Особливості посвідчення окремих видів договорів у нотаріальній практиці

Договори довічного утримання (догляду) посвідчують­ся нотаріусом за усним зверненням заінтересованих у вчинен­ні цієї нотаріальної дії осіб: відчужувача та набувача.

Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я.

Набувачем майна за договором довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа.

Договори довічного утримання (догляду) посвідчуються нотаріусами з дотриманням загальних правил посвідчення до­говорів відчуження.

Якщо відчужувачем є один зі співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір до­вічного утримання (догляду) може бути посвідчений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення порядку користування цим майном між співвласниками.

У разі коли предметом договору довічного утримання (догляду) є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, такий договір укладається за наявності згоди обох з подружжя.

При посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна в установленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору.

У тексті договору довічного утримання (догляду) обов’яз­ково зазначається, що набувач майна зобов’язаний надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення, а також усі види догляду (опікування) з їх конкретизуванням або без та­кого, та визначається грошова оцінка матеріального забезпе­чення відчужувача, яка встановлюється за згодою сторін.

У разі зобов’язання набувача забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який (яка) йому переданий(а) за договором довічного утримання (догляду), у тексті договору зазначається конкретно визначена частина помешкання, у якій відчужувач або третя особа має право про­живати.

У разі смерті фізичної особи-набувача за договором до­вічного утримання (догляду) при відсутності у неї спадкоєм­ців або при відмові їх від договору довічного утримання (до­гляду) нотаріус за письмовою заявою відчужувача припиняє дію цього договору, про що на всіх його примірниках робить відповідний напис з посиланням на статтю 757 Цивільного ко­дексу України.

У разі ліквідації юридичної особи-набувача за умови від­сутності у неї правонаступників нотаріус на підставі відомос­тей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, отриманих в електронній формі шляхом безпосереднього доступу до ньо­го, та письмової заяви відчужувача припиняє дію договору до­вічного утримання (догляду).

Відчужувачу повертається приєднаний до примірника до­говору довічного утримання (догляду) первинний документ, що посвідчував право власності на майно, або його дублікат, який міститься у матеріалах нотаріальної справи. У разі якщо предметом договору довічного утримання (догляду) є рухоме майно, яке підлягає реєстрації, разом з листом нотаріуса про припинення дії договору довічного утримання (догляду) цей документ (або його дублікат) подається відповідному органу реєстрації для перереєстрації.

На всіх примірниках договору нотаріус робить відповід­ний напис про припинення дії договору з посиланням на стат­тю 758 Цивільного кодексу України.

Обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду) переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передано відчужувачем.

Розірвання договору довічного утримання за згодою сто­рін, як і внесення змін до договору, оформлюється нотаріусом за правилами, викладеними у пункті 8 глави 1 цього розділу.

Договір ренти. Радянське цивільне законодавство не пе­редбачало регулювання рентних відносин. Договір ренти не був відомий ні Цивільному кодексу УРСР 1922 року, ні Цивіль­ному кодексу України 1963 року. Чинне законодавство при­свячує цьому договору главу 56 Цивільного кодексу України, в якій врегульовано порядок відчуження майна під виплату ко­лишньому власнику грошового або іншого утримання - ренти.

Договір ренти належить до договорів, за якими перехо­дить право власності на передане майно. Як і за договорами купівлі-продажу, міни, дарування, за договором ренти май­но переходить у власність платника ренти, який набуває усіх прав власника та одночасно несе ризик випадкового знищен­ня майна й інші обов'язки власника.

Законодавче визначення поняття договору ренти на­ведено у ст. 731 Цивільного кодексу України, а саме: за дого­вором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник рен­ти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одер­жувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій фор­мі. Домовленістю сторін такого договору може бути перед­бачено встановлення обов’язку виплачувати ренту протягом певного строку або безстроково.

Договір ренти посвідчується нотаріусом з дотриманням загальних правил посвідчення договорів відчуження. Специ­фічними ознаками цього договору є: передання майна у влас­ність, оплатність, взаємність, довготривалість, строковий або безстроковий (пожиттєвий) характер відносин, алеаторність.

Предметом договору ренти виступає майно, нерухоме і ру­хоме, яке відчужується під виплату ренти (наприклад, будинок зі земельною ділянкою), а з іншого боку - сама рента, яка ви­плачується її одержувачеві. Тобто предметом ренти може бути будь-яке індивідуально визначене майно, не вилучене з ци­вільного обігу, якому властиві й родові, й індивідуально окрес­лені ознаки. Тимчасом не можуть бути предметом договору ренти невідчужувані нематеріальні блага: особисті немайнові права, ідеї, не уречевлені результати інтелектуальної діяль­ності, послуги, загалом усі ті тілесні і нетілесні речі, які немож­ливо передати у власність в обмін на на виплату ренти.

Сторонами договору ренти виступають власник нерухо­мого майна (земельної ділянки), який передає їх іншій особі в обмін на отримання періодичних виплат рентних платежів у грошовій чи натуральній формі, - одержувач ренти з однієї сторони та особа, яка набуває права власності на майно, яке передається одержувачем ренти в обмін на зобов’язання сплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або іншого надання, - платник ренти з іншої сторони.

Законодавець не обмежує суб’єктний склад учасників рентного договору. Платником та одержувачем можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.

Сторони на момент укладення договору безстрокової рен­ти не можуть обчислити наперед загальну вартість наданої замість майна зустрічної вимоги. Елемент ризику, що прийма­ється кожною зі сторін в силу укладення договору, полягає у вірогідності того, що або один, або другий контрагент фактич­но отримає зустрічне задоволення меншого обсягу, ніж ним самим надано.

Зобов’язання, направлені на передання майна у власність, можуть бути сплатними або безоплатними. Ознака оплатності (безоплатності) істотно впливає на норми, які визначають направленість зобов’язань.

Наголошуємо, що одержувач ренти, крім рентних платежів, може також отримати компенсацію вартості майна, яке пере­дається. У цьому разі відносини сторін про передання і опла­ту майна регулюються правилами договору купівлі-продажу. Якщо одержувач ренти передає платнику ренти майно без­платно, майнові обов’язки платника ренти обмежуються тіль­ки рентними платежами. В такому разі відносини сторін із питання передання майна регулюються правилами договору дарування.

Інститут купівлі-продажу обраний базовим для регу­лювання зобов’язань, направлених на оплатне передання майна у власність. Незважаючи на наявність родових ознак, які об’єднують ренту з купівлею-продажем, відносини мають свою специфіку. Вона полягає в специфічній формі оплати, яка характеризується тим, що покупець у порядку оплати отрима­ного майна надає продавцю постійне або довічне утримання. Подібні відносини мають тривалий та довірчий характер. До­говір ренти пов’язаний з ризиком того, що розмір рентних пла­тежів може видатись більшим або меншим від вартості відчу­жуваного під виплату ренти майна.

Тому при укладенні та посвідченні договору ренти нота­ріус зобов’язаний з’ясувати у сторін, чи одержувач ренти, крім рентних платежів, передає майно безоплатно, чи за плату.

Якщо договором ренти встановлено, що одержувач рен­ти передає майно у власність платника ренти за плату, до від­носин сторін щодо передачі майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно - положення про договір дарування. У цьому разі правила статті 362 Цивільного кодексу України не застосо­вуються.

Форма і розмір ренти, зазначені у статті 737 Цивільного кодексу України, є однією з істотних умов договору. Відповідно до цієї норми, рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт або надання по­слуг. Форма виплати ренти встановлюється договором ренти.

Переважною формою рентних платежів виступають гро­шові суми, але в договорі можна передбачити виплату ренти шляхом надання речей, виконання робіт та надання послуг, які відповідають за вартістю грошовому еквіваленту ренти земельної ділянки, крім цього можливе встановлення зміша­ної форми ренти, яка включає в себе виплату грошових сум і надання утримання в натурі.

Якщо одержувач ренти передав у власність платника рен­ти відразу всю грошову суму, то розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти. Якщо сто­рони в договорі не встановили інших умов сплати, то розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової став­ки Національного банку України.

Водночас право отримання рентних платежів виникає в одержувача ренти тільки після передачі майна під виплату ренти. Відповідно з цього ж моменту виникає зобов’язання щодо виплати рентних платежів.

Платник ренти зобов’язаний виплачувати одержуваче­ві обумовлену договором грошову суму наприкінці кожного календарного кварталу. Сторони за договором ренти можуть встановити графік платежів, за яким проводитимуться роз­рахунки.

