4.6. Право на заміну виконання окремих юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями людини

Як уже зазначалося, дотримання і сповідування людиною релігійних чи інших переконань може призводити до її відмови вчиняти певні ді­яння. Такі відмови можуть бути об'єднані у дві групи:

1.

301 [314] Сборник законов Украинской ССР и указов Президиума Верховного Совета УССР: В 2 Т. 1938 - 1979. - К., 1980. - С. 230.

302 [314] Сборник законов Украинской ССР и указов Президиума Верховного Совета УССР: В 2 Т. 1938-1979. В 2 Т. - К., 1980.

303 Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 15.05.1992 р. // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 32. - Ст. 457.

124

повинна розглядатися як правомірна поведінка відповідно до Конституції України, в якій, зокрема, закріплено, що "...ніхто не може бути примуше­ний робити те, що не передбачено законодавством" (ч. 1 ст. 19).

2. Відмова від учинення окремих дій, визначених законодавством як юридично обов'язкові. За загальним правилом, така відмова вважається протиправною поведінкою і повинна передбачати юридичну відповідаль­ність.

У Конституції України закріплено, що ніхто не може бути увільне­ний від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконан­ня законів з мотивів релігійних переконань. Однак дозволяється заміна військового обов'язку на альтернативну службу (ч. 4 ст. 35 Конституції України). Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачає, що "заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодав­ством" (ч. 3 ст. 4). Як бачимо, Закон не конкретизує кола цих випадків, на відміну від Конституції, котра передбачає лише один випадок такої заміни.

На наш погляд, положення ст. 3 Основного Закону дають підставу вважати, що в усіх випадках, коли це практично можливо і не призводи-тиме до порушення суспільних інтересів та прав окремих людей, дер­жава може дозволити особам у зв'язку з їхніми релігійними чи іншими переконаннями замінити окремі юридичні обов'язки на інші або й уза­галі звільнити від їх виконання.

Серед юридичних обов'язків, виконання яких в Україні (та й в інших державах) може суперечити релігійним чи іншим переконан­ням людини, можемо назвати наступні: складання присяги у визна­чених законодавством випадках; проходження військової, а інколи й альтернативної служби; використання науково обгрунтованого медичного лікування у випадках, передбачених законодавством; отримання ідентифікаційного номера у випадках, визначених зако­нодавством.

А зараз розглянемо існуючі в Україні правові можливості заміни ви­щевказаних юридичних обов'язків альтернативними, коли їх виконання суперечить релігійним чи іншим переконанням людини.

Складання присяги. У деяких країнах громадяни зобов'язані скла­дати релігійну присягу (як правило, у вигляді клятви) перед тим, як скористатися певними правами або обійняти певну державну чи іншу посаду. Зміст же такої присяги здебільшого визначений законодавством. Однак певна категорія людей внаслідок своїх релігійних чи інших пе­реконань може відмовитися від складання присяги. У такому випадку законодавство різних держав дозволяє, наприклад, змінити певні слова

125

у присязі на інші [147]304; або скласти її відповідно до своєї релігії чи віровчення [125]305.

У Конституції України визначено зміст присяги Президента Украї­ни (ст. 104), проте, не достатньо, на наш погляд, деталізовано порядок її складання. На практиці Президенти України (уже тричі) складали присягу народові на Пересопницькому Євангелії. Звичаєву норму, ко­тра сформувалася, доцільно було б закріпити у Конституції України, але з одночасним гарантуванням главі держави права на альтернатив­ну форму складання присяги відповідно до його релігійних чи інших переконань.

Слід зазначити, що в нашій державі присягу складають й інші, окрім Президента України, посадові особи перед вступом їх на по­саду чи початком заняття певною діяльністю (наприклад, народні депутати України (ст. 49 Конституції України). Однак їхні присяги не є "релігійними". Релігійна присяга (на нашу думку) - це урочис­та заява, яка підкріплюється покладанням руки на священну книгу, цілуванням певних атрибутів культу і (або) зміст котрої має "релігій­ний" характер. Однак навіть складання нерелігійної присяги може суперечити релігійним переконанням людини. Тому в законодавстві України доцільно передбачити загальне положення про те, що при складанні присяги (як релігійного, так і нерелігійного характеру) повинні враховуватися релігійні чи інші переконання відповідного суб'єкта.

Друга подібна проблема постає там, де закон вимагає, аби особа, яка свідчить у суді чи подає інформацію відповідним органам державної влади, склала присягу про те, що вона говорить правду. Зазвичай за­кон передбачає, що коли релігія чи переконання особи забороняють їй складати таку присягу, вона може натомість написати офіційну заяву на підтвердження своїх слів. У деяких випадках цей вибір повністю поли­шено на розсуд кожної особи, і вона самостійно вирішує, чи їй складати присягу, чи обмежитися офіційною заявою, - незалежно від того, чи випливає це з її релігійних міркувань. У деяких країнах дозвіл замінити присягу офіційною заявою чи підтвердженням може бути надано тільки членам певних релігій або послідовникам будь-якої віри, які відмовля­ються складати присягу, тоді як можливості такого вибору для атеїстів, агностиків і раціоналістів не передбачено. І нарешті, у кількох країнах

126

закон не передбачає заміну присяги офіційною заявою чи підтверджен­ням за будь-яких обставин[160]306.

