Загальні правила посвідчення правочинів

Доречно наголосити, що на теренах СНД правочини є суто українським цивілістичним надбанням. Цивільні законодав­ства більшості пострадянських країн використовують термін «угода». Це пов'язано з термінологічною особливістю і необ­хідністю надати більшої розрізняльної здатності таким кате­горіям, як, зокрема, договір, де угода є його еквівалентом.

Поняття «правочин» є суто українським терміном, який вживався в українському законодавстві протягом 20-30-х ро­ків ХХ ст. та використаний у новому Цивільному кодексі Украї­ни, де йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному пра­ві застосовувався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на вста­новлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

В українській правничій науці термін «правочин» запрова­джений з подачі О. А. Підопригори і розвинутий у працях його учнів. Правомірні дії, як вказує автор, - це дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються право- чинами, наприклад, продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

Практично всі провідні правознавці поділяють позицію законодавця, котрий дав визначення правочину як дії особи, що спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (п. 1 ст. 202 ЦК України). Отже, законодавець керується тим, що правочин є правомірною дією учасника ци­вільних правовідносин, який має для цього достатню дієздат­ність і мету - набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин є найпоширенішою підставою виникнення ци­вільних прав та обов’язків. За своєю правовою природою він виступає юридичним фактом, тобто конкретною обстави­ною реальної дійсності, з якою норми цивільного права пов’я­зують виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, до­держання яких є неодмінним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, мусить мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин повинен вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Форма укладання правочинів є способом зовнішнього ви­разу волі особи, що звернулась за його вчиненням. Правочини можуть укладатись в усній або письмовій формі; остання може бути простою та нотаріально посвідченою.

Чинне законодавство передбачає перелік правочинів, які посвідчуються нотаріально. Значення нотаріального по­свідчення правочинів полягає в тому, що найбільш важливі для суспільства правочини набувають юридичної вірогіднос­ті. Це означає, що посвідчений нотаріусом правочин отримує визнання держави, а отже, і її захист.

Отож обов’язковому нотаріальному посвідченню під­лягають:

- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дару­вання, пожертва, рента, довічне утримання, спадковий дого­вір) нерухомого майна (ст.ст. 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК України);

- іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів, космічних об’єктів (ст. 18 Закону України «Про іпо­теку», ст.

- договори про спільну часткову власність на земельну ділянку; купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід пра­ва власності та про передачу права власності на земельні ді­лянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) (ст.ст. 88, 128, 132,142 Земельного кодексу України, ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевос­ті) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»);

- договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження приватизованого майна (ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)»);

- договори про поділ майна, що є об’єктом права спіль­ної сумісної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової випла­ти; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припи­нення права на аліменти на дитину у зв’язку з набуттям права власності на нерухоме майно (ст.ст. 69, 78, 89, 94, 109, 189, 190 Сімейного кодексу України);

- договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше (ст. 793 ЦК);

- договори найму транспортних засобів за участю фі­зичної особи, договори позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа (ст.ст. 799, 828 ЦК України);

- договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК України);

- договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК України);

- договори про зміну черговості одержання права на спадкування (ст. 1259 ЦК України);

- заповіти (ст.ст. 1247, 1249 ЦК України);

- довіреності на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо юридич­них осіб, за винятком випадків, коли законом або спеціальни­ми правилами допущена інша форма довіреності; довіреність, що видається в порядку передоручення (ст.

- інші правочини, для яких чинним законодавством передбачена обов’язкова нотаріальна форма^[252].

Нотаріальне посвідчення правочинів має полегшувати доказування в разі виникнення спору, оскільки доводить сам факт вчинення правочину, його зміст тощо. Слід зазначити, що факт учинення правочину, який вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення, не можна довести жодним ін­шим способом, окрім нотаріального посвідчення. До речі, но­таріальне посвідчення дає змогу в разі втрати договору отри­мати його дублікат, в втрата оригіналу не зашкодить особі у здійсненні її прав, цим фактом не зможе скоритатися недобро­совісна сторона^[253].

