Стаття 51. Міжнародне співробітництво у сфері оперативно- розшукової діяльності

Співробітництво у сфері оперативно-розшукової діяльності між міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами, до складу яких входять оперативні підрозділи, визначені у статті 5 цього Закону, та правоохоронними і спеціальними службами інших держав, які мають у своєму складі відповідні підрозділи, а також з міжнародними правоохоронними організаціями здійснюється відповідно до законодавства України, міжнародних договорів України, а також установчих актів та правил міжнародних правоохоронних організацій, членом яких є Україна.

(Закон доповнено статтею 5¹ згідно із Законом України від 01.07.2010р. N2397-VI)

Проблема злочинності в даний час набуває зростаючого глобального характеру. Злочинність практично у всіх країнах світу перетворюється у серйозну перешкоду на шляху їх соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, істотно знижуючи рівень життя населення, що викликає для світової спільноти необхідність спільного пошуку оптимальних форм співробітництва у вирішенні цієї проблеми. На даний час правоохоронні органи зіткнулись з такими видами злочинів, як міжнародний тероризм, організована транснаціональна злочинність, торгівля людьми, незаконна міграція, наркобізнес, торгівля зброєю та іншими, що становлять небезпеку не тільки для окремих держав, але й для всього людства, і потребують спільних зусиль і повсякденного співробітництва правоохоронних органів.^[22]

Статут ООН як одну з цілей організації називає здійснення міжнародного співробітництва при вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального і гуманітарного характеру (п. 3 ст. 1). У резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 1968 р. міститься рекомендація розробляти відповідну політику «для боротьби з дитячою злочинністю і злочинністю в умовах швидких соціальних перетворень». Україна активно бере участь у вирішенні цих проблем, здійснюючи співробітництво з іншими державами.

За способом здійснення контактів судово-слідчих органів України з аналогічними органами іноземних держав, останні можуть бути поділені на дві групи:

1) держави, із правоохоронними органами яких судово-слідчі органи України можуть взаємодіяти тільки по дипломатичних і консульських каналах;

2) держави, з якими зносини такого роду можуть здійснюватися шляхом прямого звернення центральних судово-прокурорських органів України до відповідних органів іноземних держав.

Бандурка О.М. виділяє два види правового регулювання діяльності правоохоронних органів у боротьбі з міжнародною злочинністю: договірно- правовий (або конвенційний) механізм, шляхом укладання спеціальних угод та інституційний механізм у рамках міжнародних організацій. Причому друга форма є якісно новою і більш високим щаблем у співробітництві держав, важливим доповненням до системи договірних зв'язків. Виникнення міжнародних правоохоронних органів і організацій є відгуком на потребу держав у постійних формах узгодження і координації спільних зусиль у визначеній галузі й у заданих межах. Між двома названими видами співробітництва існують постійна взаємодія і взаємозв'язок. З одного боку, міжнародні органи й організації створюються на основі відповідних міждержавних договорів, а з іншого боку - у рамках міжурядових організацій розробляються і приймаються нові, і змінюються або доповнюються існуючі угоди, а в ряді випадків створюються органи з контролю над їх виконанням.

Можна виділити такі основні форми співробітництва держав в оперативно- розшуковій діяльності:¹

- обмін оперативно-розшуковою, правовою та іншою інформацією;

- профілактика, розкриття та розслідування злочинів, стосовно яких укладені спеціальні угоди між державами;

- розшук і затримання злочинців на підставі договірних відносин або разових звернень однієї держави до іншої;

- видача злочинців іншій державі або міжнародному органу для кримінального переслідування;

- передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є або до країни, де вони постійно проживають;

- передача органам іншої держави нагляду за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками;

- захист прав і свобод громадян однієї держави при здійсненні правосуддя в іншій країні;

- спільне вивчення причин та інших проблем злочинності, а також обмін досвідом роботи поліцейських та Інших органів;

- підготовка кадрів, надання експертних послуг, постачання спеціальних науково-технічних засобів і надання матеріально-технічної допомоги іншим державам.

Міжнародне співробітництво в оперативно-розшуковій діяльності повинно здійснюватися при дотриманні державного суверенітету, національного законодавства, невтручання у внутрішні справи держав, інших основних принципів міжнародного права. У якості спеціальних аспектів співробітництва можна виділити невідворотність відповідальності за вчинені міжнародні кримінальні злочини; гуманізм по відношенню до потерпілих підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, захист державою прав своїх громадян за кордоном; спрямованість оперативно-розшукової діяльності при міжнародному співробітництві тільки на кримінальні злочини та осіб, їх вчинивших, і невтручання в політичну, релігійну чи іншу громадську діяльність. Підставою для взаємодії з іноземними судовими і правоохоронними органами є міжнародне слідче або судове доручення, тобто засноване на міжнародно-правових нормах прохання слідчого, прокурора, суду або судді України до компетентного органу юстиції іноземної держави чи міжнародної організації про проведення окремих процесуальних дій, вручення документів, порушення або прийняття кримінального переслідування, видачу або передачу осіб і предметів, отримання інформації.