Коли закон змушує особу складати присягу, незважаючи на вимоги її релігії чи переконання, це є виявом дискримінації. Навіть якщо відмова у складанні присяги й не тягне за собою якогось покарання, вона все ж може стати причиною виникнення таких проблем, як, наприклад, пере­шкоди у праві особи на захист під час судового процесу чи доведення своєї правоти у цивільних справах виключно на підставі того, що люди­на відмовилася складати присягу.

В Україні складання подібної релігійної присяги юридично не регла­ментовано.

Проходження військової, а інколи й альтернативної служби та­кож може суперечити релігійним чи іншим переконанням людини. У світі не існує універсального вирішення проблеми, коли людина від­мовляється від військової служби на підставі своїх релігійних чи інших переконань. Способи їх розв'язання суттєво відрізняються у різних дер­жавах, що зумовлено певними обставинами і громадською думкою. Як правило, розгляд заяв про повну або часткову відмову від військової служби на підставі релігійних чи інших переконань полишено на розсуд держави. Такий порядок передбачено Міжнародним пактом про грома­дянські і політичні права, в якому зазначається, що термін "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється на "...будь-яку службу військо­вого характеру, а в тих країнах, де визнається відмова від військової служби з політичних чи релігійно-етичних мотивів, - будь-яку службу, передбачену законом для осіб, що відмовляються від військової служби з таких мотивів" (п. с) 3 ст. 8).

Наявність можливості звільнення від військової служби на підставі своїх релігійних, а то й інших переконань у певних державах відобра­жено в Додатку Д.

В Україні право на альтернативну (невійськову) службу гарантується громадянам за умови, що виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням.

Коротко охарактеризуємо історичний розвиток нормативно-юридич­ного "опосередкування" цього права людини. Інститут звільнення від військового обов'язку з релігійних переконань існував у Росії ще до 19­17 р. Після Жовтневої революції він був узаконений рядом Декретів РНК

127

РРФСР. Зокрема 20 січня 1918 р. було прийнято Декрет РНК РРФСР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", згідно з яким допускалася заміна одного громадянського обов'язку іншим у кожному окремому випадку за рішенням народного суду [374] 307.

В розвиток цього положення в перші роки радянської влади були прийняті спеціальні документи: Декрет РНК "Про звільнення від вій­ськової повинності з релігійних переконань" від 04.01.1919 р.

Згідно з постановою РНК від 14.12.1920 р. призовник здобував право на звільнення від військової служби на підставі рішення народного суду. Приймаючи рішення, суд керувався показами свідків та іншими дани­ми про спосіб життя призовника, котрі засвідчували ступінь щирості і послідовності сповідування ним свого релігійного вчення. Суду також подавався висновок експертів (представників релігійних віровчень) про те, чи відповідне вчення справді забороняє своїм послідовникам брати участь у якій би то не було військовій службі і чи дійсно та чи інша особа є послідовником саме цього релігійного вчення та практично здійснює його у своєму житті. Отже, народний суд на підставі вищезгаданих свід­чень мав право замінити військову службу "санітарною службою пере­важно в заразних шпиталях" чи іншою загальнокорисною роботою.

Інститут звільнення від військової служби діяв у СРСР до 1 вересня 1939 р., а потім більш ніж на 50 років був скасований. За цей час десятки тисяч віруючих на території СРСР, релігійні переконання яких не дозво­ляли відбувати військову повинність, не могли повною мірою здійснити свого права на свободу віросповідання і навіть підлягали кримінальній відповідальності за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу. Відтак, деякі громадяни двічі, а то й тричі, відбували покарання за злочин, мотивом учинення якого були саме релігійні переконання. І тільки з січня 1992 р. в Україні почав діяти Закон "Про альтернативну (невійськову) службу", котрий визначив організаційно-правові основи реалізації цього права громадян.

Нині правову основу механізму юридичного забезпечення права гро­мадян України на альтернативну (невійськову) службу становлять:

1. Конституція, де закріплено, що "у разі якщо виконання військо­вого обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, ви­

128

конання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійсько­вою) службою" (ч.

2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04. 1991 р. Однак у цьому законі не фіксується право громадян на аль­тернативну (невійськову) службу, а лише зазначається, що "заміна вико­нання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України" (ст. 4). Доцільно було б передбачити у цьому законі і право громадян на альтернативну службу, оскільки воно є невід'ємним елементом свободи віросповідання людини;

3. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в ре­дакції від 18.02.1999 р.). Це спеціальний нормативно-правовий акт, який визначає механізм проходження альтернативної служби, права та обов'язки громадян, які її проходять, та інші питання, пов'язані з нею;

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066 "Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосу­вання Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу". Цією постановою були затверджені: Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби; Положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби; Перелік підприємств, установ, організацій, що перебувають у державній або комунальній власності, на яких громадяни можуть проходити альтернативну (невійськову) службу (втратив чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 1795 від 31.12.2004 ); Перелік релігійних організацій, віровчення котрих не допускає користування зброєю. У зв'язку з прийняттям згаданої По­станови, втратила чинність інша постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992 р. № 360 "Про заходи щодо реалізації Закону Украї­ни "Про альтернативну (невійськову) службу".

Специфіка права громадян України на альтернативну (невійськову) службу полягає в тому, що воно водночас є й різновидом юридичного обов'язку громадян перед суспільством. Згідно з чинним законодавством альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання суспільного обов'язку.