Загальними правилами нотаріального посвідчення право­чинів охоплені:

- місце і строки вчинення нотаріальних дій;

- встановлення особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії;

- перевірка дієздатності громадян та правоздатності юридичних осіб, що беруть участь в угодах, а також перевірка повноважень представників;

- підписання нотаріально посвідчуваних документів;

- витребування відомостей і документів, потрібних для вчинення нотаріальних дій;

- вимоги до документів, що подаються для вчинення нотаріальних дій;

- заходи, що вживаються нотаріусами та іншими посадо­вими особами, які вчиняють нотаріальні дії при виявленні порушень закону;

- відмова у вчиненні нотаріальних дій;

- оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні;

- оплата нотаріальних дій.

Посвідчення правочинів щодо відчуження або застави житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гара­жа, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, а також май­на, на яке поширено режим нерухомої речі, управління неру­хомим майном, а також правочинів щодо відчуження та заста­ви транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї зі сторін відповідного правочину.

Письмові правочини, що посвідчуються нотаріально, виготовляються нотаріусом не менше ніж у двох примірниках, один з яких залишається у матеріалах нотаріальної справи.

У разі укладення правочинів, які підлягають нотаріально­му посвідченню, та (або) права, за якими підлягають держав­ній реєстрації, зокрема договорів щодо поділу, обміну житло­вого будинку, квартири за участю малолітніх осіб, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус переві­ряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладен­ня таких правочинів.

Правочини за малолітніх, а також від імені фізичних осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними, вчиняють бать­ки (усиновлювачі) або опікуни.

На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспорт­них засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повин­на бути згода другого з батьків, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально. Якщо той із батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менше шести місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені у цій частині статті, можуть бути вчинені без його згоди.

У разі якщо другий із батьків заперечує проти укладен­ня правочину щодо майна малолітньої дитини, нотаріус від­мовляє заінтересованим особам у вчиненні нотаріальної дії і роз'яснює, що зазначений спір може бути вирішений органом опіки та піклування або судом.

Нотаріус не приймає для посвідчення правочин, що укла­дається від імені малолітньої дитини представником батьків (усиновлювачів) або одного з них.

Правочини від імені неповнолітніх, а також від імені осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть бути посвідче­ні лише за умови, якщо вони вчинені за згодою батьків (уси- новлювачів) або піклувальника та з дозволу органу опіки та піклування.

Справжність підпису(ів) батьків (усиновлювачів) або піклувальників на заяві про їх згоду на посвідчення правочи- нів від імені неповнолітніх, а також від імені осіб, цивільна діє­здатність яких обмежена, мусить бути засвідчена нотаріально.

Правочини щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю, підписуються всіма співвласниками цьо­го майна або уповноваженими ними особами.

При посвідченні правочинів щодо розпорядження спіль­ним майном подружжя, якщо документ, що посвідчує право власності, оформлений на ім'я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність під­пису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути но­таріально засвідчена. Якщо в заяві про згоду на відчуження спільного майна зазначено прізвище, ім'я, по батькові фізич­ної особи, найменування юридичної особи, на відчуження яко­го дається згода, нотаріус при посвідченні відповідного дого­вору зобов'язаний перевірити додержання умов, зазначених у такій заяві.

Наголошуємо, що розірвання шлюбу не припиняє пра­ва спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Правочин щодо розпорядження майном може бути посвідче­ний нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з до­кумента, що посвідчує право власності, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особис­тою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, за договором дарування, або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто, тощо. Про перевірку цих обставин нотаріус робить відмітку на примірнику право­чину, що залишається в матеріалах нотаріальної справи, з по­силанням на реквізити відповідних документів, якщо ці доку­менти не приєднуються до примірника такого правочину.

При посвідченні нотаріусом правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (нео­дружена /неодружений, удова/удівець), відчужувач подає від­повідну заяву, у якій також зазначається, що майно, яке є пред­метом цього правочину, не є спільною сумісною власністю. Но­таріус доводить зміст такої заяви до відома другого учасника правочину та зазначає про це в його тексті. Така заява повинна виходити особисто від відчужувача, а в разі вчинення право­чину через представника - від представника, якщо відчужу­вач надав йому право при оформленні правочину подавати від його імені заяву про належність йому (відчужувачу) майна на праві особистої приватної власності.

На підтвердження того факту, що майно набуто одним із подружжя під час окремого проживання з другим з подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, пода­ється копія рішення суду, що набрало законної сили, про ви­знання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, що є предметом цього договору.

