4.5. Право на релігійну та (або) світську освіту

Загальна характеристика та юридичне забезпечення права лю­дини на релігійну освіту. Право людини здобувати релігійну та (або) світську освіту, як складник свободи віросповідання, проголошено у низці міжнародних актів [182, 39, 265, 78, 280, 279]272.

272 [182] Ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; [39] ч. 2. ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи пере­конань; [265] ст.2 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод; [78] п. 16.6, 16.7 Підсумкового документа Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ; [280] п. "іі! 13 Ре­комендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1396 (1999) "З релігії та демократії"; [279] п."ііі" 16 Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1202 (1993) "Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві."

113

Закон України "Про вищу освіту" (2002); Закон України "Про загальну середню освіту" (1999) та інші [241]273.

У вищевказаних нормативно-правових актах проголошено принцип відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Однак фор­мулювання та й сама суть цього принципу по-різному відображені в за­конодавстві. Так, у Конституції України проголошено, що лише школа відокремлена від церкви (ч. 3 ст. 35). У Законі "Про свободу совісті та релігійні організації" закріплено, що державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій) і має світський харак­тер (ч. 1 ст. 6). У 1996 р. до Закону "Про освіту" було внесено зміни і до­повнення, згідно з якими заклади освіти в Україні незалежно від форм власності (а не лише державна система освіти) відокремлені від церкви (релігійних організацій), крім тих, які засновані самими релігійними організаціями (ст.

У проектах законів про свободу віросповідання та релігійні органі­зації, розроблених Кабінетом Міністрів України та народним депутатом В.С. Журавським, пропонується закріпити положення про те, що школа в Україні відокремлена від церкви і має світський характер [264]274. На­родний депутат України В. Костицький пропонує дещо інше формулю­вання зазначеного принципу, а саме: загальноосвітні навчальні заклади в Україні мають світський характер [262] 275.

На наш погляд, лише державна система освіти повинна мати світ­ський характер, тому до Конституції України та Закону "Про освіту" необхідно внести відповідні зміни [384]276. Світський характер держав­ної системи освіти означає, що навчально-виховний процес у таких за­кладах вільний від втручання політичних партій, громадських і релі­гійних організацій, а також у них не допускається залучення учнів або студентів до участі в політичних акціях та релігійних заходах під час

273 [241] Наприклад, Закон України "Про дошкільну освіту" від 11 липня 2001 р. № 2628-ІІІ // Урядовий кур'єр. - 2001. - 8 серпня; Лист Міністерства освіти України № 1/9 - 168 від 20.04.1998 р. "Робота педагогічних колективів щодо попередження залучення дітей і підлітків до діяльності релігійних організацій харизматичного спрямування" // Інформаційний збірник Міністерства осві­ти України. - 1998. - № 11; Лист Міністерства освіти України № 1/9 - 267 від 06. 07.1999 р. "Про шкідливий та небезпечний для здоров'я людей вплив харизматичних церков" // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. - 1999.- № 13 - С. 14.

274 [264] Ч. 1 ст. 7 проекту Закону України від 22.12.2000 року «Про свободу світогляду, вірос­повідання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В.С. Журавським); [263] ч. 1 ст. 7 проекту Закону України від 01.02.2000 р «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (представлений Кабінетом Міністрів України).

275 [262] Проект Закону України «Про свободу віросповідання та релігійні організації» (підготов­лений народним депутатом України В.

276 [384] Ярмол Л. Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації: зміни, що назріли // Право України. - 2001. - № 2. - С. 74.

