Стаття 46. Інформація, що зазначається в декларації

1. У декларації зазначаються відомості про:

1) прізвище, ім’я, по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податків (серія та номер паспорта громадянина України, якщо особа через свої релігійні переконання відмовилася від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомила про це відповідний орган центрального органу виконавчої влади, відповідальний за формування державної податкової політики, і має про це відмітку у паспорті громадянина України) суб’єкта декларування та членів його сім’ї, зареєстроване місце проживання, а також місце фактичного проживання або поштову адресу, на яку суб’єкту декларування Національним агентством може бути надіслано кореспонденцію, місце роботи (проходження служби) або місце майбутньої роботи (проходження служби), займану посаду, або посаду, на яку претендує, та категорію посади (якщо така є) суб’єкта декларування.

Військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, молодшого та старшого офіцерського складу не зазначають відомості про місце роботи (проходження служби) або місце майбутньої роботи (проходження служби), займану посаду;

{Пункт 1 частини першої статті 46'доповнено абзацом другим згідно із Законом №1975-¥Ш від23.03.2017} ^[394]

особи, зазначені у підпункті «в» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, також відомості про назву конкурсної комісії, до складу якої вони входять (входили), або інформацію про те, чи входять (входили) вони до складу Громадської ради доброчесності, громадських рад, рад громадського контролю, утворених при органах державної влади, а особи, зазначені у пункті 5 частини першої статті 3 цього Закону, - також відомості про назву програми (проекту) технічної або іншої допомоги у сфері запобігання та протидії корупції, назву громадського об’єднання або іншого непідприємницького товариства та його органу управління;

{Пункт 1 частини першої статті 46 доповнено абзацом третім згідно із Законом №1975-VIII від 23.03.2017}

{Пункт 1 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із 'Законом №1022-VIII від 15.03.5006)

2) об’єкти нерухомості, що належать суб’єкту декларування та членам його сім’ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право.

а) дані щодо виду, характеристики майна, місцезнаходження, дату набуття майна у власність, оренду або інше право користування, вартість майна на дату набуття його у власність, володіння або користування;

б) у разі, якщо нерухоме майно перебуває у спільній власності, про усіх співвласників такого майна вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. У разі, якщо нерухоме майно перебуває в оренді або на іншому праві користування, про власника такого майна також вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;

{Пункт 2 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із 'Законом №198-VIII від 12.02.2005)

2-1) об’єкти незавершеного будівництва, об’єкти, не прийняті в експлуатацію або право власності на які не зареєстроване в установленому законом порядку, які:

а) належать суб’єкту декларування або членам його сім’ї на праві власності відповідно до Цивільного кодексу України;

б) розташовані на земельних ділянках, що належать суб’єкту декларування або членам його сім’ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або передані їм в оренду чи на іншому праві користування, незалежно від правових підстав набуття такого права;

в) повністю або частково побудовані з матеріалів чи за кошти суб’єкта декларування або членів його сім’ї.

Такі відомості включають:

а) інформацію про місцезнаходження об’єкта;

б) інформацію про власника або користувача земельної ділянки, на якій здійснюється будівництво об’єкта;

в) якщо об’єкт перебуває у спільній власності - про всіх його співвласників зазначаються відомості, передбачені пунктом 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;

{Частину першу статті 46доповнено пунктом 2-1 згідно із Законом №631-УШвід 16.07.2015}

3) цінне рухоме майно, вартість якого перевищує 100 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року, що належить суб’єкту декларування або членам його сім’ї на праві приватної власності, у тому числі спільної власності, або перебуває в її володінні або користуванні незалежно від форми правочину, внаслідок якого набуте таке право.

{Абзац перший пункту 3 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із 'Законами

№1022-VIII від 15.03.2016, №1774-VIII від 06.12.2016}

а) дані щодо виду майна, характеристики майна, дату набуття його у власність, володіння або користування, вартість майна на дату його набуття у власність, володіння або користування;

б) дані щодо транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, а також щодо їх марки та моделі, року випуску, ідентифікаційного номера (за наявності). Відомості про транспортні засоби та інші самохідні машини і механізми зазначаються незалежно від їх вартості;

в) у разі якщо рухоме майно перебуває у спільній власності, про усіх співвласників такого майна також вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. У разі якщо рухоме майно перебуває у володінні або користуванні, про власників такого майна також вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Примітка. Декларування цінного рухомого майна, зазначеного у цьому пункті (крім транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів), права на яке набуті до подання суб'єктом декларування першої декларації відповідно до вимог цього Закону, здійснюється з обов'язковим зазначенням інформації про набуття такого майна до початку періоду здійснення діяльності із виконання функцій держави або місцевого самоврядування або у такий період. При цьому зазначення даних щодо його вартості та дати набуття у власність, володіння або користування не є обов'язковим;

{Пункт 3 частини першої статті 46 доповнено абзацом пятим згідно із Законом №1022-VIII від 15.03.2016}

{Пункт 3 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із 'Законом №198-VIII від 12.02.2015}

4) цінні папери, у тому числі акції, облігації, чеки, сертифікати, векселі, що належать суб'єкту декларування або членам його сім'ї, із відображенням відомостей стосовно виду цінного папера, його емітента, дати набуття цінних паперів у власність, кількості та номінальної вартості цінних паперів.

{Пункт 4 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із ’Законом №198-VIII від 12.02.2015}

5) інші корпоративні права, що належать суб'єкту декларування або членам його сім'ї, із зазначенням найменування кожного суб'єкта господарювання, його організаційно-правової форми, коду Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, частки у статутному (складеному) капіталі товариства, підприємства, організації у грошовому та відсотковому вираженні;

5-1) юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб'єкт декларування або члени його сім'ї».

Термін «кінцевий бенефіціарний власник (контролер)» вживається у значенні, наведеному в Законі України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»;

{Частину першу статті 46доповнено пунктом 5-1 згідно із Законом№198-VIIIвід 12.02.2015}

6) нематеріальні активи, що належать суб'єкту декларування або членам його сім'ї, у тому числі об'єкти інтелектуальної власності, що можуть бути оцінені в грошовому еквіваленті. До відомостей щодо нематеріальних активів включаються дані про вид та характеристики таких активів, вартість активів на момент виникнення права власності, а також про дату виникнення права на них;

7) отримані (нараховані) доходи, у тому числі доходи у вигляді заробітної плати (грошового забезпечення), отримані як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом, гонорари, дивіденди, проценти, роялті, страхові виплати, благодійна допомога, пенсія, доходи від відчуження цінних паперів та корпоративних прав, подарунки та інші доходи.

Такі відомості включають дані про вид доходу, джерело доходу та його розмір.

{Абзац другий пункту 7 частини першої статті 46 в редакції Закону №198-VIII від 12.02.2015;

із змінами, внесеними згідно із ’Законом M1774-VIIIвід 06.12.2016}

8) наявні грошові активи, у тому числі готівкові кошти, кошти, розміщені на банківських рахунках, внески до кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ, кошти, позичені третім особам, а також активи у дорогоцінних (банківських) металах. Відомості щодо грошових активів включають дані про вид, розмір та валюту активу, а також найменування та код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України установи, в якій відкриті відповідні рахунки або до якої зроблені відповідні внески. Не підлягають декларуванню наявні грошові активи (у тому числі готівкові кошти, кошти, розміщені на банківських рахунках, внески до кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ, кошти, позичені третім особам) та активи у дорогоцінних (банківських) металах, сукупна вартість яких не перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року;

{Пункт 8 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із Законами №198-VIII від 12.02.2015, №1774VIII від 06.12.2016}

9) фінансові зобов'язання, у тому числі отримані кредити, позики, зобов'язання за договорами лізингу, розмір сплачених коштів в рахунок основної суми позики (кредиту) та процентів за позикою (кредитом), зобов'язання за договорами страхування та недержавного пенсійного забезпечення, позичені іншим особам кошти. Відомості щодо фінансових зобов'язань включають дані про вид зобов'язання, його розмір, валюту зобов'язання, інформацію про особу, стосовно якої виникли такі зобов'язання, відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, та дату виникнення зобов'язання.

{Абзац перший пункту 9 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із ’Законами №198VIII від 12.02.2015, M1774-V∏I від 06.12.2016}

У разі, якщо предметом правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання є нерухоме або рухоме майно, в декларації зазначаються вид майна, його місцезнаходження, вартість та інформація про власника майна, відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. У разі, якщо засобом забезпечення отриманого зобов'язання є порука, в декларації має бути вказано інформацію про поручителя, зазначену у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;

{Абзац другий пункту 9 частини першої статті. 46 в редакції Закону №198-VIII від 12.02.2015}

10) видатки та всі правочини, вчинені у звітному періоді, на підставі яких у суб'єкта декларування виникає або припиняється право власності, володіння чи користування, у тому числі спільної власності, на нерухоме або рухоме майно, нематеріальні та інші активи, а також виникають фінансові зобов'язання, які зазначені у пунктах 2-9 частини першої цієї статті.

Такі відомості зазначаються у разі, якщо розмір відповідного видатку перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року ; до таких відомостей включаються дані про вид правочину, його предмет. На письмовий запит Національного агентства суб'єкт декларування надає інформацію щодо найменування контрагента;

{Абзац другий пункту 10 частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із Законом

№198'VJII від 12.02.2015; в редакції Закону №1022-У1ІІ від 15.03.2016; із змінами, внесеними згідно із Законом №1774-УІІІвід 06.12.2016}

11) посаду чи роботу, що виконується або виконувалася за сумісництвом: дані про займану посаду чи роботу (оплачувану чи ні), що виконується за договором (контрактом), найменування юридичної чи фізичної особи, в якій (яких) особа працює або працювала за сумісництвом, із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, або прізвище, ім’я, по батькові фізичної особи із зазначенням її реєстраційного номера облікової картки платника податків;

12) входження суб’єкта декларування до керівних, ревізійних чи наглядових органів громадських об’єднань, благодійних організацій, саморегулівних чи самоврядних професійних об’єднань, членство в таких об’єднаннях (організаціях) із зазначенням назви відповідних об’єднань (організацій) та їх коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

2. Відомості, зазначені у частині першій цієї статті, подаються незалежно від того, знаходиться об’єкт декларування на території України чи за її межами.

3. У декларації зазначаються також відомості про об’єкти декларування, передбачені пунктами 2-8 частини першої цієї статті, що є об’єктами права власності третьої особи, якщо суб’єкт декларування або член його сім’ї отримує чи має право на отримання доходу від такого об’єкта або може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти щодо такого об’єкта дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним.

Відомості, передбачені цією частиною, не зазначаються в декларації, якщо відповідні об’єкти належать на праві власності юридичній особі, зазначеній у пункті 5-1 частини першої цієї статті, та їх головним призначенням є використання у господарській діяльності такої юридичної особи (промислове обладнання, спеціальна техніка тощо).

Положення цієї частини застосовуються під час подання декларації службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, а також суб’єктами декларування, які займають посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, відповідно до статті 50 цього Закону.

{Статтю 46доповнено новою частиною згідно із ’Законом №631-VIIIвід 16.07.2015}

4. Відомості, передбачені пунктом 10 частини першої цієї статті, не зазначаються у деклараціях осіб, які претендують на зайняття посади, зазначеної у пункті 1, підпункті «а» пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, а також у деклараціях, що подаються відповідно до абзаців другого і третього частини третьої статті 45 цього Закону.