У разі якщо один з учасників спільної часткової власності продає належну йому частку в спільній власності іншій особі, нотаріус повинен упевнитись у тому, що продавець у письмо­вій формі повідомив усіх інших учасників спільної часткової власності (як фізичних, так і юридичних осіб) про свій намір продати свою частку іншій особі зі зазначенням ціни та інших умов, на яких продається ця частка.

Доказом повідомлення учасників спільної часткової влас­ності про подальший продаж частки в спільному майні є або свідоцтво, видане нотаріусом, про передачу їм заяви продавця, або заява учасників спільної часткової власності про відмо­ву від здійснення права переважної купівлі частки майна, що продається (зі зазначенням ціни та інших умов продажу цієї частки). Справжність підпису на заяві має бути засвідчена но­таріально.

Заява учасника спільної часткової власності про відмову від права переважної купівлі може бути викладена на окре­мому стандартному білому аркуші паперу з одночасною реє­страцією в журналі реєстрації вхідних документів або на спе­ціальному бланку нотаріальних документів (за бажанням зазначеного учасника). Якщо вказана заява передана особис­то учаснику спільної часткової власності нотаріусом, який по­свідчує договір, то свідоцтво про передачу заяви не видаєть­ся, при цьому примірник заяви з написом нотаріуса про її вру­чення додається до примірника договору купівлі-продажу частки відчужуваного майна, який залишається в матеріалах нотаріальної справи. При одержанні від учасників спільної часткової власності письмової відповіді на повідомлення про продаж ця відповідь додається до примірника договору, що залишається у матеріалах нотаріальної справи. Однак зазна­чені Правила не застосовуються при посвідченні: договорів довічного утримання (догляду); спадкового договору; дару­вання; ренти (якщо майно передається безоплатно); пожерт­ви, міни; міни частки майна або відчуження частки майна, ви­діленої за згодою співвласників чи за рішенням суду, а також у разі продажу частки у праві власності на майно з публічних торгів (аукціону).

Якщо решта учасників спільної часткової власності відмо­виться від здійснення права переважної купівлі або не здійс­нить цього права щодо нерухомого майна протягом одного мі­сяця, а щодо іншого майна - протягом десяти днів з дня одер­жання повідомлення про намір і умови продажу, то нотаріус після одержання заяви про відмову або після спливу вста­новленого терміну може посвідчити договір купівлі-продажу частки спільного майна іншій особі.

Договір купівлі-продажу частки спільного майна іншій особі може бути посвідчений нотаріусом за наявності відомос­тей про те, що учасники спільної часткової власності відмови­лись одержати надіслані на їхню адресу заяви продавця про його намір продати свою частку. Про цю обставину повинна свідчити зроблена на зворотному повідомленні відмітка орга­ну зв'язку.

Договір купівлі-продажу частки спільного майна ін­шій особі може бути посвідчений також у разі, якщо адре­са інших учасників спільної часткової власності невідома. На підтвердження цього мусить бути наданий документ від­повідного компетентного органу (довідкової служби, адресно- довідкового бюро тощо).

Заява учасника спільної часткової власності про відмову від права переважної купівлі або фактична відмова учасника спільної часткової власності, який протягом установленого строку не здійснив свого права на переважну купівлю, дійсна протягом трьох місяців. Цей строк обчислюється з дня подан­ня заяви про відмову від права переважної купівлі або з дня, наступного за останнім днем зазначеного місячного (десяти­денного) терміну.

У разі посвідчення договору купівлі-продажу частки спіль­ного майна за більшу ціну порівняно з тією, що була запропо­нована в переданому повідомленні, але з дотриманням інших визначених умов, подання доказів повторного повідомлення учасників спільної часткової власності не вимагається.

У тексті договору про відчуження частки майна вказують­ся арифметичні (у простих дробах) частки.

У договорі про відчуження власником частки майна за ба­жанням сторін може бути встановлено порядок володіння та користування конкретними його частинами відповідно до розміру частки кожного зі співвласників.

У договорі про відчуження одним з учасників спільної часткової власності належної йому частки майна порядок во­лодіння та користування конкретними його частинами може бути вказаний лише за наявності відповідного договору між учасниками спільної часткової власності про порядок володін­ня та користування майном або за їх письмовою згодою чи за наявності судового рішення про порядок володіння та корис­тування майном (конкретними його частинами).

Договір про порядок володіння та користування спільним майном або конкретними його частинами, крім того, може бути оформлений шляхом складання самостійного документа, який є невід’ємною частиною документа, що посвідчує право власності (при укладанні договору щодо порядку володіння та користування майном, право на яке підлягає реєстрації).