Закон ставить жорсткі вимоги до оформлення догово­ру ренти. Цей договір належить вчиняти в письмовій формі. Обов’язкове нотаріальне посвідчення вирізняє договір ренти з-поміж інших договорів, направлених на відчуження майна, та є необхідним у зв’язку з юридичною складністю та новиз­ною цього договору. У випадку недотримання письмової нота­ріальної форми, відповідно до статті 218 Цивільного кодексу України, договір ренти слід визнати недійсним, таким, що не відповідає вимогам закону.

Текст договору ренти обов’язково повинен містити: на­йменування сторін за договором; предмет договору; умови, на яких майно передається під виплату ренти; форму та роз­мір ренти; строки виплати ренти; відповідальність платника за прострочення ренти; визначення права платника безстро­кової ренти на відмову від договору ренти; визначення пра­ва одержувача безстрокової ренти на розірвання договору ренти; визначення ризику випадкового знищення або пошко­дження майна, що передається під виплату ренти.

Способами забезпечення виконання зобов’язань щодо ви­плати ренти є: застава та страхування.

Згідно зі статтею 735 Цивільного кодексу України, умова про заставу нерухомого майна, яке було передано під випла­ту ренти, є суттєвою та достатньою умовою договору ренти, оскільки іпотека автоматично обтяжує майно в силу закону.

Одночасно з посвідченням договору ренти нотаріус, якщо це передбачено договором, накладає заборону на відчуження предмета договору.

Рента обтяжує нерухоме майно, яке було передане під виплату ренти. У разі порушення платником ренти своїх зобов’язань одержувач ренти має можливість задовольнити свої вимоги за рахунок цього майна переважно перед іншими особами.

А в разі відчуження майна іншій особі до неї переходять обов’язки платника ренти. Відповідно до частини третьої статті 735 Цивільного кодексу України, може бути встанов­лено обов’язок платника ренти застрахувати ризик невико­нання ним своїх обов’язків за договором ренти.

Заразом законодавець не виключає можливість застосу­вання сторонами разом зі заставою будь-яких дозволених за­коном засобів забезпечення зобов’язань.

Якщо під виплату ренти передано рухоме майно, то спосіб забезпечення виконання зобов’язань платника ренти мусить бути обов’язково погоджений сторонами та зазначений у тек­сті договору.

До вище перелічених реквізитів договору ренти, на нашу думку, слід додати такі: якщо предметом договору є житловий будинок (крім багатоквартирного), будівля або споруда, то одночасно переходить до набувача також право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача), при цьому розмір та кадастровий но­мер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, а істотними умовами такого договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім бага­токвартирних будинків) є й земельна ділянка; право від­чуження майна набувачем ренти за згодою набувача ренти та про перехід, у такому випадку, обов'язків платника ренти до нового набувача; а також інші умови (наприклад, накладення заборони відчуження нерухомого майна), що не суперечать чинному законодавству України.

Особливим засобом, який захищає інтереси одержувача ренти, є відповідальність платника ренти за прострочення виконання зобов'язання. Відповідно до статті 736 Цивільно­го кодексу України, це сплата процентів одержувачеві ренти платником, розмір яких обов'язково повинен бути зазначений в тексті договору.

Право платника безстрокової ренти на відмову від догово­ру ренти закріплено законодавцем у статті 739 Цивільного ко­дексу України. У разі незазначення цієї умови в тесті договору останній вважається нікчемним.

За згодою сторін, в договорі безстрокової ренти може бути встановлено, у яких випадках платник такої ренти вправі від­мовитися від договору ренти.

Керуючись частиною третьою статті 739 Цивільного ко­дексу, договір ренти припиняється після спливу трьох міся­ців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.

Договір безстрокової ренти припиняється, крім загальних підстав припинення цивільно-правових договорів, у разі:

1) відмови платника від договору ренти;

2) розірвання договору на вимогу одержувача, якщо:

а) платник безстрокової ренти прострочив її виплату на понад 1 рік;

б) платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти;

в) платника безстрокової ренти визнано неплатоспро­можним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти у розмірі та в строки, що їх встановлено договором;

г) в інших випадках, передбачених договором ренти.

Правовими наслідками розірвання договору безстрокової ренти для одержувача ренти є такі:

- якщо майно передано у власність платника ренти безоплатно, то одержувач ренти має право вимагати від плат­ника ренти виплати суми ренти;

- якщо майно передано у власність платника ренти за плату, то одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна.

Згідно зі статтею 742 Цивільного кодексу України, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти.

А у разі випадкового знищення або випадкового пошко­дження майна, переданого за плату під виплату безстрокової ренти, платник має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати.

Особливостями договору строкової ренти є такі:

а) підставою виникнення строкових зобов'язань є випла­та рентних платежів протягом певного строку;

б) зобов'язання можуть припинятися лише платником ренти на загальних підставах;

в) випадкове знищення або випадкове пошкодження май­на, переданого під виплату ренти на певний строк, не звіль­няє платника ренти від обов'язку виплачувати її до закінчен­ня строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.

Спадковий договір. Цивільний кодекс України (стаття 1302) визначення договору не містить, описуючи натомість його зміст. Згідно з цією нормою, за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпоря­дження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Спадковий договір має спільні риси з договором довічно­го утримання (догляду), оскільки обидва ці договори спря­мовані на передачу однією стороною (відчужувачем) іншій стороні (набувачеві) майна у власність, взамін чого набувач зобов’язується виконати розпорядження відчужувача, визна­чені у договорі.

Як за договором довічного утримання, так і за спадковим договором такі правочини можуть бути укладені в інтересах інших осіб. При цьому необхідна згода цієї третьої особи, тобто фактично такий правочин є трьохстороннім.

Водночас між цими двома видами договорів є суттєва різниця, а саме:

1) за спадковим договором на набувача можна покласти обов’язок майнового та немайнового характеру, за договором довічного утримання (догляду) - лише майнового характеру;

2) спадковий договір є консенсуальним, а договір довіч­ного утримання - реальним;

3) набувач стає власником майна за договором довічного утримання в момент укладення договору, а за спадковим дого­вором право власності до набувача переходить лише з момен­ту смерті відчужувача.

Такий правочин є двосторонньозобов’язуючим, для якого характерно волевиявлення двох сторін, засноване на диспози­тивних засадах. Права і обов’язки щодо договору лежать на обох сторонах: набувач набуває право власності на майно у разі виконання розпорядження (майнового або немайно- вого характеру) відчужувача. Обов’язковою умовою настан­ня спадкового договору є такий юридичний факт, як смерть відчужувача, за відсутності якого не можуть настати юри­дичні наслідки. З іншого боку, відчужувач вимагає виконан­ня обов’язків матеріального (скажімо, набувач зобов’язується надати відчужувачу матеріальне забезпечення натурою у ви­гляді харчування, догляду) або нематеріального характеру як за життя, так і після його смерті (наприклад, відчужувач розпорядився, що після його смерті він хотів бути похованим з родичами, в певному місці).

На нашу думку, ще одним цікавим моментом є неоднозначне віднесення спадкового договору чи до консенсуальних, чи до реальних правочинів. В цьому разі їх не потрібно категорично розмежовувати, оскільки спадковий договір є як реальним, так і консенсуальним, залежно від умов, зазначених у змісті договору. Якщо за умовами спадкового договору набувач повинен виконати певні дії після смерті відчужувача, договір трактується як реальний, оскільки буде вважатися укладеним з моменту передачі майна набувачеві.

Однак, як свідчить практика, навіть якщо в спадковому договорі не зазначено про обов'язок поховання відчужувача, то зазвичай витрати на поховання відчужувача бере на себе набувач нерухомого майна, за винятком випадків, коли запо­відачем було складено заповіт, в якому вказано особу, котра здійснюватиме поховання. При цьому, відповідно до частини другої статті 1307 Цивільного кодексу України, заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного в спадковому дого­ворі, є нікчемним.

Чинним законодавством не врегульовано, яке саме майно може бути предметом спадкового договору, що переходить у власність набувача у випадку смерті відчужувача. Як слушно зауважують дослідники, немає також і жодного посилання на співвідношення вартості такого майна до вартості дій, які виконуватимуться набувачем. Тому вважається, що предметом спадкового договору може бути будь-яке майно, а адекватність його вартості й вартості дій не ставиться в залежність від мети самого договору. Отже, предметом договору можуть бути індивідуально визначені речі (колекція картин, цінна бібліотека) з родовими ознаками, рухоме і нерухоме майно (квартира, будинок, дача, земельна ділянка, автомобіль), де б вони не знаходилися.

Спадкові договори, предметом яких є нерухоме майно, посвідчуються нотаріусом з дотриманням загальних правил посвідчення договорів відчуження.

Під час посвідчення спадкових договорів правила забез­печення реалізації права купівлі частки у праві спільної част­кової власності не застосовуються.

