Зарубіжний досвід управління фінансовою системою та можливості його використання в Україні

Забезпечення належного соціально-економічного розвитку України неможливе без запровадження ефективного та надійного механізму управління фінансовою системою держави. З цього приводу слушно зазначають Н.

Питання вдосконалення фінансової системи, зокрема, її структури (будови) та управління нею, постали перед нашою країною одразу ж після проголошення її незалежності, що є цілком зрозумілим, ураховуючи той факт, що подальший розвиток національної економіки молодої суверенної держави передбачав запровадження ринкових засад. Однак досягнути цього виявилося не так просто, адже усі ключові інституції, зокрема зі сфери фінансів, необхідні для розбудови ринкової економіки, перебували лише у зародковому стані.

За роки незалежності в Україні було зроблено низку кроків у напрямку поліпшення фінансової системи, однак у ній і досі існує ціла низка проблем, необхідність вирішення яких постала особливо гостро на сучасному етапі соціально-економічного розвитку нашої держави.

Л. В. Черненко, розглядаючи проблеми фінансової системи сучасної України, зазначає, що фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці і відповідною до задіяної моделі економіки та значною мірою визначається нею. Держава, використовуючи фінансові методи, може регулювати темпи й пропорції розвитку окремих галузей економіки^[535]). Наразі, як зауважує науковець, фінансова система України є нестабільною, що пояснюється рядом специфічних причин.

П. Я. Кравчук та Ю. С. Ткачук звертають увагу на те, що ринкова економіка вимагає особливої уваги до налагодження в країні ефективної та потужної фінансової системи й адекватного цій системі законодавчого регулювання. Адже саме у рамках фінансової системи відбуваються первісне накопичення капіталу, продукування національного доходу і всього сукупного продукту, а потім здійснюється розподіл та перерозподіл останніх заради задоволення індивідуальних, приватних та суспільних проблем^[538]). Автори підкреслюють, що інноваційний розвиток суспільства можливий лише за наявності потужної фінансової системи. В Україні фінансова система поки що не вирішує складних господарських, соціальних завдань. Саме тому створення ефективної фінансової системи потребує нових наукових досліджень, глибокого аналізу причин і наслідків створення та використання фондів фінансових ресурсів^[539]).

За висловом І. О. Зіньківської та Н. Н. Британської, фінансова система України пройшла досить складний шлях розвитку впродовж становлення незалежності держави. Проте на сучасному етапі свого становлення вона має ряд проблем, що перешкоджають її розвитку та гальмують його^[540]). На думку дослідників, для підвищення дієвості прогресивних змін у системі необхідно терміново впроваджувати всі основні елементи фінансової і стабілізаційної політики, пріоритетними напрямками такої політики повинні бути: оптимізація ефективності фінансування завдань, які належать до сфери компетенції держави та місцевої влади; розвиток страхових механізмів пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, страхових принципів фінансування одержання вищої та спеціальної освіти тощо; заохочення комерційного кредитування суб’єктів господарської діяльності; заохочення розвитку механізмів випуску корпоративних облігацій, розрахованих як на внутрішній, так і на зовнішній ринок; цілеспрямований розвиток інститутів та інструментів фондового ринку.

Той факт, що за два з половиною десятиліття нашій державі так і не вдалося вибудувати ефективну національну фінансову систему, пояснюється цілою низкою чинників, одним із основних серед яких є відсутність необхідного досвіду з цього питання, адже той, що був накопичений за часів радянської епохи, виявився непридатним для ефективної розбудови національної економіки на ринкових засадах. Така ситуація обумовлює гостру необхідність у вивченні та запозиченні досвіду провідних іноземних держав щодо організації фінансової системи та управління нею. Актуальність цього питання зростає ще більше, враховуючи той факт, що Україна прагне повною мірою приєднатися до західноєвропейських інтеграційних процесів та побудувати власну економіку за європейським зразком. На необхідності вивчення зарубіжного досвіду розвитку фінансової системи як важливої умови розбудови та вдосконалення вітчизняного фінансового сектору національної економіки, акцентували увагу ряд дослідників. Так, скажімо, С. Є. Коновал зазначає, що останніми роками загальносвітовою тенденцією є лібералізація та глобалізація фінансових систем і, як наслідок, підвищення мобільності капіталу та зростання економічних ризиків. Саме тому державне регулювання фінансових систем набуває дедалі більшого значення. Однак недостатньо дослідженим є використання світового досвіду державного регулювання фінансової системи з позиції його адаптації до українських реалій. Автор відзначає, що необхідно дослідити світовий досвід державного регулювання фінансової системи та визначити пріоритетні напрями реформування системи державного регулювання фінансової системи України^[542]. М. С. Забедюк зазначає, що в ході ринкових перетворень фінансова система України постійно зазнає певних реформувань. При цьому однією з основних складових фінансової стратегії України є поглиблення її інтеграції в міжнародний фінансовий простір.

Ураховуючи усе вищевикладене, у цьому підрозділі ми маємо на меті дослідити фінансові системи деяких зарубіжних країн, зокрема, розглянути існуючі у них механізми державного управління цими системами, щоб виявити ключові позитивні моменти у цій сфері, які у подальшому можна буде використати для якісного та ефективного вдосконалення вітчизняної фінансової системи, зокрема державного механізму управління нею.

Висвітлення означеного питання вважаємо за доцільне розпочати із з’ясування устрою фінансової системи та управління нею у Сполучених Штатах Америки (далі - США), адже економіка саме цієї країни на сьогодні є найпотужнішою у світі. Так, у 2013 році ВВП США становило 16,7 трлн дол., при цьому 1,1 % ВВП було у сільському господарстві, 22,1 % - у

промисловості, 76,8 % - у сфері послуг^[546]). У 2015 цей показник сягнув вже 18 124,7 трлн дол.^[547]). І. В. Ткаченко та О. М. Пастухова пишуть, що дана країна (США) є лідером у розвитку наукоємних галузей: авіаційної та ракетокосмічної техніки, електронного обладнання, а саме комп’ютерів, мікросхем, приладів, нових конструкційних матеріалів.

Особливості фінансової системи США визначаються насамперед федеративним устроєм даної країни. Вона складається з 50 штатів (states, однина - state) та одного округу (District of Columbia)^[549]). Кожен штат має республіканські повноваження, свою законодавчу, виконавчу й судову гілки влади^[550]).

Діюча на сьогодні система федеральних фінансів США складається з

таких елементів:

1) фінансів федерації — включають федеральний бюджет, бюджет округу Колумбія (столичний), спеціальні фонди федерального рівня, фінанси державних корпорацій;

2) фінансів 50 штатів, кожен з яких має власний бюджет, спеціальні фонди та фінанси підприємств, що є власністю штату;

3) місцевих фінансів, що складаються з місцевих бюджетів (графств та інших місцевих адміністративних одиниць, серед яких округи, муніципалітети, міста), фінансів комунального господарства, різноманітних фондів⁵⁵¹).