Договір може бути укладений між усіма учасниками спіль­ної часткової власності або між кількома з них. В останньо­му випадку необхідна письмова згода всіх учасників спільної часткової власності про встановлення порядку володіння та користування майном або конкретними його частинами.

При посвідченні самостійних (без посвідчення договору про відчуження) договорів про порядок володіння та корис­тування майном, право на яке підлягає державній реєстрації, вимагається документ, що посвідчує право власності, крім ви­падків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Поряд­ку. Документ, що посвідчує право власності, після його огля­ду повертається власникові, а в тексті правочину зазначають­ся найменування цього документа, номер і дата його вида­чі та найменування юридичної особи, що його видала. У разі коли посвідчення самостійних (без посвідчення договору про відчуження) договорів про порядок володіння та користуван­ня нерухомим майном здійснюється на підставі відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в тек­сті правочину зазначаються посилання на цей реєстр, номер і дата отримання інформації з нього.

Учасники спільної часткової власності вправі укладати договори про визначення розміру часток, зміну розміру час­ток, а також виділення частки в натурі (поділу). Договір про визначення часток, зміну розміру часток є невід’ємною части­ною документа, що посвідчує право власності, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку. При цьому нотаріус або підшиває один примірник такого догово­ру до документа, що посвідчує право власності, або вчиняє на цьому документі службову відмітку щодо посвідчення догово­ру про визначення, зміну розміру часток, крім випадків, перед­бачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку.

Договори про виділ частки в натурі майна (поділ), пра­во власності на яке підлягає реєстрації, посвідчуються нота­ріусом на підставі документів, що посвідчують право власнос­ті на таке майно, або на підставі інформації з Державного реє­стру речових прав на нерухоме майно, якщо державну реєстра­цію права власності на нерухоме майно проведено без видачі документа, що посвідчує таке право.

Одночасно з посвідченням договору про виділ частки в натурі (поділ) житлового будинку, будівлі або споруди нота­ріусом посвідчується договір про виділ частки в натурі на місцевості земельної ділянки. Для посвідчення останнього разом з іншими документами нотаріусу подається нотаріально посвідчений договір про спільну часткову власність на земельну ділянку.

Укладення договору про виділ частки в натурі припиняє спільну часткову власність для особи (осіб), частка якої виділяється за цим договором. Укладення договору про поділ спільного майна припиняє спільну власність для усіх співвласників.

Якщо між учасниками спільної часткової власності вини­кають спори щодо визначення, зміни розміру часток, а також виділу частки спільного майна в натурі (поділу), нотаріус від­мовляє у вчиненні такої нотаріальної дії і роз'яснює заінтере­сованим особам їхнє право звернутися до суду для вирішення цих спорів.

Договір сторін про зміну або розірвання нотаріально по­свідченого договору здійснюється шляхом складання окремо­го договору. Договір про зміну або розірвання договору під­писується сторонами і посвідчується нотаріусом. На всіх нада­них нотаріусу примірниках основного договору проставляєть­ся відмітка про його зміну або розірвання, у якій зазначаються номер за реєстром та дата посвідчення договору про зміну або розірвання, проставляється нотаріусом підпис і скріплюється його печаткою. Якщо нотаріус, який посвідчив договір, позбав­лений можливості посвідчити договір про його зміну або ро­зірвання (у разі смерті, заміщення нотаріуса, у разі неможли­вості виконання ним своїх обов'язків, припинення нотаріусом діяльності, передачі документів до державного нотаріального архіву або з будь-яких інших причин), договір про зміну або розірвання договору може бути посвідчений іншим нота­ріусом. При цьому таким нотаріусом складається додатковий примірник договору, який направляється ним за місцем збе­рігання договору, що змінюється або розривається. Сторонам договору нотаріус роз'яснює про повернення документа за місцем зберігання примірника договору, що розірваний.

Якщо договір про розірвання договору про відчуження не­рухомого майна посвідчується після державної реєстрації пра­ва власності на підставі такого договору про відчуження, нота­ріус отримує інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього, де перевіряє відсутність (наявність) заборони відчуження або арешту, відсутність (наявність) реєстрації іпотеки.

Розірвання договорів, предметом яких є майно, що пере­буває у податковій заставі, здійснюється за письмовою згодою відповідного податкового органу.