114

навчально-виховного процесу (ст. 8 Закону України "Про освіту"). За­коном України "Про загальну середню освіту" передбачено також, що "примусове залучення учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних закладів до вступу в будь-які об'єднання громадян, релігійні і воєнізо­вані формування забороняється" (ст. 17). За порушення вищевказаних положень Законів не передбачено юридичної відповідальності, тому необхідно встановити, наприклад, адміністративну відповідальність за примусове залучення учнів або студентів до участі в політичних акці­ях, релігійних заходах, об'єднаннях громадян, релігійних і воєнізова­них формуваннях. Недержавні ж заклади освіти, на наш погляд, можуть бути не відокремленими від релігійних організацій. Таке положення відповідає вимогам міжнародного права. Так, зокрема, згідно з Конвен­цією про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (ЮНЕСКО, 1960), дозволяється створювати чи зберігати різні системи освіти або навчаль­ні заклади за мотивами релігійного або мовного характеру, що відпо­відає вибору батьків або законних опікунів учнів. Однак входження в ці системи або вступ до цих закладів має бути добровільним, а освіта, яку вони надають, повинна відповідати нормам, визначеним чи затвер­дженим компетентними органами, зокрема щодо освіти одного й того ж ступеня (п. Ь ст. 2) [115]277. Вищенаведене положення відображається (щоправда, у дещо видозміненому формулюванні) й у інших міжнарод­них актах з прав питань людини [182]278.

Варто відзначити, що в багатьох державах світу (наприклад, у США, Італії, Іспанії, Греції) релігійним організаціям дозволяється створювати навчальні заклади освіти, але за умови дотримання ними вимог законо­давства [147]279.

В Україні право створювати заклади освіти мають органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та громадяни при дотриманні визначених законодавством умов (ст. 18 Закону України "Про освіту"). Однак для практичного втілення цього положення Закону необхідно чіт­

277 [115] Слід зазначити, що Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти набула чинності для України 19 березня 1963 р.

278 [182] Див., наприклад, ч. 3 ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; [39] п. в) ст. 6 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

279 [147] Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх: Пер. з англ. - К.: Веселка, 1993. - С. 97; [185 ] Моран Глория. Испанская система отношений церкви и государства // Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодно­го. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 50; [205] Папас-тасис Хараламбос. Государственно-церковнье отношения в Греции // Модели церковно-государ-ственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 31.

115

ко передбачити в ньому та й, вочевидь, у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації", що релігійні організації мають право засновувати загальноосвітні та інші заклади освіти в порядку, визначе­ному законодавством України.

Зміст та юридичні засоби реалізації права людини на релігійну освіту в Україні. Визнання згаданого права одним із складників свобо­ди віросповідання спирається на уявлення про те, що отримання релі­гійної освіти «для себе», а не тільки для того, аби стати священнослу­жителем, - невід'ємне право будь-якої особи [386]280.

Релігійна освіта - навчальний процес, зорієнтований на передання особі певного обсягу релігійної інформації з метою підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприйняття змісту певного релі­гійного віровчення [288]281.

Однак, на наш погляд, необхідно уточнити у цих визначеннях, що релігій­на освіта зорієнтована не лише на підвищення рівня релігійної освіченості особи, але й на її формування. До того ж релігійна освіта повинна формувати в особи практичні навики щодо сповідування певного віровчення.

Таким чином, можемо стверджувати, що релігійна освіта - це на­вчальний процес, який полягає у наданні особі певного обсягу інфор­мації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рів­ня її релігійної інформованості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних вмінь і навичок щодо його сповідування.

Право здобувати релігійну освіту (за суб'єктним складом його здій­снення) може бути індивідуальне й колективне, що відображено в зако­нодавстві України. Передбачено, зокрема, що громадяни можуть навча­тися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими (ч. 3 ст. 6 Закону України "Про свободу совісті та ре­лігійні організації"). Водночас необхідно закріпити у вказаному Законі, що здобути релігійну освіту має право кожен, а не лише громадяни.

Індивідуальне здобуття релігійної освіти не потребує встановлення юридичних засобів її реалізації, на відміну від її здійснення спільно з іншими.

280 [386] Ярмол Л. Питання про право людини на релігійну освіту як складник свободи віро­визнання // Людина: становлення та розвиток: Вип. IV. Філософські пошуки. - Львів-Одеса: Содіїо-Центр Європи, 1997. - С. 276-279.