Документ, що посвідчує право власності на майно, після його огляду нотаріусом повертається власнику майна (відчу- жувачу), а в тексті договору зазначаються назва цього доку­мента, номер і дата його видачі та найменування юридичної особи, яка його видала. У разі якщо посвідчення спадкового договору здійснюється на підставі відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в тексті правочину зазначаються посилання на цей реєстр, номер і дата отриман­ня інформації з нього.

Якщо предметом спадкового договору є майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, нотаріус у тексті договору зазначає про необхідність реєстрації права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після смерті відчужувача.

Подружжя має право укласти спадковий договір щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Спадковим договором подружжя може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно пере­ходить до набувача за договором.

На майно, яке є предметом спадкового договору, нотаріус накладає заборону відчуження у встановленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору.

Набувачем може бути будь-яка повністю дієздатна фізич­на особа, оскільки за умови договору потрібне виконання пев­них дій матеріального або нематеріального характеру (нада­вати певну матеріальну допомогу, дотримуватися порядку по­ховання відчужувача, виконувати дії, спрямовані на здійснен­ня певної загальнокорисної мети і таке інше). Юридичні особи також можуть бути набувачами у спадковому договорі. Водно­час набувач спадкового договору, якщо він є спадкоємцем за заповітом або за законом, не втрачає права на успадкування у тій частці майна, яке не було позначено у договорі.

Спадковий договір не можна розглядати як самостійний вид спадкування, оскільки, відповідно до статті 1217 Цивіль­ного кодексу України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом. У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду вка­зав судам на те, що перехід майна від відчужувача до набувача на підставі спадкового договору не є окремим видом спадку­вання, а тому на відносини сторін не поширюються відповідні правила про спадкування, зокрема право на обов'язкову част­ку, отож розміщення глави 90 у книзі 6 Цивільного кодексу України є доволі умовним.

Звертаємо увагу на те, що до спадкового договору не за­стосовуються норми спадкового права в силу відсутності юри­дичного спадкового правонаступництва.

Якщо за спадковим договором передбачається, що набувач повинен виконати дії (наприклад, щомісячно виділяти відчу­жувачеві певне грошове відшкодування) за життя відчужува- ча, права і обов'язки виникають з моменту досягнення згоди. У цьому разі договір вважається консенсуальним.

Такий договір є відплатним - у набувача виникає обов'язок виконати певні дії замість отриманого майна. Спадковий дого­вір передбачає, що відчужувач має право вимагати від набува­ча певного майнового надання.

Важливою умовою договору є виконання обов'язків набу­вачем. Якщо набувач не виконав або неналежно виконав умо­ви договору, відчужувач має право звернутися в суд із позовом про розірвання спадкового договору, або доручити ведення справи в суді іншій особі (представникові).

Набувач повинен вчинити дії у точній відповідності до волі відчужувача. У спадковому договорі мають бути чітко і конкретно застережені всі необхідні дії, які зобов'язаний виконати набувач. Умови договору мають бути застережені таким чином, щоб виключити можливість подвійного тлу­мачення волі відчужувача.

Відчужувач може покласти на набувача обов'язок виконати дії майнового і немайнового характеру ще за його життя (приміром, виплачувати йому певну грошову суму одноразово або частинами) як на його користь, так і на користь однієї або декількох осіб, які набувають право домагатися його виконання.

Набувач може виконати також певні дії нематеріального характеру, зокрема розпорядження відчужувача, які стосують­ся порядку поховання, увічнення його пам'яті і т.д. Аналізую­чи практику посвідчення таких договорів, доходимо висновку, що відчужувач висловлює у спадковому договорі переважно такі побажання: бути похованим на тому чи іншому місці, за тими або іншими звичаями чи традиціями, поряд з тими чи іншими раніше померлими родичами; бути підданим крема­ції тощо.

Заразом відчужувач не може зобов’язати набувача вико­нати дії, які ображають його честь і гідність, обмежують його громадянську правоздатність (приміром, відчужувач не може обмежити набувача у виборі місця проживання, у виборі по­дружжя і т. ін.).

Якщо невиконання умов договору має місце після смерті відчужувача, то звернутися з позовом до суду може особа, при­значена відчужувачем здійснювати контроль за виконанням зобов’язань. Як свідчить практика, лише в поодиноких випад­ках відчужувачем призначається особа, яка здійснює контроль за виконанням набувачем спадкового договору волі відчужу­вача. Відповідно до частини третьої статті 1307 Цивільного кодексу України, у разі відсутності такої особи контроль за ви­конанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Надаючи відчужувачу право вільно розпоряджатися сво­їм майном, закон не передбачає право обов’язкових спадкоєм­ців відчужувача (малолітніх, неповнолітніх або непрацездат­них дітей, непрацездатних одного з подружжя або батьків) на обов’язкову частку при укладенні спадкового договору.

У разі смерті відчужувача на підставі свідоцтва органу цивільного стану про смерть нотаріус знімає заборону відчуження.

Після смерті відчужувача нотаріусу повертається доку­мент, що посвідчує право власності на нерухоме майно, що було предметом договору, крім випадків, передбачених пунк­том 3 глави 7 розділу І Порядку чинення нотаріальних дій нотаріусами України, який приєднується до примірника спад­кового договору, що зберігається у справах нотаріуса.

У разі смерті фізичної особи-набувача або ліквідації юри­дичної особи-набувача за спадковим договором дія договору припиняється, а на примірниках договору за письмовою заявою відчужувача нотаріус вчиняє відповідний напис.

Відомості про спадкові договори підлягають обов’язковому внесенню до Спадкового реєстру в порядку, передбаченому Положенням про Спадковий реєстр.

Посвідчення договорів застави та іпотеки. Законо­давство України про іпотеку базується на Конституції Украї­ни та складається з Цивільного, Господарського та Земель­ного кодексів України, Закону України «Про іпотеку» та інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України.

Відповідно до Закону України «Про іпотеку», іпотекою називається вид забезпечення виконання зобов’язання не­рухомим майном, що залишається у володінні і користуван­ні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має пра­во в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цьо­го боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Сторонами договору застави /іпотеки можуть бути фізич­ні, юридичні особи та держава.

Заставодавцем при заставі майна може бути його власник (сам боржник чи третя особа - майновий поручитель), який має право відчужувати заставлене майно на підставах, перед­бачених законом, а також особа, якій власник в установленому порядку передав майно і право застави на це майно.

Заставодержателем земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення та прав на них (оренди, емфітевзису) можуть бути лише банки.

При посвідченні договору застави/іпотечного догово­ру нотаріус має встановити, чи належить предмет застави до майна, яке може передаватися в забезпечення виконання зобов’язання.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужено за­ставодавцем і на яке може бути звернено стягнення, також майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Поняття нерухомого майна (нерухомість) охоплює земель­ні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділян­ці і невід’ємно пов’язані з нею, переміщення яких є неможли­вим без їх знецінення та зміни їхнього призначення. Також Законом України «Про іпотеку» встановлено, що його прави­лами регулюється застава повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об’єктів, майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено. Об’єкт незавер­шеного будівництва може бути переданий в іпотеку після дер­жавної реєстрації права власності на нього.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішен­ня суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішен­ня суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права й обов'язки сторін договору (іпотекодавця та іпотеко- держателя) за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня вчинен­ня відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека, або з дня набрання законної сили рішенням суду.

Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.

Учасниками іпотечних відносин виступають іпотекода- вець та іпотекодержатель. Іпотекодавцем і іпотекодержате- лем можуть виступати громадяни, юридичні особи і держава. Іпотекодержателем є кредитор за основним зобов'язанням. Іпотекодавцем може бути як боржник, так і третя особа (май­новий поручитель). Іпотекодавець, який встановлював іпоте­ку в забезпечення свого зобов'язання, є боржником, а іпотеко­давець, який встановлював іпотеку в забезпечення виконання іншої особи-боржника, є майновим поручителем.

Предметом іпотечного договору можуть бути права орен­ди земельної ділянки, права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права користування чужою земельною ділянкою для забудо­ви (суперфіцій).

Предметом іпотеки може бути право оренди чи користу­вання нерухомим майном, яке надає орендареві чи користува­чу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна.

Законодавець у статті 5 Закону України «Про іпотеку» передбачив, що для цілей цього Закону таке право оренди чи користування нерухомим майном вважається нерухомим майном.

Договором застави/іпотечним договором може бути вста­новлено, що право застави на річ, яка є предметом застави, не поширюється на її приналежність.