У разі одержання рішення суду про визнання нотаріаль­но посвідченого договору недійсним або про розірвання та­кого договору нотаріус проставляє про це відмітку на примір­нику договору, який зберігається в матеріалах нотаріальної справи, долучивши до нього копію рішення суду, а також про­ставляє відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій і, за можливості, на всіх інших примірниках договору. Документ, що посвідчує право власності та подавався для вчинення но­таріальної дії, повертається відчужувачу майна.

Державне мито чи плата за посвідчення договору про відчуження майна при його зміні або розірванні сторонам не повертається.

За бажанням сторін посвідчуються й інші правочини, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нота­ріальної форми, як, наприклад, договори про порядок володін­ня та користування спільним майном, про визначення часток або про зміну часток тощо; це називають добровільним нота­ріальним посвідченням^[254]. Таке бажання зрозуміле з огляду на неабиякі переваги нотаріально посвідченої форми правочину.

7.2. Представництво і довіреність. Особливості посвідчення довіреностей у нотаріальному порядку

Представництво, яке ґрунтується на договорі, також може здійснюватися за довіреністю. Відповідно до ч. 3 ст. 244 Цивільного кодексу України, довіреність - це письмовий доку­мент, що видається однією особою іншій особі для представ­ництва перед третіми особами. Водночас довіреність на вчи­нення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій осо­бі. Отже, довіреність - це документ, що видається довірителем і містить обсяг повноважень представників щодо вчинення правочинів та інших правомірних дій, їх зміст і межі.

Завданням повіреного є представлення інтересів довіри­теля в певних установах та організаціях перед третіми особа­ми. Тимчасом для повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення правочину, зо­крема договору, не породжує, а лише передбачає повноважен­ня, якими наділений представник, та призначається для тре­тіх осіб.

Довіреність - це односторонній правочин, який фіксує межі повноважень представника, котрий, діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя.

Довіреність - це односторонній правочин, отже, він має відповідати вимогам, установленим для всіх такого роду правочинів у частині третій статті 202 Цивільного кодексу України. Тому її видача не вимагає згоди представника, а при­йняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Тобто представник довірителя самостійно вирішує, чи вико­ристати довіреність для здійснення певних дій на користь до­вірителя, чи відмовитися від довіреності. Як довірителем, так і повіреною особою може бути фізична та юридична особа.

Усі довіреності умовно поділяються на: довіреності, які мо­жуть існувати у простій письмовій формі; довіреності, що при­рівнюються до нотаріально посвідчених; довіреності, які по­требують обов'язкової нотаріальної форми.

Залежно від обсягу повноважень довіреності можна по­ділити на такі: для здійснення однієї дії (разова); для здій­снення одноразових дій протягом визначеного строку; для здійснення різних дій протягом визначеного строку.

Підтримуємо думку тих авторів, які цей поділ довіренос­тей називають разова, спеціальна і загальна (генеральна).

Згідно зі статтею 40 Закону України «Про нотаріат», до но­таріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

1) довіреності військовослужбовців або інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками цих закладів, їхніми заступниками з медичної частини, стар­шими або черговими лікарями;

2) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи посадових осіб органів місце­вого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, також до­віреності працівників, членів їхніх сімей і членів сімей військо­вослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ або військово-навчальних закладів;

3) довіреності осіб, які утримуються в установах виконан­ня покарань чи слідчих ізоляторах, посвідчені начальниками таких установ чи слідчих ізоляторів.

Посвідчення довіреностей вищевказаними посадовими особами проводиться з дотриманням вимог чинного законо­давства в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 419 (у редакції Постанови Кабінету Мі­ністрів України від 6 липня 2006 року № 940) «Про порядок посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених» з наступними змінами.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» від 01 жовтня 2008 року № 614-VJ статтю 37 Закону щодо компетенції посадових осіб органів місцевого са­моврядування викладено в новій редакції. Згідно з вказани­ми змінами, з 1 грудня 2008 року посадові особи органів місце­вого самоврядування не вправі були посвідчувати довіреності.

Відповідно до Закону України № 1055-17 від 3 березня 2009 року «Про внесення змін до статті 245 Цивільного ко­дексу України щодо повноважень посадових осіб органів міс­цевого самоврядування по вчиненню дій, прирівняних до нотаріальних», довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповнова­женою особою органу місцевого самоврядування, крім довіре­ностей на управління і розпорядження корпоративними пра­вами та довіреностей на користування і розпорядження тран­спортними засобами.