281 [288] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А. Колодного і Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля, 1996. - С. 70.

116

Колективне (неіндивідуальне) здобуття релігійної освіти може бути: загальнопросвітницьке (наприклад, навчання у недільних школах, на біблійних курсах); професійно зорієнтоване (здійснюється в духовних навчальних закладах).

Вказані способи колективного здобуття релігійної освіти передба­чені також у законодавстві України: це й можливість самих громадян здобувати релігійну освіту спільно з іншими, і право релігійних органі­зацій створювати для релігійної освіти дорослих відповідні навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах [260]282.

У проекті Закону "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 01.02.2000 р. (підготовлений Кабіне­том Міністрів України) передбачено, що "релігійні організації мають пра­во відповідно до своїх внутрішніх постанов створювати для релігійної освіти віруючих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання релігії в інших формах." (ч. 4 ст. 7). В законопроекті під поняттям "ві­руючий" розуміється особа, яка є суб'єктом релігійної віри і діяльності, носієм релігійного світогляду, релігійного досвіду (ст. 1). На нашу думку, вказане положення обмежує право усякої особи (а не лише віруючої) здо­бувати релігійну освіту. Адже таку можливість повинні мати і ті, хто не є носіями релігійного світогляду. Можливо, здобуття релігійної освіти для них ще більш необхідно, ніж навіть для "віруючих".

Порядок створення духовних навчальних закладів, де також реалізу­ється право на релігійну освіту, визначений законодавством України, а саме: право на їх створення мають релігійні управління й центри відпо­відно до зареєстрованих статутів (положень). Духовні навчальні закла­ди також діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються Державним комітетом України у справах релігій [260]283.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами й пільгами щодо проходження вій­ськової служби, оподаткування, зарахування часу навчання до трудово­го стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів (ч. 2 ст. 11 Закону України "Про сво­боду совісті та релігійні організації"). У вказаному положенні Закону, на наш погляд, необхідно уточнити, що громадяни, котрі навчаються у таких закладах з відривом від виробництва, користуються усіма права­ми та пільгами, що встановлені законодавством України для студентів та учнів державних навчальних закладів.

[260] Ч. 3, 4 ст. 6 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991). [260] Ст. 11, ч. 2 ст. 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).

117

У законодавстві необхідно також передбачити, що при дотриманні ви­мог державних стандартів освіти документи про освіту у духовних на­вчальних закладах, акредитованих у Міністерстві освіти і науки України, прирівнюються до виданих державними закладами освіти. Така пропо­зиція висловлена також В.В. Костицьким та В.С. Журавським у проектах законів про свободу віросповідання та релігійні організації [264, 262]284.

В залежності від категорій суб'єктів, які здобувають релігійну осві­ту, можемо виділити: право громадян конкретної держави на релігійну освіту; право іноземців на релігійну освіту; право апатридів на релігій­ну освіту; право дітей на релігійну освіту; право засуджених на релігій­ну освіту; права інших категорій осіб на релігійну освіту.

Як уже зазначалося, необхідно законодавчо закріпити, що право здобувати релігійну освіту індивідуально чи разом з іншими мають не лише громадяни України, але й іноземці, апатриди.

Розглянемо юридичні засоби здобуття релігійної освіти дітьми. Слід зазначити, що процес отримання релігійної освіти дітьми координується їхніми батьками. Так, нагадаємо, що у низці міжнародних актів з прав лю­дини, передбачено, що релігійне, моральне виховання та навчання дітей залежить від власних переконань батьків чи осіб, які їх замінюють [66, 182, 181]285. Наприклад, у Декларації про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань закріплено, що "кожна ди­тина має право на доступ до освіти у сфері релігії чи переконань відповідно до бажань її батьків або законних опікунів." (ч. 2 ст. 5).

