Поняття права на інформацію.
У доктрині цивільного права склалося два підходи до розуміння права на інформацію: як суб’єктивне право (позиція законодавця України); як охоронюваний законом інтерес (позиція вчених і суддів континентальної системи права).
Дехто взагалі вважає, що термін «право на інформацію», є не точним, умовним, а більш точним науковим формулюванням, яке адекватно відображає його суть у природі, суспільстві та в праві є термін «право доступу» до інформації1.Право на доступ до інформації в суб’єктивному розумінні - це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи й законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб; в об’єктивному розумінні доступ до інформації - це сукупність правових норм, що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання їх учасниками відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань та функцій[824] [825]. Отже, право на доступ до інформації є частиною права на інформацію, а саме можливістю вільно збирати її, яка є одним з елементів його змісту. Право на інформацію, як цивільне особисте немайнове право, розуміється як нормативно забезпечена можливість особи вільно збирати, зберігати, обробляти і поширювати інформацію у будь-який не заборонений законом спосіб[826]. Інколи в літературі зустрічається термін не «право на інформацію», а «особисте інформаційне право», яке визначається в об’єктивному значенні як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку зі створенням, володінням, використанням та поширенням актуальної інформації, і в суб’єктивному - як сукупність правомочностей та зобов’язань власника актуальної інформації. Дехто формує два підходи до трактування права на інформацію: вузький і широкий. У рамках вузького підходу право на інформацію трактується як право на одержання (доступ) до інформації, тобто як відносне право. Широкий підхід припускає віднесення до права на інформацію усіх видів суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею. До суб’єктивного права на інформацію в широкому розумінні відносять дві групи суб’єктивних прав: абсолютні права на інформацію, наприклад, право на інформацію, що становить таємницю; відносні права на інформацію, до яких належить право на одержання інформації, право на поширення інформації та інші відносні права[827] [828]. Ми вважаємо, що право на інформацію у вузькому розумінні тут тлумачиться в рамках одновекторного підходу, який включає лише одну зі сторін цього права. Як ми вже казали, доступ до інформації є лише однією з правомочностей досліджуваного права. Цей елемент змісту трактується як гарантована можливість кожного отримувати безпосередньо від органів публічної влади, їх установ та організацій інформацію про їх діяльність, від приватноправових юридичних осіб суспільно значущу інформацію про їх діяльність та можливість знайомитися з відомостями про себе[829]; або в суб’єктивному розумінні як гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи й законні інтереси інших громадян чи юридичних осіб; в об’єктивному - сукупність правових норм, що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання їх учасниками відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань та функцій1. Наявні підходи до розуміння змісту права на доступ до інформації пропонують означити як класичний, розширений, обмежений та комплексний. Класичний підхід розглядає право на доступ до інформації як право на одержання офіційних документів та інформації про діяльність органів виконавчої гілки влади або від усіх органів державної влади. Розширений підхід окрім юридичних можливостей пошуку та одержання інформації від органів державної влади та органів місцевого самоврядування про їх діяльність та можливість ознайомлення з відомостями про себе в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, включає також отримання будь-якої інформації із засобів масової інформації, можливість ознайомлення з літературними, науковими працями, перегляд фільмів, спектаклів, свободу доступу до джерел інформації. Обмежений підхід розуміє право на доступ до інформації як право знайомитися з відомостями про себе, іноді право знати тлумачиться як можливість представників ЗМІ звертатися до органів влади з інформаційними запитами щодо надання інформації про їх діяльність. Комплексний підхід означає право кожного отримувати інформацію безпосередньо від органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, а також організацій, підприємств, громадських об’єднань, що виконують специфічні функції та повністю чи частково фінансуються з бюджету, про їх діяльність, що включає право одержувати офіційні документи та знайомитися з відомостями про себе[830] [831]. Але за загальною схемою розгляду змісту особистих немайнових прав, право на інформацію повинні складати правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню.