§ 5. Міжнародне співробітництво у сфері забезпечення біологічної безпеки: Картахенський протокол та інші міжнародно-правові акти

Всесвітня стратегія розвитку, яка була розроблена Міжнародним союзом охорони природи разом з ЮНЕП, ФАО, ЮНЕСКО та Все­світнім фондом живої природи, прийнята в 1980 р., поклала початок формування теоретичних засад міжнародного правового забезпечен- 246

ня екологічної безпеки.

Необхідність у міжнародному масштабі регулювати діяльність, пов’язану із сучасною біотехнологією і її потенційним впливом на навколишнє середовище і здоров’я людини, державами-членами ООН була визнана на конференції в Ріо-де-Жанейро в 1992 р.

Саме тоді 193 держави (плюс Європейське співтовариство як окремий учасник конференції) підписали Конвенцію про біорізнома- ніття. Її мета — збереження та стале використання біологічного різно­маніття, спільне отримання на справедливій основі вигод, пов’язаних із використанням генетичних ресурсів. Конвенцією визначається: доступ до генетичних ресурсів; передача біотехнологій; питання біо- безпеки. У статті 19 привертається увага до необхідності прийняття додаткового документа, який визначав би порядок безпечної переда­чі, використання та застосування генетично модифікованих організ­мів, що є результатом біотехнологій та здатні негативно впливати на збереження і стале використання біологічного різноманіття; умови міждержавного обміну наявною інформацією про правила викорис­тання таких організмів. Україною Конвенція була ратифікована 29 листопада 1994 р.

При створенні Конвенції на міждержавному рівні було визнано, що сучасна біотехнологія може сприяти досягненню мети Конвенції лише у випадку, якщо вона буде розвиватися і застосовуватися при наявності відповідних заходів безпеки в інтересах збереження на­вколишнього середовища і здоров’я людини. Сторони-учасниці до­мовилися про розробку міжнародної угоди, якою були б визначені заходи та процедури, необхідні для безпечного переміщення, пере­робки і застосування продуктів сучасної біотехнології. Такою угодою став Картахенський протокол про біобезпеку, прийнятий в 1999 р. на конференції в колумбійському місті Картахена-де-Індіас. Певні роз­біжності сторін стали причиною того, що остаточний варіант Про­токолу про біобезпеку було прийнято в 2000 р. у м. Монреалі.

У 2002 р. Україна приєдналася до цього Протоколу. Це лише один із перших кроків на шляху до формування сукупності нормативно- правових актів, призначених врегулювати відносини у сфері пово­дження з ГМО. Завданням Протоколу стало створення умов для безпечного транспортування, обробки та використання живих моди­фікованих організмів.

На відміну від України, до Картахенського протоколу не приєд­нались Росія і США.

У Протоколі знайшов своє відображення і отримав подальший розвиток стосовно поводження з генетично модифікованими організ­мами Принцип-застереження 15 Декларації Pio з навколишнього се­редовища і розвитку: з метою захисту навколишнього середовища держави залежно від своїх можливостей широко застосовують прин­цип прийняття заходів застереження. У тих випадках, коли існує за­гроза суттєвої або незворотної шкоди, відсутність повної наукової впевненості не використовується як підстава або відстрочка прийнят­тя ефективних з точки зору затрат заходів щодо попередження по­гіршення стану навколишнього середовища [15].

Мета Протоколу визначена як сприяння забезпеченню належного рівня захисту в галузі безпечної передачі, обробки і використання живих змінених організмів, отриманих у результаті використання сучасної біотехнології, які можуть мати несприятливий вплив на збереження і стале використання біологічного різноманіття, з ураху­ванням також ризиків для здоров’я людини та з приділенням особли­вої уваги транскордонному переміщенню.

Протокол сприяє біобезпеці шляхом створення правил і процедур щодо безпечної передачі, обробки і використання ГМО, особливо фокусується увага на транскордонних переміщеннях ГМО. Перед­бачається ряд процедур, включаючи процедуру використання ГМО, які призначені для інтродукції в навколишнє середовище, а також процедуру щодо змінених організмів, призначених для безпосередньо­го використання як харчових продуктів або корму, або для обробки. Відповідно до Протоколу Сторони повинні гарантувати, що ГМО будуть оброблятися, пакуватися та перевозитися з дотриманням за­ходів безпеки.

Прийнятий Протокол започаткував Механізм посередництва з біо- безпеки як складової частини механізму посередництва Конвенції для сприяння обміну науковою, технічною, природоохоронною та юри­дичною інформацією, а також досвідом стосовно генетично модифі­кованих організмів.

Протокол встановлює правила поводження з генетично модифі­кованими організмами. При цьому вони є різними залежно від типу діяльності щодо ГМО. Зокрема, у Протоколі виділяються такі її види: 1) транзит живих змінених організмів; 2) використання живих зміне­них організмів у закритих системах; 3) транскордонне переміщення живих змінених організмів для цілеспрямованого вивільнення у на­вколишнє середовище; 4) транскордонне переміщення живих зміне­них організмів, які призначені для використання як продовольство, корми або для переробки.