Законодавство України також передбачає, що батьки або особи, котрі їх замінюють, за взаємною згодою, мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії (ч. 3 ст. 3 За­кону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Однак право батьків визначати релігійне, моральне виховання та на­вчання своїх дітей, безумовно, не безмежне. Кожна дитина повинна ви­ховуватися в дусі розуміння, терпимості, дружби між народами, миру і за­гального братства, поваги до свободи релігії чи переконань інших людей [66, 41, 39]286. Практика релігії чи переконань, в яких виховується дитина,

284 [264] Ч. 3, 6 ст. 14 проекту Закону України від 22.12 2000 "Про свободу світогляду, вірос­повідання та релігійні організації" (представлений народним депутатом В.С. Журавським); [262] Ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст. 17 проекту Закону України "Про свободу віросповідання та релігійні організації" (підготовлений народним депутатом В.Костицьким) // Право і релігія. Збірник матеріалів та норма­тивно-правових актів / За ред. В.В. Костицького. - К. - 2000.

285 [66] Див.: ч. 3 ст. 26 Загальної декларації прав людини; [182] ч. 3 ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; [181] ч. 4 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

286 [66] Див.: ч. 2 ст. 26 Загальної декларації прав людини; [41] Принцип 10 Декларації прав ди­тини (ООН, 1959); [392] ч. 3 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

118

не повинна завдавати шкоди ні її фізичному чи розумовому здоров'ю, ні повноцінному розвитку (ч. 5 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань). Отже, керівним принципом при вихованні і навчанні дітей для батьків повинні слугувати все ж таки інтереси їхньої дитини [41, 116, 39]287.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони дер­жавними чи приватними установами, що займаються питаннями соці­ального забезпечення, судами, адміністративними або законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпечен­ню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини). Вказане по­ложення обов'язково повинно враховуватися при вирішенні всіх спірних питаннях, котрі виникають при вихованні і навчанні дітей (наприклад, у випадках розлучення батьків або їх утрати).

У деяких державах реалізація права дитини на релігійну освіту за­безпечується й державними навчальними закладами шляхом вивчення окремих віровчень. Наприклад, у Конституції ФРН (1949) передбачено, що "викладання релігії у державних школах, за винятком неконфесій-них, обов'язкове. Без шкоди для права нагляду з боку держави релігійне навчання проводиться відповідно до принципів релігійних общин. Жо­ден вчитель не може бути зобов'язаний викладати релігію супроти своєї волі" (ч. 3 ст. 7). Однак батьки вправі обрати замість уроків релігії уро­ки етики. Якщо ж у публічній школі як мінімум 5-8 учнів, які належать до певної релігії, вони повинні бути забезпечені уроками відповідної релігії [301]288. У Бельгії організовується нейтральна освіта. Під ней­тральністю розуміється, зокрема, повага до філософських, ідеологічних та релігійних поглядів батьків і тих, хто навчається. Школи, які органі­зовуються державними властями, аж до кінця обов'язкового шкільного навчання дають можливість вибору між однією з визнаних релігій і ви­кладанням неконфесійної моралі (§ 1 ст. 24 Конституції Бельгії (1831). Таким чином, державні навчальні заклади в Бельгії та ФРН забезпечу­ють право дітей і на релігійну, і на світську освіту.

У початкових та середніх школах Греції релігійна освіта здійснюєть­ся згідно з догмами і традиціями Східної (Православної) церкви. Непра-вославні ж учні не зобов'язані відвідувати відповідні курси. В Іспанії викладання католицької доктрини як основного предмета здійснюється

287 [41] Принцип 7 Декларації прав дитини; [116] ч. 1 ст. 18 Конвенції про права дитини; [39] ч. 2 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

288 [301] Робберс Герхард. Государство и церковь в Федеративной Республике Германия // Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 111.

119

в усіх школах. Водночас за учнями зберігається право відвідувати або ж не відвідувати ці заняття. У Російській Федерацї на прохання батьків або осіб, котрі їх замінюють, за згодою дітей адміністрація державних і муніципальних освітніх установ після узгодження з відповідним орга­ном місцевого самоврядування надає релігійній організації можливість навчати дітей релігії поза рамками освітньої програми [353]289.