Під правовою допомогою у кримінальних справах варто розуміти форму співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, що виявляється у виконанні на підставі взаємно дозволених за національними законами і міжнародними угодами заходів по виявленню та розкриттю злочинів, їх розслідуванню і судовому розгляду, а також реалізації вироків та інших рішень. Поняття «правова допомога» вживається у двохсторонніх і багатосторонніх договорах, що укладаються між державами з метою врегулювання цивільних і кримінально-правових відносин. Під міжнародною взаємодопомогою в оперативно-розшуковій діяльності слід розуміти відносини взаємного співробітництва між державами в галузі кримінального судочинства, що полягають у використанні на підставі міжнародних угод і національного законодавства визначених дій, необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя в конкретній справі. Предметом міжнародної правової допомоги, як правило, є діяльність із провадження процесуальних дій на території іноземної держави. У зв’язку з цим виділяються такі групи дій, які охоплюються поняттям „міжнародна правова допомога” (щодо кримінально-процесуального законодавства України):

- процесуальні дії, передбачені Кримінально-процесуальним кодексом: слідчі дії; інші процесуальні дії, спрямовані на збирання доказів; пошук майна, внесків і цінностей; накладення арешту на майно, внески і цінності; вилучення орендованого майна; захист і представництво інтересів іноземних держав, іноземців і міжнародних організацій;

- процесуальні дії, передбачені міжнародними угодами: вручення документів; виклик свідків, потерпілих, експертів, цивільних позивачів, цивільних відповідачів для участі в іноземному кримінальному судочинстві; доправлення осіб, які перебувають під вартою, для допиту як свідків або потерпілих; пошук і передача предметів (речових доказів, засобів, одержаних злочинним шляхом); встановлення адреси та інших даних (місця роботи, доходів) осіб, до яких пред’явлені майнові вимоги); надання відомостей про засуджених; надання інформації про право іноземної держави; створення можливості самостійного провадження процесуальних дій іноземними установами на території держави, що надає правову допомогу Правова допомога іноземним державам у кримінальних справах - це одна з форм міжнародного співробітництва.

На сьогодні існує велика кількість міжнародних договорів про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, які можна поділити на дві категорії:

1) Укладені СРСР; діють в Україні як такі, що зберегли свою юридичну чинність у порядку правонаступництва;

2) Підписані від імені суверенної, незалежної держави України.

Такий поділ виник за умов історичного розвитку законодавства України на сучасному етапі.

Слід зазначити, що всі договори, укладені Україною з іншими країнами про надання правової допомоги в кримінальних, цивільних і сімейних справах у розділах, які переважно називаються «Загальні положення», містять статті, які встановлюють, що договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання окремих процесуальних дій. Цей перелік не є вичерпним, оскільки договори, що регламентують порядок надання правової допомоги по кримінальних справах. Норми цих розділів передбачають вчинення інших, не передбачених у «загальних положеннях» дій з розслідування кримінальної справи і виконання вироку. Так, ст. 57 Договору між Україною і Литовською Республікою передбачає можливість арешту особи, яка підлягає видачі; ст. 62 говорить про транзитне перевезення через територію договірних держав осіб, виданих третьою державою; ст. 65 передбачає обов'язок взаємного повідомлення договірних сторін про результати карного переслідування виданих ними осіб; ст. 61 регламентує порядок видачі особи.

В умовах, коли міжнародне співробітництво правоохоронних органів України розвивається у різних напрямках, принципового значення набувають питання видачі злочинців. Україна не має спеціального закону про видачу злочинців і керується двосторонніми угодами або окремими домовленостями про передачу конкретних злочинців. Відносини в питаннях видачі злочинців ґрунтуються, як правило, на умовах взаємності і на підставі двосторонніх угод між державами. Проте існують декілька багатосторонніх конвенцій про видачу злочинців, серед них: Європейська конвенція про видачу злочинців 1975 р.; Гарвардський проект про видачу злочинців; Конвенція про застосування терміна давнини до військових злочинців і злочинів проти людства 1968 р.; Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.

Видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає офіційний запит про видачу особи, її встановлення на території однієї держави, перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі, а також прийняття рішення за запитом та фактичну передачу такої особи іншій державі, компетентні органи якої звернулися із запитом про видачу. ^[24]

Внаслідок цього вона порушує не тільки інтереси держави, але й суттєві інтереси окремих осіб. Цим обумовлена детальна регламентація, яка міститься в договорах, як підстав, так і процедури видачі. Договори зобов'язують державу, до якої звернена вимога, негайно вчинити заходи до взяття під варту особи, яку потрібно видати. Винятком є ті випадки, коли видача не може мати місця. З метою забезпечення виконання зобов’язань, взятих під час вступу до Ради Європи Україна набрала членства у ряді європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, а саме Європейській конвенції про видачу правопорушників з двома додатковими протоколами до неї.

