Б. Суспільна діфференціяція

В яркій суперечности з юридичною рівністю всіх горожан та з юридичним розуміннєм «народу» в державі остає дійсна картина, яку собою представляє людність держави. Вона не показує ані рівности всіх, ані тої абсолютної солідарности інтересів, що її приймає розуміннє «загальної волі».

Можливости та основи для поділу суспільства на ґрупи дуже ріжні. Модерне життє характеризується м.и. тою необ­меженою можливістю для росту суспільної діференціяції та її ускладнення. На найріжнородніших основах, з найріжнород- ніших причин та для осягнення найріжніших цілий повста­ють в модернім суспільстві «парціяльні», вузші суспільні ґрупи, що остають одні до других в найріжніших відносинах. Середновікове феодальне суспільство поділялося на порівну- ючи немногі тільки ґрупи — головно стани, та в межах станів на вузші уґруповання, цехи, ґільдії, то що. Ті суспільні ґрупи середновічча визнавало право і давало їм окреслені юридич­ні форми, а в орґанізації середновікової держави вони мали виразно собі призначене місце. В модерній державі право тільки для деяких дійсно істнуючих суспільних ґруп творить окремі юридичні форми. Инші ґрупи, і власне найважніші для права та для державної орґанізації, неначеб то не істну- вали. Це явище тим більш інтересне та характеристичне, що власне конституційна держава побудована м.и. на тіснім звязку з правом, так, що названо її навіть «правовою» держа­вою. Практично проявилося це явище тим, що в модерній державі могла зродитися проблєма взаємин поміж «держа­вою та суспільством». Така проблєма можлива тільки тому, що безпосередний звязок поміж державно-правовим ладом та суспільною «діференціяцією» людности держави в модерній державі не істнує.

Як би справа представлялася справді так, що «суспільство» може істнувати незалежно від держави та відгородитися від неї, тоді можна би не згадувати його в звязку з проблемою державної орґанізації. Але в дійсности, звязок поміж обома, хоч невизнаний формально правовим ладом, істнуе. Власне в цім, що діюче право нехтує цей істнуючий дійсно звязок, міс­титься конфлікт державно-правового устрою з дійсністю. Проти істнуючої державної форми мусіли звернутися особли­во ті суспільні ґрупи, що дякуючи своїй істоті мусіли вимага­ти для себе належного місця в державнім устрою, а дякуючи своїй силі, могли зробити це з відповідним натиском. Так станула конституційна держава перед проблемою перебудови своеї, передусім з огляду на «клясовий» поділ її «народу», та з огляду на його зріжничкованне, по лінії «націй».

1. Суспільні кляси

В кождім з типів держави, що ми їх бачили на протязі істо­рії людства, ми бачили поділ суспільства на ґрупи, що займа­ли неоднакове становище в суспільнім устрою. Все панувала «суспільна нерівність», все були пануючі та поневолені, віль­ні та раби, богаті та бідні, привілейовані та менше-правні. І все держава була тою силою, що помагала творити та удер­жувати «суспільну нерівність» ріжних частин своеї людности. Поміж ідеями, що їх було видвигнуто в добу народин консти­туційної держави, та яких здійсненне мала вона принести, була й ідея «рівности». І справді, конституційна держава про­голосила рівність всіх перед правом і тим усунула основу нерівности в «становій» державі. Але далеко не здійснилися надії, що вона знищить суспільну нерівність в загалі. Навпаки. На місце колишньої, повстала в новій державі нова основа нерівности і нові її форми. Місце суспільних «станів» (сословій) заняли кляси.

В чім лежить істота «клясового» поділу модерного суспіль­ства?