У деяких же країнах забороняється здобуття релігійної освіти в дер­жавних навчальних закладах. Наприклад, у Конституції Японії (1947) передбачено, що "держава та її органи повинні утримуватися від про­ведення релігійного навчання і будь-якої релігійної діяльності" (ч. 3 ст. 20). У Болгарії "Закон Божий" викладається поза світською освітою, тому тут не постає питання про включення цього предмета до навчаль­них планів світських навчальних закладів. Таке вирівнювання мотиву­ється поліконфенсійністю країни та відокремленням церкви від держа­ви і школи від церкви [296]290.

Згідно із законодавством в Україні відсутня юридична можливість отримання релігійної освіти в державних навчальних закладах. Однак у них може (та й повинна) здобуватися релігієзнавча освіта, яка є складо­вою освіти світської.

Загальна характеристика та юридичне забезпечення права лю­дини на світську освіту. Форми і способи здобуття світської освіти в Україні сформульовані в Законі "Про освіту" та в інших нормативно-правових актах України [235, 243, 241]291. Не зупиняючись на їх роз­гляді, звернемо увагу лише на загальну характеристику релігієзнавчої освіти.

Релігієзнавча освіта - це система освітянської роботи, метою якої є озброєння особи усією сумою знань, які має академічне релігієзнавство, про природу, сутність, функціональність, історію та географію релігії [68]292. Вона знайомить своїх реципієнтів з різними поглядами на релі­гії без будь-яких симпатій чи антипатій, розкриває сутність віровчення, особливості культу, характер історії тієї чи іншої релігійної течії. До

289 [353 ] Див.: ч. 4 ст. 5 Федерального закона России «О свободе совестии и о религиозньх обьединениях" (1997).

290 [296] Релігія в сучасному світі. (Релігія і світ) // Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 28.

291 [235] Про вищу освіту: Закон України від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ // Відомості Верхо­вної Ради України. - 2002 - № 20. - Ст. 134; [243] Про загальну середню освіту: Закон України від 13 травня 1999 року № 651-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 28. - Ст. 230; [241] Про дошкільну освіту: Закон України від 11 липня 2001 року № 2628-111 // Урядовий кур'єр. - 2001. - 8 серпня. - С. 1-8;

292 [68] Закович М., Колодний А. Освіта в контексті свободи совісті // Релігійна свобода: гу­манізм і демократизм законодавчих ініціатив у сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди. - 2000. - С. 98.

120

навчальної програми з релігієзнавства включені також теми про вільно­думство в історії духовної культури та деякі інші. [285]293

У 1992 р. у трьох областях Західної України (Львівській, Тернопіль­ській та Івано-Франківській) рішенням органів місцевого самовряду­вання як регіональний та експериментальний курс було запроваджено як шкільний предмет курс "Основи християнської моралі". Згодом у Львівській та Івано-Франківській областях значений курс став обов'яз­ковим. Проте у Львівській області християнська етика є обов'язковим предметом лише у 80 % шкіл [153, 11]294.

Вивчення християнської етики у деяких державних навчальних за­кладах України викликало чимало дискусій. Прихильниками викладан­ня такої дисципліни є чимало релігійних організацій (УПЦ-КП, УПЦ, УАПЦ, УГКЦ, Всеукраїнське об'єднання євангельських християн-бап-тистів та ін.) [77] 295.

Противники ж викладання християнської етики в навчальних закла­дах обгрунтовують свою позицію, посилаючись, зокрема, на існуючий в Україні принцип відокремлення школи від держави, на світський ха­рактер освіти та низку інших обставин [153, 68]296.