Відповідно до статті 1 цієї Конвенції Договірні Сторони зобов’язуються видавати одна одній з урахуванням положень та умов, викладених в цій Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення злочинів або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку. Тобто ведучи розмову про екстрадицію (видачу), необхідно зазначити, що це видача фізичної особи, яка скоїла кримінальний злочин, однією державою (запитуваною), на території якої вона переховується з метою уникнення від відбування покарання, іншій державі (запитуючій), на території якої було скоєно злочин, з метою притягнення до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання вироку суду стосовно даної особи, який вступив у законну силу.^[25]

У практиці видачі склався принцип, згідно з яким держава може звернутися з проханням про видачу не за будь-який злочин, передбачений її кримінальним законодавством. Обмеження кола злочинів, що зумовлюють видачу, було викликано неоднаковістю правових систем, різною оцінкою однакових злочинних дій, відмінністю систем покарань, передбачених національними кримінальними законами. За загальним правилом, видача злочинців можлива на умовах "принципу подвійної злочинності", тобто коли скоєне діяння є злочином за законами обох держав. Своє юридичне закріплення цей принцип знаходить як в міжнародних договорах, так і в національному законодавстві, судовій практиці. Так, згідно з частиною першою статті 2 Європейської конвенції про видачу правопорушників видача проводиться за дії, які відповідно до законодавства обох держав є злочинами, таким чином, видача не може бути здійснена, якщо встановлено, що діяння не є злочином за законами держави, до якої звернулися з клопотанням про видачу. Якщо одне й те саме кримінальне діяння в різних державах іменується по-різному, необхідне співпадіння складу злочину, а не термінології у законодавстві.

Крім того, необхідно звертати увагу на те, що видача правопорушників здійснюється у зв’язку із правопорушеннями, за скоєння яких передбачаються покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року або більш тяжке покарання. Видача з метою приведення вироку суду до виконання проводиться, як правило, якщо особу засуджено до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або більш тяжкого покарання. Однак нижня межа призначеного покарання відповідно до пункту 1 статті 2 Європейської конвенції про видачу правопорушників становить чотири місяці.

Одним із важливих моментів у праві видачі є також встановлення обсягу кримінального переслідування виданої особи. Іноді видана особа скоює декілька злочинів, але згідно з вимогою вона видається тільки за один з них, оскільки інший злочин став відомий вже після видачі. Крім того, видана особа, може скоїти злочин на території держави, якій її видали, після видачі. У зв’язку з цим постає питання, чи може держава, якій видали злочинця, засудити і покарати останнього за злочини, за які його не видавали, чи необхідна для цього згода держави, до якої була звернена вимога про видачу, і самої виданої особи. Загальновизнано, що видана особа може піддаватися покаранню тільки за злочин, з приводу якого відбулася видача.³¹

Інституту видачі злочинців відомі умови, які дозволяють державам відмовляти у видачі осіб навіть за наявності договорів про видачу. Принцип невидачі своїх громадян став застосовуватися в договірній практиці багатьох держав. Наша держава також дотримується цього принципу, оскільки він закріплений статтею 25 Конституції України. Відповідно, стаття 10 Кримінального Кодексу України також забороняє видачу громадян України іноземній державі. Невидача власних громадян не означає, що вони залишаються безкарними. Кожна сторона міжнародного договору на прохання іншої сторони договору зобов’язується порушити або перейняти відповідно до свого законодавства кримінальне переслідування щодо свого громадянина, підозрюваного у скоєнні злочину на території іншої сторони, якщо вона відмовляється у його видачі.

Слід зазначити, що деякі категорії злочинів не охоплюються зобов’язаннями видачі особи. Так, у видачі може бути відмовлено, якщо особа, про видачу якої направлено клопотання, скоїла злочин політичного характеру, або військовий злочин, які не є злочинами за звичайним кримінальним правом. Також, відповідно до статті 8 Конвенції запитувана сторона може відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї Сторони переслідують її у зв’язку із злочином, за яке вимагається видача.

Аналіз даної Конвенції, дозволяє зробити висновок, що слідчо-судові та оперативно-розшукові органи не повинні виносити власну постанову або визначення про арешт особи, яка підлягає видачі, а прийняте рішення про затримання і видачу не потребує санкції суду. Договори вказують, що у числі документів до вимоги про видачу, насамперед, додається оригінал або засвідчена копія постанови про арешт. Значення договорів у цій частині полягає в тому, що прийняте у встановленому порядку компетентним органом іноземної держави рішення про взяття під варту певної особи розглядається в Україні в якості законної підстави для прийняття саме такого запобіжного заходу відповідно цієї особи.

У той же час як Конвенція, так і міжнародні договори передбачають додаткові гарантії, як проти необгрунтованої видачі, так і проти необгрунтованого арешту за вимогою іноземної держави. Так, договори встановлюють, що у разі виникнення сумнівів чи дійсно скоєний цей злочин, що спричиняє видачу, або якщо вимога про видачу не містить усіх необхідних даних, то держава, до якої звернена вимога, може просити додаткові відомості, для чого встановлюється термін до двох місяців. Цей термін може бути продовжений, але за наявності серйозних підстав і тільки за клопотанням держави, яка висуває вимогу. Якщо у встановлений термін додаткові відомості подані не будуть, держава, до якої звернена вимога, може не брати або звільнити особу, взяту під варту.