Аналогічні зміни були внесені Законом № 1054-VJ (1064­17) від 3 березня 2009 року «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» щодо повноважень по вчиненню но­таріальних дій посадовими особами органів місцевого само­врядування» до частини другої статті 40 Закону України «Про нотаріат». Вказані зміни до законодавства набрали чинності з 28 березня 2009 року (з дня опублікування).

Отже, з 1 грудня 2008 року до 28 березня 2009 року поса­дові особи органів місцевого самоврядування не мали права посвідчувати довіреності. Лише з 28 березня 2009 року вка­зані посадові особи вправі посвідчувати довіреності для осіб, які проживають на території органу місцевого самоврядуван­ня, та за винятком довіреностей на управління і розпоряджен­ня корпоративними правами та довіреностей на користуван­ня і розпорядження транспортними засобами. Практично в органах місцевого самоврядування посвідчуються довіреності на отримання пенсій, оформлення спадщини. Тобто особи, які проживають на території органу місцевого самоврядування, за посвідченням довіреності на розпорядження майном пови­нні звернутися до державного чи приватного нотаріуса.

Доцільно наголосити на невідповідності частини першої статті 58 Закону України «Про нотаріат» вимогам частини тре­тьої статті 244 Цивільного кодексу України. Згідно з Цивіль­ним кодексом, довіреність є письмовим документом, що ви­дається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, тобто нотаріус вправі посвідчити довіреність лише від однієї особи. Натомість, відповідно до статті 58 Нота­ріального закону, нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, вправі посвідчувати довіреності, складені від імені однієї або кількох осіб, на ім'я однієї особи або кількох осіб. На нашу думку, норми Закону України «Про нотаріат» є більш універсальними, оскільки на практиці трапляються ви­падки посвідчення довіреностей, скажімо, на продаж автомо­біля, який належить на праві спільної власності декільком спадкоємцям, на підставі свідоцтва про реєстрацію транспорт­ного засобу, виданого на ім'я одного з них, а в примітках сві­доцтва зазначено, що він є власністю декількох спадкоємців. В цьому разі можливе посвідчення однієї довіреності на від­чуження автомобіля від усіх співвласників. Ця думка знайшла своє підтвердження в підпункті 1.2 пункту 1 глави 4 розділу ІІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 22 лю­того 2012 року за № 296/5, що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595, а саме: «Нотаріуси посвідчують довіреності, складені від імені однієї або кількох осіб, на ім'я однієї особи або кількох осіб за усним зверненням довірителя». Отже, може бути посвідчена довіре­ність від імені кількох осіб на вчинення юридичних дій для до­сягнення спільної мети.

Змістом довіреності є чіткий виклад тих юридичних дій, виконання яких довіритель покладає на свою повірену особу, повноважень, наданих повіреній особі, та прав, що ними вона наділена для виконання таких повноважень. До того ж дії, які належить учинити представнику, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Згідно з частиною першою статті 245 Цивільного кодексу України, форма довіреності мусить відповідати формі, в якій за законом має вчинятися правочин.

Сучасне законодавство містить певні вимоги до довіре­ності, посвідчуваної в нотаріальному порядку. Приміром, у під­пункті 2.5 пункту 2 глави 4 розділу ІІІ Порядку вчинення нота­ріальних дій нотаріусами України у тексті довіреності повинні бути зазначені: місце і дата її складання (підписання), прізви­ща, імена, по батькові (повне найменування для юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження - для юридич­ної особи) представника і особи, яку представляють, а в необ­хідних випадках і посади, які вони займають. У довіреностях, що видаються на вчинення правочинів щодо розпоряджен­ня майном, також зазначається реєстраційний номер обліко­вої картки платника податків довірителя (податковий номер). У довіреностях, виданих на ім'я адвокатів, можуть зазначати­ся їхній статус та членство в адвокатському об'єднанні (якщо адвокат є членом адвокатського об'єднання).

Нотаріуси посвідчують довіреності, складені від імені од­нієї або кількох осіб, на ім'я однієї особи або кількох осіб за усним зверненням довірителя. У довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити представнику.

Довіреність на вчинення правочину, який, відповідно до його змісту, може бути вчинений лише особисто довірителем, нотаріусом не посвідчується.