Для здійснення таких видів діяльності передбачені відповідні процедури. Зокрема: а) процедура попередньої обґрунтованої згоди; б) процедура щодо живих змінених організмів, які призначені для використання як продовольство, корм або для переробки; в) обробка, транспортування, упаковка та ідентифікація; г) інформування громад­ськості та її участь.

Зміст процедури попередньої обґрунтованої згоди полягає в тому, що Сторона експорту зобов’язана отримати від національного ком­петентного органу Сторони імпорту письмову згоду на здійснення транскордонного переміщення живих змінених організмів. Метою цієї процедури є забезпечення для країни, на територію якої здійсню­ється транскордонне переміщення, можливості виважено вирішити питання щодо прийняття потенційного ризику, який притаманний продуктам сучасної біотехнології (тобто дозволити імпорт), або від­мовитись від цього (тобто заборонити імпорт).

Відповідно до порядку цієї процедури першим її етапом є подан­ня Стороною експорту у письмовому вигляді національному компе­тентному органу Сторони імпорту повідомлення про заплановане цілеспрямоване транскордонне переміщення живого зміненого орга­нізму до його вчинення. Повідомлення обов’язково повинне містити відомості, передбачені Додатком І до Протоколу. Мова йде про: дані про експортера та імпортера (назва, адреса тощо); ймовірна дата здійснення транскордонного переміщення; відомості про організм- реципієнт та організм-донор; опис методу створення ГМО та отри­маних його характеристик; відомості про живий змінений організм, який підлягає переміщенню (назва, ідентифікаційні дані та національ­на класифікація рівня безпеки ГМО в країні експорту; планове ви­користання ГМО); відомості що стосуються безпеки (дані про оцінку ризиків; опис методів забезпечення безпеки обробки, зберігання, транспортування, використання, включаючи процедури з приводу упаковки, маркування, документації, заходів на випадок надзвичайних ситуацій тощо); підтвердження достовірності наданої інформації. При цьому відповідальність за достовірність наданої інформації несе Сторона експорту.

Відповідно до ст. 9 Протоколу Стороні імпорту надається можли­вість протягом 90 днів з дня отримання повідомлення підтвердити його отримання у письмовому вигляді. Протягом 270 днів з моменту отримання повідомлення імпортер направляє письмову відповідь по­відомлювачу та Механізму посередництва з біобезпеки щодо при­йнятого рішення стосовно транскордонного переміщення: про надан­ня згоди на імпорт або його заборону. У разі надання згоди на тран­скордонне переміщення Сторона імпорту має право у своїй відповіді зазначити умови, на яких може бути здійснено імпорт живих змінених організмів; як здійснюватимуться наступні імпортні поставки, а також запитати додаткову інформацію стосовно об’єкта імпорту.

Відповідно до процедури щодо живих змінених організмів, при­значених для безпосереднього використання як продовольства або корму чи для обробки держава може прийняти остаточне рішення щодо внутрішнього використання, включаючи реалізацію на ринку живих змінених організмів, які можуть стати об’єктом транскордон­ного переміщення, для безпосереднього використання як продоволь­ства, корму або для обробки. У разі прийняття такого рішення відпо­відна країна повинна повідомити про нього інші Сторони через спе­ціальний орган, так званий Механізм посередництва з біобезпеки, протягом 15 днів з моменту прийняття відповідного рішення.

Країни, що є потенційними імпортерами ГМО, приймаючи рішен­ня про імпорт живих змінених організмів, призначених для викорис­тання як продовольства, корму або для обробки, можуть керуватися нормами національного законодавства, які не суперечать цілям Про­токолу. При цьому копії будь-яких національних нормативних актів (закони, нормативні положення, керівні принципи тощо), призначених для регулювання відносин із приводу імпорту ГМО, які використо­вуватимуться як продовольство, корм або для обробки, повинні бути надані Механізму посередництва з біобезпеки.

У разі відсутності науково обґрунтованого підтвердження без­пеки ГМО країни мають право заборонити імпорт таких організмів, мотивуючи це тим, що вони можуть несприятливо впливати на стан довкілля та здоров’я людей.

Особливої уваги заслуговує процедура ідентифікації, або марку­вання. Ця процедура містить положення, згідно з якими встановлю­ються різні вимоги до ідентифікації живих змінених організмів за­лежно від їх призначення. У Протоколі визначаються також вимоги щодо ГМО, призначених для використання в замкнених системах та для цілеспрямованої інтродукції у навколишнє природне середовище. Так, у п. 2 ст. 18 зазначено, що у відповідній документації, яка супро­воджує такі трансгенні організми, вони повинні бути чітко визначені як живі модифіковані організми із зазначенням усіх необхідних вимог, що стосуються безпечної обробки, зберігання, транспортування та використання, а також конкретного пункту, де можна отримати до­даткову достовірну інформацію.

Протокол з біобезпеки містить вимоги щодо інформування гро­мадськості з питань, пов’язаних із поводженням з ГМО. Певною мі­рою дані положення були сформульовані на розвиток положень Орхуської конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища. Зокрема, ст. 23 Протоколу вказує на те, що сторони сприяють інформуванню громадськості та її участі щодо забезпечення безпеки при здійсненні діяльності щодо ГМО з метою збереження біологічного різноманіття та з урахуванням ризику для здоров’я людей.