{Частина четверта статті 46 із змінами, внесеними згідно із 'Законом №1975-VIII від23.03.2017}

5. Відображення доходів і видатків суб’єктів декларування здійснюється у грошовій одиниці України.

Вартість майна, майнових прав, активів, інших об’єктів декларування, передбачених частиною першою цієї статті, зазначається у грошовій одиниці України на момент їх набуття у власність або останньої грошової оцінки.

Вартість майна, майнових прав, активів, інших об’єктів декларування, що перебувають у володінні чи користуванні суб’єкта декларування, зазначається у випадку, якщо вона відома суб’єкту декларування або повинна була стати відомою внаслідок вчинення відповідного правочину.

6. Доходи/видатки, одержані/здійснені в іноземній валюті, з метою відображення у декларації перераховуються в грошовій одиниці України за валютним (обмінним) курсом Національного банку України, що діяв на дату одержання доходів/здійснення видатків. Щодо доходів/видатків, одержаних/здійснених за кордоном, зазначається держава, в якій їх було одержано/здійснено.

7. У разі відмови члена сім’ї суб’єкта декларування надати будь-які відомості чи їх частину для заповнення декларації суб’єкт декларування зобов’язаний зазначити про це в декларації, відобразивши всю відому йому інформацію про такого члена сім’ї, визначену пунктами 1-12 частини першої цієї статті.

1. Відповідно до Форми декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (затв. рішенням НАЗК від 10.06.2016 р. №3; далі в цьому розділі - Форма декларації), декларація складається із 16 розді­лів, в яких суб'єкт декларування зазначає інформацію про себе, членів своєї сім'ї та об'єкти декларування згідно із Законом.

Так, у пунктах 2.1 та 2.2 розділу 2 декларації суб'єкт декларування зобов'язаний зазначити відомості про:

- власне прізвище, ім’я та по батькові, а також членів сім'ї (про поняття «члени сім’ї» див. ст. 1 Закону і коментар до неї). Зазначена інформація повинна відповідати паспортним даним суб'єкта декларування та членів його сім'ї. Якщо декларант у звітному році змінив прізвище, ім'я, по батькові, він спершу зазначає нове прізвище, ім'я, по батькові, а в окремих полях цього розділу декларації - по­переднє прізвище, ім'я, по батькові. Ті самі вимоги розповсюджуються на членів сім'ї суб'єкта декларування.

Якщо в декларації вказується інформація про фізичну особу, яка не є грома­дянином України, про таку фізичну особу зазначається інформація про: повне ім'я (українською та англійською мовами); ідентифікаційний номер (або подат­ковий номер чи номер соціального страхування, якщо ідентифікаційний номер не застосовується); місце фактичного проживання (повна адреса українською та англійською мовами); дата народження (п. 5 Правил заповнення форми декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самовряду­вання, затв. рішенням НАЗК від 10.06.2016 р. №3; далі в цьому розділі - Правила заповнення форми декларації);

- реєстраційний номер облікової картки платника податків (серія та номер паспорта громадянина України, якщо особа через свої релігійні переконання відмо­вилася від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомила про це відповідний орган центрального органу виконавчої влади, відповідальний за формування державної податкової політики, і має про це від­мітку у паспорті громадянина України) суб'єкта декларування та членів його сім'ї.

Відповідно до п. 63.1 ст. 63 ПК облік платників податків ведеться з метою ство­рення умов для здійснення контролюючими органами контролю за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою сплати податків, нарахованих фінансових санкцій, дотримання податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Пунктом 63.5 ст. 63 ПК передбачено, що всі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються у контролюючих органах шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у порядку, визначеному цим Кодексом.

Облік платників податків у контролюючих органах ведеться за податковими номерами. Облік осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від при­йняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган, ведеться за прізвищем, ім'ям, по батькові і серією та номером чинного паспорта. У паспортах зазначених осіб контролюю­чими органами робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта (п. 63.6 ст. 63 ПК).

Пунктом 70.9 ст. 70 ПК та п. 10 розділу VII Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, затвердженого нака­зом Міністерства доходів і зборів України від 10.12.2013 р. №779 р., встановлено, що за зверненням фізичної особи, її законного представника або уповноваженої особи контролюючий орган видає документ, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі, за формою, наведеною у додатку 3 до цього Положення, відповідно до порядку, визначеного цим Положенням (крім осіб, які через свої релігійні пере­конання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і ма­ють відмітку у паспорті). У такому документі зазначається реєстраційний номер облікової картки платника податків.

При цьому згідно з приписами п. 70.17 ст. 70 ПК обліковим карткам фізичних осіб, які на момент набрання чинності цим Кодексом зареєстровані у Державно­му реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів, присвоюються номери, що відповідають ідентифікаційним номерам платників податків - фізичних осіб. Документи про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів, видані контролюючими органами у порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності Кодексом, вважаються дійсними для всіх випадків, передбаче­них для використання реєстраційних номерів облікових карток фізичних осіб, не підлягають обов’язковій заміні та є такими, що засвідчують реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків. Таким чином, у розділі 2 декларації фактично зазначається ідентифікаційний код фізичної особи.

Як зазначалося вище, якщо член сім’ї суб’єкта декларування не є громадянином України, замість податкового номера вказується ідентифікаційний номер особи (або податковий номер чи номер соціального страхування, якщо ідентифікаційний номер не застосовується);

- зареєстроване місце проживання, а також місце фактичного проживання або поштову адресу, на яку суб’єкту декларування НАЗК може бути надіслано кореспонденцію. Як зазначено у ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»:

1) місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-те­риторіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини (де особа проживає строком понад шість місяців на рік);

2) реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, доку­ментів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому КМ порядку (зокрема, див. Правила реєстрації місця проживання, затв. постановою КМ від 2 березня 2016 р. №207).

При цьому законодавство дозволяє постійно або тимчасово на законних підставах проживати в іншому місці, яке не збігається із зареєстрованим місцем проживання.

Наприклад, особи перебувають у незареєстрованому шлюбі і суб’єкт декларуван­ня проживає у будинку свого співмешканця. У такому випадку у декларації потрібно вказувати як зареєстроване місце проживання, так і місце фактичного проживання.

Відомості щодо місця проживання (як зареєстрованого, так і фактичного) вносяться до декларації із зазначенням адреси житла на кінець звітного року (тобто на 31 грудня минулого року). Очевидним є той факт, що у випадку зміни у звітному році назви адміністративно-територіальної одиниці (адреси житла), що

не відображено у паспорті суб'єкта декларування, відповідна назва зазначається станом на дату заповнення декларації (адже в офіційному документі не повинна зазначатися неправдива інформація).

Замість фактичного місця проживання Закон надає право суб'єкту деклару­вання вказати абонентську поштову скриньку як поштову адресу, на яку НАЗК йому може бути надіслано кореспонденцію. Виходячи зі змісту пунктів 2, 43 і 93 Правил надання послуг поштового зв'язку, затв. постановою КМ від 05.03.2009 р. №270, поштовою адресою є адреса відправника та адресата, яка зазначена на поштовому відправленні, бланку поштового переказу у спеціально призначеному для цього місці. При цьому, з використанням абонентської поштової скриньки доставляються: прості поштові відправлення; повідомлення про надходження поштових відправлень, які підлягають видачі в об'єкті поштового зв'язку, поштових переказів; повторні повідомлення про надходження рекомендованих поштових відправлень; періодичні друковані видання. Для обрання такого способу отримання кореспонденції в декларації необхідно вказати індекс відділення зв'язку, у якому відкрито абонентську скриньку, зазначити відповідний населений пункт та номер відповідної абонентської скриньки;

- місце роботи (проходження служби) або місце майбутньої роботи (проход­ження служби), займану посаду, або посаду, на яку претендує, та категорію посади (якщо така є) суб'єкта декларування. За загальним правилом, під «місцем роботи» розуміється основне місце роботи, де працівник працює на підставі укладеного трудового договору, де знаходиться (оформлена) його трудова книжка, до якої вноситься відповідний запис про роботу (п. 12 ч. 1 ст. 1 Закону «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»). Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, студентів вищих та учнів професійно-тех­нічних навчальних закладів, які проходять стажування на підприємстві, в установі, організації (ст. 48 КЗП).

Як правило, поняття «місце проходження служби» застосовується щодо військовослужбовців ЗС (інших військових формувань утворених відповідно до закону), а також осіб рядового і начальницького складу Національної поліції, служби цивільного захисту та інших державних інституцій, посади яких відповід­но до законодавства віднесені до посад державної служби особливого характеру.

Зокрема, місцем проходженням служби є орган військового управління, військо­ва частина, військовий навчальний заклад, військовий навчальний підрозділ вищого навчального закладу, установа, організація МО, ЗС, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, функціональний підрозділ Центрального управління, регіональний орган, інший орган, установа, заклад СБ, правоохорон­ного органу спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України чи орган, підрозділ, формування, установа, навчальний заклад МВС, Національної поліції, сил цивільного захисту, Державної кримінально-виконавчої служби України, НАБ, військові прокуратури, в яких проходять службу військовослужбовці, поліцейські та особи рядового і начальницького складу (проходять збори військовозобов'язані і резервісти).

Військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, молод­шого та старшого офіцерського складу не зазначають відомості про місце роботи (проходження служби) або місце майбутньої роботи (проходження служби), займану посаду (п. 14 Правил заповнення форми декларації).

Виходячи зі встановленого Законом переліку осіб, які зобов’язані подавати декларацію, таким місцем може бути і не основне місце роботи (служби).

Наприклад, депутати місцевих рад, які здійснюють свої повноваження, не пори­ваючи з виробничою діяльністю, або члени наглядових рад державних чи комуналь­них підприємств, для яких ця робота не є основною, у декларації у графі «місце роботи» вказують лише те місце роботи та посаду, у зв’язку з якою виник обов’язок подати декларацію. Аналогічне правило розповсюджується і на порядок подання декларацій особами, які претендують на зайняття відповідних посад.

Якщо ж особа займає дві посади, обидві з яких є посадами суб’єкта декларування і при цьому одна з посад віднесена до посад службових осіб, які займають відповідаль­не та особливо відповідальне становище, то вказується посада службової особи, яка займає відповідальне та особливо відповідальне становище, оскільки її декларація підлягає обов’язковій повній перевірці. Відповідно, якщо жодна з посад суб’єкта декларування не віднесена до посад службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище (відповідно до примітки до ст. 50 Закону), то вказується посада, яка є основним місцем роботи (служби) суб’єкта декларування, а в дужках вказується інша займана посада (п. 3-3 Роз’яснень НАЗК №3);

- особи, зазначені у підпункті «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону, також надають відомості про назву конкурсної комісії, до складу якої вони входять (входили), або інформа­цію про те, чи входять (входили) вони до складу Громадської ради доброчесності, громадських рад, рад громадського контролю, утворених при органах державної влади, а особи, зазначені у п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону, - також відомості про назву програми (проекту) технічної або іншої допомоги у сфері запобігання та протидії корупції, назву громадського об’єднання або іншого непідприємницького товариства та його органу управління.