В широкім розумінню ми можемо називати суспільними клясами всі суспільні верстви, що ріжняться поміж собою — так би мовити — своєю «ранґою», яких позиція в суспільній цілости неоднаково оцінюється. В такім розумінню були сус­пільними клясами і касти, і стани, і всі ті ґрупи неоднаково суспільно поставлених людий які ми стрічали скрізь в історії людства. В такім розумінню «клясовими» були всі дотеперіш­ні суспільства та всі дотеперішні типи держави. Помимо цего широкого розуміння суспільної кляси, ми маємо ще друге, вузше, що відноситься тільки до тої форми суспільної нерів- ности, яку ми стрічаємо в модерній державі. В цім вузшім і — так би мовити — «технічнім» розумінню, суспільна кляса ріжниться від названих суспільних верств передусім основою, на якій побудоване її істнованнє. Касти і стани, поділ на віль­них та рабів, грецьке та римське розріжнюваннє поміж повноправними та ріжного степеня неповноправними горо­жанами, — все те були поділи суспільства, основані безпосе- редно на правнім порядку. Само право безпосередно заводи­ло поділ суспільства на ті ґрупи, само воно було основою сус­пільної нерівности. Тільки як наслідок тої правової нерівно- сти являлася нерівність економічного порядку, дякуючи привілеям та особливим вигодам, що були звязані з участию у вище суспільно поставленій верстві. Суспільні кляси істну- ють незалежно від якогонебудь правом наказаного поділу суспільства. Вони істнують помимо висказаного в праві прін- ціпу рівности всіх. Основа їх істновання — це момент еконо­мічного порядку, вища їх або низша «суспільна ранґа», це не причина, а наслідок їх економічної сили. Один із соціольоґів (В. Зомбарт) висказав цю ріжницю так: «Ранше питали: Хто ти? Могучий. Значиться, ти богатий. Тепер питають: Що ти? Богатий.

Ще один момент відріжняє суспільні кляси головно від середновікових станів, момент, що відріжняє сучасне робітни­цтво від «суспільних низів» середновічча. Це є «клясове почуттє», почуттє приналежности до одної «суспільної кляси» всіх, хто примушений продавати свою працю. Таке почуттє істнувало в старій Греції й особливо в Римі. В добу середно- вічча його не було. Тодішні «суспільні низи» ділилися на стільки, чужих одна одній частин, кілько було ріжних родів ремесла та ріжних професій. Щойно при кінці першої поло­вини XIX.

Вся структура «конституційної держави» діяла в напрямі прискорення переходу від «станового» до «клясового» суспіль­ства. Вона знищила ті правові перешкоди, що спинювали модерний економічний розвій, а знищивши їх, вона відкрива­ла необмежену можливість для суспільного розвою, що був звязаний з економічним. Таким чином вона сама прискорю- вала творение модерних суспільних кляс. Далі, вона немину­че прискорювала розвій клясового почуття, клясової солідар- ности, будила у «суспільного низу» почуття його сили і давала йому можливість орґанізації. Все те розбивало ті теоретичні і практично орґанізаційні основи, що на них була побудована конституційна держава. Що «нарід» в державі — це не е одно­стайно зложена, в своїм нутрі абсолютно солідарна цілість; ріжні частини народу мають суперечні інтереси; що «загаль­на воля», в розумінню волі, що була би висловом тільки «загальних» інтересів, е фікцією там, де в гру входять не загальні інтереси цілости, лишень інтереси ріжних частин тої цілости. Все те давало як до теоретичної крізи в розумін­ню держави, так і до практичної крізи конституційної держа­ви. Теоретично протиставлено вченню, яке пояснювало повстанне та оправдувало істнованне держави загальним, солідарним інтересом її учасників, — вченне, що кожда, отже і конституційна держава, є все орґанізаціею пановання одної ґрупи своєї людности над другою. Так вчили не тільки соція- лістичні теоретики, з Марксом та Енґельсом на чолі. На цім стоять і многі не-соціялістичні вчені, як на пр. Дюґі, Л. Ґумпльович, Оппенгаймер і др. Практично проявилася кріза політичною боротьбою кляс за державу, тоб то за власть в державі.

В добу революції, що принесла була здійсненнє нової форми держави, «третий стан», міщанство, добув для себе політичну владу. Шляхом для цего було сотвореннє такої дер­жавної форми, що в ній влада мусіла перейти в руки «третого стану». Наслідком перемоги «третого стану» з огляду на сус­пільні відносини, було знищеннє «станів», повстаннє суспіль­ства, в якім нема станів.