Організація фінансової системи в США характеризується високим рівнем автономності - кожен із рівнів державного управління самостійно проводить бюджету та податкову політику. Загалом через державні фінанси перерозподіляється близько третини ВВП. Усі урядові видатки розподіляються між рівнями фінансової системи приблизно у таких пропорціях: на федеральні фінанси припадає 60 %, на фінанси штатів - 15 % і на місцеві фінанси - 25 %. Із загальнодержавного рівня забезпечуються національну оборону, деякі програми соціального захисту, видатки на обслуговування державного боргу, на розвиток економіки, на зовнішні зв’язки, фінансування загальнодержавної влади⁵⁵²). Л. О. Миргородська, розглядаючи фінанси США, зазначає, що рух ресурсів у них відбувається одночасно чотирма каналами: з федерального бюджету - до бюджетів штатів та місцеві бюджети; з бюджетів штатів - до місцевих бюджетів; з місцевих бюджетів - до бюджетів штатів; між місцевими бюджетами. У базі власних доходів влади штатів і місцевої влади спостерігається неухильно зростаюча залежність від федеральних дотацій, що неухильно зростає. Федеральна допомога штатам (23 %) і місцевій владі (6 %) має яскраво виражений програмно-цільовий характер. Дотації і субсидії в

⁵⁵¹⁾ Фінанси зарубіжних країн: навчальний посібник / Т. О. Кізима, Н. Я. Кравчук, В. П. Горни та ін.; за ред. О. П. Кириленко. Тернопіль: Економічна думка, 2013. С. 178.

^{5 2)} Фінанси: підручник / за ред. С. І. Юрія, В. М. Федосова. Київ: Знання, 2008. 611с. URL:http://pidruchniki.com/15010922/fmansi/fmansova_sistema_spoluchenih_shtativ_ameriki (дата доступу: 29.12.2016).

США розподіляються нерівномірно. З їх допомогою на рівні штатів реалізується понад 500 цільових програм^[551]). Звідси дослідниця справедливо підсумовує, що така зростаюча залежність від федеральних дотацій дає підставу стверджувати, що «федеральна допомога» (29 % від загальної суми доходів штатів і місцевих органів) перетворилася на засіб прямого контролю федерації за фінансовою політикою штатів і місцевих органів влади^[552]).

В. І. Оспіщев зазначає, що для бюджетної системи США характерна сталість бюджетно-податкових відносин держави і регіонів. Фактично штати мають рівні права у цій галузі з федерацією в цілому, тому на рівні федерації й у штатах є ідентичні за найменуванням податки (прибутковий податок із населення та корпорацій). Найпринциповіше обмеження податкових прав штатів полягає в забороні на введення окремих непрямих податків, які перешкоджають свободі торгівлі між штатами, що прописано в Конституції США^[553]). Автор підкреслює, що прямого перерозподілу коштів між штатами практично немає. Але Конгрес США відповідно до Конституції має право фінансувати витрати лише на «загальний добробут США», що також перешкоджає перерозподілу засобів між регіонами. Штати можуть установлювати будь-які форми податків, але не можуть перешкоджати міжрегіональним господарським зв’язкам, що призводить до однакового податкового тиску^[554]).

Ю. М. Руденко та В. В. Токар, розглядаючи фінансову систему США, звертають увагу на те, що їй властиві такі особливості:

- відсутність націоналізованого сектору економіки (проте підприємства ключових галузей, що виробляють продукцію військового, енергетичного, металургійного та іншого призначення, створені та фінансуються державою або за її участі);

- значна частка власності, насамперед об’єкти інфраструктури (підприємства водо- та енергопостачання, місцевого транспорту, муніципальні лікарні, спортивні споруди, житлові будинки тощо), перебуває в розпорядженні штатів і місцевих органів влади;

- федеральний уряд не несе відповідальності за цінні папери, випущені органами влади нижчих ланок^[555]).

Така складна, багаторівнева фінансова система США обумовлює існування в країні розгалуженого механізму управління нею. Насамперед необхідно відзначити Конгрес США, що складається з двох палат: Сенату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входять по два представники від кожного штату. Кількість членів у Палаті представників пропорційна кількості населення і тому не обмежується Конституцією^[556]). Кожна палата Конгресу має право законодавчої ініціативи з будь-яких питань, за винятком фінансових законопроектів; останні повинні бути запропоновані в Палаті представників^[557]). Така ситуація, як справедливо наголошує В. О. Ріяка, сприяє тому, що великі штати можуть більше впливати на стан державної казни, ніж менші. Водночас на практиці кожна палата може голосувати проти законопроектів, прийнятих іншою палатою. Сенат може не ухвалити фінансовий або будь-який інший законопроект. Палата представників може запропонувати до нього поправки, які змінюють його суть. У цьому разі для набуття законопроектом чинності закону узгоджувальна комісія, до складу якої входять члени обох палат, повинна запропонувати компромісне рішення, яке задовольняє обидві сторони^[558]).

Відповідно до Конституції США Конгрес у фінансовій сфері має право: встановлювати і стягувати податки, мита, податки й акцизні збори однаково на всій території США, сплачувати борги, робити позики, карбувати монету, регулювати вартість валюти США, встановлювати покарання за підроблення державних цінних паперів і монет^[559]). Б. О. Страшун підкреслює, що формально в цій сфері (тобто у фінансовій) державної діяльності Конституція встановлює монополію повноважень Конгресу: за Президентом ніякі фінансові правочинності не закріплені. Проте з 1921 р. підготовка бюджету, а пізніше - і найбільш великих фінансових біллів була доручена виконавчій владі, тобто ініціатива в цій важливій сфері державного управління перейшла до Президента. Втім, і Конгрес зберіг тут реальний вплив. Прийняті ним фінансові (грошові - money bills) біллі передбачають збільшення, скорочення або недопущення асигнувань, запитуваних виконавчою владою, нерідко значно змінюють цілі й обсяги таких асигнувань порівняно із запитуваними^{[560] [561]).}

У складі Конгресу США є декілька спеціальних структурних підрозділів, діяльність яких орієнтовано безпосередньо на вирішення певних питань у фінансовій сфері. Основна роль серед цих підрозділів належить:

- Головному бюджетно-контрольному управлінню, яке здійснює зовнішній фінансовий контроль за діяльністю міністерств, відомств, урядових агентств США;

- Аналітично-бюджетному управлінню, на яке покладені функції експертизи законопроектів з фінансових питань і урядових програм, аналізу виконання федерального бюджету. Головною метою його діяльності є сприяння Парламенту у здійсненні більш раціонального бюджетного вибору⁵⁶³).

Оскільки США є президентською республікою, то вся повнота виконавчої влади зосереджена в руках Глави держави - її Президента. Посади прем’єр-міністра в США немає, а уряд, який називають Кабінетом, очолює президент. Необхідно зазначити, що Конституція США ні слова не говорить про Кабінет, але вже з президентства Вашингтона (1789-1797 рр.) Кабінет міцно увійшов у державний звичай. Цей орган при Президентові США складається з секретарів (міністрів) і призначається президентом за «порадою і згодою Сенату». Це означає, що сенат більшістю у 2/3 голосів повинен затвердити призначений президентом уряд, але фактично верхня палата конгресу ніколи не відмовляє президенту у затвердженні його пропозицій. Члени Кабінету - секретарі не є членами Конгресу. Вони цілком і повністю підлеглі президенту і працюють під його керівництвом^[562]). Б. О. Страшун із цього приводу відмічає, що як Глава виконавчої влади Президент, відповідно до Конституції, може вимагати від керівника кожного виконавчого департаменту (міністерства) письмової думки з будь-якого питання його компетенції. Це формулювання дозволяє зробити висновок, що уряд як вищий колегіальний орган виконавчої влади загальної компетенції в США відсутній. Глави департаментів можуть лише висловлювати Президенту свою думку з питань, що належать до їх відання, будучи ніби радниками Президента. Усі рішення з питань своєї компетенції приймаються ним одноосібно^{[563] [564]).}

Зараз до складу Кабінету входять 12 секретарів: Державний секретар (міністр іноземних справ), міністр фінансів, міністр оборони, міністр юстиції (генеральний аторней), міністр транспорту, міністр внутрішніх справ, міністр сільського господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охорони здоров’я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового і міського будівництва. Крім того, на запрошення президента на засіданнях Кабінету присутні американський представник в ООН, директор адміністрації з іноземних операцій, директор управління мобілізацією, директор бюро бюджету, голова комісії громадської служби, помічник президента⁵⁶⁶).