Оцінка майна проводиться у випадках, встановлених за­конодавчими актами України, міжнародними угодами, на під­ставі договору, а також на вимогу однієї зі сторін угоди та за згодою сторін.

Проведення оцінки майна є обов’язковим у випадках за­стави державного та комунального майна, відчуження держав­ного та комунального майна способами, що не передбачають конкуренцію покупців у процесі продажу, або у разі продажу одному покупцеві, визначення збитків або розміру відшкоду­вання, під час вирішення спорів та в інших випадках, визначе­них законодавством, або за згодою сторін.

Іпотечні договори щодо прав на земельні ділянки: пра­ва оренди земельної ділянки, права користування чужою зе­мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфі- тевзис), права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) - посвідчуються нотаріусом після озна­йомлення з документами, що підтверджують ці права (догово­ри оренди, емфітевзису, суперфіцію).

На відміну від Закону України «Про заставу», Законом «Про іпотеку» розширено коло майна, яке може бути предметом іпо­теки. Так, предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна, а також об’єкт незавершеного бу­дівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного до­говору, за умови, що іпотекодавець може документально під­твердити право на набуте ним у власність відповідне нерухо­ме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого май­на іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору.

Іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є неру­хомість, що належить третім особам і стане власністю іпоте- кодавця після укладання такого договору, посвідчуються з дотриманням загальних правил. Нотаріусові також мають бути подані документи, що підтверджують виникнення пра­вовідносин іпотекодавця та третьої особи.

Договори про наступну заставу вже заставленого майна можуть посвідчуватися за наявності згоди попередніх заста- водержателів, якщо інше не передбачено законом і попередні­ми договорами застави.

Посвідчення договорів застави та іпотечних договорів здійснюється за відсутності податкової застави, що переві­ряється нотаріусом за даними відповідного реєстру інформа­ційних систем.

Передача в заставу/іпотеку майна, що перебуває у подат­ковій заставі, здійснюється з дозволу відповідного органу дер­жавної податкової служби та з дотриманням вимог статті 92 Податкового кодексу України. Посвідчення договору застави/ іпотечного договору щодо майна (майнових прав), яке перебу­ває під арештом, не допускається.

Договір застави/іпотечний договір та договір, що обумов­лює основне зобов’язання (кредитний договір, договори пози­ки, купівлі-продажу, лізингу тощо), можуть бути оформлені та нотаріально посвідчені у вигляді одного документа. Такий до­кумент за формою і змістом повинен відповідати вимогам, встановленим у ст. 12 Законом України «Про заставу», ст. 18 Закону України «Про іпотеку», а також вимогам, установленим законодавством для основного зобов’язання.

Будівля (споруда), включаючи об’єкт незавершеного бу­дівництва, що розташовані на земельній ділянці, яка нале­жить іпотекодавцю на праві власності, передається в іпотеку разом зі земельною ділянкою, на якій вона розташована.

Якщо в іпотеку передається земельна ділянка, на якій роз­ташовані будівлі (споруди), включаючи об’єкти незавершено­го будівництва, які належать іпотекодавцю на праві власності, така земельна ділянка підлягає передачі в іпотеку разом з цими будівлями (спорудами).

Передача в іпотеку нерухомого майна, що є об’єктом пра­ва державної чи комунальної власності і закріплене за від­повідною юридичною особою на праві господарського віда­ння, здійснюється після отримання у встановленому законо­давством порядку згоди органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, до сфери господарського відання якого належить відповідна державна чи комунальна юридич­на особа.

Іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є майно­ві права на нерухомість, будівництво якої не завершено, по- свідчується нотаріусом на підставі документів, що посвідчу­ють такі майнові права. Іпотекодавцем за таким іпотечним до- говором може бути забудовник - особа, яка організовує спо­рудження нерухомості для власних потреб чи для переда­чі її у власність іншим особам, або особа, власністю якої ста­не ця нерухомість після завершення будівництва. Посвідчую­чи такі договори, нотаріус роз'яснює іпотекодержателю його обов'язок після закінчення будівництва зареєструвати в уста­новленому законом порядку обтяження прав власника на збу­довану нерухомість.

У разі зміни в процесі будівництва технічних характерис­тик об'єкта будівництва, який є предметом іпотеки (зміни пло­щі нерухомості, зміни планування приміщень тощо), нотаріус на підставі документа, що посвідчує право власності на об'єкт незавершеного будівництва або майнові права на нього, або у разі, коли державну реєстрацію права власності відповідно до закону проведено без видачі документа, що посвідчує таке право, - на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до нього, зобов'язаний зробити відмітку на примір­нику іпотечного договору, що належить іпотекодержателю. Водночас нотаріус не має права вимагати додаткових доку­ментів та згоди іпотекодавця.

Майно, що перебуває у спільній власності, може бути пере­дано в заставу тільки за згодою всіх співвласників. Згода на передачу майна в іпотеку має бути нотаріально оформленою.

Передача в заставу/іпотеку цілого об'єкта, що належить кільком співвласникам, які зазначені у документі, що посвід­чує право власності, здійснюється за умови підписання дого­вору застави/іпотеки усіма учасниками спільної власності, які виступають як майнові поручителі заставодавця.

Передача в заставу/іпотеку цілого об'єкта, право у спіль­ній власності на який належить кільком особам, які, проте, не всі вказані у документі, що посвідчує право власності, здійсню­ється за наявності письмової згоди всіх інших учасників спіль­ної власності. Справжність підпису на заяві, якою надається згода на передачу майна в іпотеку, засвідчується нотаріально.

Майно, що перебуває у спільній частковій власності (част­ки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі (земельної ділянки - на місцевості) та державної реєстрації права власності щодо виділеної част­ки як на окремий об'єкт нерухомості.

Іпотекодавець має право володіти та користуватись пред­метом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не передбачено Законом. Користуючись предметом іпотеки, іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу).

Одним зі зобов’язань, яке покладається на іпотекодавця та про яке сторони повинні бути попереджені нотаріусом, є стра­хування предмета іпотеки. Так, відповідно до статті 8 Закону України «Про іпотеку», іпотекодавець зобов’язаний застраху­вати предмет іпотеки на його повну вартість від ризиків ви­падкового знищення або псування, якщо іпотечним догово­ром цей обов’язок не покладено на іпотекодержателя. Такий договір укладається на користь іпотекодержателя.

Одночасно з посвідченням договору про іпотеку нотаріус, якщо це передбачено договором, за заявою іпотекодержателя накладає заборону на відчуження предмета іпотеки.

Текст договору застави/іпотечного договору має відпові­дати загальним вимогам, встановленим законодавством.

Іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Зокрема, згідно зі ст. 18 Закону України «Про іпотеку», іпотечний договір має містити такі істотні умови:

1) відомості про:

- для іпотекодавця та іпотекодержателя-юридичних осіб:

- для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців;

- для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу;

- для іпотекодавця та іпотекодержателя-фізичних осіб:

- для громадян України - прізвище, ім’я, по батько­ві, місце проживання зі зазначенням адреси та інди­відуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків та інших обов’язкових платежів;

- для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України;

2) зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому вста­новлено основне зобов’язання;

3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, зокрема кадастровий номер; у разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення;

4) посилання на видачу заставної або її відсутність.

У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.

Іпотечний договір може містити інші положення, як- от: визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки.

Іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов’язання, можуть бути оформлені у вигляді одного доку­мента. Цей документ за формою і змістом мусить відповідати вимогам, установленим у цій статті, та вимогам, установленим законом, для договору, який визначає основне зобов’язання.

У разі якщо іпотекою забезпечується повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.

Зміни і доповнення до іпотечного договору також підляга­ють нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про змі­ну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку. Піс­ля видачі заставної зміни і доповнення до іпотечного догово­ру і договору, яким обумовлено основне зобов’язання, можуть вноситися лише після анулювання заставної і видачі нової за­ставної в порядку, встановленому частиною четвертою статті 20 Закону «Про іпотеку».

Будь-яке збільшення основного зобов’язання або процен­тів за основним зобов’язанням, крім випадків, коли таке збіль­шення прямо передбачено іпотечним договором, може бути здійснене після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою. Таке збільшення підпорядковується пріоритету вимоги за будь- яким іншим зобов’язанням, забезпеченим предметом іпотеки, яка була зареєстрована до реєстрації відповідної зміни умов обтяження нерухомого майна іпотекою. У разі коригування графіка виконання основного зобов’язання у зв’язку з його частковим достроковим погашенням анулювання заставної і видача нової заставної не є обов’язковими.

Також законодавством введено поняття заставної.