2. Нації

Другою основою, на якій зродилося стремліннє до ради­кальної перебудови істнуючої форми держави, є суспільне явище нації. Істота нації доси спірна. Зі становища проблєми держави треба вказати тільки на деякі риси цего явища, що мають безпосередне значіннє для иншої проблєми.

Як далеко в зад сягає історична традиція людства, воно представляло собою все дуже ріжноманітну картину з точки погляду племінних, кровних своїх звязків, як і з огляду на вірування, мову, побут та обичаї, словом на все культурне життє та психіку. На основі цих ріжниць людство ділилося все на більші або менші ґрупи, племена та народи. Але ті ґрупи не все виступали як політичні одиниці. Момент, що обєднував людські ґрупи «політично», незалежно від ріжниць суспільно-клясового порядку, не все був один і той-же. Такими моментами бували, то спільне походженнє, дійсний кровний звязок, або переконаннє, що він істнує; то правовий звязок, як в Греції та Римі; то спільність реліґії. Инші «куль­турні» спільні ознаки, як на пр. мова, мали таке обєднуюче значіннє тільки як явище, що було звязане з котримсь з тих рішаючих моментів. В модернім світі, ми бачимо явище, що почуттє належання до себе, спільноти, обєднує людські ґрупи незалежно від цего, чи звязані вони кровно; чи вяжуть їх в одну громаду норми права, чи обєднує їх, чи ні, спільність реліґії. Це модерні «нації». Вони стараються звичайно звяза- ти своє істнованнє як одної суспільної цілости з якимсь зовнішним знаком, найчастіше зі спільною мовою, — але це не є неминуче, ані істотне для нації. Є нації, що мають одна­кову з иншим мову, і навпаки, в межах одної нації ми стріча­ємо ріжниці мови більші, як ріжниця поміж мовою цеї нації і мовою другої нації. Очевидно мова — це тільки один зі спосо­бів проявляти на зовні національну спільноту й утримувати її внутрішно. Моментом, дякуючи якому нація є нацією, є саме тільки почуттє приналежности до себе, яке вяже її чле­нів, бажаннє оставати в однім звязку, і бажаннє могти спіль­но та незалежно від волі «чужих» порядкувати своїми справа­ми.

Обставина, що цей власне субєктивний момент є рішаю­чим для істновання нації, звязує явище нації тісно з модер­ною демократією. Як нація, так і демократія побудовані на активности одиниці. Тільки при демократії може мати прак­тичне значіннє те, чого бажає та чого хоче одиниця. В устрою, в якім загал людських одиниць є тільки пасивним учасником політичної цілости, що має тільки слухати та виконувати чужі накази, — бажання цих одиниць мають тільки друго­рядне значіннє. Де-ж — як в демократії — загал одиниць має творити «загальну волю», там висувається на перший плян питаннє, чого цей «загал», всі ті одиниці хочуть та бажають. Тому зовсім не випадково тільки сталося те, що політичні рухи, що дали початок демократичним змаганням, були такі важливі з точки погляду розвою нації. Таким був гуситський рух в Чехії, та протестантські рухи в Німеччині. їх національ­не значіннє виразно проявилося відносно мови. Для станово­го суспільства питаннє мови істнувало тільки — так би мови­ти — «технічним» своїм боком. Мову цінилося тоді виключно тільки з огляду на практичне її значіннє, як засобу порозумі­ватися. Для пануючих кляс найбільше вигод з тої точки погляду давала латинська мова. Вона давала доступ до інтер­національної скарбниці культури, давала можливість поро­зуміння з пануючими клясами инших народів, вона була мовою церкви, що була тоді суспільною та політичною поту­гою. Рівночасно латинська мова, недоступна широкій масі, була привілеєм пануючих верств. Вона давала їм виключно в руки знайомість всіх справ правління, що велися по латині, і замикала печатию тайни ці справи перед очима загалу. Пізніше таке-ж значіннє мала французька мова як мова аристократії. Натомість демократичні рухи мусіли неминуче послуговуватися мовою, якої уживали та яку розуміли широ­кі народні маси. «Народня мова», доси нехтована, стає ціни­тися. Як «рідна мова» вона стає символом національної спіль­ноти, стає особливо дорогою. Вона є рівночасно символом демократизації життя. Публичне, з окрема-ж політичне, життє, що ранше було недоступне широкій масі дякуючи заслоні, яку творила чужа цій масі мова, тепер відкрилося перед народньою масою. Політична активність маси звязана таким чином вже зовнішно з її націоналізацією. Політичне життє не може бути справді демократичним інакше, як тіль­ки в національній формі. А що розвій конституційної держа­ви виразно ішов в напрямї її демократизації, то він мусів неминуче будити та розвивати національне почуваннє.