З проголошенням незалежності України перед нею виникли питання про створення власної договірно-правової бази з різних питань міжнародного співробітництва, зокрема, в сфері кримінально-правових відносин. Першою (і складною) проблемою, яка виникла в зв'язку з цим перед Україною, було її ставлення до угод та договорів про взаємну правову допомогу колишнього СРСР.^[26] Так, Декларація про суверенітет України й Акт про проголошення незалежності України надали Україні статус незалежної держави, що самостійно визначає і здійснює свою внутрішню і зовнішню політику у всіх сферах життя, особливо в економічній, політичній, соціальній і правовій. Розвиток міжнародних зовнішньоекономічних, політичних, культурних, побутових відносин, курс на побудову в Україні відкритого демократичного суспільства, перехід народного господарства до ринкових відносин, державне сприяння діловим, культурним і особистим контактам обумовили постійне збільшення потоку іноземних громадян в Україну і громадян України в інші держави, що неминуче потягло за собою збільшення кількості ситуацій, що потребували правового регулювання. В Декларації про державний суверенітет Україна заявила, що вона віддає перевагу загальнолюдським цінностям і пріоритету міжнародного права перед нормами національного законодавства.

Цей принцип на законодавчому рівні наша держава закріпила в Конституції і визначила, що чинні міжнародні договори, на обов'язковість яких Верховна Рада України дала згоду, є частиною національного законодавства України (ст. 9).

Відповідно до Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 р., укладені Україною і ратифіковані належним чином міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм законодавства України (ст. 17). У силу ст.7 Закону України «Про правонаступність України» від 12.09.1991 р. були підтверджені зобов'язання нашої держави міжнародними договорам, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Відповідно до цього закону Україна є правоприємницею прав і обов'язків міжнародних договорів Союзу РСР, що стосуються її території, відповідають її інтересам і не суперечать Конституції України.

Незважаючи на незмінність давніх договірних форм і головної мети договорів про взаємну допомогу, вони з проголошенням незалежності України отримали новий зміст, що враховує не тільки існуючі відносини між державами, але й тенденції в їх розвитку, що сприяє стабільності й ефективному 6 застосуванню їх положень в нових умовах.

Взагалі, міжнародний договір — угода двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін. За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з преамбули, основних статей і прикінцевих положень. Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

- міждержавні;

- міжурядові;

- відомчі.

За кількістю сторін:

- двосторонні;

- багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

- політичні;

- економічні;

- з спеціальних питань.

Розрізняють міжнародні договори:

- що підлягають ратифікації;

- що не підлягають ратифікації.

У сфері кримінально-правових відносин міжнародний договір є правовою основою не тільки міжнародного співробітництва, але і формою регулювання внутрішньодержавних кримінально-правових, кримінально-процесуальних відносин і оперативно-розшукової діяльності, яка їх обслуговує. Особливо це стосується міжнародних актів про взаємодопомогу в кримінальних справах, застосування яких передбачено ст. 31 УПК України.

Взаємодія держав у кримінальних справах може будуватися лише на діючих в міжнародному праві і національних правових системах розпорядженнях. Нині сформувалася така система чинних в Україні нормативно-правових актів, які регламентують питання, пов’язані із взаємодією держав у галузі кримінальної юстиції:

- універсальні багатосторонні міжнародні договори з питань прав людини (які встановлюють міжнародні стандарти прав людини при здійсненні кримінального судочинства), зокрема Конвенція про захист прав людини та основних свобод; спеціальні багатосторонні міжнародні договори з питань боротьби з окремими видами правопорушень і злочинів, у яких питанням взаємодії держав із надання допомоги в розслідуванні вказаних злочинів присвячені окремі частини договору (наприклад, ст.ст. 4-9 Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин від 19.12.88; ст.ст. 6-8, 11-12 Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, від 23.09.71 та інші договори);

- універсальні багатосторонні міжнародні договори з питань правової допомоги, серед яких можна назвати Конвенцію про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладену державами- членами СНД у Мінську 22.01.93 (Мінська конвенція) (крім України, учасницями цієї конвенції є Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Грузія, Киргизстан і Російська Федерація); с

- спеціальні багатосторонні міжнародні договори з питань кримінального судочинства (що регламентують окремі види взаємодії держав з питань кримінального судочинства) - Конвенція про видачу правопорушників (1957 р.) і додаткові протоколи до неї; Конвенція про взаємну допомогу в кримінальних справах (1959 р.); Конвенція про передачу провадження у кримінальних справах (1972 р.); Конвенція ООН про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (1990 р.) тощо;

- двосторонні договори України про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах;

- двосторонні договори колишнього СРСР про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, у яких згідно із законом від 12.09.91 р. „Про правонаступництво України” (ст. 7), Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів від 23.08.1978 р., згідно з нотами України, направленими посольствам іноземних держав, Україна є правонаступницею і в ній застосовуються положення міжнародних угод СРСР;