На наш погляд, для вирішення цієї проблеми у державних навчальних закладах, за бажанням батьків, могли б виділятися із системи релігієзнав­ства окремі теми (об'єднані у навчальні курси) для глибшого вивчення їх дітьми. Це можуть бути об'єктивні курси про християнство (чи христи­янську етику), про інші віровчення, про Біблію як священну книгу хрис­тиянства чи про неконфесійну мораль. Програма даних курсів повинна бути затверджена Міністерством освіти і науки України. Їх викладання повинно здійснюватися викладачами, котрі мають відповідну педагогіч­ну освіту та належний рівень професійної підготовки. Таким чином, ви­кладання християнської етики за вищевказаних умов не буде суперечити принципу відокремлення державної системи освіти від релігійних орга­нізацій і може запроваджуватися у навчальні плани освітніх закладів.

293 [285] Релігієзнавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти. Проект для обговорення на Всеукраїнській нараді завідувачів кафедрами соціально-гумані­тарних дисциплін. - К.: Генеза, 1997. - С. 3.

294 [153] Кочан Н. Відокремлення школи від церкви в координатах відкритого суспільства // Людина і світ. - 2000. - № 9. - С. 43; [11] Білько Т. Молодь ставить перед церквою вічні запитання // Урядовий кур'єр. - 2001. - 4 серпня. - С. 8-9.

295 [77] Зустріч Президента України з релігійними лідерами України. (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 1999.- № 3-4. - С. 26-31.

296 [153] Кочан Н. Відокремлення школи від церкви в координатах відкритого суспільства // Людина і світ. - 2000 - № 9. -С.43; [68] Закович М., Колодний А. Освіта в контексті свободи совісті // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (між­народний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного і О. Сагана. - К.: Відділення релігієз­навства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди. - 2000. - С. 98.

121

Президент України доручив Міністерству освіти і науки України, Держкомрелігій України разом з Академією педагогічних наук України розробити за участю церков і релігійних організацій пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міні­стрів України [250]297.

На необхідності вивчення релігієзнавства та окремих його аспектів наголошується і в рекомендаціях Ради Європи. Так, у Рекомендації Пар­ламентської Асамблеї Ради Європи (1999) "Протиправні дії сект" перед­бачено, що "Асамблея настійно наголошує на необхідності включити до навчальних програм, зокрема для підлітків, спеціальні відомості про історію окремих віровчень та філософські погляди їхніх представників" [281]298.

В іншій Рекомендації зазначається, що держави-члени Ради Європи повинні сприяти розвиткові знань про релігію, особливо:

- в рамках етичної та громадянсько-демократичної освіти підтри­мувати навчання про те, що релігії є зібранням цінностей, розрізнення яких повинно бути розвиненим серед молоді;

- сприяти викладанню у школах порівняльної історії різних релігій, звертаючи увагу на їх походження, схожість деяких цінностей та роз­маїття звичаїв, традицій, свят тощо;

- заохочувати вивчення історії і філософії релігії та дослідження з цих предметів в університетах паралельно з дослідженнями теологіч­ними; уникати (якщо йдеться про дітей) будь-яких конфліктів між здій­снюваним державою навчанням релігії та релігійною вірою сімей, по­важаючи їхній вільний вибір у цьому дуже делікатному питанні (§ "II" п.13) [280]299.

Юридичним засобом охорони права людини здобувати релігійну та світську освіту є передбачене в законодавстві України положення про те, що "не допускається будь-яке примушування... до навчання релігії" (ч. 3 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Однак даний припис необхідно уточнити, зазначивши додатково, що за­бороняється будь-яке примушування до навчання і у сфері атеїстичних (та й інших) переконань, якщо це суперечить релігійній вірі особи.

За вчинення вищевказаного правопорушення релігійною організаці­єю її діяльність може бути припинено в судовому порядку. Однак згідно

297 [250] П. 2 Указу Президента України від 21.03. 2002 р. № 279/2002 "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій".

298 [281] Людина і світ. - № 9. - 1999. - С. 25.

299 [280] Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи 1396 (1999). "З релігії та демо­кратії" / Людина і світ. - 1999. - № 8. - С. 25.

122

з законодавством України юридична відповідальність не настає і для фізичних осіб, котрі примушують інших до релігійного навчання. Необ­хідно встановити юридичну відповідальність, наприклад, адміністра­тивну, за вказане правопорушення.