У довіреності на укладання договору дарування обо­в’язково зазначаються прізвище, ім’я, по батькові або повне найменування обдаровуваного. У разі невиконання такої умо­ви довіреність є нікчемною.

Довіреності від імені неповнолітніх у віці від 14 до 18 ро­ків, а також від імені осіб, визнаних у судовому порядку обме­жено дієздатними, можуть бути посвідчені лише за згодою батьків, усиновителів чи піклувальників.

Справжність підписів батьків, усиновителів чи піклуваль­ників на письмовій заяві про їх згоду на посвідчення довіре­ності від імені неповнолітніх віком від 14 до 18 років, а також від імені осіб, визнаних у судовому порядку обмежено дієздат­ними, повинна бути засвідчена нотаріально.

Нотаріус вимагає дозвіл органу опіки і піклування на пра­во опікуна укладати, а піклувальника давати згоду на видачу довіреності від імені підопічного, якщо вони виходять за межі побутових.

Довіреність від імені управителя майна, яке передане за договором управління, посвідчується нотаріусами, якщо вида­ча такої довіреності передбачена умовами цього договору або цього вимагають інтереси установника управління або виго- донабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. Посвідчуючи таку довіреність, нотаріус роз’яснює управителю майна вимо­ги статті 1041 Цивільного кодексу України, про що зазначаєть­ся у посвідчувальному написі.

Водночас не може бути посвідчена довіреність на посвід­чення заповіту, на отримання паспорта громадянина України, оскільки нормативними актами встановлено особисте вчи­нення цих дій.

Відповідно до статті 34 Сімейного кодексу України, реєстрація шлюбу через представника не допускається. Од­нак, якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні при­чини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, то таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їхні представники. Отже, наречені вправі посвідчити довіреність лише на уповно­важення представника на подання від їхнього імені заяви (під­пис на якій повинен бути нотаріально засвідчений) в органи державної реєстрації актів цивільного стану про реєстрацію шлюбу. При цьому реєстрація шлюбу проводитиметься лише за особистої участі в церемонії нареченого та нареченої.

Термін дії довіреності визначається довірителем відповід­но до статті 247 Цивільного кодексу України та зазначається у тексті документа літерами й визначається роками, місяцями, тижнями, днями і не може бути визначений настанням будь- якої події. Якщо ж у довіреності строк її дії не встановлено, то вона зберігає чинність до припинення її дії (ч. 1 ст. 247 Цивіль­ного кодексу України). Довіреність, призначена для вчинення дій за кордоном, яка не містить указівок про строк її дії, збері­гає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчем­ною. Також нікчемною є довіреність на укладання договору дарування, у якій не встановлено імені обдаровуваного.

Довіреність посвідчується нотаріусом лише з використан­ням бланків суворої звітності та складається в двох примірни­ках, один з яких буде виданий довірителю для передачі сво­їй повіреній особі, а інший залишається у справах приватного нотаріуса, державної нотаріальної контори.

Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

За загальним правилом, повірена особа мусить особис­то виконувати всі покладені на неї довірителем повноважен­ня. Однак повірена особа може передоручити виконання цих обов'язків. Таке передоручення може мати місце у випадках, коли у самому тексті довіреності є чітке уповноваження пере­доручити виконання дій або коли повірена особа примушена до цього обставинами для охорони інтересів довірителя пере­доручити виконання покладених на неї обов'язків.

За ч. 2 ст. 245 Цивільного кодексу України, довіреність в порядку передоручення посвідчується лише нотаріально, а термін дії її не може перевищувати строку дії основної довіре­ності, на підставі якої вона видана. Також довіреність, видана в порядку передоручення (згідно з ч. 3 ст. 58 Закону України «Про нотаріат»), підлягає нотаріальному посвідченню після подання основного документа, в якому застережено право на передоручення, або після подання доказів того, що представ­ник за основаною довіреністю примушений до цього обстави­нами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. За­разом довіреність, видана в порядку передоручення, не може містити в собі більше прав, ніж їх передано за основною дові­реністю. Вважається правомірною відмова нотаріуса у посвід­ченні доручення в порядку передоручення, якщо в основній довіреності не вказано строк дії.

У довіреності, виданій у порядку передоручення, мають бути вказані час і місце посвідчення основної довіреності, пріз­вище, ім'я, по батькові і місце проживання особи, якій видана основна довіреність, і особи, якій вона передоручає свої повно­важення, та роз'яснюються представнику довірителя вимоги статті 240 Цивільного кодексу України.