До органів виконавчої влади, які наділені найбільшими повноваженнями у сфері федеральних фінансів, належать:

- Адміністративно-бюджетне управління — федеральний орган у складі Адміністрації Президента США, на який покладена відповідальність за складання проекту федерального бюджету і його виконання за видатками^[565]). Цей орган був створений ще у 1921 році, він допомагає президенту у підготовці бюджету та у формулюванні фінансової програми уряду, здійснює контроль над виконанням бюджету; складає плани про поліпшення адміністрації, а також дає поради виконавчим департаментам і агенціям щодо поліпшення їх структури та порядку роботи тощо^[566]);

- Міністерство фінансів (Державне казначейство) США — федеральний орган у складі Адміністрації Президента США, до повноважень якого належать виконання федерального бюджету за доходами, управління державним боргом, контроль у сфері бюджетного процесу^[567]);

- Рада економічних консультантів — дорадчий орган, створений у 1946 році при Адміністрації Президента США, який допомагає формувати основні засади економічної політики^[568]). Рада економічних консультантів дає рекомендації президенту з економічних питань і складає економічні доповіді президента Конгресу^[569]).

Необхідно відзначити, що у Сполучених Штатах існує досить оригінальний інститут — «імпаундмент». Він полягає у відмові президента витрачати гроші, виділені згідно із законом Конгресом. Законодавче регулювання подібної ситуації було визначене лише у 1974 р. Відповідно до закону, президент у разі бюджетного конфлікту зобов’язаний звернутися до Конгресу зі спеціальним посланням, в якому дається пояснення причин, що викликали відмову від використання або припинення витрачання асигнованих коштів. Подолати «саботаж» президента Конгрес може, прийнявши білль, який санкціонує асигнування^[570]).

Також варто відзначити Федеральну резервну систему США (ФРС), яка фактично виконує функції Центрального банку країни. ФРС — центральна установа у банківській системі, що відповідає за монетарну політику США, центральний банк («банк банків», агент уряду при обслуговуванні державного бюджету)^[571]). ФРС є об’єднанням 12 регіональних банків США і очолюється Радою керуючих із 7 членів, які призначаються терміном на 14 років Президентом США. Федеральні резервні банки знаходяться в головних містах 12 федеральних резервних округів, на які розділена територія країни, Рада

керуючих — у Вашингтоні^[572]). Капітал ФРС утворений за рахунок продажу акцій приватним комерційним банкам, які вступають в її члени. На сьогодні банки-члени ФРС — це приблизно 40 % комерційних банків США і національні банки. Крім того, у складі ФРС функціонують Федеральний комітет відкритого ринку (FOMC) та Федеральна консультативна рада^[573]).

ФРС виступає фінансовим агентом і депозитарієм Міністерства фінансів США та здійснює поточні операції з управління державним боргом^[574]). Крім того, Федеральні Резервні банки роблять вирішальний вплив на управління всією банківською сферою США^[575]).

Певний внесок в управління фінансами робить і судова гілка влади США, яка представлена федеральними судами, судами штатів та місцевими судами. Розглядаючи справи у сфері фінансів судові інстанції контролюють законність фінансових відносин. Необхідно відмітити, що у США функціонують спеціальні суди, які вирішують окремі різновиди спірних питань фінансового характеру, наприклад, податкові суди.

Крім федерального рівня, фінансова політика формується та реалізується законотворчими, виконавчими та судовими органами штатів, які володіють доволі широкою автономією у цьому сенсі. На території кожного штату діють власні закони та конституція, які загалом не суперечать Конституції та законам США. Водночас, обмеження прав штатів стосуються питань зовнішніх відносин, військової та митної сфер, інших загальнодержавних справ^[576]).

Отже, узагальнюючи викладений матеріал щодо організації та функціонування фінансової системи США, можемо зробити висновок про те, що у цій країні існує складна, розгалужена, багаторівнева система управління фінансовим сектором національної економіки. Кожна гілка влади, і законодавча, і судова, і виконавча через відповідні спеціальні структурні ланки у своєму складі здійснює специфічні завдання та функції щодо формування та реалізації державної фінансової політики, а також контролю за її законністю, доцільністю та раціональністю. При цьому, особлива роль у питанні управління фінансовою системою країни належить Президенту США, який є Главою уряду. Важливою специфічною рисою управління фінансовою сферою у США є те, що органи влади окремих штатів мають значний обсяг повноважень, які дозволяють їм як самостійно вирішувати питання фінансового характеру всередині штату, так і брати участь в управлінні загальною федеральною фінансовою системою.

Звідси, до ключових позитивних моментів управління фінансовою системою у США, на які обов’язково потрібно звернути увагу в контексті вдосконалення адміністративно-правового механізму управління фінансовою сферою в Україні, необхідно, на нашу думку, віднести такі:

- досить детальне визначення на конституційному рівні повноважень вищого законодавчого органу держави (Конгресу США) у фінансовій сфері;

- активна роль Глави держави — Президента у формуванні національного бюджету та здійсненні контролю за його використанням (витрачанням);

- суттєва автономія регіональних органів влади в частині формування та реалізації на підвідомчій їм території фінансової політики.

Звісно, у чистому вигляді наведені особливості державного механізму управління фінансовою сферою США в Україні навряд чи можна запровадити, зокрема, через відмінності територіального устрою цих країн та діючої у них форми державного правління. Втім, це не перешкоджає можливості посилення контролюючої ролі Президента України за законністю, ефективністю та доцільністю використання бюджетних коштів, а також збільшення автономії регіональної влади щодо вирішення на локальному рівні питань фінансового характеру.

Ще однією високорозвиненою країною Північноамериканського континенту є Канада. За державним устроєм Канада є федерацією, що складається з десяти провінцій і трьох територій, а за формою правління — парламентською демократією і конституційною монархією. Оскільки Канада входить до Британської Співдружності, Главою держави є Королева Єлизавета

II. У Канаді її представляє Генерал-губернатор. Керівництво державою здійснює голова уряду — Прем’єр-міністр Канади. Законодавчу владу в країні здійснює двопалатний Парламент, який складається з Палати представників (виборні) та Сенату (призначені)^[577]).

Бюджетна система Канади складається із трьох рівнів:

- федеральний бюджет;

- бюджети провінцій (12 провінцій);

- бюджети місцевих органів влади.

Консолідований загальнодержавний бюджет містить дохідні частини державних підприємств і державної системи соціального страхування. З федерального бюджету здійснюється фінансування військових витрат, значної частини витрат на регулювання економіки, утримання урядової адміністрації, а також на охорону здоров’я й соціальне забезпечення. Бюджети провінцій і місцевих органів влади є головним джерелом фінансування капітальних вкладень (в основному в інфраструктуру), а також використовуються на підтримку освіти й підготовки кадрів, медичну допомогу^[578]).

Приймається бюджет Канадським федеральним Парламентом на підставі «Промови про бюджет», з якою щороку виступає Міністр фінансів Канади у Парламенті. У ній окреслюються плани та проекти Уряду на наступний рік та визначається кількість грошей, яка необхідна для фінансування цієї діяльності, та шляхи отримання відповідних фінансових коштів. Повний пакет пропозицій щодо урядових витрат та їхнього оцінювання обов’язково розглядається в парламентських комітетах та обговорюється в Палаті громад та Сенаті. Заснований на оцінюваннях Уряду законопроект, відомий як проект закону про бюджетне асигнування, завжди спочатку розглядається в Палаті громад, потім у Сенаті, після чого отримує Королівське схвалення^[579]). Необхідно відмітити, що Сенат не може представляти законопроекти щодо витрат публічних фінансів або оподаткування^[580]). Втім, прийнятим бюджетний закон вважається лише після того, як він був схвалений обома палатами та підтверджений указом Генерал-губернатора^[581]).