Детальніше про зазначених осіб див. коментар до ст. 3 Закону.

2. У розділі 3 декларації розміщується інформація про об’єкти нерухомості, що належать суб’єкту декларування та членам його сім’ї на праві приватної влас­ності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право.

Суб’єкт декларування повинен задекларувати усі об’єкти нерухомості незалежно від їх вартості, що належать йому на праві власності, знаходяться у нього на праві оренди чи іншого права користування станом на останній день звітного періоду (31 грудня звітного року для щорічної декларації). Якщо в останній день звітного періоду об’єкти нерухомості вже не перебували у власності (користуванні) декларанта чи члена його сім’ї, то інформацію про ці об’єкти в декларації вказувати не потрібно.

Аналогічні вимоги поширюються також на більшість об’єктів декларування (а саме: об’єкти незавершеного будівництва, цінне рухоме майно, транспортні засо­би, цінні папери, корпоративні права, юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб’єкт декларування або члени його сім’ї, нема­теріальні активи, грошові активи, фінансові зобов’язання, членство в громадських об’єднаннях або входження до їхніх органів) (пункти 22, 26 Роз’яснень НАЗК №3).

До об’єктів нерухомості (нерухомого майна) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (будинок, квартира в багатоквартирно­му будинку, гараж, господарські будівлі тощо). Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації (частини 1, 2 ст. 181 ЦК). Незважаючи на такий законодавчий припис, транспортні засоби, хоча і підлягають державній реєстрації, відносяться до рухомого майна. Інформація щодо таких засобів та інших самохідних машин і механізмів вказується у розділі 6 декларації «Цінне рухоме майно - транспортні засоби».

Право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відпо­відно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 ЦК). Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи (ч. 1 ст. 325 ЦК). Відповідно до ст. 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Фактично це означає, що власник нерухомого майна може розпоряджатися своїм майном, керуючись власними переконаннями, і власною волею не порушуючи при цьому інтереси інших осіб.

Право власності та інші речові права на нерухоме майно, яке утворилося внас­лідок поділу або виділу частки з об'єкта нерухомого майна або об'єднання об'єктів нерухомого майна, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК). При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Зазвичай поділ або виділ частки з об'єкта нерухомого майна або об'єднання об'єктів нерухомого майна мають місце при існуванні спільної власності на таке майно. ЦК розрізняє два види спільної власності: спільна часткова та спільна сумісна власність.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч. 1 ст. 356 ЦК).

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності е спільною сумісною власністю (ч. 1 ст. 368 ЦК). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Що ж стосується майна, набутого в резуль­таті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, воно також є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини 3, 4 ст. ст. 368 ЦК).

У випадку спільної сумісної власності, яка не передбачає виділення часток, у декларації вказується такий тип власності, як спільна власність без зазначення частки власності (тобто, у декларації, наприклад, не потрібно вказувати на 50% квартири, що належить суб'єкту декларування, та 50% - його дружині).

Якщо ж об'єкт нерухомості належить кільком співвласникам на праві спільної часткової власності, то у декларації необхідно вказати частку власності кожного із співвласників.

При цьому, якщо об'єкт декларування перебуває у спільній власності декларанта та членів його сім'ї, такий об'єкт зазначається у відповідному розділі декларації лише один раз. Це правило не застосовується, якщо член сім'ї має стосовно об'єкта декларування права інші, ніж власність (наприклад, право користування) (пункти 7, 8 Роз’яснень НАЗК №3).

Під «об’єктами нерухомості, що знаходяться в оренді», слід розуміти нерухоме майно декларанта та (або) членів його сім’ї, якими вони оплатно корис­туються на підставі договору найму (оренди) (ч. 1 ст. 759 ЦК). При цьому договір найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (її окремої частини), а також земельної ділянки має бути укладений лише у письмовій формі (ч. 1 ст. 793 ЦК, ст. 14 Закону «Про оренду землі»). Якщо такий договір щодо капітальної споруди (її окремої частини) укладається на строк більше трьох років і більше, то він підлягає нотаріальному посвідченню.

Користування нерухомим майном суб’єкт декларування може здійснювати й безоплатно, - у такому випадку фактично має місце договір позички (безоплатного користування майном), який може бути як усним, так і письмовим (статті 827-836 ЦК). Для цілей декларування таке право користування житлом охоплюється по­няттям «інше право користування».

Під «іншим правом користування» у декларації також розуміються:

- сервітут (право користування чужим майном), який може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (ст. 401 ЦК);

- право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис; статті 407-412 ЦК);

- право забудови земельної ділянки (суперфіцій; статті 413 - 417 ЦК);

- застава (статті 572-593 ЦК);

- притримання (статті 594-597 ЦК);

- інші права, передбачені законодавством.

Якщо об’єкт нерухомості не перебуває у приватній власності декларанта, а лише є місцем реєстрації суб’єкта декларування та/або членів його сім’ї, то інформація про нього вказується у декларації тільки у випадку, якщо суб’єкт декларування та/або члени його сім’ї проживають у відповідній будівлі (частині будівлі), або іншим чином користуються цим об’єктом нерухомості (наприклад, зберігають у ній своє майно). У всіх інших випадках, коли суб’єкт декларування та/або члени його сім’ї лише зареєстровані у такому об’єкті нерухомості, але не користуються ним, інформація про нього у розділі 3 декларації не вказується.

Подібна ситуація виникає, коли суб’єкт декларування зареєстрований у житлі своїх батьків, а проживає у дружини (чоловіка), якій (якому) належить житлове при­міщення на праві приватної власності. У такому випадку декларант повинен вказу­вати інформацію лише про житлове приміщення, яке належить його дружині (чо­ловіку) на праві приватної власності, як об’єкт нерухомості, яким він користується.

Поняття «види нерухомого майна» охоплюється поняттям «об’єкти неру­хомості».

«Характеристикамайна» включає в себе загальну площу нерухомого майна (значення вказується в квадратних метрах), а також його реєстраційний номер. Зокрема, на кожний об’єкт нерухомого майна під час проведення державної ре­єстрації права власності на нього вперше у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відкривається новий розділ та формується реєстраційна справа, присвоюється реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна. Реєстраційним номером об’єкта нерухомого майна є індивідуальний номер, який присвоюється кожному окремо визначеному об'єкту нерухомого майна при проведенні державної реєстрації права власності на нього, не повторюється на всій території України і залишається незмінним протягом усього часу існування такого об'єкта (ст. 15 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Інформація про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, що міститься у вказаному Державному реєстрі, є відкритою, загальнодоступною та платною (крім випадків, передбачених зазначеним вище Законом). Для фізичних та юридичних осіб інформація за об'єктом нерухомого майна та суб'єктом речово­го права надається в електронній формі через офіційний веб-сайт МЮ, за умови ідентифікації такої особи (фізичної або юридичної) з використанням електронного цифрового підпису чи іншого альтернативного засобу ідентифікації особи, або в паперовій формі (див. ст. 32 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затв. постановою КМ від 25 грудня 2015 р. №1127).

Якщо об'єктом нерухомості є земельна ділянка, то у декларації вказується її кадастровий номер (примітка до розділу 3 Форми декларації). Кадастровий номер земельної ділянки - це індивідуальний цифровий код (номер) земельної ділянки, що не повторюється на всій території України, присвоюється земельній ділянці під час проведення її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу її існування. Наразі порядок присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам регулюється ЗК, а також Законом «Про Державний земельний кадастр». Ведення Державного земельного кадастру здійснює Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) та її територіальні органи. До складу Держгеокадастру та його територіальних органів входять державні кадас­трові реєстратори, які здійснюють внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей в межах повноважень, визначених Законом «Про Державний земельний кадастр» та Порядком ведення Державного земель­ного кадастру, затв. постановою КМ від 17 жовтня 2012 р. №1051.

Перевірити своє право власності на земельну ділянку суб'єкт декларування також може за допомогою Публічної кадастрової карти, яка знаходиться на офі­ційному сайті Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (http://land.gov.ua/).

У випадку відсутності у об'єктів нерухомого майна присвоєного йому реєстра­ційного номеру (кадастрового номеру) або неможливості суб'єкта декларування отримати таку інформацію, у декларації вказується на те, що зазначена інформація невідома.

Дата набуття права власності (користування) на нерухоме майно вка­зується відповідно до документів, на підставі яких набуто право на відповідне майно. Якщо об'єкт нерухомості відчужений після кінця звітного періоду (після 31 грудня звітного року), до чи після подання декларації, то інформацію про це слід відобразити у наступній декларації, яка охопить відповідний період. Якщо ж точна дата набуття права на такі об'єкти не відома (і не може бути відома згідно зі специфікою правочину), дозволяється вказати 1-ше число відповідного місяця відповідного року (п. 22 Роз'яснень НАЗК №3).

Вартість нерухомого майна для об'єктів нерухомості зазначається у грошовій одиниці України на дату набуття об'єкта у власність (володіння або користування), а також відповідно до останньої проведеної оцінки. Якщо ж вартість на дату набуття об'єкта у власність (володіння або користування) не відома суб'єкту декларування і вона не може бути визначена на підставі правовстановлюючих документів, то у декларації вказується, що така інформація декларанту не відома. Те саме стосується вартості майна за останньою грошовою оцінкою (п. 8 Правил заповнення форми декларації).

Якщо об'єкт нерухомості перебуває у спільній сумісній (тобто без поділу на частки) власності суб'єкта декларування та/або членів його сім'ї, то зазначається вартість всього об'єкта декларування. Якщо об'єкт перебуває у спільній частковій власності суб'єкта декларування та/або членів його сім'ї, то зазначається сумарна вартість відповідних часток у власності на об'єкт, які належать суб'єкту деклару­вання та/або члену його сім'ї, якщо останній надав таку інформацію або якщо вона відома суб'єкту декларування.

Наприклад, якщо частка 1/4 об'єкта нерухомості належить суб'єкту декларуван­ня, 1/2 об'єкта належить члену сім'ї суб'єкта декларування, а решта (1/4) належить третій особі (яка не є суб'єктом декларування або членом його сім'ї), то в декларації зазначається вартість частки 3/4 в об'єкті декларування, що належить суб'єкту де­кларування та члену його сім'ї (п. 10 Роз'яснень НАЗК №3).

3. У розділі 4 декларації вказується інформація про об'єкти незавершеного будівництва, об'єкти, не прийняті в експлуатацію або право власності на які не зареєстроване в установленому законом порядку. Розділовий сполучник «або» означає, що в цьому розділі не зазначаються об'єкти, які одночасно мають всі три такі характеристики: а) будівництво об'єкта завершено; б) він прийнятий в екс­плуатацію і в) право власності на нього зареєстровано в установленому законом порядку. Якщо ж всі вони присутні, то зазначений об'єкт потрібно декларувати у розділі 3 декларації, як об'єкт нерухомого майна.

Об’єкт незавершеного будівництва - це об'єкт нерухомості, що збудований або будується відповідно до вимог та порядку, передбачених законом, і не при­йнятий в експлуатацію.

Виходячи з правової природи об'єкта незавершеного будівництва, його озна­ками є:

- міцний (ґрунтовний) характер об'єкта будівництва, що зводиться, який дає можливість зробити висновок, що такий об'єкт створюється на тривалий період експлуатації, утворюючи при цьому єдине ціле із земельною ділянкою, та відмежо­вуючи вказаний об'єкт від малих архітектурних форм, тимчасових споруд тощо;

- будівництво здійснюється на підставі дозвільних документів, виданих відпо­відно до законодавства у сфері регулювання містобудівної діяльності;

- відсутність стовідсоткової готовності об'єкта незавершеного будівництва, що унеможливлює використання його за призначенням та введення відповідно до законодавства в експлуатацію (Методичні рекомендації щодо державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, схвалені колегією Державної реєстраційної служби України 11.12.2012 р. Протокол №3).

Моментом виникнення об'єкта незавершеного будівництва слід вважати момент набуття ним властивостей нерухомої речі (наприклад, під час будівництва будинку таким моментом є закладення фундаменту). Окремі будівельні матеріали, завезені на земельну ділянку, навіть якщо у суб'єкта декларування оформлені всі дозвільні документи на будівництво, не можуть визнаватися об'єктом незавершеного будів­ництва, тобто не підлягають декларуванню як такі.

Державна реєстрація права власності на об'єкт незавершеного будівництва є необов'язковою. Право власності на об'єкт незавершеного будівництва підлягає державній реєстрації у разі потреби укладення правочину щодо такого об'єкта (ч. 3 ст. 331 ЦК). Відповідно до ст.1 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав на об'єкт незаверше­ного будівництва та їх обтяжень у випадках, установлених законом, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з урахуванням особливостей правового статусу такого об'єкта.

Що ж стосується прийняття в експлуатацію будівель та споруд, то процедура прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів визначена Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затв. КМ в редакції постанови від 8 вересня 2015 р. №750).

Наприклад, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідка­ми (СС1), та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архі­тектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декла­рації про готовність об'єкта до експлуатації (п. 3 зазначеного Порядку).

Як зазначено в п. 2-1 ч. 1 ст. 46 Закону, інформація про об'єкти незавершеного будівництва відображається у декларації, якщо об'єкти: а) належать суб'єкту декла­рування або членам його сім'ї на праві власності відповідно до ЦК¹; б) розташовані на земельних ділянках, що належать суб'єкту декларування або членам його сім'ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або передані їм в оренду чи на іншому праві користування, незалежно від правових підстав набуття такого права; в) повністю або частково побудовані з матеріалів чи за кошти суб'єкта декла­рування або членів його сім'ї. Для декларування об'єкту незавершеного будівництва достатньо наявності однієї із зазначених вище підстав.

Наприклад, якщо суб'єкт декларування за власні кошти будує житловий будинок на земельній ділянці свого батька, він зобов'язаний внести в декларацію відповідну інформацію із зазначенням батька, як власника такої земельної ділянки. Аналогічна вимога стосується також випадків, коли на земельній ділянці суб'єкта декларування та/або членів його сім'ї здійснюється будівництво нерухомості за рахунок коштів інших осіб (за винятком випадків передачі земельної ділянки в оренду не членам сім'ї декларанта та не його близьким особам).

Якщо одним із співвласників об'єкту незавершеного будівництва є юридична особа, то, окрім її найменування та частки у власності, у декларації також зазна­чається код Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - під­приємців. Безкоштовний пошук відомостей у зазначеному Реєстрі здійснюється відповідно до ст. 11 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» на офіційному сайті МЮ (https:// usr.miniust.gov.ua/ua/freesearch).

4. Інформація про цінне рухоме майно (крім транспортних засобів) зазнача­ється у розділі 5 декларації. Декларування транспортних засобів передбачається ^[395] розділом 6 декларації. У цьому розділі не зазначається також інформація про цінні папери, корпоративні права, готівкові кошти, кошти на рахунках в банку чи інших фінансових установах, дорогоцінні (банківські) метали, подарунки у вигляді грошо­вих коштів, оскільки їх декларування передбачено іншими розділами декларації.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 181 ЦК рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Для визнання рухомої речі (майна) цінною для цілей декларації, вартість такої речі (майна) повинна перевищувати 100 прожит­кових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року.

Статтею 7 Закону «Про Державний бюджет України на 2018 рік» встановле­но, що на 1 січня 2018 р. прожитковий мінімум для працездатних осіб становить 1762 грн. Отже, у декларації за 2018 р. має зазначатися рухоме майно (крім тран­спортних засобів), вартість якого перевищує 176200 грн. При цьому йдеться про вартість кожної рухомої речі, окрім тих, які входили до набору та придбавалися разом (наприклад, столовий сервіз, спальний гарнітур та ін.). Натомість колекцію картин (або інших предметів) не можна розглядати як набір. У такому випадку кожна із речей (якщо вона перевищує зазначену вище вартість) підлягає окремому декларуванню (п. 32 Роз’яснень НАЗК №3).

Якщо цінне рухоме майно одночасно є подарунком, то інформація про нього зазначається двічі (у розділі «Цінне рухоме майно (крім транспортних засобів)» та розділі «Доходи, у тому числі подарунки») (п. 33 Роз’яснень НАЗК №3).

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, у т.ч. коштовності, на­віть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Тобто, вироби із золота, платини, дорогоцінних каменів та інші коштовності, які наявні у суб’єкта декларування і були придбані у шлюбі, не є спільною сумісною власністю подружжя (за винятком випадків, коли вони придбавалися спільно подружжям для накопичення капіталу). Те саме стосується інших речей індивідуального ко­ристування, зокрема, одягу із коштовного хутра або одягу чи взуття, створеного відомими дизайнерами.

У декларації зазначається інформація лише про цінне рухоме майно, яке знахо­дилося на праві володіння, користування чи власності суб’єкта декларування та/ або членів його сім’ї на останній день звітного періоду (для щорічної декларації - це 31 грудня відповідного року). Якщо ж таке майно було отримане у звітному році, але станом на 31 грудня вже не перебувало у власності зазначених осіб, то така інформація у розділі «Цінне рухоме майно (крім транспортних засобів)» не вказується. Однак, враховуючи те, що відповідне цінне майно було придбане (подароване, отримано у спадок або на підставі договору міни тощо) у звітному році, суб’єкт декларування повинен вказати відповідну інформацію в розділі «Доходи, у тому числі подарунки» (якщо йдеться про подарунок), а також в розділі «Видатки та правочини», якщо розмір видатку на отримання майна (або предмет іншого правочину, наприклад, дарування) перевищував 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року (п. 34 Роз’яснень НАЗК №3).

Вартість цінної рухомої речі, що перебуває у власності суб’єкта декларування або членів його сім’ї, зазначається у грошовій одиниці України на дату набуття об’єкта у власність, володіння або користування (як зазначено в документі, на підставі якого було набуто право власності, якщо такий документ наявний).

Зазначення даних про вартість цінного рухомого майна та дату його набуття не є обов’язковим, якщо права на таке майно були набуті до подання суб'єктом декларування першої декларації відповідно до вимог Закону. У такому разі необ­хідно додатково зазначити, чи було відповідне майно набуте до початку періоду здійснення суб’єктом декларування діяльності з виконання функцій держави або місцевого самоврядування або під час такого періоду (п. 31 Роз’яснень НАЗК №3).

5. Певні особливості (у порівнянні із іншим цінним рухомим майном) при­таманні декларуванню транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, до яких відносяться не тільки автотранспортні засоби, передбачені у ст. 1 Закону «Про автомобільний транспорт» (колісні транспортні засоби, які використовується для перевезення пасажирів, вантажів або виконання спеціальних робочих функцій - автобус, вантажний та легковий автомобіль, причіп, напівпричіп), а й самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли усіх типів, марок і моделей, мотоколяски, прирівняні до них транспортні засоби та мопеди, сільськогосподарська техніка, водні та повітряні судна. Йдеться, зокрема, про таке:

1) на відміну від іншого цінного рухомого майна, інформація про транспортні засоби та інші самохідні машини і механізми зазначається незалежно від їх вартості;

2) виходячи зі змісту підп. «б» п. 2-1 ч. 1 ст. 46 Закону, а також затвердженої НАЗК форми декларації, основною ознакою транспортних засобів, які підлягають декларуванню, є обов’язковість їх державної реєстрації. Відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону «Про дорожній рух» державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування транспортні засоби усіх типів: автомобілі, автобуси, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, самохідні машини, причепи та напівпричепи до них, мотоколяски, інші прирівняні до них транспортні засоби та мопеди, що використовуються на автомобільних дорогах державного значення. Порядок державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку зазначених транспортних засобів визначено постановою КМ в редакції від 23.12.2009 р. №1371).

Що ж стосується сільськогосподарської техніки (у т.ч. тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських машин та інших механізмів), то порядок їх реєстрації врегульовано постановою КМ від 8 липня 2009 р. №694.

Порядок обліку та реєстрації водних транспортних засобів здійснюється відповідно до Кодексу торговельного мореплавства. Статтею 26 цього Кодексу передбачено реєстрацію українських суден у Державному судновому реєстрі Укра­їни або Судновій книзі України. Порядок ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України затв. постановою КМ від 26 вересня 1997 р. № 1069. При цьому державній реєстрації підлягають майже усі судна незалежно від класу, потужності двигуна (у т.ч. вітрильні яхти). Винятки з цього правила вста­новлені у п. 2 зазначеного вище Порядку, виходячи з якого державній реєстрації, а отже і декларуванню, не підлягають лише веслові судна, що використовуються без двигуна, довжиною до 2,5 метра.

Відповідно до ст. 39 Повітряного кодексу усі цивільні повітряні судна підлягають обов’язковій реєстрації. Внесення повітряного судна до Державного реєстру цивіль­них повітряних суден України визначає його національну належність до України.

Правила реєстрації цивільних повітряних суден визначено Авіаційними пра­вилами України (Частина 47), затв. наказом Міністерства інфраструктури України від 25.10.2012 р. №636.

При цьому планери, дельтаплани, надлегкі літальні апарати, інші повітряні судна спортивного призначення, повітряні судна аматорської конструкції, аеростатичні апарати не підлягають реєстрації у Державному реєстрі цивільних повітряних суден України. їх реєстрацію, а також видачу посвідчень про реєстрацію здійснює уповноважений орган з питань цивільної авіації чи установи, визначені уповнова­женим органом з питань цивільної авіації. Тобто, зазначені літальні апарати також необхідно вказувати у розділі 6 декларації;

3) останнім часом поширеною є практика, коли автотранспортний засіб пере­дається у користування на підставі довіреності на розпорядження транспортним засобом, у т.ч. з правом продажу, дарування, міни та вчинення інших правочинів щодо такого майна. У такому випадку можливою є ситуація, за якої суб'єкт декла­рування після фактичного відчуження свого транспортного засобу може й надалі лишатися його офіційним власником протягом тривалого часу. У такому випадку в декларації необхідно зазначати інформацію про цей транспортний засіб як такий, що перебуває у власності суб'єкта декларування та/або членів його сім'ї.

Якщо, навпаки, транспортний засіб належить суб'єкту декларування на праві користування на підставі такої довіреності, а інформація про власника транспорт­ного засобу йому не відома, то при заповненні декларації вказується лише прізвище, ім'я та по батькові (за наявності) власника такого майна.