На основній довіреності нотаріусом робиться відмітка про передоручення. Копія основної довіреності додається до при­мірника довіреності, що залишається у матеріалах нотаріаль­ної справи.

Особа, яка видала довіреність, може в будь-який час скасу­вати довіреність або передоручення.

Відповідно до статті 248 Цивільного кодексу України, при­пинення представництва за довіреністю відбувається вна­слідок:

- закінчення строку довіреності, а стосовно разової до­віреності - здійснення дій представником, на які він уповно­важений;

- скасування довіреності особою, яка її видала. Тобто осо­ба, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіре­ності, може в будь-який час скасувати довіреність або пере­доручення. Згідно зі статтею 249 Цивільного кодексу України, відмова від цього права є нікчемною;

- відмови особи, якій видано довіреність. Таке обопільне право - як довірителя, так і повіреного - на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером правочину.

- припинення юридичної особи, від імені якої видано довіреність;

- припинення юридичної особи, на ім'я якої видано дові­реність;

- смерті громадянина, який видав довіреність, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно від­сутнім;

- смерті громадянина, якому видано довіреність, визна­ння його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно від­сутнім.

Припинення дії основної довіреності припиняє дію дові­реності в порядку передоручення та тягне припинення повно­важень представника.

Для скасування нотаріально посвідченої довіреності дові­рителю необхідно звернутися до нотаріуса зі заявою про ска­сування довіреності та повідомити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їм третіх осіб, для пред­ставництва перед якими була видана довіреність.

Нотаріус, завідувач державного нотаріального архіву при одержанні заяви про скасування довіреності або передору­чення робить про це відмітку на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріально­му архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

Повідомлення особи, яка видала довіреність, представни­ка, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність, про скасування довіреності може бути оформлено нотаріусом згідно з Порядком вчинен­ня нотаріальних дій нотаріусами України шляхом передаван­ня відповідної заяви.

Посвідчені нотаріусами довіреності, а також довіреності, видані в порядку передоручення, припинення їхньої дії, під­лягають обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіренос­тей у порядку, установленому Положенням про Єдиний реєстр довіреностей, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28.12.2006 р. № 111/5, зареєстрованим у Міністер­стві юстиції України 28.12.2006 р. за № 1378/13252.

Єдиний реєстр - це електронна база даних, що містить ін­формацію про довіреності (зокрема їхні дублікати), а також відомості про припинення їхньої дії.

Реєстраторами Єдиного реєстру є державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, приватні нотаріуси, що мають доступ до Єдиного реєстру через інформаційну мережу Міністерства юстиції України, вносять записи до Єдиного реє­стру про посвідчені довіреності (зокрема їхні дублікати), про припинення дії довіреностей, перевіряють дійсність довіре­ностей (їхніх дублікатів) за даними Єдиного реєстру та вида­ють витяги з Єдиного реєстру, а також виконують інші функції, передбачені вказаним Положенням.

За письмовою заявою приватного нотаріуса-реєстратора доступ до Єдиного реєстру довіреностей з метою виконання функцій реєстратора може бути наданий помічнику (консуль­танту) цього нотаріуса.

Відповідно до пункту 2.1, обов’язковій реєстрації у Єдино­му реєстрі підлягають довіреності (зокрема їхні дублікати), посвідчені в нотаріальному порядку, та довіреності на право розпорядження майном, посвідчені посадовими особами ви­конавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народ­них депутатів, а також відомості про припинення їхньої дії.

Документами Єдиного реєстру є: витяг про внесення реєстраційного запису до Єдиного реєстру; скорочені та по­вні витяги з Єдиного реєстру. Крім цього, за Наказом Мін’юсту № 601/5 від 24 квітня 2015 року, документи Єдиного реєстру виготовляються без використання спеціальних бланків доку­ментів реєстрів інформаційної системи Міністерства юстиції України.

Відомості з Єдиного реєстру надаються безкоштовно на письмову вимогу суду, прокуратури, органів дізнання і слід­ства - у зв’язку з кримінальними, цивільними господарськими або адміністративними справами, що перебувають у їхньому провадженні, а також Міністерства юстиції України, голо­вних територіальних управлінь юстиції у зв’язку зі здійснен­ням ними повноважень, окреслених чинним законодавством України.

7.3.