Зазначимо, що перелічені акти законодавства не лише декларують право громадян на альтернативну (невійськову) службу, а й дають реальну можливість громадянам ним скористатися, про що свідчать і статистичні дані. Так, 1992 р. цим правом скористалися 255 чол., 1993 р. - 554, 1994 р. - 702, 1995 р. - 1500, 1996 р. - 1159, 1997 р. - 1448, 1998 р. - 1207. Станом на 1 січня 1999 р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходи­ли 3510 чол., а це, порівняно з 1992 р., у 15,6 разів більше [377]308.

129

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконан­ня військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а самі громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України. До них належать: адвентисти-ре-формісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники, свідки Єгови, Харизматичні Християнські церкви, християни віри євангельської, християни євангельської віри й това­риство Свідомості Кришни, яке було включене до цього переліку у 1999 р. Можна очікувати, що цей перелік буде доповнений й іншими релігійними організаціями, чиє віровчення не допускає користування зброєю.

Отже, громадяни - члени вищезгаданих релігійних організацій пови­нні документально або іншим чином підтвердити істинність своїх релі­гійних переконань на засіданні комісії у справах альтернативної служби, яка й приймає рішення про скерування громадянина на альтернативну службу. Всі інші громадяни такого права не мають.

Як бачимо, законодавство України чітко визначає коло осіб, які ма­ють право на альтернативну службу, але тим самим, як видається, об­межує й порушує права на свободу світогляду та віросповідання грома­дян, котрі не бажають проходити військову службу з огляду на моральні, філософські переконання [387]309. В інших державах право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що ґрунтуються не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам ФРН, Фран­ції, Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Фінляндії, Швеції, Польщі, Австрії [229]310.

Строк альтернативної служби в Україні у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та ін­ших утворених відповідно до законів України військових формуваннях. Для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, строк альтернативної служби та­кож у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень (ст. 6 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").

Раніше, до 1999 року строк альтернативної служби був удвічі трива­ліший, ніж строк військової служби. Зменшивши строк альтернативної

130

служби, законодавство України врахувало досвід світової практики. Так, загалом у країнах Європи строк альтернативної служби є довшим за строк військової (Німеччині на 3 місяці, Португалії на місяць, Чехії, Латвії, Поль­щі на 6 місяців, Угорщині на 10 місяців). Однак в Італії, Данії, Швеції та Нідерландах строки альтернативної та військової служби однакові.

Альтернативну службу громадяни України проходять на підприєм­ствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комуналь­ній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в держав­ній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а та­кож у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які про­ходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України (ст. 5 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").

Зазначимо також, що громадяни, які проходять альтернативну службу, не можуть призначатися на посади, що передбачають виконання функцій представників органів влади або місцевого самоврядування, організацій­но-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків [233]3 11. Отже, громадяни України проходять альтернативну службу і, відповідно, виконують свої обов'язки перед суспільством у тих галузях господарства, які є найважливішими та потребують найбільшої допомоги.

Коротко торкнемося питань порушення законодавства України про альтернативну (невійськову) службу. Суб'єктами таких правопорушень можуть бути як самі громадяни України, котрим надано право на аль­тернативну (невійськову) службу, так інші особи, в тому числі посадові, які перешкоджають громадянам у реалізації цього права.

Як уже зазначалося, право громадян України на альтернативну (не­військову) службу одночасно виступає і як їхній юридичний обов'язок перед суспільством, а тому за ухилення від його виконання, згідно із законодавством України, настає кримінальна відповідальність (ст. 335 Кримінального кодексу України). І хоча цим правом "скористалося" чи­мало громадян, проте були й такі, що відмовлялися від проходження альтернативної (невійськової) служби з релігійних переконань. Зокрема упродовж 1992-1994 рр. у Львівській області від проходження альтерна­тивної служби з релігійних переконань ухилилося 58 призовників, біль­шість із яких були притягнуті до кримінальної відповідальності [391]312.

131

Аналіз кримінальних справ, які були розглянуті районними судами міс­та Львова, засвідчив, що громадяни, котрі ухилилися від альтернативної служби, були членами релігійної організації "Свідки Єгови". Вони об­ґрунтовували свою відмову від альтернативної служби тим, що присвя­чують своє життя Богові і можуть служити тільки Йому, а Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" трактує її як різновид вій­ськової [233]313. Наприклад, Залізничний районний суд м. Львова поста­новив вирок від 21 вересня 1995 р., згідно з яким громадянина О. було засуджено за ст. 72 Кримінального кодексу України до 2-х років позбав­лення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. Громадянин О. відмовився від проходження альтернативної служби. Свою відмову він аргументував так: "Дослідивши Біблію, прийшов до висновку, що служба в Збройних Силах - зло" [330]314. Однак, як нам відомо, останні­ми роками у Львівській області не було випадків притягнення громадян до кримінальної відповідальності за ухилення від альтернативної (не­військової) служби. У 1998 р. в Україні було зафіксовано 127 порушень чинного законодавства щодо релігії та церкви, зокрема законів України "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про альтернативну (невійськову) службу". Посадовими особами релігійних організацій було допущено 15 (12,6 %) порушень, 6 випадків пов'язано з порушеннями законів про військову та альтернативну службу з релігійних мотивів [83]315.