Задля уникнення внесення неправдивих відомостей до декларації (за яке перед­бачена відповідальність, у т.ч. кримінальна) суб'єкт декларування може перевірити відповідну інформацію у Єдиному державному реєстрі МВС (див. Порядок доступу посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, адво­катів, нотаріусів до Єдиного державного реєстру Міністерства внутрішніх справ стосовно зареєстрованих транспортних засобів та їх власників, затв. постановою КМ від 25 березня 2016 р. №260);

4) якщо транспортний засіб одночасно перебуває у власності суб'єкта декла­рування та у користуванні члена його сім'ї, то в декларації інформація про цей транспортний засіб зазначається один раз, як власність суб'єкта декларування. Натомість якщо власником транспортного засобу є член сім'ї, а суб'єкт деклару­вання користується ним (наприклад, на підставі довіреності), то інформація про такий засіб відображається у декларації двічі (як власність члена сім'ї та як об'єкт користування декларанта);

5) інформація про марку, модель, рік випуску, ідентифікаційний номер (за наявності) транспортного засобу міститься у відповідних правовстановлюючих документах (наприклад, для автотранспортного засобу таким документом є сві­доцтво про реєстрацію транспортного засобу);

6) у декларації зазначається вартість транспортного засобу на дату його на­буття у власність, володіння або користування. Витрати на митне оформлення чи реєстрацію транспортного засобу в його вартість не включаються. Водночас, якщо відповідний видаток на митне оформлення чи реєстрацію перевищує вста­новлений поріг декларування (50 мінімальних заробітних плат, встановлених на 1 січня звітного року) і був здійснений суб'єктом декларування у звітному періоді, то він повинен бути відображений у розділі декларації «Видатки та правочини» (п. 35-1 Роз’яснень НАЗК №3).

6. Відомості про цінні папери суб’єкт декларування вказує у розділі 7 декларації. Про поняття «Цінні папери» та їх групи див. коментар до ст. 1 Закону. Про цінні папери наводиться така інформація:

- особа, якої стосується об’єкт (декларант або член сім’ї);

- вид цінного паперу;

- кількість та номінальна вартість;

- дата набуття права;

- емітент (третя особа);

- вид емітента (громадянин України, іноземець, юридична особа України чи іншої держави);

- тип права на об’єкт;

- власник (декларант або член сім’ї, або спільна власність).

Види цінних паперів та порядок їх обігу визначено Законом «Про цінні папери та фондовий ринок». Зокрема, відповідно до статей 6-15-1 зазначеного Закону, до цінних паперів належать: акції; боргові цінні папери (облігації підприємств, державні облігації України, облігації місцевих позик, казначейські зобов’язання України, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, облігації міжнародних фінансових організацій, облігації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб); чеки; інвести­ційні сертифікати; іпотечні цінні папери (іпотечні облігації, іпотечні сертифікати, заставні); похідні цінні папери (деривативи); приватизаційні цінні папери (ваучери тощо); товаророзпорядчі цінні папери.

Цей перелік не є вичерпним. У декларації можна обрати варіант «Інший вид» цінних паперів та зазначити, який саме. При цьому у декларації зазначаються лише цінні папери, що належать декларанту або члену його сім’ї на праві власності.

Емітенти - це суб’єкти ринку фінансових послуг, які залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів. На ринку фінансових послуг емітенти виступають виключно в ролі продавця цінних паперів із зобов’я­занням виконувати всі вимоги, які випливають з умов їх випуску. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» емітентами цінних паперів є юридична особа, у т.ч. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, АРК або міська рада, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади чи міжнародна фінансова організація, які від свого імені розміщують емісійні цінні папери та беруть на себе зобов’язання за ними перед їхніми власниками.

Що ж до фізичної особи, то вона може випускати лише неемісійні цінні папери. Зокрема, неемісійні цінні папери характеризуються тим, що видаються емітентом конкретному набувачу. При випуску неемісійних цінних паперів не вимагається здійснювати реєстрацію емісії. Неемісійні цінні папери називають комерційни­ми цінними паперами, адже зазвичай вони є наслідком укладення комерційних правочинів. На відміну від емісійних цінних паперів, у яких існує один боржник і значна кількість кредиторів - осіб, які придбали емісійні цінні папери одного випуску, комерційні цінні папери передбачають одного боржника і, як правило, одного кредитора. До комерційних цінних паперів належать вексель, коносамент, закладна та ін.

З огляду на зазначене, фізична особа фактично не охоплюється наведеним у вказаному вище Законі переліком емітентів. Однак, незважаючи на це, затвердже­на НАЗК Форма декларації передбачає такого емітента, як фізична особа. Отже суб'єкт декларування повинен декларувати відомості щодо наявності у нього та/ або членів його сім'ї права власності на цінні папери, випущені фізичною особою.

Вартість цінних паперів відображається у декларації відповідно до їх но­мінальної вартості (за одиницю) (п. 13 Роз'яснень НАЗК №3). Так, цінні папери мають номінальну і ринкову вартість або ціну. Номінальною (особовою) називають вартість, зазначену на цінному папері. Але купівля-продаж цінних паперів прово­диться не за номіналом, а за цінами, що складаються на ринку цінних паперів. Ціна, за якою папери продаються і купуються на ринку, називається ринковою ціною або курсом цінних паперів¹.

7. У розділі 8 «Корпоративні права» декларації вказується інформація про інші корпоративні права, що належать суб'єкту декларування або членам його сім'ї, окрім тих, що вже були зазначені в розділі «Цінні папери».

Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутно­му капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації остан­ньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом (ст. 167 ГК).

Перелік правомочностей, які визначають зміст корпоративних прав у вказаному визначенні, є невичерпним. Так, ст. 10 Закону «Про господарські товариства» встановлює перелік корпоративних прав, які мають учасники господарських товариств, а саме право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;

в) вийти в установленому порядку з товариства тощо.

Детальніше про поняття «корпоративні права» та їх види див. коментар до ст. 36 Закону.

Однак у даному випадку слід враховувати, що Законом встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Такі обмеження полягають в тому, що особа, котра зазвичай мала б право набувати або здійснювати корпоративні права, не може скористатися такою можливістю у зв'язку з існуванням обставини, прямо передбаченої законом або встановленої вироком суду.

Зокрема, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону, особам, зазначеним у п. 1 ч. 1 ст. 3 цього Закону, забороняється входити до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів, наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особи здійснюють функції з управлін- ^[396] ня акціями (частками, паями), що належать державі чи територіальній громаді, та представляють інтереси держави чи територіальної громади в раді (спостережній раді), ревізійній комісії господарської організації), якщо інше не передбачено Кон­ституцією або законами України.

Такі особи, а також особи, зазначені у підп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, зо­бов’язані протягом 30 днів після призначення (обрання) на посаду передати в управління іншій особі належні їм підприємства та корпоративні права у порядку, встановленому законом (ч. 1 ст. 36 Закону). Крім того, статтею 26 Закону передба­чено обмеження щодо діяльності осіб після того, як вони звільнилися з посад або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування. Такі обмеження стосуються осіб, які займали посади, що передбачають виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за­значених лише у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, і полягають у тому, що ним забороняється протягом року з дня припинення відповідної діяльності укладати трудові договори (контракти) або вчиняти правочини у сфері підприємницької діяльності з юридич­ними особами приватного права або фізичними особами - підприємцями.

Тобто особи, зазначені у п. 1, підп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, у розділі 8 повинні вказати не тільки про наявність у них окремих корпоративних прав, а й інформацію про відповідних юридичних чи фізичних осіб, кому такі корпоративні права були передані.

Частка у статутному (складеному) капіталі товариства, підприємства, органі­зації для цілей декларації має кількісний вираз у вигляді номінальної (грошової) вартості, а також часткового співвідношення (у вигляді проценту) відносно роз­міру статутного капіталу відповідного суб’єкта господарювання, та охоплюється поняттям «вартість корпоративних прав».

У грошовому вираженні така вартість зазначається станом на дату набуття прав, а якщо проводилася грошова оцінка таких прав і результати оцінки відомі суб’єкту декларування - відповідно до результатів такої оцінки (п. 41 Роз’яснень НАЗК №3).

8. Відомості про юридичних осіб, кінцевим бенефіціарним власником (контр­олером) яких є суб’єкт декларування або члени його сім’ї вказуються у розділі 9 декларації.

Термін «кінцевий бенефіціарний власник (контролер) » вживається у значен­ні, наведеному в Законі «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

Відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону кінцевий бенефіціарний власник (контролер) - це фізична особа, яка, незалежно від формального володіння, має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або господарську ді­яльність юридичної особи безпосередньо або через інших осіб, що здійснюється, зокрема, шляхом реалізації права володіння або користування всіма активами чи їх значною часткою, права вирішального впливу на формування складу, результати го­лосування, а також вчинення правочинів, які надають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов’язкові до виконання вказівки або виконува­ти функції органу управління, або яка має можливість здійснювати вплив шляхом прямого або опосередкованого (через іншу фізичну чи юридичну особу) володіння однією особою самостійно або спільно з пов’язаними фізичними та/або юридични­ми особами часткою в юридичній особі у розмірі 25 чи більше відсотків статутного капіталу або прав голосу в юридичній особі.

Кінцевим бенефіціарним власником (контролером) не може бути особа, яка має формальне право на 25 чи більше відсотків статутного капіталу або право голосу в юридичній особі, але є агентом, номінальним утримувачем (номінальним власни­ком) або є тільки посередником щодо такого права.

Виходячи із вказаного визначення, кінцевий бенефіціарний власник (контр­олер) - це справжній власник майна, який отримує доходи від свого майна, пе­реданого в довірче управління іншій особі, юридичній або фізичній (при здачі в оренду, найм) або від використання своєї власності третіми особами (наприклад, при передачі акціонером акцій в користування брокеру з метою отримання мак­симальної прибутку).

При цьому кінцевим бенефіціарним власником (контролером) може бути фізична особа, яка не володіє часткою у розмірі 25 чи більше відсотків статутного капіталу компанії, але яка має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або господарську діяльність компанії у спосіб, визначений п. 20 ч. 1 ст. 1 зазначеного вище Закону.

Інформація про кінцевих бенефіціарних власників (контролерів) повинна відображатися у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (п. 9 ч. 2 ст. 9 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»). Однак не всі юридичні особи мають кінцевих бенефіціарних власників (контролерів). Так, відповідно до приписів ст. 64-1 ГК державні та комунальні підприємства не зобов’язані встанов­лювати свого кінцевого бенефіціарного власника (контролера), регулярно онов­лювати і зберігати інформацію про нього та надавати її державному реєстратору у випадках та в обсязі, передбачених законом. Отже, інформація про нього у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців буде відсутня.

З огляду на це, НАЗК у своєму Роз’ясненні №3 зазначило, що оскільки Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» має інший предмет регулювання і стосується виключно порядку державної реєстрації юридичних осіб, то вказані винятки не поширюються на зазначення інформації про кінцевого бенефіціарного власника (контролера) юри­дичної особи в декларації відповідно до Закону. Тобто, якщо суб’єкт декларування є кінцевим бенефіціарним власником (контролером) юридичної особи будь-якої організаційно-правової форми (у т.ч. державного та комунального підприємства), він зобов’язаний вказати таку інформацію в декларації.