За ст. 20 Закону України «Про іпотеку», заставна - це іпо­течний цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в гро­шовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформлюється, якщо її видача передбачена іпотечним дого­вором. Після державної реєстрації іпотеки оригінал заставної передається іпотекодержателю, якщо інший порядок передачі заставної не встановлено іпотечним договором. Заставна не є емісійним цінним папером. Першим власником заставної є особа, яка на момент видачі заставної, відповідно до умов іпо­течного договору, має статус іпотекодержателя. Якщо інше не передбачено іпотечним договором, оригінал заставної пере­дається такому іпотекодержателю.

Заставна може передаватися її власником будь-якій осо­бі шляхом вчинення індосаменту. Наступний власник застав­ної набуває всіх прав іпотекодержателя (нового кредитора) за договором, яким обумовлено основне зобов’язання, та за іпо­течним договором, на підставі якого була видана заставна, а права попереднього власника заставної як іпотекодержателя (первісного кредитора) припиняються. Попередній власник заставної на вимогу нового власника зобов’язаний передати новому власнику документи та інформацію, які є важливими для здійснення прав, що випливають зі заставної.

Після видачі заставної виконання основного зобов’язання та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здій­снено лише на підставі вимоги власника заставної. Звернення стягнення на предмет іпотеки власником заставної здійсню­ється у порядку, встановленому розділом V Закону України «Про іпотеку».

Анулювання заставної і видача нової заставної здій­снюються за згодою між іпотекодавцем, боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, та власником заставної. Відо­мості про видачу заставної, анулювання заставної, видачу но­вої заставної підлягають державній реєстрації у порядку, вста­новленому законодавством про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Заставна не може видаватися, якщо іпотекою забезпечено грошове зобов’язання, суму боргу за яким на момент укладен­ня іпотечного договору не визначено і яке не містить крите­ріїв, що дають можливість визначити цю суму на конкретний момент.

Облік заставних у банках здійснюється у порядку, встанов­леному Національним банком України, за правилами, що за­стосовуються для обліку забезпечених іпотекою кредитів.

Заставна складається в письмовій формі в одному примір­нику на бланку стандартної форми, яка встановлена Націо­нальною комісією з цінних паперів та фондового ринку. На всіх оригінальних примірниках іпотечного договору робиться відмітка про видачу заставної. Залежно від предмета іпотеки (нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва) заставна повинна мати візуальні відмінності, встановлені Національ­ною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Згідно зі ст. 21 Закону України «Про іпотеку», у заставній обов’язково мають міститися такі реквізити:

1) слово «заставна» як складова частина назви документа та визначення про зобов’язання боржника виконати перед іпо- текодержателем у встановлений строк основне зобов’язання;

2) зокрема:

- для іпотекодавця, боржника (якщо він є відмінним від іпотекодавця) та іпотекодержателя-юридичних осіб:

- резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців;

- нерезидентів - найменування, юридична адреса та держава, де зареєстрована особа;

- для іпотекодавця, боржника (якщо він є відмінним від іпотекодавця) та іпотекодержателя - фізичних осіб:

- громадян України - прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання зі зазначенням адреси та індиві­дуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків та інших обов’язкових платежів;

- іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), адреса їх постійного місця проживання за межами України;

3) посилання на реквізити іпотечного договору та дого­вору, що обумовлює основне зобов’язання;

4) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифіка­ції, та/або його реєстраційні дані;

5) зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання;

6) спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо він передбачений іпотечним договором;

7) відмітка про реєстраційний номер, дату та місце дер­жавної реєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою (цей реквізит вноситься відповідно до законодавства).

За згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем за­ставна може містити інші положення, які відтворюють зміст основного зобов’язання та іпотеки. Якщо зміст заставної не відповідає положенням іпотечного договору чи договору, який обумовлює основне зобов’язання, положення заставної мають перевагу.

Заставна підписується іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця.

Для реалізації прав за заставною її власник може зая­вити боржнику письмову вимогу про виконання основного зобов’язання на його користь відповідно до умов догово­ру, який обумовлює основне зобов’язання. У цій вимозі вка­зується банківський рахунок власника заставної для здійснен­ня боржником переказу відповідної грошової суми. На вимо­гу боржника власник заставної зобов’язаний пред’явити ори­гінал заставної без його передачі боржнику.

Заставна підлягає передачі боржнику у разі повного ви­конання ним основного зобов’язання. Знаходження заставної у боржника свідчить про виконання основного зобов’язання, якщо не буде доведено протилежне. У разі виконання осно­вного зобов’язання боржником заставна, що знаходиться в нього, анулюється. Знаходження заставної в іншої особи свід­чить, що основне зобов’язання не виконано, якщо не буде до­ведено інше.

Якщо основне зобов’язання підлягає виконанню частина­ми, власник заставної зобов’язаний видавати боржнику доку­мент, що підтверджує отримання платежу, та вести належний облік (реєстр) платежів за заставною, який надається борж­нику на його вимогу. У разі розбіжностей між документами, що підтверджують отримання платежів, та їх реєстром докумен­ти про отримання платежів мають перевагу.

У разі домовленості про перехід до іпотекодержателя пра­ва власності на передане в іпотеку нерухоме майно нотаріус роз’яснює сторонам, що права і вимоги інших осіб на це неру­хоме майно, зареєстровані в установленому законом порядку, залишаються дійсними.

У разі надання нотаріусові угоди про внесення змін до основного договору посилання на неї відображається у тексті договору про внесення змін та/чи доповнень до договору застави (іпотечного договору).

Зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Угода про внесення змін та допо­внень до інших договорів застави вчинюється з дотриманням вимог ст. 654 Цивільного кодексу України.

У правочині, яким встановлюються зміни і доповнення до договору застави, зазначається про те, що він є невід’ємною частиною договору, який змінюється (доповнюється).

Унесення змін до договору застави/іпотечного договору не допускається у разі припинення забезпеченого заставою зобов’язання, заміни зобов’язання іншим зобов’язанням, що виникло після укладення договору застави, включення іпоте­ки до іпотечного пулу, наявності заставної тощо.

Іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до за­кінчення строку дії іпотечного договору. Обтяження нерухо­мого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Посвідчення договорів управління майном. Установ­ником управління може бути лише власник майна, яке пере­дається в управління. У разі якщо власником майна, яке пере­дається в управління, є фізична особа, місцеперебування якої невідоме, або особа, визнана безвісно відсутньою, установ­ником управління є орган опіки та піклування за останнім відомим постійним місцем проживання такої особи. У цьому разі для посвідчення договору управління майном нотаріу­су подається рішення суду про визнання особи безвісно від­сутньою, рішення відповідного органу виконавчої влади про встановлення управління майном, яке належить таким осо­бам, зі зазначенням всіх істотних умов, які потрібно включити до договору, довіреність про уповноваження представника ор­гану виконавчої влади або органу опіки та піклування на під­писання договору управління майном.

Управителем майна за договором управління може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Дані про документи, що підтверджують статус осіб як суб'єктів підприємницької діяльності, зазначаються нотаріусом у тексті договору. Засвід­чені в установленому порядку фотокопії цих документів долучаються до примірника договору, що залишається у справах нотаріуса.

Не можуть бути управителями майна за договором управ­ління вигодонабувач (особа, яка має право за умовами дого­вору набувати вигоди від майна, переданого в управління), органи державної влади, органи влади Автономної Республі­ки Крим або органи місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом.

Договір управління майном повинен містити такі істотні умови: перелік майна, що передається в управління; розмір і форму плати за управління майном.

Договором управління майном може бути передбачений строк його дії. При цьому нотаріус роз'яснює сторонам дого­вору, що в разі невизначення строку, на який він укладається, договір вважається укладеним на п'ять років.

Установник управління може також надати управителю право доручати іншій особі (замісникові) вчиняти від його імені дії, необхідні для управління майном, про що зазначаєть­ся в тексті договору.

Припинення дії договору управління майном на бажання сторін здійснюється на підставі укладеного між ними відпо­відного договору. У цьому випадку сторонами договору нота­ріусу повертається примірник договору управління майном, який долучається до примірника договору, що зберігається у справах нотаріуса.

У разі відмови однієї зі сторін від договору управління майном (відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором, відмови управителя або установника управлін­ня від договору управління майном у зв'язку з неможливіс­тю управителя здійснювати управління майном) до припи­нення його дії нотаріусу подаються докази про повідомлен­ня іншої сторони договору про намір припинити дію догово­ру. У такому випадку дія договору припиняється після спливу трьох місяців з дня одержання другою стороною відповідного повідомлення. Повідомлення другої сторони про відмову від договору може бути вчинено шляхом передачі заяви.

Якщо від договору управління майном відмовляється установник управління з іншої причини, ніж неможливість управителем здійснювати управління майном, припинення дії договору відбувається лише за письмовою згодою управителя за умови виплати йому плати, передбаченої договором.