Згідно із Протоколом при прийнятті рішень стосовно ГМО Сто­рони проводять консультації з громадськістю та доводять до її відома результати прийнятих рішень згідно із нормами національного за­конодавства відповідної країни.

Протокол має сприяти міжнародному співробітництву з метою надання допомоги країнам, які розвиваються, та країнам з перехідною економікою з питань біобезпеки.

У межах Протоколу з біобезпеки було реалізовано низку ініціатив на різних рівнях. На глобальному рівні Міжурядовий комітет Карта- хенського протоколу з біобезпеки розробив «План дій по створенню потенціалу з метою ефективної реалізації Протоколу», який являє собою структуру для надання допомоги урядам і організаціям щодо виокремлення пріоритетних елементів для створення потенціалу на стратегічній, систематичній та комплексній основі.

Для узгодженої і комплексної реалізації Плану дій і забезпечення взаємної підтримки різного роду ініціативами було розроблено Ме­ханізм координації. У межах цього Механізму створена база даних для обміну інформацією щодо поточної діяльності, виявлення про­галин і покращення цілеспрямованого розподілу ресурсів і можли­востей, з тим щоб країни змогли задовольнити свої потреби і визна­чити пріоритети.

Створено також реєстр експертів з метою надання консультацій та іншої підтримки Сторонам для проведення оцінки ризиків, при­йняття науково обґрунтованих рішень, зміцнення організаційного потенціалу, пов’язаного з транскордонним переміщенням живих змінених організмів.

Будучи Стороною прийнятого протоколу, країна отримує ряд переваг: 1) можливість впливати на виконання Протоколу і його подальше доопрацювання; 2) можливість отримання фінансової підтримки Глобального екологічного фонду; 3) підвищення ефек­тивності національних систем регулювання біобезпеки в межах світової спільноти; 4) сприяння узгодженості правил, процедур і різних видів практики управління транскордонним переміщенням ГМО; 5) спрощення механізмів і можливостей країн у співпраці із забезпечення біологічної безпеки; 6) спрощення доступу до відпо­відних технологій і бази даних; можливість регулярного обміну інформацією; 7) визначення зобов’язань відносно збереження і ста­лого використання біологічного різноманіття шляхом виконання заходів з біобезпеки.

Незважаючи на те що протокол ратифікований у багатьох країнах світу, значна кількість питань і надалі залишаються відкритими. Зо­крема, згідно із ст. 5 положення Протоколу не застосовуються до ГМО, що мають форму фармацевтичних препаратів для людини. Потребує розробки процедура застосування заходів відповідальності за повер­нення трансгенного вантажу, про який Стороні імпорту не було повідо­млено заздалегідь та на ввезення якого не було отримано дозволу. Необ­хідно розробити стандарти та принципи оцінки ризику та впливу гене­тично модифікованих організмів на довкілля тощо. Протокол не охо­плює питання продовольчої безпеки. Унаслідок цього різні країни зможуть, як це часто вже відбувається, регулювати видачу дозволів на ввезення генетично модифікованої сільськогосподарської продукції згідно із своїм внутрішнім законодавством.

Сьогодні генетично модифіковані культури вирощують Аргенти­на, Австралія, Канада, Китай, Німеччина, Колумбія, Індія, Індонезія, Мексика, Південна Африка, Іспанія, США. Дві третини всіх ГМ-культур у світі вирощується в США. Водночас на сьогоднішній день міжна­родне співтовариство дійшло рішення, що продукт, який містить ГМО, повинен бути максимально еквівалентним такому ж продукту без ГМ-компонентів.

У більшості країн проводять поетапну оцінку небезпечності та якості ГМ-джерел. У основі цього підходу лежить принцип компози­ційної чи реальної еквівалентності, який полягає у порівнянні ГМО з традиційним аналогом. За результатами порівняння продукти поді-

ляють на три класи безпеки: 1-й клас — якщо у результаті оцінки композиційної еквівалентності не виявляють відмінностей між ГМ харчовою продукцією і традиційними аналогами, продукцію пропо­нують вважати цілком нешкідливою для здоров’я; 2-й клас — виявле­но певні відмінності; 3-й клас — повна невідповідність традиційним аналогам. Продукти 2-го та 3-го класів підлягають подальшій оцінці на безпечність.

Таким чином, створення та прийняття нормативно-правових до­кументів міжнародного рівня, спрямованих на впорядкування пово­дження із генетично модифікованими організмами, свідчить про усвідомлення світовим співтовариством потенційної небезпеки для довкілля та здоров’я людини, яка може мати місце при неконтрольо- ваному використанні генетично модифікованих організмів, створених у результаті розвитку новітньої біотехнології, розширення ринку її продукції протягом останніх десятиліть. Співпраця багатьох країн світу дала можливість прийняти спеціальний міжнародно-правовий документ, положення якого спрямовані на врегулювання відносин у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності, яким став Kap- тахенський протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різно­маніття.