- консульські конвенції та угоди, що регламентують окремі питання взаємодії держав у галузі кримінального судочинства, наприклад ст.ст. 15-17 Консульської конвенції між Україною і Республікою Болгарія від 24.07.1996 р., які передбачають можливість ведення процесуальних дій за кордоном консульськими працівниками за дорученням слідчих і судових органів України; відомчі міжнародні договори (наприклад, 24 березня 1992 р. в Алма-Аті була підписана угода про взаємодію міністрів внутрішніх справ незалежних держав у сфері боротьби зі злочинністю; у м. Чолпон-Аті Республіки Киргизстан 3 серпня 1992 р. було підписано угоду „Про взаємодію міністерств внутрішніх справ у сфері обміну інформацією”. Генпрокуратура України також має свою базу міжвідомчих договорів з відповідними органами іноземних держав);

- закони України, що містять положення, які регламентують порядок надання правової допомоги у кримінальних справах (цим питанням присвячено розділ 4 Закону „Про судову експертизу” від 25.02.1994 р.);

- підзаконні нормативно-правові акти, в тому числі накази Генпрокурора України: „Про організацію роботи органів прокуратури України в галузі міжнародної співпраці і правової допомоги” від 20.10.2002 р. № 8; „Про введення в дію Інструкції про порядок підготовки, передачі і виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу в кримінальних справах” від 20.10.2002 р. № 8/1; „Про забезпечення виконання органами прокуратури України Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща про виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року” № 7 від 16.11.1998 р.; „Про затвердження Інструкції про порядок зносин органів прокуратури України з компетентними установами іноземних держав” від 29.12.1998 р., а також загальні нормативно-правові акти відомств України, наприклад, Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні в запобіганні, розкритті та розслідуванні злочинів від 9.01.1997 р.

Міжнародне співробітництво в питаннях боротьби зі злочинністю основною своєю метою ставить захист прав і свобод людини. Тому правовою основою в даній сфері діяльності будуть Загальна Декларація прав і свобод людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Європейські конвенції та інші міжнародні нормативні акти з питань захисту прав людини, охорони громадського порядку, миру і спокою.

Загальна декларація прав людини один з перших документів, прийнятий у рамках ООН з метою міжнародно-правового сприяння забезпеченню основних прав і свобод людини. Цей документ позначив гуманістичний поворот всього світу, ствердив цінність людського життя і гідності в її незаперечності для усіх суб’єктів світової спільноти, не поділяючи людство за атрибутами раси, релігії, світогляду, культури та способу мислення. Сьогодні Декларація являється головним джерелом міжнародного права і національних законодавств, базові права і свободи окреслюють недоторкану територію політичної згоди, а День прав людини є всесвітнім приводом вшанувати ідеї гуманізму та рівноправ’я як вищого закону людської взаємодії. Ст. З, 5, 7-12 і 14 декларації регламентує права осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності або визнаних винними у скоєні злочинів та відбувають покарання. Тут містяться положення, що стосуються прав заарештованих осіб, або тих, що знаходяться під вартою до судового розгляду. Права кожного мають бути захищеними від свавільного арешту і затримання; осуджуються і забороняються катування, жорстоке, нелюдське або принижуюче людську гідність поводження, свавільне втручання в особисте і сімейне життя, посягання на недоторканність житла і таємницю листування. У Декларації сформульовані принципи кримінального судочинства і кримінального права: презумпція невинуватості і заборона застосовувати новий кримінального закон до раніше скоєних діянь, якщо він погіршує положення особи, що притягується до кримінальної відповідальності.^[27]

Крім Загальної Декларації, міжнародно-правове сприяння одними з перших стали регулювати міжнародні пакти про права людини, схвалених Г енеральною Асамблеєю ООН у грудні 1966 року. Вони включають в себе Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які були відкриті для підписання в 1966 році і вступили в дію в 1976. Поряд із Загальною декларацією прав людини, вони є головними нормативними документами в галузі міжнародних прав людини. Вони детальніше, ніж Загальна декларація, визначають міжнародні стандарти в цій області. Вони є відкритими договорами, що містять юридично обов'язкові положення для їхніх учасників, і встановлюють конкретні процедури з їх реалізації.

До міжнародно-правових актів, які регламентують питання надання правової допомоги при розслідуванні злочинів, належить Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини по цивільним, сімейним і кримінальним справам, укладена між країнам членами СНД 22.01.1993р. в Мінську. Найважливіші статті цієї Конвенції проголошують, що громадяни однієї договірної сторони користуються на території іншої договірної сторони стосовно своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни іншої договірної сторони. Зокрема, вони мають право вільно і безперешкодно звертатися до суду, прокуратури, правоохоронних органів, нотаріальних органів, в установи та в інші заклади договірної сторони, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, пред'являти позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, що і громадяни іншої сторони. При виконанні доручень про надання правової допомоги заклад, який запитує, застосовує законодавство своєї держави.