Зазначимо, що порушень законодавства про військову (альтернатив­ну) службу з релігійних мотивів у Львівській області в 1998 р., вчине­них громадянами, не зафіксовано [81]316.

Використання науково обґрунтованого медичного лікування так само може суперечити релігійним чи іншим переконанням. Є люди, які протестують проти застосування окремих засобів запобігання захворюван­ням, таких, як хлорування води, вакцинація чи щеплення. Інші протесту­

132

ють проти окремих чи будь-яких форм медичного лікування, виходячи з того, що вони суперечать приписам їхньої релігії чи іншим переконанням. Якого значення мають надавати цим протестам органи державної влади?

Звичайно, якщо існує ймовірність епідемії, яка може загрожувати добробуту усієї спільноти, органи державної влади зобов'язані вжити всіх можливих запобіжних і лікувальних засобів; у цьому разі вони не повинні робити винятків для послідовників жодної віри. Навіть більше, вони можуть вважати за доцільне наполягати на застосуванні науково обґрунтованих запобіжних та лікувальних засобів і, роблячи це, інколи змушені переступати через приписи релігії чи переконання відповідної особи. Особлива проблема постає, коли батьки не дозволяють застосо­вувати такі запобіжні та лікувальні засоби до своїх дітей. Конфлікт ви­никає через суперечність у поглядах на те, що слід вважати корисним для дитини, з одного боку, її батьків, а з другого - у поглядах суспіль­ства. В такому випадку держава, захищаючи соціальні інтереси, упо­вноважена зобов'язати батьків погодитися з її рішенням, коли є загроза життю чи здоров'ю дитини.

Однак коли немає ніякої загрози епідемії, а справа стосується дорос­лих людей, позиція органів державної влади можуть цілковито не спів­падати залежно від країни, хоча, здається, в усіх випадках існує згода стосовно того, що народ має бути захищеним від таких зловживань, як чаклунство й шарлатанство. Тоді як в одних країнах органи влади нама­гаються не втручатись у свободу людини застосовувати той метод ліку­вання, який приписаний її вірою, якщо цей метод не суперечить загаль­новизнаним нормам моралі, в інших країнах вважається за правильне наполягати на науково доведеному медичному лікуванні навіть у тому разі, коли особи або ж групи осіб відмовляються від нього через те, що таке лікування суперечить приписам їхньої релігії чи переконанням.

Законодавством України передбачено, що громадяни України (та іноземні особи й апатриди, які постійно проживають на території Укра­їни) зобов'язані: а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя і здоров'я стані; г) виконувати інші обов'яз­ки, передбачені законодавством про охорону здоров'я [198]317.

Однак, як зазначалося, можуть виникати ситуації, коли особи відмов­ляються виконувати деякі вищевказані обов'язки з мотивів релігійних

133

чи інших переконань. Законодавство України передбачає певний поря­док (у деяких випадках обов'язковий) використання науково-медично­го лікування. Так, для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода об'єктивно поінформованого дієздатного пацієнта. Стосовно пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також па­цієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, ме­дичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, зго­да хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна ( ст. 43 "Основ законодавства України про охорону здоров'я"). З цього положення Закону випливає, що в такій ситуації не враховують­ся релігійні та інші переконання хворого і його законних представників. Адже для будь-якої держави, в тому числі і для України, життя та здо­ров'я людей повинно бути найвищою соціальною цінністю. Це поло­ження закріплене у ст. 3 Основного Закону.

Якщо ж реальної загрози життю хворого немає, але його згода на медичне лікування відсутня, що може призвести до важких наслідків, то лікар зобов'язаний довести до його відома. Якщо ж і після цього па­цієнт відмовляється від лікування, лікар має право отримати від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвід­чити таку відмову відповідним актом у присутності свідків. У разі, коли відмову від медичної допомоги дає законний представник пацієнта (на­приклад, батьки) і вона може потягти тяжкі наслідки для пацієнта, лікар зобов'язаний повідомити про це в органи опіки й піклування.

Отже, законодавство України передбачає можливість відмови від науково-медичного лікування у зв'язку з релігійними чи іншими пере­конаннями людини, крім вищевказаних випадків, а також у разі існу­вання небезпеки для життя і здоров'я інших людей чи для суспільства в цілому (наприклад, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, про­філактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи (ст. 30 "Основ законодавства України про охорону здоров'я").

Отримання ідентифікаційних номерів у встановлених законо­давством випадках може суперечити релігійним або іншим переко­нанням людини. Відповідно до ст. 7 Конституції України, кожен її гро­мадянин зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, визначених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік.

Функції контролю за дотриманням податкового законодавства, пра­вильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів і

134

державних цільових фондів податків та інших обов'язкових платежів покладено на державні податкові органи.

Згідно із Законом України "Про державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів", який було при­йнято у грудні 1994 р. і введено в дію 1 січня 1996 р., для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, котрі зобов'язані сплачувати податки, збори, інші обов'язкові платежі до бюджетів та внески до дер­жавних цільових фондів, створено автоматизований банк даних - Дер­жавний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язко­вих платежів. До інформаційного фонду Державного реєстру включено індивідуальні ідентифікаційні номери, що надаються фізичним особам - платникам податків.

До Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів вноситься інформація про осіб, які: постійно проживають в Україні, мають об'єкти оподаткування, передбачені чин­ним законодавством, зобов'язані сплачувати податки та інші обов'язкові платежі; не мають постійного місця проживання в Україні, але відповід­но до чинного законодавства зобов'язані сплачувати податки в Україні.

Таким чином, фізична особа може не вноситися до Державного реє­стру і, відповідно, не мати ідентифікаційного номера платника податків, якщо така особа не має об'єктів оподаткування й відповідно до чинного законодавства не зобов'язана сплачувати податки та інші обов'язкові платежі. Це підтверджується також ч. 4 ст. 9 вищезазначеного Закону, згідно з якою фізичні особи зобов'язані зареєструватись у Державному реєстрі лише з моменту виникнення об'єкта оподаткування.

Крім того, відповідно до ч. 2. ст. 1 вказаного Закону, для осіб, які че­рез свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера й офіційно повідомляють про це державні органи, зберігається раніше встановлена форма обліку платників подат­ків та інших обов'язкових платежів. Державна податкова адміністрація України працює над розробкою нормативних документів для запрова­дження альтернативної форми обліку таких громадян.

Йдучи назустріч побажанням віруючих громадян, які уже отримали ідентифікаційні номери, Державна податкова адміністрація розробила порядок заміни ідентифікаційного номера, в якому присутні символи "666" у реєстраційній частині номера. З цією метою власнику такого ідентифікаційного номера треба звернутися з письмовою заявою до по­даткової адміністрації за місцем проживання.

Після прийняття 16.07.1999 р. Закону "Про внесення змін до Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів", яким передбачено запровадження аль­

135

тернативної форми обліку громадян України, котрі через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи, у паспортах цих осіб робляться позначки про наявність у них права здій­снювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

Конкретний механізм реалізації цього Закону перебуває на стадії розробки. Але вже тепер Державна податкова адміністрація в межах своєї компетенції йде назустріч побажанням віруючих. Своїми листами вона дозволила організаціям, підприємствам та установам при поданні квартальної звітності, що повинна містити ідентифікаційні номери, вка­зувати замість них паспортні дані громадян, які через свої релігійні пе­реконання відмовляються отримувати ці номери, а також призупинила застосування адміністративних стягнень, пов'язаних із невикористан­ням ідентифікаційних номерів у документах на виплату пенсій, доходів за місцем основної роботи, при нарахуванні субсидій.

Не залишився осторонь від вирішення цієї проблеми й Національний банк України - з 17 травня 2000 р. набула чинності Постанова Правлін­ня НБУ від 14.04.2000 р. за № 146 "Про внесення змін до Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, зареє­строваній Міністерством юстиції України 06.05.2000 р. за № 263". Цим нормативно-правовим актом до згаданої Інструкції було внесено відпо­відні зміни. Відтепер фізичні особи, які через свої релігійні або інші пе­реконання відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційних номерів, повідомляють про це відповідні державні органи й отримують відмітку в паспорті про право здійснювати будь-які платежі без цих номерів при укладанні з установою банку договору на розрахунково-касове обслу­говування, і при відкритті банкових рахунків вони повинні пред'явити паспорт з такою відміткою. При цьому уповноважений працівник банку, який відкриває рахунок у присутності цієї особи, знімає копію сторінки паспорта з позначкою, яка зберігається в юридичній справі, й робить відповідну позначку у картці зі зразком підпису.

Таким чином, держава, йдучи назустріч окремим громадянам, забез­печує їхнє право отримувати заробітну плату, пенсії та субсидії, якщо вони через свої релігійні переконання відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційних номерів.

Участь у релігійних, громадських та державних обрядах (це­ремоніях). Деякі організовувані органами державної влади обряди чи заходи, які мають відвідувати школярі, пацієнти лікарень чи військо­вослужбовці, інколи викликають спротив у тих, чия релігія або пере­конання не дозволяють брати в них участь через невідповідність їхнім настановам. Такими обрядами можуть бути ті, що приписані вірою, до

136

якої учасники заходу не належать, або ж ті, що мають суто громадян­ський характер, наприклад, вшанування державних символів.

У різних країнах і навіть у різних частинах однієї країни існують найрізноманітніші підходи до цієї проблеми. Вирішальний вплив у цьо­му питанні можуть мати особливі обставини, такі, як громадська думка, потреба у зміцненні єдності серед громадян чи перебування країни у стані війни. Але зрозуміло, що держави не можуть узагалі відмовитися від організації подібних традиційних заходів, а тому навряд чи можливо однозначно вирішити це питання.

Водночас із певністю можна стверджувати лише те, що у країнах, де звільнення від участі у певних або ж у всіх державних акціях надається особам, які не бажають брати в них участі на підставі того, що це супер­ечить приписам їхньої релігії чи переконанням, загальним правилом є надання таких звільнень на умовах, котрі повинні виключати будь-які упередження у ставленні до різних релігій чи переконань.

В Україні участь у релігійних і громадських заходах не є юридично обов'язковою дією. Однак у національному законодавстві містяться нор­ми, зобов'язуючі до участі в державних церемоніях (наприклад, складання присяги, про що йшлося вище). У деяких інших країнах зустрічаються ви­падки зобов'язування до участі також і в інших державних церемоніях.