Крім того, інформація про означених юридичних осіб вказується у даному розділі декларації, незалежно від того, чи вказувалась вона раніше (наприклад, у розділі «Цінні папери»).

9. Інформацію про нематеріальні активи, що належать суб’єкту декларування або членам його сім’ї, у т.ч. об’єкти інтелектуальної власності, що можуть бути оцінені в грошовому еквіваленті, суб’єкт декларування вказує в розділі 10 «Нематеріальні активи» декларації.

Про поняття «нематеріальніактиви» див. коментар до ст. 1 Закону.

Для цілей декларування під нематеріальними активами слід розуміти:

1) об’єкти інтелектуальної власності (патент на винахід, корисну модель, ноу-хау, промисловий зразок, права на топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, торгову марку чи комерційне найменування, авторське право тощо), а також право на використання надр чи інших природних ресурсів, які не можуть перебувати у приватній власності (наприклад, лісів, річок) тощо;

2) ліцензії на право користування об’єктами інтелектуальної власності, що належать декларанту або члену його сім’ї.

Основною ознакою таких активів є те, що вони можуть бути оцінені в грошо­вому еквіваленті. При цьому грошові активи, цінні папери, корпоративні права не вважаються нематеріальними активами і зазначаються в інших розділах декларації (п. 44 Роз’яснень НАЗК №3).

У ЦК регулюванню відносин з приводу результатів творчої діяльності присвя­чена Книга четверта. Водночас ці відносини регулюються і низкою спеціальних законів, зокрема: законами «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних».

Що ж стосується володіння обмеженими природними ресурсами, то такі відносини регулюються Кодексом про надра, Водним кодексом України, Лісовим кодексом України та іншими законодавчими актами у сфері використання та за­хисту природних ресурсів.

Так, авторське право на будь-який твір виникає внаслідок факту його створення. Для виникнення авторського права реєстрація твору (реєстрація авторського права) не вимагається. Тобто, кожна особа, створивши своєю творчою працею твір, набу­ває прав на нього автоматично. Проте в Україні передбачена можливість реєстрації авторських прав, яка здійснюється Державною службою інтелектуальної власності України (див. відповідне положення, затв. постановою КМ від 19 листопада 2014 р. №658). Авторське право засвідчується свідоцтвом, яке не має терміну дії.

Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення походження товару та фірмового найменування здійснюється на підставі їхньої державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг (зазначення походження товару, фірмове найменування) видається свідоцтво, яке засвідчує його пріоритет.

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій зацікавленій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди (договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання у певних межах своїх прав на патенти, «ноу-хау», товарні знаки тощо). При цьому під ліцензією розуміється дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обу­мовлену винагороду¹.

10. У розділі 11 декларації «Доходи, у тому числі подарунки» зазначається інформація про отримані (нараховані) доходи (як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом).

Декларуванню у даному розділі підлягає уся сума доходу, з якої ще не було сплачено податків, зборів та інших обов’язкових платежів, у т.ч. доходи у вигляді:

- заробітної плати. Відповідно до Закону «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудо­вим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, ^[397] професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Заробітна плата поділяється на:

основну (винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадо­вих окладів для службовців);

ДоДаткову (винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гаран­тійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством;

премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій);

інші заохочувальні та компенсаційні виплати (виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, ви­плати в межах грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми) (статті 1, 2 Закону «Про оплату праці»).

Однак при цьому кошти для покриття витрат на відрядження (у т.ч. закор­донного) у цілях декларування доходом не вважаються. Так само не вважається отриманням доходу покриття третьою особою (наприклад, міжнародною органі­зацією, державними органами іноземної держави тощо) витрат на участь суб'єкта декларування (члена його сім'ї) у заході (семінар, конференція, переговори тощо), що проводиться в іншому місті чи за кордоном (скажімо, оплата витрат на подорож до місця проведення заходу, проживання та харчування), за умови, що така поїздка оформлена у вигляді відрядження суб'єкта декларування чи члена його сім'ї (п. 46 Роз'яснення НАЗК №3);

- грошового забезпечення. Поняття «грошове забезпечення» застосовується замість поняття «заробітна плата» щодо окремих категорій осіб, зокрема, вій­ськовослужбовців ЗС та інших військових формувань, передбачених законом, а також інших осіб, які обіймають відповідні посади державної служби особливого характеру (особи рядового та начальницького складу Національної поліції, сил цивільного захисту, Державної кримінально-виконавчої служби України та ін.). Детальніше про вказаних осіб див. коментар до ст. 46 вище.

До складу грошового забезпечення військовослужбовців входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); 4) одноразові додаткові види грошового забез­печення. При цьому грошове забезпечення визначається залежно від посади, вій­ськового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця (ст. 9 Закону «Про соці­альний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).

Відповідно до ст. 94 Закону «Про Національну поліцію», постанови КМ «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» від 11.11.2015 р. №988, Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затв. наказом МВС від 06.04.2016 р. №260, грошове забезпечення по­ліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу їх грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (під­вищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення виплачується поліцейським, які призначені на штатні по­сади в Національній поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із спе­цифічними умовами навчання.

- суддівської винагороди. Про цей вид доходу у ст. 46 Закону не йдеться, однак, відповідно до вимог цього Закону та Закону «Про судоустрій і статус суддів» (п. 7 ч. 7 ст. 56), судді зобов’язані подавати декларацію. Зокрема, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено зазначеним Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (ч. 2 ст. 135 Закону «Про судоустрій і статус суддів»);

- гонорарів та інших виплат згідно з цивільно-правовими правочинами. Під гонораром, як правило, розуміють авторський гонорар, який у грошовій формі виплачують автору літературного й будь-якого іншого мистецького твору. Однак для цілей декларування під гонораром слід також розуміти грошову винагороду адвокатів, журналістів та інших самозайнятих осіб, які надають відповідні послуги (дизайнери, перукарі, модельєри тощо). Поняттям «цивільно-правові правочи- ни» охоплюються будь-які законні дво- чи багатосторонні договори, в результаті укладання яких суб’єкт декларування та/або члени його сім’ї отримали дохід у грошовій формі. Якщо на підставі таких договорів було придбане відповідне майно, то інформацію про нього потрібно вказувати в інших розділах декларації (наприклад, «Цінне рухоме майно - транспортні засоби»);

- дивідендів (частина прибутку, яка виплачується емітентом корпоративних прав на користь власників корпоративних прав). Детальніше див. ст. 116 ЦК, статті 88, 167 ГК, статті 10, 15 Закону «Про господарські товариства», ст. 30 Закону «Про акціонерні товариства»;

- роялті (будь-який платіж, отриманий як винагорода за використання або за надання права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, а саме на будь-які літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп’ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо- чи телевізійного мовлення, передачі (програми) орга­нізацій мовлення, інших аудіовізуальних творів, будь-які права, які охороняються патентом, будь-які зареєстровані торговельні марки (знаки на товари і послуги), права інтелектуальної власності на дизайн, секретне креслення, модель, формулу, процес, права інтелектуальної власності на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау). Детальніше див. підп. 14.1.225 п. 14.1 ст. 14 ПК;

- страхових виплат - грошових сум, які виплачують застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку (страхової виплати втраченого заробітку чи відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності; страхові виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім’ї та особам, які перебували на утриманні померлого); страхові виплати пенсії по інвалідності потерпілому; страхові виплати пенсії у зв’язку із втратою годувальника; страхові виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності; страхові витрати на медичну та соціальну допомогу та ін.). Детальніше див. закони «Про страхування», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» та ін.;

- благодійної допомоги. Виходячи зі змісту п. 7 ч. 1 ст. 46 Закону, у розділі 11 декларації благодійну допомогу слід декларувати у вигляді як грошової Допомоги, так і будь-якої іншої допомоги, отриманої суб'єктом декларування та/або членами його сім'ї від одного чи кількох благодійників для досягнення цілей та у порядку, визначених Законом «Про благодійну діяльність та благодійні організації». Те саме стосується і виграшів (призів) у лотерею чи в іншому розіграші. При цьому у розділі 11 вказується їхня вартість у грошовій формі, а в інших розділах вказується на право власності щодо відповідного нерухомого майна, цінного рухомого майна, транспортних засобів тощо;

- пенсії (це регулярна грошова виплата як матеріальна допомога за віком, з інвалідності, за вислугу років, у разі втрати годувальника). Детальніше див. Закон «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Законодавство про пенсійне забезпечення складається із законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсій­ного страхування, та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення. Умови та порядок призначення таких пенсій визначені законами «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» тощо;

- доходів від відчуження цінних паперів та корпоративних прав (про поняття «цінні папери» та «корпоративні права» див. коментар до ст. 46 Закону вище). Під відчуженням у цьому випадку слід розуміти вчинення будь-яких правочинів щодо вказаних об'єктів, у результаті яких суб'єкт декларування та/або члени його сім'ї отримали дохід у грошовій формі;

- подарунків (про поняття «подарунок» див. коментар до статей 1 і 23 Закону).

На відміну від зазначених вище доходів, які декларуються незалежно від їхньої вартості, відомості щодо подарунка зазначаються лише у разі, якщо його вартість перевищує 5 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року, а для подарунків у вигляді грошових коштів - якщо розмір таких подарунків, отриманих від однієї особи (групи осіб) протягом року, перевищує 5 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року (станом на 1 січня 2018 р. - більше 8810 грн.).

Якщо подарунок отримано у вигляді цінного рухомого майна, транспортного засобу, нерухомого майно, цінних паперів, грошових активів чи інших об'єктів, то суб'єкт декларування додатково повинен вказати інформацію про нього в інших відповідних розділах декларації. Проте якщо станом на 31 грудня звітного року отриманого подарунка вже не було у власності декларанта та/або членів його сім'ї (наприклад, продано акції), то у розділі 11 відображається факт отримання подарунка, а у розділі 14 - факт вчинення відповідно правочину. При цьому в інших розділах декларації (де б мало передбачатися право власності на відповідні матеріальні чи нематеріальні блага, отримані як подарунок), така інформація не зазначається (п. 45 Роз'яснень НАЗК №3);

- інших доходів. Йдеться про кредит, позику, поворотну безвідсоткову фінан­сову допомогу (позичку) тощо, які отримав суб'єкт декларування та/або члени його сім'ї у звітному році. Якщо такий кредит, позичка тощо не сплачені повною мірою станом на останній день звітного періоду, то вони повинні бути додатково відображені у розділі «Фінансові зобов'язання», незалежно від того, чи були вони отримані у звітному періоді (п. 47 Роз'яснень НАЗК №3).

Крім того, у розділі 11 декларуються окремі види соціальної допомоги (напри­клад, грошова допомога при народженні дитини, допомога одиноким матерям).

11. Інформація про наявні у суб'єкта декларування та членів його сім'ї грошові активи, сукупна вартість яких на останній день звітного періоду перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року (станом на 1 січня 2018 р. - 88100 грн.), зазначається у розділі 12 декларації.