Але явище нації, це не тільки явище зовнішних націо­нальних «символів», спільної мови, то що. Істота нації лежить в стремлінню її членів творити власну, самостійну, незалеж­ну від «чужих» політичну цілість. Це стремліннє може поки що не проявлятися на зовні, — але «потенціяльно» воно живе в кождій нації, і мусить виявитися практично раніше або піз­ніше. Иншими словами — істотним для модерної нації є її змаганнє мати свою «власну», «національну» державу. Отсе стремліннє є другою основою крізи «конституційної держави». Всі майже істнуючі держави обхоплюють собою ріжні нації. Ніодна поміж ними не покривається абсолютно з якоюсь одною нацією, не є національною державою в повнім розумін­ню. Ні одна не обхоплює цілої якоїсь нації, і кожда має в собі ріжні нації. Це стає джерелом «антидержавних» національ­них течій, що звертаються проти «чужої» державности. Коли частини «непануючої» в якійсь державі нації є порівнуючи малі, тоді істнованнє їх в межах держави, викликає ще нео- долимих трудностий для неї, навіть як би отся «недержавна» нація взяла змоганнє вийти з чужої собі держави. Залежно від чисельности та сили «непануючих» в якійсь державі націй, може «національне питаннє» стати питаннєм буття для тої держави. Полагодити його шляхом національної авто­номії можна тільки виїмково, а власне там, де недержавна нація з огляду на свою малочисельність або на инші причини не хоче, або не може змагати до своєї власної державности. З правила-ж перебуваннє нації, чи її частини, в межах чужої їй національно держави викликає постійний та глибокий конфлікт між нею та тою державою, конфлікти абсолютно непримиримих двох стремлінь.

3. Міжнародні взаємини

Вже в стариннім світі, коли видвигнуто було в Греції ідею державної «автаркії» було здійсненнє її можливе тільки для дуже «первісних», нерозвитих держав. Вже тоді держави з розвитим промислом були економічно звязані з «чужиною» до такої міри, що кожда перерва зносин з нею викликала в гос­подарськім буттю держави важку крізу. В добу раннього середновічча, коли господарський побут в Европі, порівную­чи з античним, понизився, наближившися до аґрарного при­мітиву, міждержавні зносини стали менше живими. Відтак вони стали постійно оживлятися та затіснювати. Міждержавний обмін виробами ставав чимраз живіший та складніший. Нарешті, в модерних відносинах безмежний його зріст та ускладненнє стало одною з характеристичних рис цего періоду історії. Все людство цілого земного ґльобу звязане сьогодня процесом господарства, розкинуті частини землі залежні одна від одної в ріжних напрямах свого госпо­дарського життя. Ні про одну державу сьогодня не можна сказати, що вона згідно з ідеєю «автаркії» вистарчає сама собі, що вона могла би замкнутися сама в собі, ізолювати від дру­гих, не виставившися на важкі господарські небезпеки. Світова війна виявила ясно інтернаціональну звязаність всего світу. Разом з тим також і духове життє людства вияв­ляє доси невідому міру інтернаціональної звязаности.