Про те, що право людини на релігійну освіту у нашій державі не є декларативним, а реалізується у практичному житті, свідчать нижче-наведені дані. Станом на 1 січня 2001 р. в Україні діяло: 126 духовних навчальних закладів, де навчалося 9618 слухачів денної й 8070 заочної форми навчання; 7684 недільних шкіл. Найбільша кількість духовних навчальних закладів (33) діє у складі Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів, а недільних шкіл (2593) - у складі УПЦ. Вказані та й інші дані про кількість духовних навчальних закладів і недільних шкіл, які діють в Україні, відображено в Додатку Б.

Зростання кількості громад, недостатня забезпеченість їх священ­нослужителями, а також потреба в місіонерстві та євангелізації спо­нукають релігійні організації до активнішої підготовки власних кадрів. Протягом 1997-2000 рр. кількість духовних навчальних закладів у кра­їні зросла з 68 до 124, а чисельність їх слухачів збільшилась із 10799 (у 1997 р.) до 17688 (у 2001 р.). У Львівській області в останні роки також простежується тенденція до збільшення чисельності духовних навчаль­них закладів та їх слухачів. Однак у 2000-2001 рр. кількість духовних навчальних закладів Львівщини залишається незмінною.

За власним волевиявленням кожна людина могла прийняти рішення про отримання релігійної освіти і до прийняття Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", але реалізувати його тоді було дуже важко. В перші ж роки радянської влади був прийнятий Декрет РНК РРСФР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церк­ви" (23 січня 1918 р.) [197]300. Аналогічний Декрет був прийнятий 19.01.1919 р. Тимчасовим Робітничо-Селянським урядом України. Зга­даними нормативно-правовими актами було передбачено, що школа відокремлена від церкви. Не допускалося викладання релігійних віров­чень у всіх державних, громадських, приватних навчальних закладах, де викладалися загальноосвітні предмети. Громадяни могли навчатися релігії лише приватно. Отож, відтоді вивчення релігії стало приватною справою громадян і могло практикуватися лише в сім'ї. Вимоги до на­вчання релігійного віровчення "приватним способом" у законодавстві не розкривалися, тому це давало підстави для найрізноманітніших тлу­мачень, особливо стосовно навчання неповнолітніх. Релігійним орга­

300 [197] О религии и церкви: Сборник вьісказьіваний классиков марксизма-ленинизма, доку-ментов КПСС и Советского государства. - М.: Политиздат, 1981. - С. 50.

123

нізаціям заборонялося створення біблійних літературних гуртків з ви­вчення релігії, а також відкриття бібліотек.

Основні положення Декрету Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України від 19.01.1919 р. пізніше були відтворені у Положенні про релігійні об'єднання в Українській РСР (затверджене Указом Пре­зидії Верховної Ради УРСР від 1 листопада 1976 р.) [314]301.

Кримінальний кодекс УРСР (ст. 138) передбачав кримінальну від­повідальність за порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Президія Верховної Ради УРСР 26 берез­ня 1966 р. прийняла Указ "Про застосування ст. 138 Кримінального ко­дексу УРСР", в якому детально роз'яснювалося, що слід розуміти під порушенням законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, а також був поданий вичерпний перелік діянь, за які пе­редбачалася кримінальна відповідальність [314]302. До них належали й організація і систематичне проведення занять з навчання неповноліт­ніх релігії з порушенням встановлених законодавством правил. Інди­відуальне навчання релігії батьками своїх дітей не передбачало кримі­нальної відповідальності, але якщо при такому навчанні були присутні діти інших віруючих, то діяння розглядалося як систематичне навчан­ня неповнолітніх релігії і особи притягувалися до кримінальної від­повідальності. Ст. 138 Кримінального кодексу України була вилучена лише 1992 р., коли вже діяв Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", який значно розширив можливості людей щодо отримання релігійної освіти 303.