Договори передбачають і такий вид допомоги, як вручення документів. Громадянам України, що перебувають за кордоном, судові та інші процесуальні документи відповідно до договорів можуть бути вручені через дипломатичні представництва і консульські установи. Їх посадові особи виконують доручення українських правоохоронних органів про проведення процесуальних дій щодо громадян України; якщо це не заборонено законами держави перебування. Зазначені доручення здійснюються з дотриманням кримінально-процесуального законодавства України. Інший спосіб передбачає, що установа, яка запитує, здійснює їх доручення правоохоронному органу іншої держави для виконання, якщо документ складений на відповідній мові, або забезпечений завіреним перекладом. Якщо документ, що надійшов з-за кордону, не може бути вручений по зазначеній в дорученні адресі, то відповідний правоохоронний орган, якому доручено вручити документ, зобов'язаний встановити адресу особи, якій направлено документ. Якщо цю адресу встановити неможливо, то документ, що підлягає врученню, має бути повернений у Генеральну прокуратуру України із вказівкою того, що було зроблено для встановлення і розшуку адресата.

В Україні документ, який надійшов від іноземної держави, вручається під розписку, яку дає особа, що одержала документ. Розписка про вручення (підтвердження), яку дає особа, що одержала документ, відправляється державі, яка надіслала запит. У розписці обов'язково вказується час і місце його вручення. Через Генеральну прокуратуру України дана розписка направляється у відповідний заклад іноземної держави, що направила документ для вручення. Документи, що надійшли з-за кордону, на території України можуть вручатися за правилами держави, з якої надійшло доручення при дотриманні двох умов:

1) при наявності прохання про це від відповідного органу іноземної держави;

2) за умови, що ці правила не суперечать законодавству України.

У міжнародному співробітництві оперативно-розшукові органи України дотримуються основних міжнародних правових документів, які регламентують захист прав та свобод людини, визначають світові підходи у боротьбі зі злочинністю і встановлюють узвичаєні правила поведінки стосовно осіб, що розшукуються, відбувають покарання за вироком суду, затриманих під час слідства або утримуються під вартою.

Такими міжнародно-правовими документами є:

- Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 р.;

- Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 16.12.1966 р. та підписаний Україною від 19.10.1973 р.; який набрав сили 23.03.1976 р.;

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поведінки або покарання, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1984 р., підписана Україною 26.01.1987 р., набрала сили 26.06.1987 р.;

- Мінімальні стандартні правила поведінки з ув'язненими, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 31.07.1957 р.;

- Стандартні мінімальні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних з ув'язненими (Токійські правила), прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14.12.1990 р.;

- Міжнародні акти, спрямовані на запобігання організованої злочинності і боротьбу з нею;

- Головні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами для підтримки правопорядку, прийняті резолюцією на VIII Конгресі ООН про запобігання злочинності й поводження з правопорушниками від 7.09.1990 р.;

- Типова угода про взаємну допомогу в сфері кримінального правосуддя і Типова угода про видачу, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14.12.1990 р.

Україна приєдналася і ратифікувала практично всі міжнародно-правові конвенції, присвячені боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом та іншими злочинами проти життя людей.

У вересні 1995 року Верховна Рада України прийняла постанову про приєднання України до Європейської конвенції 1995 року про взаємну допомогу в кримінальних справах, Європейської конвенції 1993 року про передачу засуджених осіб, Європейської конвенції 1957 року про видачу правопорушників. У жовтні 1995 року вищим законодавчим органом України прийнята Постанова про приєднання України до Європейської конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію прибутків, отриманих злочинним шляхом. Укладені міжнародні договори України про взаємну допомогу по кримінальних справах, офіційне видання яких є обов'язковим, після ратифікації набувають значення внутрішньодержавного закону і безпосередньо застосовуються суб'єктами національного права України.

Правове регулювання оперативно-розшукової діяльності у сфері міжнародного співробітництва є різноаспектним і здійснюється на підставі вказаних міжнародних актів і конвенцій, законів та інших нормативних актів України, міжнародних договорів, угод і протоколів та спеціальних міжвідомчих угод і протоколів.^[28] Ці документи різні за обсягом і масштабом, напрямкам і метою. Головними задачами при цьому визнаються:

- боротьба зі злочинами проти життя, здоров'я, свободи і гідності, особистості і власності;

- боротьба з бандитизмом, тероризмом і міжнародною злочинністю;

- боротьба з незаконним обігом зброї, боєприпасів, вибухівки, отруйних речовин і радіоактивних матеріалів;

- боротьба з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин;

- боротьба з виготовленням і збутом фальшивих документів, грошей і цінних паперів;

- боротьба зі злочинами в сфері економіки;

- боротьба з незаконною міграцією;

- боротьба з контрабандою, а також злочинами, об'єктом яких є культурні й історичні цінності;

- розшук злочинців, безвісно зниклих, державних боржників;

- встановлення осіб невідомих, хворих і дітей, невпізнаних трупів;

- боротьба зі злочинами на автомобільному, повітряному, залізничному, водному транспорті при міжнародних перевезеннях.

Після 1992 року правоохоронні відомства, і в першу чергу, МВС України, почали «стихійно» оформляти у вигляді угод свої спільні дії з відповідними органами, спочатку країн СНД, а потім і інших держав.