Помимо цего квантитативного росту та ускладнення інтернаціональних взаємин, ще один момент починає впли­вати на їх зміну. Цим моментом є демократизація держави. А власне, не тільки самі обєктивні моменти впливають на те, якими мають бути міжнародні взаємини. Впливає на них і психольоґія чинників, в руках яких є улаштованнє цих від­носин, їх спосіб розуміння інтересів, про які розходиться, їх зовсім субєктивна зацікавленість в такім або иншім способі уладнання цих відносин. Поки справа міждержавних взає­мин оставала зовсім в руках «посідаючих» кляс суспільства, неминуче рішала про їх улаштованнє, помимо клясових інтересів цих кляс, часто суперечних з інтересами широкого загалу, ще й їхній особливий світогляд та психольоґія. Вони були носіями доґм, що діяли доси в міждержавних зносинах, та про які сказано вище: доґми про суверенність держави, з усіми з тої доґми висновками. Ото-ж демократизація держа­ви не могла остати без впливу на розвій міждержавних вза­ємин. Розуміється, не демократизація в формальнім розу­мінню. Само загальне та рівне виборче право, рівна право­здатність всіх осягати становище орґанів державної влади і т.д., само собою ще не могло викликати змін, про які мова. Навпаки. Часто можна бачити, що формальна демократія стосувала виразно старі, недемократичні методи на полі міждержавних зносин. Але коли «демократичний загал» фактично осягає вплив на улаштованнє міждержавних вза­ємин, він мусить впливати на них з точки погляду своїх інтересів та свого розуміння їх. Ця точка погляду ріжниться від точки погляду «посідаючих». Зацікавленість у вільній торговельній конкуренції, або навпаки в торговім монополі в закордонних зносинах, що іноді рішає про становище представників капіталу, для широких непосідаючих мас або не істнує, або істнує тільки посередньо. Питаннє охоронних довозових мит, та митової й тарифової політики, представ­ляється часто зовсім інакше «посідаючим» та «непосідаю- чим». Так само многі инші питання закордонної політики. І найважніше поміж ними, а власне питаннє війни. Для широких мас війна — це тягар, що весь лягає на їх плече, а не дає їм нічого. Навпаки — для чисельно менших — кол пануючих суспільно кляс не в такій мірі є війна важкою, за те вона приносить їм, а бодай може принести, деякі користи. Помимо кол, що безпосередно в ній зацікавлені, як воєнні доставці, вона приносить иншим надію територіяльної екс- панзії та звязаних з нею користий, иншим надію надзвичай­них господарських комбінацій, иншим врешті можливість відзначитися, то що. Взагалі можна сказати, що відношеннє до справи війни инше у непосідаючих, як у посідаючих кляс. А питаннє війни звязане найтісніше з питаннєм державної суверенности. «Право війни» є істотним правом суверенної держави. Воно означає відкликаннє до власної сили, як до найвищої інстанції, — є отже запереченнєм істновання якої небудь вищої інстанції понад державою. І тому власне від- ношеннє до справи війни мусить звязуватися з таким або інакшим відношеннєм до питання установлення якоїсь вищої як держава, понад-державної установи, яка могла би перебрати на себе те завданнє, яке виконує війна. Війна — це доси одинокий остаточний спосіб вирішування міждер­жавних спорів. Як би істнував инший спосіб, війна стала би зайвою так само, як сьогодня суд заняв місце власної помочи в области цивільного права.

Таким способом два моменти впливають рівнобіжно на зміну становища держави на зовні. Затісненнє, складність та ростуче значіннє міждержавних господарських та — в широ­кім значінню — культурних взаємин наказує хоронити ті взаємини перед якимнебудь порушеннєм їх. Ті взаємини та викликана ними залежність поміж ріжними державами такі сильні, що з огляду на них являється вже державна суверен­ність дуже часто тільки фікцією. З другого боку приходять до керми держави кляси, що не тільки не зацікавлені у війні, але мають причини не бажати її. Вони з природи мусять бути склонні заступити війну як спосіб вирішування міждержав­них спорів иншим засобом, хоч би з порушеннєм прінціпу державної суверенности.