Під сукупною вартістю грошових активів, передбачених у цьому розділі декларації, слід розуміти загальну вартість усіх наявних у суб'єкта декларування грошових активів на останній день звітного періоду (наприклад, якщо у суб'єкта декларування готівкових коштів на суму 40000 грн. та 50000 грн. розміщено на банківських рахунках, то загальна сума цих коштів складає 90000 грн., а отже, вони підлягають декларуванню). Сукупний розмір грошових активів суб'єкта деклару­вання та члена (членів) його сім'ї в цілях визначення того, чи перевищують вони зазначений поріг декларування, вираховується окремо щодо суб'єкта декларування та кожного з членів його сім'ї (п. 48 Роз'яснень НАЗК №3).

До грошових активів Закон відносить, зокрема:

- готівкові кошти, як у національній, так і в іноземній валюті (які можуть збе­рігатися як у індивідуальних сейфах (банківських ячейках) у відповідних фінансових установах, так і вдома або у членів сім'ї чи інших близьких осіб). Якщо готівкові кошти зберігаються у банківській ячейці, то зазначення інформації про фінансову установу є не обов'язковим і здійснюється на розсуд суб'єкта декларування;

- кошти, розміщені на банківських рахунках. Під час декларування таких коштів вказівка про банківську установу, на рахунках якої такі кошти розміщені, є обов'язковою;

- внески до кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ.

Небанківська фінансова установа - юридична особа, яка, відповідно до законодавства, не є банком, надає одну або кілька фінансових послуг та внесена до Державного реєстру фінансових установ у порядку, установленому законодавством. Фактично, це фінансова установа, що має право за рахунок залучених коштів нада­вати фінансові кредити на власний ризик (детальніше див. Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та Положення про порядок видачі небанківським фінансовим установам ліцензії на переказ коштів у національній валюті без відкриття рахунків, затв. постановою Правління НБ від 17.08.2017 р. №80). До небанківських фінансових установ відносяться кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії, інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Розмір внеску у таких небанківських фінансових установах у декларації зазна­чається станом на останній день звітного року (у т.ч. нараховані по ним проценти);

- кошти, позичені третім особам. Під «третіми особами» тут слід розуміти будь-яких інших фізичних осіб (крім членів сім'ї декларанта), а також юридичних осіб. При цьому договір позики, укладений із фізичною особою, може мати усну чи письмову форму. Що ж стосується такого договору із юридичною особою, то він має укладатися виключно у письмовій формі (ст. 1047 ЦК). Повернення суб'єкту декларування або членам його сім'ї у звітному році позичених коштів на підставі договору безпроцентної позики не може вважатися отриманим доходом. Якщо ж на підставі договору позики грошових коштів нараховувалися певні проценти, то інформацію про них необхідно зазначити у розділі 11 «Доходи, у тому числі подарунки»;

- активи у дорогоцінних (банківських) металах, які зберігаються в банків­ській установі або в іншому місці. Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» дорогоцінними мета­лами є золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому вигляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, промислові продукти, хімічні сполуки, вироби, відходи, брухт тощо).

Натомість, до дорогоцінних банківських металів відносять золото, срібло, платину, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відпо­відно до світових стандартів у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів (п. 13 ст. 1 зазначеного Закону). Зокрема, це золото (999,9 проби), срібло (999 проби), платина та метали плати­нової групи (999,5 проби).

Очевидно, що декларуванню підлягають будь-які дорогоцінні метали (у т.ч. банківські), окрім сировини, сплавів, напівфабрикатів, промислових продуктів, хімічних сполук, виробів, відходів, брухту тощо. При цьому банківські дорогоцінні метали (у т.ч. монети) можуть знаходиться як на металевих банківських рахунках (ст. 1 Закону «Про Національний банк України») та в індивідуальних сейфах (банківських ячейках), так і зберігатися безпосередньо у суб'єкта декларування, членів його сім'ї, або перебувати у будь-якому іншому сховищі. Натомість доро­гоцінні метали, які не є банківськими, не можуть бути розміщені на відповідних банківських рахунках (див. Положення про здійснення операцій з банківськими металами, затв. постановою Правління НБ в редакції від 30.12.2011 р. №497).

12. На відміну від розділу 12 декларації, де вказуються усі наявні у суб'єкта де­кларування та членів його сім'ї грошові активи, у розділі 13 декларації зазначається інформація про їх фінансові зобов'язання, у т.ч. отримані: а) кредити; б) позики; в) зобов'язання за договорами лізингу; г) розмір сплачених коштів в рахунок осно­вної суми позики (кредиту) та процентів за позикою (кредиту); д) зобов'язання за договорами страхування та недержавного пенсійного забезпечення; е) позичені іншим особам кошти (у т.ч. поворотна безвідсоткова фінансова допомога, отримана і не повернена у звітному періоді суб'єктом декларування або членом його сім'ї); є) інші фінансові зобов'язання.

У цьому розділі декларації відображаються будь-які фінансові зобов'язання суб'єкта декларування та членів його сім'ї, які є дійсними станом на останній день звітного періоду, у т.ч. між собою.

Так, якщо член сім'ї позичив суб'єкту декларування грошові кошти на суму, що перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року, то суб'єкт декларування повинен зазначити таку суму у розділі 13 - як власне фінансове зобов'язання, а у розділі 12 - як грошовий актив члена сім'ї.

До того ж, якщо фінансове зобов'язання перевищує зазначений вище розмір, то у декларації необхідно вказати також дані про: 1) вид зобов'язання; 2) його розмір; 3) валюту зобов'язання; 4) інформацію про особу, стосовно якої виникли такі зобов'язання відповідно до пункту 1 частини першої статті 46 Закону, або най­менування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; дату виникнення зобов’язання. Якщо розмір зобов’язання не перевищує 50 міні­мальних заробітних плат, встановлених на 1 січня звітного року, зазначається лише загальний розмір такого фінансового зобов’язання (п. 51 Роз’яснень НАЗК №3).

Спеціальні вимоги передбачені п. 9 ч. 1 ст. 46 Закону також для декларування фінансових зобов’язань, предметом правочину щодо забезпечення виконання яких є нерухоме або рухоме майно (у такому випадку зазначається вид майна, його місцезнаходження, вартість та інформація про власника майна, відповідно до п. 1 ч. 1 цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), а також, якщо засобом забезпечення отриманого зобов’язання є порука (вказується інформація про поручителя, зазначена у п. 1 ч. 1 цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із вказівкою коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців).

Окремої уваги заслуговує декларування кредитних зобов’язань та зобов’язань, які виникли у суб’єкта декларування та/або членів його сім’ї на підставі договору позики. Зокрема, якщо протягом звітного періоду зазначені особи отримали кошти за кредитом (позикою), то інформацію про такі коти необхідно зазначати у розділі «Доходи, у тому числі подарунки» як «інший дохід» та/або у розділі «Грошові активи» (у разі перевищення встановленого в ньому порогу декларування). У розділі 13 декларації зазначаються лише ті фінансові зобов’язання, які є дійсними станом на останній день звітного періоду, навіть якщо таке зобов’язання виникло до початку звітного періоду.

Наприклад, якщо суб’єкт декларування отримав кредит у 2015 р. і станом на 31 грудня 2017 р. основна сума кредиту та проценти за ним не сплачені повністю, то зазначені кредитні зобов’язання вказуються у щорічній декларації за 2017 рік.

Фінансові зобов’язання, які виникли у звітному періоді та були в цьому ж звітному періоді виконані (скажімо, повністю сплачений кредит чи позика), не відображаються в розділі декларації «Фінансові зобов’язання», але відображаються в розділі «Доходи, у тому числі подарунки» як «інший дохід».

Детальніше щодо окремих питань декларування фінансових зобов’язань див. пункти 51-54 Роз’яснення НАЗК №3.

13. У розділі 14 декларації «Видатки та правочини суб’єкта декларування» зазначаються усі видатки та всі правочини, у звітному періоді, якщо:

1) на підставі них у суб’єкта декларування виникає або припиняється право власності, володіння чи користування, у т.ч. спільної власності, на нерухоме або рухоме майно, нематеріальні та інші активи, а також виникають фінансові зобов’я­зання, які зазначені у пунктах 2 - 9 ч. 1 ст. 46;

2) розмір відповідного видатку перевищує 50 прожиткових мінімумів, вста­новлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року. Видатки та правочини членів сім’ї суб’єкта декларування у декларації не зазначаються.

Під «видатками» тут розуміється частина доходів декларанта, яка на підставі вчинення відповідних правочинів була витрачена на придбання у власність, володін­ня чи користування (у т.ч. спільної власності) об’єктів, зазначених у п. 10 ч. 1 ст. 46.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення ци­вільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). До правочинів відносяться усі види договорів (купівлі-продажу, оренди (найму), позики, позички тощо) та інші пра- вочини (заповіт, доручення, прийняття спадщини тощо).

Зроблені у звітному періоді видатки не сумуються, у декларації зазначається інформація про кожний окремий видаток, якщо він перевищує зазначену вище межу. Крім того, для зазначення відомостей у цьому розділі декларації не має значення, чи перебуває відповідний предмет правочину у власності чи на іншому праві у суб'єкта декларування станом на останній день звітного періоду. Тобто, якщо суб'єкт декларування у червні 2017 р. придбав транспортний засіб, а у грудні цього ж року його продав, то у декларації за 2017 р. вказуються обидва правочини щодо такого транспортного засобу (якщо правочин вже зазначений у розділі «Ви­датки», його не слід дублювати у розділі «Інші правочини»). При цьому, якщо вартість проданого транспортного засобу перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року, то інформацію про такі грошові кошти потрібно вказати також у розділі 11 декларації, як про отри­маний дохід суб'єкта декларування (детальніше див. п. 55 Роз'яснень НАЗК №3).

З огляду на передбачені у п. 10 ч. 1 ст. 46 Закону положення, у розділі 14 фак­тично йдеться про видатки та інші правочини. Адже не будь-який правочин тягне за собою видатки, які підлягають декларуванню.

Тобто, якщо суб'єкт декларування на підставі договору купівлі-продажу придбав у власність транспортний засіб за 200000 грн., то зазначена сума декларується, як «видатки» (оскільки вона перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року) без вказівки на «інші правочини». Одночасно відповідна інформація вноситься також до розділу «Цінне рухоме майно - транспортні засоби».

Натомість, якщо суб'єкт декларуванню на підставі аналогічного правочину придбав собі годинник вартістю 10000 грн., то зазначається інформація лише про «інші правочини».

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 46 Закону відомості про видатки та правочини суб'єкта декларування не зазначаються у деклараціях осіб, які претендують на зайняття посади, зазначеної у п. 1, підп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону, а також у деклараціях, що подаються відповідно до абзаців другого і третього ч. 3 ст. 45 цього Закону.

14. Якщо суб'єкт декларування протягом звітного періоду працював за сумісни­цтвом, то відповідна інформація зазначається у розділі 15 «Робота за сумісництвом суб'єкта декларування».