Одержавши повідомлення однієї зі сторін або рішення суду про закінчення строку дії договору, про загибель майна, переда­ного в управління, про смерть фізичної особи-вигодонабувача або ліквідацію юридичної особи-вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором (у разі якщо особа вигодонабувача збігається з особою установника управління (власника май­на)), визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті, визнання установника управління банкрутом, нотаріус на підставі від­повідних документів припиняє договір управління майном, про що робить відповідні відмітки на всіх примірниках дого­вору та відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

Договори найму або позички будівлі, іншої капіталь­ної споруди (їх окремих частин) строком на три роки і біль­ше, а також договори найму (оренди) транспортного засобу за участю фізичної особи підлягають обов'язковому нотаріаль­ному посвідченню.

Посвідчення договорів найму або позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин) провадиться неза­лежно від місцезнаходження майна.

Договори про найм (оренду) або позичку транспортного засобу посвідчуються нотаріусами незалежно від місця їх реєстрації.

При посвідченні договору про найм або позичку будівель, інших споруд (їх частин), належних фізичним та юридичним особам на праві власності, нотаріус вимагає для огляду доку­мент, що посвідчує право власності наймодавця (позичкодав- ця) на майно, що здається в найм (позичку), крім випадків, пе­редбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку.

На бажання сторін у тексті договору найму (позички) будівлі, іншої капітальної споруди вказуються розмір земель­ної ділянки, яка передається наймачеві (користувачу), та умови користування нею. На підтвердження права власнос­ті нотаріус може витребувати у наймодавця (позичкодавця) документ, що посвідчує право власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цьо­го Порядку.

Посвідчуючи договори про найм будівлі, іншої капіталь­ної споруди (їх окремих частин), нотаріус роз'яснює сторонам зміст статті 796 Цивільного кодексу України.

Для посвідчення договору про найм будівлі, іншої капі­тальної споруди (їх окремих частин) нотаріус отримує інфор­мацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього, що залишається у справах нотаріуса.

При укладанні згаданих договорів наймодавець (орендо­давець, позичкодавець) зобов'язаний повідомити наймача (орендаря, користувача) про всі права третіх осіб на майно, що передається у найм (оренду, позичку).

При посвідченні договору найму (оренди) або позички транспортного засобу нотаріус вимагає для огляду документ про реєстрацію транспортного засобу за фізичною чи юри­дичною особою (свідоцтво про реєстрацію, технічний паспорт тощо), а в разі, якщо транспортний засіб не підлягає реєстра­ції або якщо реєстраційне посвідчення не є свідченням права власності на транспортний засіб, - документ, що підтверджує набуття наймодавцем права власності на нього (договори тощо).

Договори піднайму або договір позички майна, яке є пред­метом укладеного договору позички, посвідчуються нота­ріусами за наявності згоди наймодавця (позичкодавця) про передачу майна в піднайм (наступну позичку).

Строк дії договору піднайму (наступної позички) не може перевищувати строку договору найму (позички).

У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної осо­би - наймача (орендаря, користувача) за заявою наймодавця (орендодавця, позичкодавця) договір найму (оренди, позич­ки) припиняє свою дію, про що нотаріус робить відповідний напис на всіх примірниках договору та в реєстрі для реєстра­ції нотаріальних дій.

Факт смерті наймача (орендаря, користувача) підтвер­джується свідоцтвом про смерть або витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть, факт ліквідації юридичної особи підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, отриманими в електронній формі шляхом безпосереднього доступу до нього.

Договір оренди земельних ділянок. Прийняття Зако­ну «Про оренду землі» та включення до Земельного кодек­су України низки положень щодо врегулювання земельних орендних відносин сприяє відновленню в Україні оренди зе­мель, дає істотний поштовх до укладення договорів оренди земельних ділянок.

Відповідно до ст. 3 Закону «Про оренду землі», об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Земельна ділянка, за ст. 79 Земельного кодексу України, - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Пра­во власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб та роз­повсюджується на простір, що знаходиться над та під поверх­нею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Поняття договору оренди земельної ділянки встановлено і Цивільним кодексом України, і Законом України «Про оренду землі».

Згідно зі ст. 792 Цивільного кодексу, за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений дого­вором строк у володіння та користування за плату. Визначення договору оренди земельної ділянки, що міститься в статті 13 Закону «Про оренду землі», окрім переліку обов’язків наймодавця, акцентує на обов’язках наймача (орендаря) вико­ристовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Н. Ільницька зазначає, що оренда землі - це окрема форма використання земельної ділянки, яка передбачає передачу, що оформляється нотаріально посвідченим договором, власни­ком (державою, громадянином чи юридичною особою Украї­ни) земельної ділянки у тимчасове строкове володіння та ко­ристування орендаря за плату для здійснення підприємниць­кої чи іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції і доходів^[255].

Оренда земельних ділянок стосується всіх категорій зе­мельного фонду держави, незалежно від їх основного цільо­вого призначення. Тому сьогодні розвиток орендних відносин в землекористуванні залежить не так від цільового призна­чення земельних ресурсів, як від видів діяльності орендарів. Для надання земельної ділянки в оренду Земельний кодекс виділяє щонайперше здійснення підприємницької діяльності.

Договір оренди земельної ділянки має ознаки і цивільно- правового, і земельно-правового договору. Тому загальні по­ложення про договір оренди регулюються цивільним законо­давством, а особливості передачі в оренду земельних ділянок - земельним. Доречно зазначити, що, відповідно до ст. 9 Ци­вільного кодексу України, норми цивільного права мають суб- сидіарний характер щодо регулювання земельних відносин і можуть застосовуватись лише в тих випадках, коли зазначені відносини не врегульовані нормами земельного права. Анало­гічної думки дотримується А. М. Мірошниченко, наголошую­чи, що якщо земельне законодавство не передбачає спеціаль­них положень про оренду землі, то можуть застосовуватися положення цивільного законодавства^[256].

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юри­дичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у ко­мунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповід­но до закону передають земельні ділянки у власність або ко­ристування.

Орендодавцем земельної ділянки, що входить до складу спадщини, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини, є особа, яка управляє спадщиною.

За ст. 15 Закону «Про оренду землі», істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, ін­дексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її вне­сення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазнача­тися інші умови.

У разі якщо договором оренди землі передбачено здій­снення заходів, спрямованих на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендареві витрат на такі заходи.

Договір оренди може передбачати надання в оренду де­кількох земельних ділянок, що перебувають у власності од­ного орендодавця (а щодо земель державної та комунальної власності - земельних ділянок, що перебувають у розпоря­дженні одного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування).

Укладення договору оренди земельної ділянки зі земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка за законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Укладення договору оренди земельної ділянки зі земель державної або комунальної власності здійснюється на підста­ві рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у по­рядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за ре­зультатами аукціону.

Укладення договору оренди земельної ділянки може бути здійснено на підставі цивільно-правового договору або в по­рядку спадкування.

Зміна найменування сторін договору оренди землі, зокре­ма внаслідок реорганізації юридичної особи або зміни типу акціонерного товариства, не є підставою для внесення змін до договору оренди землі та/або його переоформлення.

Об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Строк дії договору оренди землі врегульовано законодав­цем у ст. 19 Земельного кодексу України.

Строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.

Після завершення будівництва та прийняття об'єкта в екс­плуатацію добросовісний орендар земельної ділянки, нада­ної для потреб будівництва та обслуговування відповідного об'єкта, має право на першочергове укладення договору орен­ди землі на строк до 50 років або припинення дії договору оренди землі.

Звертаємо увагу: законодавцем у ч. 3 ст. 19 Земельного кодексу встановлено, що при передачі в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення то­варного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може бути меншим як 7 років.

При передачі в оренду для ведення товарного сільсько­господарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства земельних ділянок сіль­ськогосподарського призначення, які є земельними ділянка­ми меліорованих земель і на яких проводиться гідротехнічна меліорація, строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може бути меншим як 10 років. До договору оренди землі включається зобов’язання орендаря здійснювати інвестиції у розвиток та модернізацію відповід­них меліоративних систем і об’єктів інженерної інфраструкту­ри та сприяти їх належній експлуатації.

При передачі в оренду сільськогосподарських угідь, які розташовані в межах гірничого відводу, наданого для роз­робки родовища нафти або газу, строк дії договору оренди зе­мельних ділянок визначається з урахуванням строків початку будівництва свердловин та виробничих споруд, пов’язаних з їх експлуатацією, на орендованій ділянці або на її частині.

Особа, котра управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов’язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки.