Наприклад, у 1995-1996 рр. Європейським судом з прав людини роз­глядалась справа Вальсаміс проти Греції (¥ЛЬ8ЛМІ8V. ОЯЕЕСЕ) [230] 318. Предметом розгляду була вимога неповнолітньої Вікторії Вальсаміс та її батьків - членів релігійної організації Свідків Єгови щодо невідповідності дій державних органів Греції статтям 9, 3 Конвенції про захист прав лю­дини та основих свобод та статті 2 Першого протоколу до цієї Конвенції. Заявниками оскаржувалось обов'язкове залучення В. Вальсаміс до участі у шкільному параді з нагоди святкування нацонального свята Греції - дня 28 жовтня, присвяченого початку війни між Італією та Грецією в 1940 р. та застосування до неї покарання (заборона відвідувати школу протягом одного дня) за відмову від участі у цьому заході. У рішенні, винесеному у Страсбурзі 18 грудня 1996 р. по зазначеній справі, Європейський суд з прав людини постановив, що порушення ст. 2 Першого протоколу, ст. 9 чи ст. 3 Євроконвенції не було, але було порушення ст. 13 Євроконвенції, взятої разом зі ст. 2 Першого протоколу. Суд постановив, що обов'язок взяти участь у параді не порушує релігійних переконань батьків пані Вальсаміс. На думку суду, застосований захід не може також вважатися таким, що порушує її право на свободу релігійних переконань.

137

На нашу думку, юридично обов'язкове залучення до участі в дер­жавних церемоніях є порушенням права людини на свободу віроспо­відання. Тому законодавство має передбачати можливість заміни таких обов'язків на інші чи звільнення від них.

Підсумовуючи загальнотеоретичну характеристику юридичного за­безпечення структурних елементів свободи віросповідання в Україні, можна зробити наступні висновки:

1. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку релі­гію (як складник свободи віросповідання) - це закріплена у законодав­стві можливість людини виражати у фізичних діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта релігійної віри. Право людини сповідувати будь-яку релігію можемо поділити на наступні різновиди: 1) за кількісним складом суб'єктів його здійснення - індивідуальне та колективне спо­відування релігії; 2) за змістом сповідувальної діяльності - здійснення культових дій та позакультової діяльності (у духовній і практичній сфе­рах); 3) залежно від місця сповідування - здійснення останнього у куль­тових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях чи в інших місцях; 4) залежно від юридичного статусу суб'єкта використання розглядуваного права - сповідування релігії громадянами певної держави, іноземцями, апа­тридами, дітьми, засудженими, військовослужбовцями тощо.

2. Одноособове сповідування релігії не потребує юридичної про-цедуризації, оскільки воно може бути здійснене людиною за її бажан­ням виключно власними діями. Інші ж суб'єкти не повинні їй у цьому перешкоджати. Колективне ж сповідування релігії потребує, зазвичай, встановлення певних юридичних процедур. Однією із форм такого спо­відування релігії є право громадян об'єднуватися у релігійні громади. Визначені законодавством порядок, строки, підстави утворення релігій­них громад якраз і формують юридичну процедуру такої форми колек­тивного сповідування релігії.

3. Водночас, передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок та строки утворення релігійної громади, як видається, потребу­ють певних уточнень і змін, зокрема:

1) повідомлення державних органів про створення таких громад має бути юридично обов'язковою дією. Це слугуватиме поштовхом для ре­лігійної громади набути статусу юридичної особи, у зв'язку з чим за нею та її членами визнаватимуться такі права, котрих вони без нього не матимуть. До того ж держава має володіти інформацією про створення тих чи інших релігійних громад, щоб контролювати законність їхньої діяльності;

138

2) необхідно збільшити мінімальну кількість засновників релігій­ної громади (із 10-ти, як це передбачено законодавством України до, скажімо, 25-ти осіб). Також доцільно передбачити подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу загальних зборів релігійної громади; списку громадян, що її утворили; відомостей про склад органів управління; установчих документів релігійного управлін­ня (центру), якщо він перебуває за межами України; даних про основи віровчення релігійної громади, про її ставлення до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я послідовників відповідної релігії, про обмеження для членів і служителів організації щодо їхніх прав і обов'язків;

3) засновниками релігійних громад можуть визнаватись не лише гро­мадяни України (як це передбачено її законодавством), але й іноземці та особи без громадянства, котрі постійно проживають в Україні. Іноземці ж, які перебувають в Україні тимчасово, можуть бути членами таких громад;

4) українське законодавство передбачає загальний строк (триваліс­тю в один місяць) для реєстрації релігійних організацій. У необхідних випадках, коли є потреба у висновку місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету, сільської, селищної, міської рад, а також спеці­алістів, рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних орга­нізацій приймається у тримісячний термін. Однак підстави отримання вказаного висновку та його зміст юридично не регламентовані. Тому необхідно дещо конкретизувати в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" підстави для продовження терміну реєстрації релігійної організації.

4. Згідно із законодавством, релігійними організаціями, крім релігій­них громад, можуть бути ще й релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади та їх об'єднання, які також виступають своєрідними формами колектив­ного сповідування релігії.