Уряд і Міністерство внутрішніх справ України за його дорученням протягом 1992-2000 рр. підписали ряд двосторонніх протоколів, заяв, інших документів про співробітництво з питань боротьби зі злочинністю, незаконним обігом наркотичних засобів, забезпечення громадського порядку. Серед них: угода про співробітництво між МВС України і МВС Угорської республіки (12.02.1992 р.); договір про співробітництво між МВС України і МВС Литовської республіки (30.05.1992 р.); угода про співробітництво між МВС України і МВС Латвійської республіки по боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин (21.10.1992 р.); договір про співробітництво між урядом Республіки Хорватія й урядом України по боротьбі з тероризмом, контрабандою, зловживанням наркотичних засобів, організова­ною й іншою злочинністю (26.10.1993 р.); угода про співробітництво у сфері запобігання скоєнню злочинів і в правоохоронній діяльності між урядом України й урядом держави Ізраїль (16.06.1994 р.) та ін.

На урядовому рівні укладені і ратифіковані Верховної Радою України договори про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах із Китайською Народною Республікою (1992 р.), із Литовською Республікою (1993 р.), з Республікою Польща (1993р.), із Республікою Молдова (1993 р.), з Естонською Республікою (1995 р.), з Грузією (1995 р.), з Латвійською Республікою (1995 р.), пізніше підписанні і ратифіковані подібні договори з Румунією, Болгарією, Монголією, В'єтнамом, США та рядом інших країн.

На сьогодні існують такі міжнародні договірні документи, підписані МВС України і МВС країн-членів СНД:

- Про взаємодію МВС незалежних держав у сфері боротьби зі злочинністю (Алма-Ата, 1992);

- Про взаємовідносини МВС у сфері обміну оперативно-розшуковою інформацією (Чолпон-Ата,1992);

- Про співробітництво МВС в області забезпечення матеріально- технічними засобами і виготовлення спеціальної техніки (Чолпон-Ата, 1992);

- Про співробітництво МВС по боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин (Київ, 1992);

- Про співробітництво МВС з техніко-криміналістичного забезпечення оперативно-службової діяльності (Єреван, 1993);

- Про співробітництво МВС у сфері боротьби з організованою злочинністю (Ашхабад, 1994);

- Про порядок передачі та транзитне перевезення осіб, що утримуються під вартою (Ашхабад, 1994);

- Про співробітництво в боротьбі з організованою злочинністю (Харків, 2001).

Бандурка О.М. аналізує недоліки цих багатосторонніх міжвідомчих угод, зокрема відсутність у них надійних гарантій і механізмів реалізації закріплених положень. Умови співробітництва не підкріплені відповідальністю за ухилення від нього. Це створює умови для невиконання правоохоронними органами окремих країн взятих на себе зобов'язань. Крім того необхідно, щоб вони мали положення, спрямовані на гармонізацію законодавства.

Рішенням Ради міністрів внутрішніх справ держав учасників СНД від 17 лютого 1995 року була схвалена «Типова угода про співробітництво ОВС прикордонних районів». У ст. З Угоди передбачений обмін оперативно- розшуковою, криміналістичною й іншою інформацією як на підставі запитів, так і без них, якщо є підстави вважати, що це становить інтерес для ОВС. В результаті, наприклад, склалось тісне співробітництво між правоохоронними органами Харківської і Бєлгородської, Сумської і Курської, Донецької, Луганської і Ростовської областей. Воно складається із спільного проведення процесуальних дій, обміну оперативною інформацією у випадках, що не терплять зволікання, виконання доручень, про надання правової допомоги у кримінальних справах до їх надходження з генеральних прокуратур та ін.

Слід зазначити, що докази, отримані в рамках наведених угод, суди приймають без заперечень. Ці приклади свідчать про те, що ОВС прикордонних районів можуть бути наділені більшою самостійністю в питаннях співробітництва при розслідуванні злочинів. Угоди такого роду, звичайно, дозволяють вести боротьбу зі злочинністю на якісно новому рівні, але в повному обсязі не дозволяють вирішити всі проблеми, тому що коло питань, які потребують врегулювання, достатньо широке і виходить за рамки компетенції окремих областей і навіть керівників правоохоронних органів держав.^[29]

Правові основи міжнародного співробітництва Міністерства внутрішніх справ України та його органів на місцях витікають з Конституції України, Декларації про суверенітет України, Акта про проголошення незалежності України, Закону України «Про міліцію», Положення про Міністерство внутрішніх справ України.

Закон України «Про міліцію» (ст.8) і Положення про Міністерство внутрішніх справ України дозволяють МВС України вступати в міжнародні відносини з питань боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку і захисту прав і свобод громадян відповідно до угод, укладених з цього приводу і затверджених Кабінетом Міністрів України. Цікавим є прийнятий на сьомому пленарному засіданні парламентської асамблеї держав-учасників СНД в 1998 р. рекомендаційний документ - Модельний кримінально-процесуальний кодекс держав-учасниць СНД. Не виключено, що згодом цей документ може у визначеній мірі вплинути на уніфікацію внутрішньодержавного законодавства країн СНД. В цілому положення цього документу не суперечать Мінській конвенції, які виконує Україна про правову допомогу. Слід мати на увазі, що Україна ратифікувала ряд європейських конвенцій, у тому числі Європейську конвенцію про видачу і Європейську конвенцію про взаємну правову допомогу у кримінальних справах, що вимагає узгодження з цими правовими актами інших, які розробляються.