Крім того, що Парламент Канади приймає закони, він виконує й контрольно-наглядову функцію щодо Уряду країни, зокрема в частині законності та ефективності витрачання останнім бюджетних коштів. Найвідомішою формою контролю є так званий «Період Запитань» (Question Period). У будь-який день міністри повинні бути готові висловити та захистити свої позиції з широкого кола питань: від дитячої бідності до податкової політики, від кризи в північній спільноті до міжнародного торговельного діалогу. Період Запитань дає опозиції можливість опротестувати дії Уряду, а Кабінету Міністрів — шанс захистити свої позиції. Під час обговорення бюджету в Палаті громад виділяється чотири дні для обговорення податкової та загалом фінансової політики Уряду. Члени Палати громад відіграють важливу контролюючу роль: отримавши результати аудиту 19 урядових витрат, які описані в звіті Генерального аудитора до Палати громад, вони звертають увагу на випадки розтрат та неефективного використання коштів^[582]).

Дуже важлива роль щодо управління фінансовою сферою відводиться Міністерству фінансів Канади та Казначейству. Перше, тобто Мінфін Канади розробляє політику щодо фінансового сектору та надає поради Уряду Канади щодо забезпечення належного функціонування економіки з метою забезпечення фінансової стабільності, високої зайнятості та добробуту всіх громадян країни^[583]). При цьому воно здійснює: підготовку нормативно- правових актів для канадських банків та інших фінансових інститутів; розроблення політики щодо міжнародних фінансів і тарифної політики; проводить моніторинг економічної та фінансової ситуації в Канаді, надає стратегічні поради з широкого спектру фінансових і економічних питань. Зокрема, Міністерство фінансів: готує нормативно-правові акти, в яких визначаються умови, права та обов’язки діяльності фінансових установ, забезпечення їхнього належного функціонування та реагування на потреби споживачів; аналізує ситуацію у фінансовому секторі Канади та за кордоном; забезпечує функціонування ефективної фінансової системи Канади, заходи щодо боротьби з відмиванням коштів та фінансуванням тероризму; у співпраці з Банком Канади здійснює управління боргом та резервами уряду, надає стратегічні рекомендації щодо діяльності внутрішніх ринків капіталу^[584]).

Що ж стосується Казначейства Канади, то воно здійснює контроль за фінансовою діяльністю міністерств і відомств. Воно також представляє Уряд на переговорах з профспілками державних службовців^[585]). Рада казначейства, яку очолює його Президент, який, у свою чергу, входить до складу Кабінету міністрів, є органом, що розробляє політику управління державною службою в цілому, відповідає за питання контролю над діяльністю федеральних відомств, перш за все фінансового характеру, отримує і аналізує щорічну звітність федеральних відомств, розробляє методичні вказівки щодо її складання, розглядає проекти бюджетів федеральних відомств. Необхідно відмітити, що Міністр фінансів за посадою є віце-президентом Ради казначейства; до складу Ради казначейства також входять ще п’ять членів Уряду (як правило, вони очолюють ті міністерства, які мають найбільшу питому вагу у видатках федерального бюджету)^[586]).

У підпорядкуванні Ради казначейства перебуває Офіс Генерального контролера Канади (Office of the Comptroller General of Canada). Генеральний контролер є заступником Секретаря Секретаріату Ради казначейства та очолює чотири управління. Він відповідає за моніторинг витрачання державних коштів, аналіз державної політики та стандартів у сфері фінансів, бухгалтерії, аудиту, методичне керівництво системою фінансового контролю на всіх рівнях державної служби. Фінансовий аудит і контроль у Канаді також здійснює Відомство головного аудитора Канади — ВГА (Office of the Auditor General of Canada)^[587]). Окремо потрібно наголосити на тому, що ВГА — це федеральне агентство, одне із небагатьох, що звітує безпосередньо Парламенту, а не міністру. ВГА звітує головним чином Комітету державних рахунків щодо фінансових дій федерального Уряду і багатьох державних корпорацій. ВГА керується у своїй роботі Законами «Про головного аудитора» та «Про управління фінансами». ВГА виконує роль незалежного та об’єктивного аудитора і має певну незалежність від Уряду. Відомство головного аудитора Канади виконує п’ять основних функцій: перевіряє бухгалтерські звіти щодо державних рахунків; перевіряє бухгалтерські звіти державних корпорацій (деякі з них перевіряються приватними бухгалтерськими фірмами); перевіряє виконання урядових програм щодо економії, рентабельності та раціональності; здійснює екологічний аудит — контроль програм міністерств, які спрямовані на сталий розвиток; проводить спеціальні перевірки королівських корпорацій та інших установ^[588]). Що ж стосується аудиту діяльності самого ВГА, то він здійснюється незалежним аудитором із приватного сектора, якого призначає Рада казначейства. Також бюджет і звіти ВГА розглядаються комітетами Парламенту. Відомство головного аудитора Канади зобов’язане подавати звіти до Парламенту як будь-яке урядове міністерство^[589]).

Крім викладеного з щодо управління фінансовою системою Канади, також вважаємо за потрібне зазначити, що наглядову діяльність за ринком фінансових послуг у цій країні здійснюють й такі суб’єкти як:

- Банк Канади (Bank of Canada);

- Канадська корпорація страхування депозитів (Canada Deposit Insurance Corporation — CDIC);

- Агенція прав споживачів фінансових послуг (Financial Consumer Agency of Canada — FCAC);

- Центр аналізу фінансових трансакцій та звітності (Financial Transactions and Reports Analysis Centre of Canada — FINTRAC);

- Офіс уповноваженого за контроль над діяльністю фінансових інститутів (Office of the Superintendent of Financial Institutions — OSFI);

- Канадські адміністратори цінних паперів (Canadian Securities

Administrators — CSA).

Кожен із цих суб’єктів, здійснюючи регулятивні, зокрема, контрольно- наглядові функції певних сторін національної фінансової системи, є відносно самостійним у своїй діяльності, яка координується Міністерством фінансів Канади.

Із вище викладеного видно, що Канада має доволі розгалужений управлінський механізм у сфері фінансів, однак, при цьому він не є надміру забюрократизованим та наскрізь корумпованим. Така ситуація, на нашу думку, перш за все пояснюється тим, що:

- по-перше, Парламент приділяє значну увагу здійсненню контролю за фінансовою діяльністю уряду;

- по-друге, суб’єкти фінансового регулювання хоча й координуються Міністерством фінансів Канади, втім є відносно самостійними та незалежними у своїй діяльності;

- по-третє, один із головних суб’єктів фінансового контролю за витрачанням бюджетних коштів — Відомство головного аудитора Канади, звітує не перед Урядом та Мінфіном Канади, а безпосередньо перед Парламентом країни;

- по-четверте, між усіма ланками системи управління фінансовою сферою налагоджені дієві координаційні взаємозв’язки;

- по-п’яте, в країні високий рівень прозорості та відкритості діяльності органів влади, зокрема, в частині витрачання ними бюджетних коштів. Із цього приводу слушно зазначає Ю. В. Ковбасюк, що Канада має репутацію країни, яка має одну з найбільш ефективних моделей державного управління. До її незаперечних переваг належать такі якості: досить високий ступінь прозорості, що досягається через значний рівень відкритості інформації та її загальнодоступності завдяки постійно обновлюваним ресурсам мережі Інтернет; щорічна звітність усіх підрозділів державної служби про свою діяльність та фінансові витрати; постійне удосконалення системи державного управління, яке однак не супроводжується різкими ламаннями звичних схем та не дезорганізує функціональні системи в цілому; ефективна (та обов’язкова!) система постійного підвищення кваліфікації державних службовців усіх рівнів та високий рівень соціальних гарантій, який підтримує високий престиж державної служби як місця роботи^[590]).