5. Право громадян сповідувати індивідуально й колективно будь-яку релігію, можливо, й таку, що її раніше не існувало, потребує визначен­ня таких понять, як релігія, релігійна організація. Міжнародні акти з прав людини та законодавство України таких визначень не дають. На основі узагальнення існуючих поглядів можна стверджувати, що релі­гія - це духовний феномен, який втілює віру людини в існування над­природного начала (найчастіше - Бога), що вважається джерелом буття усього сущого, і слугує для неї засобом "спілкування" з цим началом. Структурними елементами релігії є: релігійна свідомість (релігійна віра, ідеї, уявлення, почуття), релігійні відносини, релігійна діяльність, релігійні організації. Проте визначальною ознакою усякої релігії висту­

139

пає релігійна віра. Об'єктом останньої є надприродне начало (Бог), що є джерелом всього сущого. Саме за об'єктом релігійної віри мають, на наш погляд, визнаватися, наступні властивості: унікальність (неповтор­ність, невідтворюваність), трансцендентність (позаземне, а зрештою і позаматеріальне існування), абсолютна первинність, всепроникливість, довічність, таємничність, найвища й беззаперечна цінність, реальне іс­нування (у свідомості людини, яка сповідує віру у нього).

6. Указане визначення поняття релігії, а також зазначені властивості об'єкта релігійної віри можуть набувати практичного значення, зокрема, при державній реєстрації певної організації саме як релігійної. Якщо у реєстраційного органу виникнуть сумніви з цього питання, він пови­нен призначити релігієзнавчу експертизу. Хоча законодавством України передбачено можливість проведення релігієзнавчої експертизи, однак, підстави й порядок її здійснення не визначені. У зв'язку з цим, необхід­но хоча б урядовою постановою затвердити спеціальне положення про підстави та порядок її проведення.

7. Юридичні засоби реалізації права на сповідування релігії певними категоріями осіб потребують деяких уточнень, конкретизації, а навіть і змін, а саме:

1) у Законі України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" пропонується закріпити, що:

- військовослужбовцям гарантується право на свободу віросповіда­ння;

- у вільний від військової служби час військовослужбовці мають право брати участь у богослужіннях і релігійних обрядах;

- допускається використання військовослужбовцями релігійної літе­ратури та предметів культу;

- держава не несе обов'язків стосовно задоволення потреб військо­вослужбовців, пов'язаних із релігійними переконаннями і необхідністю відправлення релігійних обрядів;

- створення релігійних об'єднань у військовій частині не допуска­ється;

2) встановлений у законодавстві України порядок сповідування ре­лігії представниками зарубіжних організацій, які тимчасово перебува­ють в Україні, а саме: проповідування ними релігійних віровчень, від­правлення релігійних обрядів, здійснення іншої канонічної діяльності (лише у тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибу­ли і за офіційним погодженням з державним органом, котрий здійснив реєстрацію статуту релігійної організації), - є порушенням ст. 35 Кон­ституції України, що гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання без вищезазначених обмежень. Тому в Законі України

140

"Про свободу совісті та релігійні організації" необхідно скасувати вка­зані правообмеження щодо сповідування релігії представниками зару­біжних організацій, які тимчасово перебувають в Україні.

8. Законодавство України містить низку забороняючих нормативно-правових приписів, котрі фактично виступають "декларативними" юри­дичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію, оскільки за їх порушення не передбачено юридичної відповідальності. Тому необхідно встановити:

- адміністративну відповідальність (а при наявності тяжких наслід­ків - і кримінальну) за примус при визначенні фізичною особою (а не тільки громадянами) свого ставлення до релігії, до її сповідування, до участі в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях;

- адміністративну відповідальність за порушення виключного права релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослуж­бової літератури і виробництва предметів культового призначення;

- адміністративну відповідальність за незаконну відмову відповід­них посадових осіб від надання дозволу на проведення публічних бого­служінь, релігійних обрядів, церемоній, процесів.

9. Положення ч. 5 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релі­гійні організації" ("ніхто не має права вимагати від священнослужите­лів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих") повинно бути втілене в ч. 1 ст. 63 Конституції України, ч. 2 ст. 385 КК України, ст. 69 КПК України. На наш погляд, за вчинення вказаного правопорушення повинна наставати кримінальна відповідальність, передбачена ст. 373 КК України (примушування давати показання).

10. Суб'єктивне юридичне право людини змінювати свої релігійні або інші переконання виступає невід'ємним елементом свободи віросповіда­ння. Ця можливість людини має бути включена до структури свободи сві­тогляду та віросповідання, проголошеної у ст. 35 Конституції України.

11. Одним із важливих юридичних засобів охорони права людини змінювати релігійні або інші переконання є закріплена у законодавстві України заборона чинити будь-який примус при визначенні громадяни­ном свого ставлення до релігії. Оскільки жодних санкцій за такі дії не передбачено, доцільно було б уточнити цей припис вказівкою на те, що забороняється будь-яке примусове (із застосуванням фізичного або пси­хічного тиску) навернення до тієї чи іншої віри.

12. Основою юридичного механізму права людини на релігійну та (або) світську освіту в Україні є Конституція (ст. 35, 52), Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 3 ст. 3, ст. 6, 11, 14); Закон України "Про освіту" (в редакції 1996 р.), Закон України "Про за­гальну середню освіту" (1999) та інші нормативні документи.

141

Право на релігійну освіту як складник свободи віросповідання по­требує насамперед з'ясування поняття релігійної освіти. На основі ана­лізу висвітлених у літературі позицій, видається можливим зазначити, що релігійна освіта- це навчальний процес, який полягає у наданні осо­бі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприй­няття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних вмінь та навичок щодо його сповідування.