Відповідно до ч. 2 ст. 21 КЗП, працівник має право укладати разом з основним трудовим договором інші трудові договори з одним або декількома роботодавцями, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Відповідно до п. 1 Положення про умови роботи за сумісництвом праців­ників державних підприємств, установ і організацій, затв. наказом Міністерства праці України, МЮ, Мф від 28.06.1993 р. №43, сумісництвом вважається вико­нання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом. При цьому для цілей декларації робота за сумісництвом може бути і неоплачуваною.

У даному випадку слід враховувати також, що суб'єктам декларування, зазна­ченим у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону (крім депутатів ВР АРК, депутатів місцевих рад які здійснюють свої повноваження у відповідній раді не на постійній основі, а також присяжних), забороняється займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю, якщо інше не передбачено Конституцією або законами України) (ст. 25 Закону). Отже, зазначені вище особи у декларації зазначають відповідні посади (роботу) у сфері викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики зі спорту. Усі інші суб'єкти декларування (у т.ч. депутати ВР АРК, депутати міс­цевих рад, які здійснюють свої повноваження у відповідній раді не на постійній основі, а також присяжні) за сумісництвом можуть обіймати будь-які посади та займатися будь-якою іншою діяльністю, якщо інше не передбачено відповідними законодавчими актами.

При цьому, сумісництвом не є: літературна робота, враховуючи роботу з реда­гування, перекладацьку та з рецензування окремих творів, яка оплачується з фонду авторського гонорару; технічна, медична, бухгалтерська та інша експертиза з разовою оплатою праці; педагогічна робота з погодинною оплатою праці обсягом не більше як 240 год. на рік; виконання обов'язків медичних консультантів установ охорони здоров'я обсягом не більше як 12 годин на місяць з разовою оплатою праці тощо (див. Додаток до зазначеного вище Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій).

Виконання окремих робіт (надання послуг) на підставі цивільно-правового договору (зокрема, підряду) також не вважається роботою за сумісництвом.

Інформація про роботу за сумісництвом декларується незалежно від того, чи обіймає суб'єкт декларування відповідну посаду (виконує роботу) на останній день звітного періоду (п. 59 Роз'яснень НАЗК №3). Якщо декларант працював за сумісництвом лише декілька днів у січні 2017 р. та звільнився з такої роботи, інформація про цю роботу підлягає декларуванню у декларації за 2017 рік.

Робота за сумісництвом членів сім'ї суб'єкта декларування в декларації не зазначається.

15. В останньому розділі 16 декларації «Членство суб'єкта декларування в організаціях та їх органах» вказуються відомості про входження суб'єкта декла­рування до керівних, ревізійних чи наглядових органів громадських об'єднань, благодійних організацій, саморегулівних чи самоврядних професійних об'єднань, а також членство в таких об'єднаннях (організаціях) із зазначенням назви відповідних об'єднань (організацій) та їх коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Про поняття керівників та органи управління громадських об’єднань (орга­нізацій) див. коментар до ст. 45 Закону.

До об'єднань та організацій, інформація про членство у яких (членство в органах яких) підлягає декларуванню, відносяться:

1) об'єднання, на які поширюється дія Закону «Про громадські об'єднання», а саме громадські організації та громадські спілки, які мають статус юридичної особи;

2) громадські організації роботодавців та їх об’єднання, на які поширюється дія Закону України «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності»;

3) благодійні організації, які утворюються та діють відповідно до Закону «Про благодійну діяльність та благодійні організації»;

4) саморегулівні об’єднання, тобто некомерційні об’єднання фізичних та юри­дичних осіб, які здійснюють професійну діяльність на певному ринку чи у певній сфері діяльності (саморегулівні об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів та фондового ринку, адміністраторів недержавних пенсійних фондів, кредитних спілок, саморегулівні організації у сфері архітектурної діяльності, у сфері землеустрою, саморегулівну організацію учасників ринку електричної енергії України, саморегулівні організації оцінювачів, аудиторів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) та ін.);

5) самоврядні професійні об’єднання - об’єднання фізичних осіб, які здійсню­ють професійну діяльність (Національна асоціація адвокатів України, Нотаріальна палата України, самоврядні професійні об’єднання лікарів та ін.) (п. 61 Роз’яснень НАЗК №3).

Якщо станом на останній день звітного періоду суб’єкт декларування вийшов (припинив членство) у відповідному органі управління організації (об’єднання), то така інформація у декларації не зазначається.

У розділі 16 декларації не потрібно вказувати відповідні дані щодо членів сім’ї декларанта.

16. Інформація щодо будь-якого об’єкту декларування, про який йдеться у ч. 1 ст. 46 (цінного рухомого та нерухомого майна, цінних паперів, вчинених видатків та правочинів, банківських рахунках тощо) у декларації зазначається незалежно від місця знаходження (вчинення) такого об’єкту (у т.ч. за кордоном).

Щодо доходів (видатків), одержаних (здійснених) за кордоном, зазначається держава, в якій їх було одержано/здійснено.

17. У ч. 3 ст. 46 Закону йдеться про об’єкти права власності третьої особи, які підлягають декларуванню виключно службовими особами, які займають відпові­дальне та особливо відповідальне становище, а також суб’єктами декларування, які займають посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, відповідно до ст. 50 цього Закону.

Цим об’єктам повинна бути властива принаймні одна з трьох таких харак­теристик, за якої стосовно об’єкта декларування, передбаченого пунктами 2-8 ч. 1 ст. 46 Закону (це об’єкти, інформація щодо яких вказується у розділах 3-12 декларації), що є об’єктами права власності третьої особи, суб'єкт декларування або член його сім'ї:

1) отримує чи має право на отримання доходу від такого об’єкта.

Як слушно зазначено в п. 14 Роз’яснення НАЗК №3, для цілей декларування під отриманням (або правом на отримання) доходу від майна, власником якого є третя особа, слід розуміти ситуації, коли наявна сукупність двох ознак, за яких суб’єкт декларування або член його сім’ї: а) є безпосереднім отримувачем доходу (можливого доходу) від майна, власником якого є третя особа; б) мають право розпоряджатись у повному обсязі, на власний розсуд доходом (можливим доходом) від майна, власником якого є третя особа.

Третя особа (а не суб'єкт декларування або члени його сім'ї) і «de jure», і «de facto» має бути власником відповідного об'єкта декларування, проте суб'єкт де­кларування або член його сім'ї з тих чи інших причин отримують або мають право на отримання доходу від такого об'єкта.

Якщо суб'єкт декларування перед зайняттям відповідної посади на державній службі продав іншій особі акції підприємства, які належали йому на праві власно­сті, проте уклав договір (письмово або лише в усній формі) про одержання частини дивідендів;

2) може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти щодо такого об'єкта дії, тотожні за змістом здійсненню права розпоря­дження ним.

Розкриваючи зміст цього оціночного поняття, НАЗК зазначає, що йдеться про ситуації, коли суб'єкт декларування (член його сім'ї) контролює певне майно через неформалізоване право розпорядження ним шляхом фактичної можливості визначення долі цього майна (п. 2 Роз'яснення НАЗК №3). Очевидно, що тут йдеться про випадки, коли об'єкти декларування, передбачені пунктами 2-8 ч. 1 ст. 46 Закону, «dejure» є об'єктами права власності третьої особи, але «defacto» розпоряджатися цими об'єктами декларування має право суб'єкт декларування або член його сім'ї.

Якщо суб'єкт декларування за власні кошти придбав майно (будинок, автомо­біль, яхту), проте право власності оформив на третю особу (товариша, родича, який не є членом сім'ї, «підставну особу» тощо). При цьому положення абзацу 1 ч. 3 ст. 46 Закону не розповсюджуються на такі об'єкти декларування, як юридичні осо­би, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб'єкт декларування або члени його сім'ї, оскільки такі відомості включаються в декларацію на підставі п. 5-1 ч. 1 ст. 46 Закону;

3) отримує чи має право на отримання доходу від такого об'єкта та може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти щодо такого об'єкта дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним.

Якщо суб'єкт декларування придбає за власні кошти автомобіль, але право влас­ності оформить на третю особу, яка буде надавати на цьому автомобілі послуги таксі та віддавати частину прибутку суб'єкту декларування. При цьому, хоча транспорт­ний засіб і перебуває у власності третьої особи, але суб'єкт декларування на підставі неофіційної домовленості має можливість користуватися ним на власний розсуд або вказати третій особі продати його у будь який момент.

Передбачені в абзаці 1 ч. 3 ст. 46 Закону схеми розпорядження об'єктами де­кларування декларанти можуть використовуватися для приховування дійсного рівня своїх статків або статків членів сім'ї. У зв'язку з цим визначати наявність права розпорядження, якщо воно неформалізоване, тобто не підтверджується відповідними правочинами або документами, досить складно. У таких випадках це має бути здійснено у передбачений законом спосіб шляхом проведення гласних та негласних слідчих (розшукових) дій та/або оперативно-розшукових заходів, у порядку, передбаченому КПК.

18. Відомості про об'єкти права власності третьої особи у декларації не зазна­чаються, якщо відповідні об'єкти належать на праві власності юридичній особі, зазначеній у п. 5-1 ч. 1 ст. 46, та їх головним призначенням є використання у гос­подарській діяльності такої юридичної особи (промислове обладнання, спеціальна техніка тощо) (абзац другий ч. 3 ст. 46 Закону).

У контексті поняття «об'єкти декларування, головним призначенням яких є використання у господарській діяльності юридичної особи», кінцевим бенефіціар­ним власником якої виступає суб'єкт декларування, під господарською діяльністю юридичної особи, кінцевим бенефіціарним власником якої виступає суб'єкт декла­рування, слід розуміти не лише основний вид діяльності, зазначений в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, а всі види діяльності юридичної особи, які зазначені в цьому Реєстрі (відповідно до п. 11 ч. 2 ст. 9 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань»).

Вирішуючи питання, чи є головним призначенням об'єкта декларування ви­користання його у господарській діяльності, слід виходити з того, чи задіяний (використовується) об'єкт декларування в тому виді (видах) господарської діяль­ності, яким (якими) займається (або може займатися) юридична особа згідно з даними згаданого Реєстру.

Так, декларуванню підлягає дохід, отриманий суб'єктом декларування, у вигляді вартості безоплатного використання житла, безоплатного отримання послуг до­машнього обслуговуючого персоналу, належного юридичній особі, основним видом діяльності якої є постачання готових страв або надання ландшафтних послуг. Адже зазначений вище дохід не є складовою такого виду господарської діяльності, як по­стачання готових страв або надання ландшафтних послуг, але за умови, що надання житла для використання та/або надання послуг домашнього обслуговування персо­налом юридичної особи не охоплюється іншими видами діяльності, якими може за­йматися юридична особа згідно з відомостями, зазначеними в Єдиному державно­му реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

19. У разі відмови члена сім'ї суб'єкта декларування надати будь-які відомості (їх частину) для заповнення декларації, суб'єкт декларування зобов'язаний зазначити про це в декларації, відобразивши в декларації всю відому йому інформацію про об'єкти декларування стосовно такого члена сім'ї.

У такому випадку в силу приписів ч. 1 ст. 50 Закону НАЗК проводить повну перевірку декларації, а також самостійно проводить повну перевірку інформації, яка підлягає відображенню в декларації, щодо членів сім'ї суб'єкта декларування.