Усі ці моменти функціонування механізму управління фінансовою сферою Канади, без сумніву, мають бути враховані в процесі вдосконалення аналогічного механізму в Україні.

Далі звернемо увагу на фінансову систему ще одного представника англосаксонської правової системи, а саме Великобританії, яка є конституційною монархією і складається з Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії. Адміністративно-територіальні одиниці Англії: 34 дворівневі графства, 32 Лондонські райони, 1 Великий Лондон, 36 графств (міські агломерації), 46 унітарних областей. Адміністративно-територіальні одиниці Північної Ірландії: 26 унітарних областей. Адміністративно- територіальні одиниці Шотландії: 32 унітарні області. Адміністративно- територіальні одиниці Уельсу: 22 унітарні області^[591]).

Система державних фінансів цієї країни складається з:

- бюджету центрального уряду;

- місцевих бюджетів;

- спеціальних позабюджетних фондів;

- фінансів державних корпорацій^[592]).

Кожна ланка бюджетної системи є незалежною та функціонує автономно. При цьому основну роль у фінансовій системі Великобританії, звісно ж, відіграє бюджет центрального уряду (державний бюджет Великої Британії). Державний бюджет складається з двох частин: звичайного бюджету (або Консолідованого фонду) та Національного фонду позик. Зі звичайного бюджету здійснюються переважно видатки поточного характеру. Їх поділяють на:

- видатки, які щорічно затверджуються Парламентом (приблизно 96 % загального обсягу);

- витрати постійного обслуговування, які не затверджуються Парламентом. До них зараховують кошти, що спрямовуються у Національний фонд позик для сплати відсотків за державним боргом та витрати за Цивільним листом (видатки на утримання королеви)^[593]).

Національний фонд позик відображає операції держави інвестиційного характеру щодо отримання позик та надання кредитів. Він формується за рахунок: перевищення доходів над видатками консолідованого фонду (якщо є його профіцит), отриманих відсотків за наданими довгостроковими кредитами, прибутку емісійного департаменту Банку Англії, коштів із консолідованого бюджету, що перераховуються на обслуговування державного боргу. Кошти Національного фонду позик використовуються на: погашення державного боргу та сплату відсотків за ним, надання кредитів органам місцевої влади, здійснення інвестиційних проектів (переважно капітальних вкладень у державні корпорації)^[594]).

Місцеві бюджети представлені бюджетами графств і округів, які забезпечують комплексний розвиток територій.

Дохідну частину місцевих бюджетів формують чотири основні джерела:

1) субсидії центрального уряду;

2) податок на житло;

3) тарифи на рухоме майно;

4) збори і доходи від продажу ліцензій.

Необхідно зазначити, що близько 75 % витрат місцевих бюджетів фінансується за рахунок урядових субсидій і тарифів на рухоме майно^[595]).

Ключова роль у процесі управління національною фінансовою системою належить Уряду Великобританії, який реалізує його через Державне казначейство, що поєднує функції Міністерства фінансів і Міністерства економіки. У структурі казначейства шість управлінь: макроекономічної політики і міжнародних фінансів; бюджету і державних фінансів; державних послуг; фінансової звітності та аудиту; фінансового регулювання і промисловості; кадрів, капітального будівництва та інформації^[596]). Саме на підставі Бюджетного послання Канцлера казначейства, з яким він виступає в жовтні-листопаді кожного року, приймається Бюджет Великобританії. У посланні викладаються аналіз розвитку економіки за минулий рік і плани уряду щодо перспективи економічного розвитку на середньострокову і довгострокову перспективи, а також проголошується валютна і фіскальна політика держави, розглядаються питання стану державних фінансів і з’являються зміни в податковій та інших фінансових сферах^[597]).

Після розгляду та затвердження кабінетом проект подається в Парламент. Для вотування (розгляду-затвердження) бюджету Парламент збирається на спеціальну сесію. Бюджетні права Парламенту стосовно бюджетної ініціативи (можливості вносити зміни в поданий проект) є обмеженими. На практиці лише виконавча влада може збільшити видатки державного бюджету. Проте Парламент для розширення обсягів видатків може чинити політичний тиск із метою внесення необхідних поправок, а також пропонувати скорочення витрат. Головну роботу над проектом виконує нижня палата. Тут діє два комітети - із розглядів видатків і доходів. Верхня палата затверджує бюджет у цілому. Затверджений бюджет підписує королева Великої Британії (це її єдина та формальна функція у бюджетному процесі)^[598]).

Отже, на практиці проходження бюджету в Парламенті зводиться, власне кажучи, до формального схвалення дій уряду. Депутати не можуть вносити, а Палата громад не може приймати законів про збільшення загальної суми бюджетних витрат, яка запропонована урядом. Таке правило розширює можливості уряду впливати на мінливу економічну ситуацію в країні. Палата громад формально має право відхилити законопроект про бюджет, але практично це ніколи не робиться. Незважаючи на тривалу процедуру, Парламент завжди затверджує бюджет у сумах, запропонованих урядом^[599]). Звіт про виконання бюджету доводиться до відома Парламенту, але ним не затверджується^[600]).

У складі ж Уряду Великобританії основна роль у сфері фінансової політики країни належить Казначейству: воно відповідає за формулювання та впровадження фінансової та економічної політики уряду. Метою його діяльності є забезпечення стійкого економічного зростання, підвищення добробуту та поліпшення якості життя людей шляхом розширення економічних можливостей та максимальної зайнятості: розроблення та реалізація політики у сфері фінансових послуг, ураховуючи фінансову стабільність, конкурентоспроможність міст, оптові та роздрібні ринки Британії, Європи та міжнародні ринки, взаємодія з Управлінням з нагляду та регулювання у сфері фінансових послуг; допомога міністру фінансів Великобританії в організації співпраці з Казначейством, Банком Англії та FSA; підтримка банків, відповідальність за організацію роботи щодо захисту капіталу, діяльності Фонду рекапіталізації, угод про кредитування та відповідальності за Британські фінансові інвестиції (UKFI); формування резервів іноземної валюти, розроблення та реалізація політики управління заборгованістю, контроль за діяльністю Національного управління із заощаджень, інвестицій та управління заборгованістю^[601]). Необхідно зазначити, що формально Державне казначейство очолює Прем’єр-міністр, який має титул першого лорда Казначейства. Однак реально фінансовим відомством управляє канцлер казначейства (міністр фінансів), посада якого вважається у структурі ключовою. Крім канцлера казначейства до складу вищого керівництва належать генеральний скарбник, фінансовий секретар (перший заступник міністра), парламентський секретар і 5 лордів- уповноважених^[602]).