13. На наш погляд, тільки державна система освіти повинна мати світський характер, тому до Конституції України та Закону України "Про освіту" необхідно внести відповідні зміни. Світський характер держав­ної системи освіти означає, що навчально-виховний процес у таких за­кладах вільний від втручання політичних партій, громадських і релігій­них організацій, а також те, що у них не допускається залучення учнів або студентів до участі в політичних акціях та релігійних заходах під час навчально-виховного процесу (ст.8 Закону України "Про освіту"). Законом України "Про загальну середню освіту" також передбачено, що "примусове залучення учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних закладів до вступу в будь-які об'єднання громадян, релігійні і воєнізо­вані формування забороняється" (ст. 17). За порушення вищевказаних положень Законів не передбачено юридичної відповідальності, тому необхідно запровадити, наприклад, адміністративну відповідальність за примусове залучення учнів або студентів до участі в політичних акці­ях, релігійних заходах, об'єднаннях громадян, релігійних і воєнізова­них формуваннях. Недержавні ж заклади освіти, на наш погляд, можуть бути й не відокремленими від релігійних організацій. Таке положення відповідає вимогам міжнародного права.

14. У Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" необхідно передбачити, що релігійні організації мають право засновува­ти загальноосвітні заклади в порядку, визначеному законодавством.

15. Пропонується також законодавчо закріпити положення, за яким при дотриманні вимог державних стандартів освіти документи про освіту у духовних навчальних закладах, акредитованих Міністерством освіти і науки України, прирівнюються до документів, виданих держав­ними закладами освіти.

16. Право людини здобувати релігійну освіту за певними критерія­ми можемо поділити на певні види: 1) за суб'єктним складом його здій­снення: індивідуальне, колективне (загальнопросвітницьке - наприклад, навчання у недільних школах, на біблійних курсах), професійно зорі­єнтоване (здійснюється в духовних навчальних закладах); 2) залежно від категорій суб'єктів, які здобувають релігійну освіту: право громадян

142

конкретної держави; право іноземців; право апатридів; право на релігій­ну освіту дітей, інших категорій осіб.

17. У законодавстві необхідно передбачити, що право здобувати ре­лігійну освіту індивідуально чи разом з іншими мають не лише грома­дяни, але й іноземці та апатриди.

18. Потрібно встановити, що у державних навчальних закладах за бажанням батьків можуть бути виділені із системи релігієзнавства окре­мі теми (об'єднані у навчальні курси) для глибшого вивчення їхніми дітьми (наприклад, християнська етика). Однак програма таких курсів повинна бути затверджена Міністерством освіти і науки України, а їх викладання повинно здійснюватися викладачами, котрі мають відповід­ну педагогічну освіту та належний рівень професійної підготовки.

19. Юридичним засобом охорони права людини здобувати релігій­ну та світську освіту є передбачене законодавством положення про недопустимість будь-якого примушування до навчання релігії. Пропо­нується уточнити дане положення вказівкою про те, що забороняється будь-яке примушування до навчання і у сфері атеїстичних (чи інших) переконань, якщо це суперечить релігійній вірі особи. Юридична відпо­відальність за вищевказані діяння передбачена лише для релігійних ор­ганізацій (а саме: можливість припинення їхньої діяльності в судовому порядку), однак її не встановлено стосовно фізичних осіб. Як видається, доцільно передбачити, наприклад, адміністративну відповідальність фі­зичних осіб (і окремо - осіб посадових) за примушування до навчання релігійним та іншим переконанням.

20. Право на заміну виконання окремих юридичних обов'язків, не­сумісних із релігійними чи іншими переконаннями людини, також ви­ступає невід'ємним елементом свободи віросповідання (ч. 3 ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Вказана можли­вість людини має бути відображена і в Конституції України, де поки що передбачено лише право заміни військового обов'язку альтернативною службою, хоча, як свідчить практика, може виникати необхідність за­міни й деяких інших юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями особи.

21. Серед юридичних обов'язків, виконання яких може суперечити релігійним чи іншим переконанням особи, можемо назвати наступні: складання присяги; проходження військової, а інколи й альтернативної служби; використання науково обгрунтованого медичного лікування; отримання ідентифікаційного номера, коли це передбачено законом.

22. Право на альтернативний порядок складання присяги з мотивів релігійних чи інших переконань законодавство України не передбачає. Тому варто закріпити загальну норму про те, що при складанні присяги

143

(як релігійного, так і нерелігійного характеру) повинні враховуватися релігійні чи інші переконання людини.

23. Право на заміну військової служби альтернативною за чинним законодавством, надається громадянам України, якщо виконання вій­ськового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а самі громадяни належать до релігійних організацій (їхній перелік затвер­джений постановою Кабінету Міністрів України), віровчення котрих не допускає користування зброєю. На наш погляд, вказане положення обмежує свободу віросповідання тих громадян, які не бажають прохо­дити військову службу з огляду на моральні, філософські, етичні пере­конання, а також тих із них, хто не належить до релігійних організацій із вищевказаного переліку. Тому у Конституції України та Законі "Про альтернативну (невійськову) службу" слід передбачити право громадян України на альтернативну службу також і з релігійних, філософських, етичних переконань.

144