У проблемі залучення якоїсь держави, у тому числі й України, до міжнародного співробітництва, що стосується захисту людини і її інтересів, завжди варто розрізняти якісний і кількісний аспекти. Щоб досягти результатів в боротьбі з протиправними діяннями, неприпустимо віддавати перевагу кількісному аспекту, тобто приєднуватися до більшості багатосторонніх угод і укладати двосторонні угоди з максимально можливою кількістю інших держав. Г оловне полягає не в кількості укладених угод, а в тому, щоб кожне положення було урегульоване на національному рівні і виконано. Україна забезпечує не просто міжнародне, а цивілізоване міжнародне співробітництво, особливістю якого є не тільки високий рівень відповідальності кадрів правоохоронних органів, й високий рівень загальної правової культури. Будучи цивілізованою державою, Україна поширила на своїй території дію системи найважливіших міжнародно-правових актів, що гарантують ефективне співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю.

Головна мета такого кроку - забезпечити поряд із зберіганням власної національної юрисдикції можливість кримінального переслідування осіб незалежно від їх місцезнаходження. Це можливо тільки в тих випадках, коли ефективність і злагодженість співробітництва правоохоронних органів будуть вище темпів інтеграції транснаціональної злочинності. При цьому важливим показником ефективності взаємодії є не тільки кількість наявних міжнародних актів, але й їх спроможність обумовити нормативно всі реально виникаючі правовідносини, в тому числі й у сфері оперативно-розшукової діяльності.¹⁰

Міжнародне співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю в значній мірі залежить від обміну інформацією з правоохоронними органами іноземних держав, її накопичення та використання при здійсненні оперативно-розшукової діяльності ОВС України, що знайшло своє відображення в Програмі інформатизації органів внутрішніх справ України на 2000-2005 роки. Особливого значення набуває накопичення, обмін оперативною інформацією та координація зусиль по боротьбі з транснаціональними злочинами. Слід зазначити, що саме для таких випадків, коли злочинні дії, угоди або схеми порушують закони більш, чим однієї країни, кримінологи ввели термін «транснаціональна злочинність». Організація Об'єднаних Націй, розділила всі транснаціональні злочини на 17 груп, у тому числі: «відмивання» грошей, тероризм, незаконна торгівля зброєю, комп'ютерна злочинність, незаконна торгівля наркотиками, контрабанда, нелегальна міграція, торгівля людьми, торгівля людськими органами та інші.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. № 220 «Про Національне центральне бюро Інтерполу» взаємодія

правоохоронних органів України з компетентними органами зарубіжних держав щодо рішення питань боротьби зі злочинами, що мають транснаціональний характер, здійснюється тільки через Національне центральне бюро Інтерполу. Міністерство внутрішніх справ України виступає як Національне центральне бюро Інтерполу. Варто зауважити, що ефективність виконання завдань-функцій Укрбюро Інтерполу в значній мірі залежить від інформаційної підтримки - інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності всіх правоохоронних органів України та інших держав, а, отже, від державної інформаційної політики, що проводиться як в усьому світі, так і в Україні.

На цей час вже налагоджена взаємодія між ОВС України та правоохоронними органами інших держав. В системі інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ України функціонують інформаційні підсистеми «Розшук», «Пізнання», «Угон», «Арсенал», «ОАЗИС», «Антикваріат», міжвідомчий банк даних «Наркобізнес», багатоцільовий інтегрований банк даних Головного Управління по боротьбі з організованою злочинністю, банк даних кримінальної статистики, які сприяють ефективності оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів України та інших країн. Варто зауважити, що правове використання перерахованих підсистем і розробка нових на міждержавному рівні дозволить досягти помітних зрушень у рішенні проблем транснаціональної злочинності і захисту прав і свобод людини.

У березні 1999 року на зустрічі представників постійних місій держав членів ООН у Відні обговорювалося питання про здійснення трьох нових глобальних програм, спрямованих на протидію росту міжнародної злочинної діяльності: корупції, торгівлі людьми і на боротьбу з організованими групами, які нині реалізуються в Україні. МВС України, інші правоохоронні органи держави розробили відповідні організаційно-правові механізми щодо використання в оперативно-розшуковій діяльності можливостей мережі Інтернет. Указ Президента України від 5 серпня 2000 р. «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі «Інтернет» та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» став першим нормативним актом України, що присвячений глобальній мережі Інтернет.

Правоохоронні органи забезпечують виконання цього Указу відповідними підзаконними актами та організаційно-технічними і оперативними заходами.

Взаємодія держав у кримінальних справах може будуватися лише на діючих у міжнародному праві і національних правових системах розпорядженнях. Підставою для взаємодії з іноземними судовими і правоохоронними органами є міжнародне слідче або судове доручення, а процесуальним приводом для видачі є вимога про видачу (доручення) і підтверджуючі документи.