У ході своєї діяльності Казначейство відповідає за: формування та розвиток інституційної структури фінансового регулювання, враховуючи переговори стосовно Директив Єврокомісії; інформування та звітування перед Парламентом про врегулювання проблем у фінансовій системі та про заходи, вжиті у процесі їх вирішення, зокрема про рішення Казначейства стосовно виняткових офіційних операцій, передбачених пунктами 13 та 14 Меморандуму; звітування перед Урядом про рівень стійкості фінансового сектору до операційної дестабілізації^[603]). О. П. Кириленко, Т. О. Кізима, Н. Я. Кравчук та В. П. Горин виокремлюють такі основні функції Казначейства Її Величності:

- контроль за суспільними видатками є традиційною функцією Державного казначейства. Жоден із департаментів (відомств) уряду не може звернутися за коштами до Парламенту без попереднього погодження з казначейством. Водночас казначейство відповідає не лише за видатки уряду, але й за весь суспільний сектор, враховуючи суспільні (державні) корпорації та місцеві фінанси;

- реалізація фіскальної політики та регулювання різних секторів фінансової системи (фінансових ринків). Фіскальна політика реалізується Державним казначейством спільно з Департаментом доходів і надходжень;

- макроекономічне прогнозування та аналіз розвитку економіки. Ця діяльність тісно пов’язана з усіма іншими аспектами діяльності казначейства. Багато економістів казначейства зайнято у відділеннях економічної політики і стратегії;

- державна служба. З листопада 1981 року, коли було ліквідовано Департамент із громадських справ, Казначейство відповідає за справи у сфері трудових ресурсів, заробітної плати та пенсійних виплат^[604]).

Варто звернути окрему увагу й на те, що у складі Казначейства Великобританії як виконавчого органу діє Агентство з питань управління боргом Великобританії. Одна з основних його ролей полягає у здійсненні запозичень для фінансування державних (урядових) витрат^[605]). Також цей орган влади здійснює: управління державними грошовими залишками, обслуговування функцій уповноважених зі зниження національного боргу та Ради кредитних державних проектів, оперативне управління депозитами, адміністрування інших державних зобов’язань із питань гарантування кредитів й інвестицій, а також управління послугами з придбання та продажу цінних паперів^[606]). Тим не менше, незважаючи на існування зазначеного спеціального органу, як наголошують Ю. В. Іваненко та А. В. Мамишев, загальна відповідальність за досягнення мети управління боргом лежить на Казначействі як головному органі. Казначейство здійснює такі функції: 1) визначає загальні обсяги боргових запозичень; 2) погоджує структуру боргових запозичень Уряду; 3) призначає агентів із питань управління боргом для забезпечення консультацій та виконання програм запозичень, а також встановлює межі та параметри для кожного агента; 4) здійснює моніторинг діяльності агентів з управління боргом^[607]).

Не менш важливе значення в управлінні фінансовою системою Великобританії відіграє Банк Англії, який виступає центральним банком країни, головною функцією якого є підтримка стабільності цін і підтримка економічної політики уряду з метою забезпечення економічного зростання. Для цього Банк вирішує такі завдання в ключових сферах: підтримка стабільності курсу, купівельної спроможності та довіри до національної валюти - фунта стерлінгів; випуск банкнот і монет, організація емісійно- касової роботи; організація роботи Комітету з монетарної політики для реалізації грошово-кредитної політики країни; підтримка стабільності національної та світової фінансової системи; забезпечення ефективності фінансового сектору Великобританії^[608]). Виконуючі ці завдання, Банк Англії реалізує такі функції: моніторинг потенційних загроз фінансовій системі шляхом збору ринкової інформації, проведення наглядової діяльності, вдосконалення управління ризиками, зміцнення фінансової інфраструктури, поліпшення механізмів і надійності функціонування платіжних систем, забезпечення прозорості та відкритості операцій на ринку фінансових послуг^[609]).

Особлива роль у складі Банку Англії відводиться Комітету Банку Англії з фінансової політики (Financial Policy Committee — FPC), до повноважень якого належать оцінювання ризиків, аналіз кризових тенденцій та пошук шляхів вирішення проблем фінансової системи. Комітет уповноважений здійснювати регулювання капіталу банків, вживати заходів щодо активізації’/стримування кредитування економіки^[610]).

Також свій внесок в управління фінансовою сферою роблять:

- Відомство з пруденційного нагляду (Prudential Regulatory Authority — PRA), створене для здійснення контролю за виконанням вимог, встановлених для банківських установ та інших фінансових організацій (страхових та інвестиційних компаній та ін.) з метою забезпечення їхньої стійкості й захисту інтересів вкладників;

- Відомство з фінансової поведінки (Financial Conduct Authority — FCA), діяльність якого спрямована на захист споживачів і викорінення зловживань. Іншим напрямком роботи служби є забезпечення конкурентних умов на фінансовому ринку^[611]).

Необхідно зазначити, що ці відомства, а також вищезгаданий Комітет Банку Англії, були створені після ліквідації Управління з фінансового регулювання та нагляду (Financial Services Authority — далі FSA), яке являло собою мегарегулятор ринку фінансових послуг. Цю структуру було створено у 1998 у рамках реформи органів управління фінансовим ринком. Суть реформи полягала у створенні єдиного органу — Управління з фінансового регулювання та нагляду, відповідального за регулювання і нагляд за діяльністю всіх інвестиційних, фінансових і банківських компаній, що здійснюють діяльність на території Великої Британії. Нова організація замінила систему роз’єднаних і малоефективних саморегульованих і просто регулювальних організацій, які функціонували на фінансовому ринку, зокрема: Раду з цінних паперів та інвестицій; Організацію з регулювання управляючих; Управління з цінних паперів; Управління з приватних інвестицій; Комісію з будівельних суспільств; Комісію з діяльності суспільств взаємного кредитування; Реєстр кредитних союзів і суспільств взаємного кредитування; Дирекцію зі страхування Казначейства^[612]). Цікавим є той факт, що хоча FSA хоча й було підзвітним міністрам Казначейства, а через них — Парламенту Англії, втім, являло собою незалежний недержавний орган, наділений статутними повноваженнями в рамках Закону про фінансові послуги та ринки від 2000 р. За організаційно-правовою формою Управління було товариством з обмеженою відповідальністю. У свою чергу, Казначейство Її Величності виступало поручителем (гарантом) діяльності FSA^[613]).

Однак на практиці FSA виявилося не настільки ефективним та надійним суб’єктом управління і не виправдало покладених на нього очікувань. Тому новим Законом про фінансові послуг від 2012 року FSA було ліквідоване, а його функції розподілені між Банком Англії та вищезгаданими відомствами: Відомство з пруденційного нагляду, Відомство з фінансової поведінки.

У цілому досвід Великобританії з управління фінансовою сферою свідчить про те, що для того щоб здійснювати якісне та ефективне управління фінансовою сферою, не обов’язково потрібні множинні суб’єкти регулювання. Віднесення до компетенції одного органу управління усіх чи більшості основних аспектів організації і функціонування фінансової сфери має ряд позитивних моментів:

- консолідація ресурсів та оптимізація їх використання;

- впорядкування та організаційне зміцнення механізму управління фінансовою сферою;

- зменшення бюрократизації та паперової роботи;

- усунення дублювань та прогалин у повноваженнях контрольно- наглядових органів у фінансовій сфері та ін.

Водночас досвід Великобританії є яскравим прикладом і того, що створення мегарегуляторів не завжди призводить до очікуваних результатів і забезпечує необхідний рівень якості та дієвості фінансової політики в країні^[614]).

Наступною країною, на яку ми хотіли б звернути увагу в межах цього дослідження, є Федеративна Республіка Німеччина. Ця держава є найпотужнішою економікою Європи, за що її по праву називають одним із «локомотивів» світової економіки. За рівнем економічного розвитку, величиною економічного потенціалу, часткою у світовому виробництві, ступенем участі в міжнародному поділі праці та іншими найважливішими критеріями вона належить до числа найбільш високорозвинених держав світу, входить у так звану «велику сімку»^[615]).