Якщо строк дії договору оренди земельної ділянки за­кінчився у день або після смерті орендодавця, але до держав­ної реєстрації права власності на земельну ділянку за новим власником (спадкоємцем), такий договір вважається продо­вженим (поновленим) до моменту державної реєстрації пра­ва власності спадкоємця або територіальної громади на таку земельну ділянку.

Орендна плата справляється у грошовій формі. Однак за згодою сторін розрахунки щодо орендної плати за землю можуть здійснюватися у натуральній формі. Розрахунок у натуральній формі має відповідати грошовому еквіваленту вартості товарів за ринковими цінами на дату внесення орендної плати.

Водночас розрахунки щодо орендної плати за земельні ді­лянки, що перебувають у державній і комунальній власності, здійснюються виключно у грошовій формі.

Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаєм­ною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

Договір оренди землі припиняється в разі: закінчен­ня строку, на який його було укладено; викупу земельної ді­лянки для суспільних потреб та примусового відчуження зе­мельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника зе­мельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначе­них у статті Закону «Про оренду землі», від виконання укла­деного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юри­дичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на жит­ловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орен­дованій землі; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства).

Договір оренди землі припиняється також в інших випад­ках, передбачених законом.

Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

Розірвання договору оренди землі в односторонньому по­рядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді, протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на неї зобов’язана повідомити про це орендаря в порядку, визначеному ст. 148-1 Земельного кодексу України.

Відповідно до ст. 33 Земельного кодексу України, після за­кінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, котрий належно виконував обов'язки за умовами до­говору, має переважне право з-посеред інших осіб на укладен­ня договору оренди землі на новий строк (поновлення догово­ру оренди землі).

Орендар, який має намір скористатися переважним пра­вом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу стро­ку договору оренди землі у строк, встановлений цим догово­ром, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. У разі смерті орендодавця до спливу строку дії договору оренди землі орендар, який має намір скористати­ся переважним правом на укладення договору оренди зем­лі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це спадкоєм­ця земельної ділянки протягом місяця з дня, коли йому стало відомо про перехід права власності на земельну ділянку.

У разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.

У разі невиконання орендарем обов'язку щодо умов повер­нення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов'язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.

Договори лізингу транспортних засобів за участю фізич­ної особи посвідчуються нотаріусами з дотриманням загаль­них правил посвідчення договорів найму (оренди) та з ураху­ванням особливостей, установлених Цивільним кодексом України та Законом України «Про фінансовий моніторинг».

Копії поданих для огляду документів, що посвідчують пра­во власності, а також документів, що підтверджують право власності на транспортний засіб, залишаються в справах при­ватного нотаріуса (державної нотаріальної контори).

Посвідчення договорів між подружжям, батьками дитини, а також особами, які проживають однією сім'єю.

Укладання одним із подружжя зі сторонньою особою договорів купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, довічного утримання (догляду), застави, спадкового договору щодо своєї частки у спільній сумісній власності подружжя можливе лише за умови її визначення або виділу в натурі.

Посвідчення нотаріусом договорів, визначених у підпунк­ті 4.1 цього пункту, здійснюється з дотриманням цього По­рядку щодо посвідчення правочинів стосовно розпорядження часткою у праві власності на нерухоме майно.

Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності може бути посвідчений нотаріусом без визначення або виділу цієї частки.

Дружина і чоловік мають право на укладання договорів про поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

При укладенні договору про поділ майна, що належить по­дружжю на праві спільної сумісної власності, сторони можуть відступити від засад рівності часток подружжя.

Договір про поділ майна, що належить подружжю на пра­ві спільної сумісної власності, може бути посвідчений нота­ріусом незалежно від розірвання шлюбу.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дру­жині, чоловікові зі складу усього майна подружжя підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.

За домовленістю між подружжям нотаріусом може бути посвідчений договір про надання утримання одному з них.

Договір про надання утримання одному з подружжя має визначати умови надання утримання, строки та розмір утри­мання.

За домовленістю сторін утримання може надаватись як у натуральній, так і у грошовій формі.

При посвідченні договору про утримання нотаріусом перевіряється факт непрацездатності того з подружжя, на користь якого укладається угода.

Непрацездатними (за віком або за станом здоров’я) визна­ються особи, які досягли пенсійного віку, установленого зако­ном, або є особами з інвалідністю I, II, III груп, про що зазнача­ється в тексті договору.

На утримання також матиме право той з подружжя, заро­бітна плата, пенсія, доходи від використання його майна та інші доходи якого не забезпечують йому прожиткового міні­муму, установленого законом. Про встановлення цих обставин нотаріусом зазначається у тексті договору.

На примірнику договору про надання утримання, що за­лишається у матеріалах нотаріальної справи, робиться відміт­ка, у якій зазначаються реквізити документа, що підтверджує встановлені нотаріусом обставини для надання утримання.

У тексті договору нотаріусом зазначаються: а) роз’яснення змісту пункту 4 статті 77 Сімейного кодексу України, б) мож­ливість вчинення виконавчого напису нотаріусом у безспірно- му порядку у випадку невиконання умов договору про надан­ня утримання (з посиланням на пункт 2 статті 78 Сімейного кодексу України).

Правила, наведені у цьому пункті, застосовуються також при посвідченні договорів між чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім’єю, про надання утримання тому із них, хто став непрацездатним під час спільного проживання.

Договір про припинення права на утримання взамін на­буття права власності на житловий будинок, квартиру чи ін­ше нерухоме майно є договором відчуження, який підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню за усним звернен­ням заінтересованих осіб.

При посвідченні договору про припинення права на утри­мання у зв’язку з одержанням одноразової грошової виплати нотаріусом перевіряється факт внесення на депозитний раху­нок нотаріуса відповідної грошової суми.

На доказ внесення обумовленої сторонами суми на депо­зит нотаріусу для огляду подається квитанція про внесок, про що зазначається у тексті договору.

Батьки дитини мають право укласти між собою договір про сплату аліментів на дитину.

Умови договору про сплату аліментів на дитину мають ви­значати розмір, строки, а також порядок виплати та підста­ви цільового використання аліментів і не можуть порушува­ти права дитини, які встановлені Сімейним кодексом України.

При посвідченні договору про сплату аліментів на дитину нотаріусом роз’яснюється зміст пункту 2 статті 189 Сімейного кодексу України з одночасним зазначенням про це у тексті договору у частині можливості стягнення аліментів у безспірному порядку на підставі виконавчого напису у разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором.

Між батьками, один з яких проживає окремо від дитини, з дозволу органу опіки та піклування може бути укладений до­говір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передаванням права власності на нерухоме майно (житло­вий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Умовами договору може бути визначено набувачем права власності на нерухоме майно як саму дитину, так і дитину разом з тим із батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно.

Укладення та посвідчення договорів про припинення пра­ва на аліменти для дитини у зв'язку з передаванням права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо) здійснюються з дотриманням вимог Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Посвідчення шлюбних договорів. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Доречно зауважити, що, від­повідно до частини третьої статті 21 Сімейного кодексу Украї­ни, релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя.

За Законом України «Про внесення змін до Сімейного ко­дексу України щодо підвищення шлюбного віку» від 15 берез­ня 2012 року, шлюбний вік в Україні для чоловіків і жінок вста­новлений у вісімнадцять років. Водночас особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. За заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, і тільки за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Попереднім сімейним законодавством України майно­ві відносини регулювалися виключно імперативними норма­ми, які встановлювали спільну сумісну власність подружжя на майно, нажите під час шлюбу.

Можливість укладення шлюбного контракту особами, які вступають в шлюб, було передбачено ще Законом Украї­ни «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 23 червня 1992 року, яким до зазначено- го Кодексу включена стаття 27-1. Постановою Кабінету Міні­стрів України «Про порядок укладання шлюбного контракту» від 16 червня 1993 року № 457 було встановлено порядок його укладення. Зокрема, передбачено, що шлюбний контракт укладався між особами, які одружуються, за їхнім бажанням до реєстрації шлюбу з набуттям чинності тільки з моменту реє­страції, і його не мали права укладати особи, що вже перебува­ли в зареєстрованому шлюбі.

Прогресивними стали норми глави 10 нового Сімейного кодексу України, де в статті 92 передбачено, що шлюбний договір може бути укладено як особами, котрі подали заяву про реєстрацію шлюбу, так і подружжям.

Наведені Сімейним кодексом України норми щодо скла­дання шлюбного договору не зобов’язують усіх осіб укладати такі договори - що при укладенні шлюбу, що в період шлюбу.

