Общая часть Вещное право. Авторское право. - Изд-е 2-е. Киевъ. Типо­Литография «Прогрессъ». - 1917.

104. Сперанский М. М. План финансов // У истоков финансового пра­ва / Под ред. А. Н. Козырина. - М.: Статут, 1998.

105. Суворов Н.С. Об юридических лицах по римскому праву.

106. Твердохлебов В. Н. Государственный кредит. Теория и техника. - Л.: Академия, 1924.

107. Теория государства и права / Под ред С. С. Алексеева. - М.: Юрид. лит., 1985.

108. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Мату- зова и А. В. Малько. - 2-е изд. - М.: Юристъ, 2000. - С. 521.

109. Тотьев К. Ю. Публичный интерес в правовой доктрине и законо­дательстве // Государство и право. - 2002. - № 9.

110. Тоцкий Н.М. История финансового законодательства России. Глава 4. - С. 134.

111. Трубецкой Е. Энциклопедия права. - М.: Тип. А. И. Мамонтова, 1917. - С. 161.

112. Туркин Л. П. Сущность, явление, взаимодействие / Взаимосвязь категорий: Сб. ст. - Свердловск: Урал. гос. ун-т им. А. М. Горько­го, 1970.

113. У истоков финансового права. - М.: Статут, 1998.

114. Уголовный кодекс Украины (с изм. и доп. по состоянию на 20.09.2009 г.). - Х.: Одиссей, 2009. - 304 с.

115. Философский энциклопедический словарь. - М.: Сов. энцикл., 1983.

116. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н. И. Химичева. - М.: Юристъ. - 2001.

117. Халфина Р. О. Критерий истинности в правовой науке // Сов. го­сударство и право. - № 39. - 1974.

118. Хвостов В. М. Система римского права. - М., 1996.

119. Химичева Н. И. Субъекты советского бюджетного права. - Сара­тов: Изд-во Сарат. ун-та, 1979.

120. Химичева Н. И. Финансовое право: федеральные и региональные аспекты развития // Финансовое право на рубеже веков.

121. Худяков А. И. Финансовое право Республики Казахстан. Общая часть. - Алматы: ТОО «Баспа».

122. Цивільний кодекс України: Зі змінами та допов. на 01.05.2009 р. / Упоряд.: В. І. Борисова, В. Л. Яроцький. - Х.: Право, 2009. - 400 с.

123. Цыпкин С. Д. Правовое регулирование государственного кредита в СССР. - М.: Знание, 1977

124. Цыпкин С. Д. Правовое регулирование налоговых отношений в СССР. - М.: Госюриздат, 1955.

125. Чечулин Н. Д. Очерки по истории русских финансов в царствова­ние Екатерины ІІ. - СПб., 1906.

126. Чиркин В. Е. Юридическое лицо публичного права. - М.: Норма, 2007. - С. 28.

127. Чичерин Б. Н. Философия права // Избр. труды. - СПб., 1997.

128. Шаукенов А. Т. Некоторые проблемы теории и философии нало­гового права.

129. Шептулин А. П. Система категорий диалектики. - М.: Наука, 1967.

130. Эрхард Л. Д. Благосостояние для всех. - М., 1991.

131. Явич Л. С. Общая теория права. - Л.: ЛГУ, 1976.

132. Янжул И. И. Основные начала финансовой науки. Учение о государственных доходах. - СПб., 1898.