Специфіка фінансової системи Німеччини обумовлена її територіально- політичним устроєм - вона є федеративною парламентською республікою. Залежно від того, про який аспект фінансової сфери йдеться, а саме про бюджетний процес чи управління ринком фінансових послуг, можна виокремити таких основних суб’єктів механізму управління національною фінансовою системою Німеччини:

1) у бюджетному процесі основну роль відіграють такі органи влади та їхні структурні підрозділи:

а) Міністерство фінансів (готує проект бюджету на рівні федерації) і уряд (подає проект бюджету на розгляд Парламенту);

б) представницькі органи:

- Бундесрат (попередній розгляд і затвердження проекту закону про бюджет)^[616]). Необхідно зазначити, що питання, які стосуються суверенних прав федеральних земель, особливо фінансові й адміністративні, зазвичай є предметом дискусій і суперечок, тому в середньому трохи більше від половини всіх законопроектів проходить через верхню палату Парламенту. Крім того, Бундесрат має право сформулювати негативний висновок щодо будь-якого із законопроектів, але лише невелика їх кількість не отримує схвалення у верхній палаті^[617]);

- Бундестаг (затверджує проект бюджету), у складі якого

функціонують: бюджетний комітет (традиційно голова цього комітету

обирається від представників опозиційних партій);

- підкомітет із перевірки звітності (бере участь у перевірці виконання бюджету);

- Федеральна рахункова палата — вищий контрольний орган ФРН у сфері державних фінансів (здійснює контроль за окремими напрямами виконання бюджету);

в) Федеральний казначейський двір — незалежний державний заклад, що діє згідно з Федеральною і земельними конституціями, функціональне призначення якого полягає у контролі за економічною і фінансовою діяльністю (зокрема він може перевіряти роботу Міністерства фінансів)^[618]).

У процесі розгляду бюджету кожна з палат Парламенту Німеччини має право вносити поправки до проекту бюджету та вимагати відповідну необхідну інформацію від уряду. У бюджетному процесі Німеччини діє принцип розподілу влади, згідно з яким виконання бюджету — абсолютна компетенція уряду, і Парламент не має права вимагати від уряду, щоб він у повному обсязі виконував окремі статті (як правило, контролюються лише основні показники). Згідно з німецьким бюджетним правом Міністр фінансів може здійснювати додаткові витрати лише в тому разі, коли є економія за іншими статтями видатків, не виходячи за затверджені контрольні цифри. Фактичне виконання бюджету покладене на Міністерство фінансів, а касове - на Бундесбанк^[619]).

Контроль за виконанням бюджету здійснюють як виконавчі органи влади через свої відповідні спеціальні структурні ланки, так і законодавчі, зокрема, через Федеральну рахункову палату. Крім того, оцінку ефективності фінансової діяльності Мінфіну здійснює Федеральний казначейський двір. За результатами перевірок контрольних органів проводять регулярне інформування громадськості. Варто відмітити, що й самі громадські інститути здійснюють контроль за законністю, доцільністю та раціональністю використання державних бюджетних коштів.

На рівні окремих суб’єктів федерації управління бюджетним процесом здійснюють відповідні місцеві представницькі та виконавчі органи влади, а також представники громадськості.

Що стосується регулювання ринку фінансових послуг у Німеччині, то на початку 2000-х років вона відмовилася від децентралізованого управління цією галуззю і запровадила новий фінансовий мегарегулятор - Федеральну службу з регулювання фінансових ринків (ФСРФР), яку було утворено шляхом злиття Федерального управління банківського нагляду, Федерального управління страхового нагляду та Федеральної комісії з цінних паперів^[620]). Цей суб’єкт управління фінансовою сферою підпорядковується Федеральному міністерству фінансів ФРН. Керівництво Федеральною службою регулювання фінансових ринків здійснюють Виконавчий комітет, Президент та Адміністративна рада. Виконавчий комітет складається з Голови та чотирьох Головних виконавчих директорів. Права і обов’язки ФНФП регулюються статутом, затвердженим Федеральним міністерством фінансів^[621]). Цікаво, що утримання ФСРФР здійснюється за рахунок коштів фінансових установ, які перебувають під її наглядом. При цьому, для забезпечення ефективного використання коштів створено спеціальну адміністративну раду, яка складається з представників фінансових установ, Парламенту і кількох федеральних міністерств. ФСРФР підпорядкована Міністерству фінансів ФРН^{[622] [623].}

До організаційної структури ФСРФР входять департаменти: з контролю за кредитними операціями; з контролю за страховими компаніями; по нагляду за торгівлею на ринку цінних паперів. Крім цих підрозділів існують три департаменти, які займаються загальними питаннями (розвиток фінансових ринків, страхування фінансових активів, боротьба з відмиванням «брудних» грошей)⁶²⁵).

Також на завершення варто відмітити, що у складі судової гілки існує окрема група судів, що займаються розглядом справ фінансового характеру.

Отже, спираючись на вищевикладений матеріал із приводу організації та функціонування механізму управління фінансовою системою у Федеративній Республіці Німеччині, можемо виокремити такі важливі моменти, які можуть бути корисними для України:

- повне відсторонення Парламенту від безпосереднього виконання бюджету, однак, активний та ретельний контроль з його боку за виконанням останнього урядом, зокрема Мінфіном Німеччини;

- активна участь інститутів громадянського суспільства у процесі контролю за законністю та ефективністю використання бюджетних коштів;

- налагодження розвинених координаційних зв’язків між центральними та місцевими органами управління фінансовим сектором;

- запровадження органу-мегарегулятора фінансовою сферою країни, який не лише здійснює контрольно-наглядові, ліцензійні та інші управлінські функції у зазначеній галузі, але й протидіє злочинності у ній.

І остання країна, управління фінансовою системою якої ми розглянемо у цьому підрозділі, — Французька Республіка, яка також виступає одним із світових лідерів за рівнем економічного розвитку. За своїм територіально- політичним устроєм Франція — це унітарна президентська республіка, тобто її головною посадовою особою є Президент. Його позиції — одні з найбільш сильних у світі серед країн, що мають інститут президентства. Країна поділена на 22 регіони, 96 департаментів і близько 36 тис. комун. До складу Франції входять 5 заморських департаментів, 4 заморські території і територія з особливим статусом — Майот^[624]).

Г оловним законотворчим органом країни виступає Парламент, який має дві палати — Національні збори (нижня палата) і Сенат. Депутати Національних зборів обираються прямим голосуванням, а Сенат — непрямим голосуванням. У Сенаті представлені територіальні колективи республіки, а також французи, що проживають за межами основної територіальної частини Франції^[625]).

Центральним органом виконавчої влади є Уряд Франції, який здійснює політику нації. За Конституцією Франції 1958 року уряд є відповідальним перед Парламентом.

Необхідно також зазначити, що характерною рисою органів державної влади є наявність Економічної і соціальної ради, яка дає висновки до проектів законів, декретів, консультує уряд із питань економічного чи соціального характеру, доповідає в Парламенті щодо відповідних проектів чи пропозицій^[626]).

Фінансова система Франції як унітарної держави — дворівнева, враховуючи загальнодержавні та місцеві фінанси. До складу фінансової системи входять такі ланки: центральний (державний) бюджет, місцеві бюджети, спеціальні фонди та фінанси державних підприємств. Особливістю фінансової системи Франції є створення та функціонування цілої системи фондів спеціального призначення, спеціальних рахунків та приєднаних бюджетів, окремі з яких знаходяться у складі бюджету, а інші — позабюджетні. Всі вони певною мірою юридично та організаційно є самостійними і мають власні джерела формування доходів^[627]).

Г оловними учасниками бюджетного процесу у Франції є:

- Президент;

- Уряд;

- Парламент;

- спеціальні державні установи — Міністерство економіки і фінансів, Національна кредитна рада, Банківська контрольна комісія, Економічна і соціальна ради^[628]).