Згідно з ч. 1 ст. 92 Сімейного кодексу України, шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Тобто існує два види шлюбних договорів залежно від категорії суб’єктів: особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також особами, які зареєстрували шлюб (подружжям).

У найбільш загальному тлумаченні шлюбний договір - це угода нареченої і нареченого або подружжя щодо встановлен­ня майнових прав та обов’язків подружжя, пов’язаних з укла­денням шлюбу, його існуванням та припиненням.

Укладення шлюбного договору - не обов’язок, а взаєм­не волевиявлення осіб вирішити питання життя сім’ї на влас­ний розсуд. Тому умови шлюбного договору, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище за законо­давством України (мають дискримінаційний характер, позбав­ляють права на частку в нажитому майні й т.ін.), не можуть бути визнані дійсними, так само як і шлюбний договір, укладе­ний без дотримання порядку, встановленого законодавством України.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, окреслюються їхні майнові права та обов’язки, зокрема визначаються їхні майнові права та обов’язки як батьків, але не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Хоча шлюбний договір має свої особливості, він відповідає загальним ознакам, які притаманні цивільно-правовим угодам загалом, оскільки Сімейний кодекс України тісно пов’язаний з Цивільним кодексом України.

Шлюбний договір за своєю суттю має довготривалий характер, тому значення набувають положення про термін дії такого договору: загальний термін дії договору, а також строки дії окремих прав та обов’язків; про дію договору або окремих його умов (прав і обов’язків) після припинення шлюбу; порядок зміни умов договору. Зазвичай сторони не визначають тривалості шлюбного договору, хоча вправі домовиться і про це.

Зауважуємо, що після закінчення терміну подружжя має право укласти та нотаріально посвідчити новий шлюбний до­говір або погодитися з режимом володіння майном на праві спільної сумісної власності відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України.

Згідно з ч. 5 ст. 93 Сімейного кодексу України, за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Головною особливістю шлюбного договору є те, що подружжя у правочині має можливість встановити правовий режим, який відрізняється від встановленого у законодавчому порядку.

Скажімо, сторони можуть домовитися про непоширення на майно (придбане під час шлюбу) принципу спільного май­на і вважати його спільною частковою власністю або особис­тою приватною власністю кожного з них.

У шлюбному договорі може також бути визначене майно, яке подружжя передає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подруж­жю у зв’язку з реєстрацією шлюбу.

Законодавець надав право сторонам у шлюбному догово­рі домовитися:

- про непоширення щодо майна, придбаного під час шлю­бу, спільної сумісної власності і вважати його спільною частко­вою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (дружини або чоловіка);

- про можливий порядок поділу майна, зокрема у разі ро­зірвання шлюбу;

- про використання належного їм обом або одному них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб (наприклад, батьків);

- про включення в шлюбний договір будь-яких інших умов щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства;

- про проживання в житловому приміщенні, яке нале­жить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх роди­чів. Наприклад, якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із по­дружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить дру­гому з подружжя, то сторони у шлюбному договорі можуть до­мовитися про порядок користування ним. А також подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї;

- про надання утримання одному з подружжя незалеж­но від працездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором, а також можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором про сплату аліментів вони можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

На нашу думку, не суперечить чинному законодавству пе­редбачена в шлюбному договорі умова, згідно з якою в разі розлучення з вини одного з подружжя (визнано рішенням суду) другий з подружжя, незалежно від його працездатності та матеріального становища, має право на отримання з винної сторони аліментів.

Шлюбний договір укладається в письмовій формі в трьох оригінальних примірниках і нотаріально посвідчується.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нота­ріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, на­бирає чинності в день реєстрації шлюбу, а шлюбний договір, укладений подружжям, - у день його нотаріального посвід­чення, про що має бути зазначено в тексті договору.

У шлюбному договорі може бути встановлено загаль­ний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків; може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

Шлюбний договір може включати положення про поря­док зміни його умов. Одностороння зміна умов шлюбного договору та одностороння відмова від шлюбного договору не допускаються. Зміни до шлюбного договору можуть бути внесені подружжям шляхом укладання відповідного договору, який підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Шлюбний вік жінок та чоловіків встановлено статтею 22 Сімейного кодексу України. У разі зниження шлюбного віку до реєстрації шлюбу шлюбний договір укладається неповно­літніми за письмовою заявою їхніх батьків або піклувальника, справжність підпису яких засвідчується нотаріусом з дотри­манням вимог Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріуса­ми України.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки, а також можуть бути визначені майнові права та обов’язки подружжя як батьків. Сторони у шлюбному договорі можуть визначати правовий режим майна, яке дружина, чоловік передають для використання на спільні потреби сім’ї; пра­вовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу; порядок користування житлом.

Сторони можуть домовитись у шлюбному договорі про зміну правового режиму майна, набутого в шлюбі, та визначи­ти його як особисте майно одного з подружжя, або на особис­те майно одного із подружжя поширити режим спільного май­на подружжя.

Шлюбним договором може регулюватися порядок корис­тування одним із подружжя житловим приміщенням, яке на­лежить іншому з подружжя, а також проживання у житлово­му приміщенні, яке є їхньою спільною власністю, їхніх родичів.

Одностороння зміна умов шлюбного договору не допус­кається. Шлюбний договір може бути змінено подружжям, про що укладається відповідний договір і нотаріально посвід- чується.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рі­шенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дітей, які мають істотне значення.

Оскільки шлюбний договір укладається за згодою по­дружжя, то подружжя мають право відмовитися від нього за взаємною згодою. Права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. На нашу думку, в такому разі слід в но­таріальному порядку укласти договір про розірвання шлюб­ного договору. У цьому випадку за вибором подружжя права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняють­ся з моменту його укладення або в день подання нотаріусу за­яви про відмову від нього. Відразу після відмови подружжя від шлюбного договору починають діяти загальні правила сімей­ного законодавства.

Шлюбний договір породжує певні зобов'язання сторін. Од­нією з підстав припинення зобов'язання є неможливість його виконання. Тому за рішенням суду шлюбний договір може бути розірваний на вимогу одного з подружжя з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його ви­конання, якщо той з подружжя, хто пред'явив відповідний по­зов, доведе неможливість виконання його умов. Неможливість виконання може бути спричинена, наприклад, в разі знищен­ня майна, каліцтвом, інвалідністю, важкою хворобою.

Шлюбний договір також може бути розірваний за рішен­ням суду. Зокрема, це відбувається у випадку неможливості виконання умов шлюбного договору.

Відповідно до ст. 103 Сімейного кодексу України, шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, установлених Цивіль­ним кодексом України.

Визнання шлюбного договору недійсним потрібно від­різняти від його розірвання. При розірванні шлюбного дого­вору його дія припиняється на майбутнє, а при визнанні цього договору недійсним він вважається недійсним з момен­ту його укладення. Але варто зазначити, що незалежно від того, чи подружжя добровільно розірвали шлюбний договір, чи він у судовому порядку був розірваний або визнаний недійсним, - у всякому разі шлюбний союз жінки та чоловіка продовжуватиметься.

Ми погоджуємося з думкою авторів, про те, що після роз­лучення подружжя не вправі вносити зміни в шлюбний договір,зокрема в ту частину, яка продовжує діяти у випадку розлучення.

Зокрема, підставами визнання шлюбного договору недій­сним є:

1) порушення нотаріальної форми договору;

2) неналежний суб’єктний склад (укладення недієздатни­ми особами, або які не мають необхідного обсягу дієздатнос­ті, а також неповнолітніми особами, які вступають у шлюб, без згоди їхніх батьків або піклувальників);

3) зменшення обсягу прав дитини, встановлених законо­давством України;

4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у над­звичайно невигідне матеріальне становище;

5) укладення договору під впливом обману, насильства;

6) порушення шлюбним договором норм закону і т. ін.

Батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким ди­тина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житлово­му приміщенні тощо. Водночас не викликає сумніву, що шлюб­ний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав ди­тини, беззастережно до місця їх нормативного закріплення: в Сімейному кодексі або в інших нормативних актах. Тому точ­нішою буде вказівка на те, що шлюбний договір не може змен­шувати прав дитини, встановлених законодавством^[257].

Доцільно зауважити, що визнання шлюбного договору не­дійсним не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існу­вання незалежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недій­сним тягне недійсність шлюбного договору. Це свідчить про залежність шлюбного договору від шлюбу та певну підпоряд­кованість першого другому.

Відповідно до ч. 3 ст. 31 Сімейного кодексу України, особа, що відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, які були їй завдані у зв'язку з приготуванням реєстрації шлюбу та весілля. На нашу думку, до витрат можна віднести і матеріальні витрати на складання та укладення в нотаріальному порядку шлюбного договору.

7.5.