Основним суб’єктом складання проекту бюджету є Міністерство економіки і фінансів Франції. Після погодження урядом проект подається останнім у Парламент, де відбувається його розгляд в обох палатах із наступним ухваленням. Якщо після двох сумісних обговорень в обох палатах Парламенту проект бюджету не отримає схвалення, президент має право своїм указом оголосити бюджет законом^[629]). Необхідно зазначити, що нині Парламент Франції при затвердженні доходів бюджету, крім власне плану надходжень, також схвалює: обсяг фонду оплати праці та кількість зайнятих у суспільному секторі; обсяги доходів і відрахувань, які передаються до фондів ЄС; звіт про рух грошових коштів уряду; максимальний рівень державного боргу та його річний приріст. Парламент схвалює лише нові місії та програми, однак депутати можуть висувати пропозиції щодо перерозподілу ресурсів між окремими програмами. Таким чином, із проведенням бюджетної реформи обговорення видатків бюджету в Парламенті фактично являє собою не дебати з приводу обсягів фінансування міністерств і відомств, а визначення цілей державної фінансової політики^[630]).

Що ж стосується виконання бюджету, то цей процес здійснюється цілою низкою фінансових служб. При цьому необхідно зазначити, що для Франції характерною є наявність доволі складної та розгалуженої системи фінансового контролю, значна частина якого здійснюється саме у сфері використання бюджетних коштів.

Основними суб’єктами такого контролю є:

- Парламент, який реалізує цей контроль як безпосередньо через свої відповідні комісії, так і за допомогою Рахункової палати;

- Рахункова Плата, яка відповідно до статті 42 Конституції Франції (1958 р.) допомагає Парламенту в контролі над діяльністю Уряду. Вона допомагає Парламенту і Уряду контролювати виконання фінансових законів і законів про фінансування соціального забезпечення, а також оцінювати всі напрямки діяльності органів публічної влади в інтересах населення. Оприлюднюючи свої доповіді, вона сприяє інформуванню громадян. Рахунки публічних адміністративних відомств ведуться в належній формі і чесно. Вони правильно відображають результати їх управлінської діяльності, їх майно та їх фінансове становище^[631]);

- численні міністерські управління та відомства, які здійснюють адміністративний контроль за фінансовою сферою. Особлива роль тут належить Міністерству бюджету, державної звітності та державної служби, а саме його підрозділам: Бюджетному управлінню, Головному управлінню публічної звітності, Службі бюджетного і бухгалтерського контролю міністерств^[632]).

Також адміністративне інспектування та контроль у Франції здійснюють: Генеральна інспекція фінансів, яка підпорядковується

Міністерству бюджету, державних розрахунків та державної реформи і Міністерству економіки, промисловості та зайнятості; Генеральна інспекція адміністрації, яка підпорядковується Міністерству внутрішніх справ, заморських територій та територіальних колективів; Генеральна інспекція соціальних справ, яка підпорядковується Міністерству праці, соціальних відносин сім’ї та соціальної солідарності. Ці органи здійснюють за своїм напрямом: контроль і перевірку діяльності та послідовності виконання процедур, оцінювання ефективності всіх структур, які отримують державні кошти; аудит та оцінювання оперативності впровадження стратегічних рішень із метою допомоги установам покращити їх стратегії, підвищити якість послуг і вдосконалити управління ресурсами; консультативну допомогу з впровадження рекомендацій, наданих інспекцією. З економічною злочинністю бореться Г оловне управління конкуренції, витрат та боротьби з економічними злочинами, підпорядковане Міністерству економіки, промисловості та зайнятості, а з корупцією — Центральна служба попередження корупції, підпорядкована Міністерству юстиції^[633]).

Окремо варто декілька слів сказати про фінансові суди Франції, головним серед яких є Основний суд Рахункової палати Франції (Рахункова палата), крім того у Франції діють та регіональні суди з аудиту, які перевіряють державні фінанси, державні установи (зокрема інших судів) і громадські організації. Суд Рахункової палати публікує річний звіт і може направляти кримінальні справи до органів прокуратури. Він також може безпосередньо оштрафувати державних казначеїв за неправильне використання коштів і направити державних службовців, які зловживають витрачанням коштів, у суд фінансової та бюджетної дисципліни^[634]). За загальним правилом основні та регіональні суди з аудиту не судять бухгалтерів приватних організацій. Однак у деяких випадках вони можуть проводити ревізії їх діяльності, особливо коли організація отримала урядовий контракт на комунальні послуги, що потребують постійного користування суспільним надбанням, або якщо організація є учасником торгів за державним контрактом. Суд Рахункової палати часто веде справи різних державних установ, парламентських комісій та громадських асоціацій, але він може також звернути свою увагу на дії будь-якого французького громадянина або організації, що діє у Франції^[635]).

Отже, підсумовуючи викладений матеріал із приводу механізму управління фінансовою системою Франції, можемо дійти висновку, що він має вигляд секторальної моделі, для якої властива наявність надзвичайно складної структури органів управління фінансами. При цьому основна роль у цій діяльності належить численним міністерським управлінням (відомствам, комісіям, інспекціям), які перевіряють різні аспекти функціонування фінансової сфери Франції. Однак наявність перехресного контролю, який дозволяє різним відомствам перевіряти діяльність один одного, а також активна участь законодавчої та судової влади у процесі спостереження за дотриманням режиму законності у фінансовій сфері дозволяють уникнути тотальної корумпованості та забюрократизованості, які, як правило, притаманні дуже складним та розгалуженим управлінським механізмам.

Завершуючи цей підрозділ, вважаємо за потрібне наголосити на тому, що на сьогодні не існує ідеальної моделі механізму управління фінансовою сферою, кожна із них має як свої преваги, так і недоліки. Досвід високорозвинених зарубіжних країн яскраво свідчить про те, що за умілого підходу будь-яка модель управління фінансовою галуззю: і секторальна — із множинними контролювальними суб’єктами, і модель із використанням мегарегулятора, може приводити до значних позитивних результатів^[636]).

Деякі основні аспекти організації та функціонування механізмів управління фінансовою сферою у провідних, з точки зору економічного розвитку, країнах світу ми вже назвали, тому зараз не будемо їх перелічувати знову. Втім, підсумовуючи проведене у цьому підрозділі дослідження, відзначимо, що, прагнучи створити високоякісний та високоефективний механізм управління національною фінансовою системою України в цілому, необхідно звернути увагу на такі моменти:

- активна участь законодавчої та судової влади у контролі за законністю у фінансовій сфері;

- забезпечення високого рівня незалежності суб’єктів, що здійснюють контроль у фінансовій сфері, від політичного та будь-якого іншого впливу, тиску. Це є абсолютно необхідною умовою законності та неупередженості їх діяльності, об’єктивність, доцільність та раціональність у роботі контролювальних суб’єктів повинні бути первинними щодо політичних переконань;

- чіткий розподіл завдань і функцій між суб’єктами управління фінансовою сферою. При цьому, у випадку збільшення фінансової автономії регіонів особлива увага повинна приділятися розмежуванню компетенції центральних і регіональних відповідних органів влади;

- налагодження багаторівневих дієвих координаційних зв’язків, які б дозволяли різним суб’єктам управління фінансовою сферою не лише узгоджувати свої дії між собою, але й контролювати діяльність один одного;

- активне залучення інститутів громадянського суспільства до здійснення фінансового контролю;

- забезпечення максимального високого рівня прозорості, відкритості та зрозумілості діяльності суб’єктів фінансового управління;

- забезпечення високого рівня правової та професійної культури посадових осіб, що здійснюють управління у досліджуваній сфері.

4.2