Б. Проблема демократії

1. Модерна демократія

Поділ модерного суспільства на кляси викликає неминуче боротьбу їх, боротьбу кляс поневолених за своє визволеннє. Зміст тої боротьби — це «суспільне питаннє».

Вище вказано на те, що «суспільні кляси» не є правовою установою, якою були «стани» середновічча або «касти». Це треба розуміти так, що право не установлює безпосередно кляс, як воно установляло колись касти або стани. Але це не значить, що поміж істнованнєм кляс та діючим правом нема ніякого звязку. Навпаки. Суспільні кляси істнують дякуючи діючим тепер господарським відносинам, а ті відносини немислимі без діючого правного ладу. Зміст правових норм та спосіб стосовання їх — це необхідна умова для істновання таких або інакших економічних відносин. Таким способом клясова боротьба є боротьбою за право, боротьбою за те, щоби діяло далі істнуюче право, або щоби на його місце прийшло инше, більш відповідаюче інтересам та поглядам такої або иншої кляси. Держава, а особливо модерна, є головним твор­цем права і в її руках лежить стосованнє його. Через те кля- сова боротьба неминуче мусить стати боротьбою за державу, себ то за владу в державі. Вона може відбуватися в межах істнуючого державного устрою, коли цей устрій дає можли­вість переходу влади з рук одної суспільної кляси до рук дру­гої. Вона може теж звертатися проти самої форми державного устрою, коли інакше перехід влади в руки иншої суспільної кляси неможливий. Останнім способом відбувся перехід полі­тичного кермування державою до рук «третього стану». Щоби запанувати політично, «міщанство» мусіло змінити саму форму державного устрою.

Анальоґічну до певної міри ситуацію перживає тепер і «конституційна держава». Суспільна боротьба та її висліди неминуче мусять найти свій вислід також і в сфері права, а з окрема «політичного права». Виринає питаннє, оскільки державний устрій мусить змінитися, щоби відповідати модерним суспільним відносинам, з якими він найшовся в контакті.

Одною з основ, на яких побудована конституційна держа­ва, є без ніякого сумніву «демократія». Цею назвою означуєть­ся — ще від часів Арістотеля — ріжні, неоднородні прояви так, що розуміннє демократії неоднакове і часто розмова про «демократію» є розмовою не про одно, а про ріжні явища. Нема згоди про те, що уважати істотним та найбільш харак­теристичним для демократії, який бік демократії є теоретич­но та практично найважнішим. Не зважаючи на те, ми може­мо, коли не подати точну дефініцію, то на всякий випадок «описати» модерну демократію, вказуючи на деякі основні її риси.

Демократія — це одна із систем творити волю «загалу», себ то волю, яку уважається волею якоїсь людської ґрупи та яка зобовязує членів тої ґрупи. Політична демократія — це систе­ма творити «загальну» волю держави. її відріжняють від инших систем такі моменти. Демократія покликає до співу- части у творенню загальної волі «всіх» членів ґрупи. («Всіх» не в абсолютнім значінню. Все якась ґрупа остає «поза скоб­ками», — діти, умово хорі, іноді також жінки.). В політичнім розумінню всі для демократії «рівні». Не визнає демократія нічийого привілейованого становища в процесі творення «загальної вол». її можна би означити як систему орґанізації, в якій нема політичної аристократії, себ то осіб або ґруп, що були би покликані творити за других загальну волю, дякую­чи своїм особливим кваліфікаціям; уродженню з привілейо­ваних батьків, посіданню майна, або особливого роду майна (земля), цензови освіти, то що. Загальну волю творить при демократії весь загал шляхом голосовання. З «технічного» боку демократія — це панованнє прінціпу більшости, прінці- пу, що воля більшости рішає. Через те представляється демо­кратія як «раціоналістична» система, система, основана на вірі в силу розуму. Таке переконаннє лежить в основі кождої демократичної системи.

Актуальне значіннє має ця боротьба за державну форму, що звязана з суспільною боротьбою пануючої тепер кляси, з клясою, що хоче бути її суспільним та політичним спадкоєм­цем. Це є боротьба поміж «буржуазією» та «пролєтаріятом». В цій боротьбі політична проблєма «демократії» заняла осеред- не місце. В обох таборах ми бачимо приклонників демократії та її противників. Хоч вихідні точки та остаточні ціли в обох таборах протилежні, тут і там ми можемо найти глибокі ана- льоґії відношення до питання держави та з окрема до про- блєми демократії. Оскільки йде про ті проблєми, дуже вираз­но зарисовуються дві ґрупи, а власне противників та оборон­ців демократії, дві ґрупи, яких учасники находяться в однім і другім клясовім таборі.

2. Проти-демократичні течії

Загальною основою, на якій виростає анти-демократичний рух, є невдоволеннє демократією з точки погляду клясових інтересів. З одного боку — це невдоволеннє буржуазії, для якої політична демократія несе небезпеку втрати її суспіль­ного та політичного становища. З другого боку — невдоволен- нє пролєтаріяту повільним темпом перемог в політичній боротьбі, веденій на ґрунті демократії, та малою — порівную- чи — вартістю здобутків, що їх приносить цей шлях боротьби. На тлі таких настроїв зродився зворот від демократії. Цей зворот — це знеохота до зєднування собі більшости в державі «демократичним» шляхом переконування та аґітації, «осві- домлювання», боротьби розумовими арґументами і разом з тим «зневіра в демократичну масу».

В обох суспільних таборах проявилася проти-демократич- на течія двома політичними рухами, що помимо ріжниць виказують чималу схожість. Ця схожість — це покликаннє політичної партії до виконування диктатури, що проявилося формально тісним звязаннєм обох систем з двома політични­ми партіями. «Фашизм» — як політична система, так тісно звязаний з істнованнєм партії, що заступає цю систему, що навіть одна назва означає, як партію, так і цю систему. Не менше тісно «большевизм» звязаний з «радянською систе­мою». Ці дві політичні партії є носіями двох протилежних суспільних стремлінь і разом з тим вони представляють собою в двох ріжних суспільно-клясових таборах проти-демократич- ну політичну течію.

а. Фашизм

З огляду на суспільний свій зміст є фашизм рухом зверне­ним виразно проти робітничої кляси. Його суспільна мета — це оборона стану посідання «посідаючих кляс», а власне вели­кого капіталу. Від инших рухів того-ж клясового змісту «фашизм» відріжняється тим, що він приняв в свою програму деякі домагання соціяльних реформ, що мають на меті злаго­дити матеріяльні злидні пролєтаріяту. Такі точки його про­грами мають виразний «стратегічний» характер, відібрати змаганням пролєтаріяту розмах, що є безпосередним випли­вом матеріяльних злиднів, притягти до себе частину пролєта- ріяту, закрити свій клясовий характер, та — порівнуючи невеликими уступствами — відсунути необхідність уступств більших, та таких, що могли би істотно скріпити пролєтаріят.

Цей бік «фашизму» доповнюється необхідно другим. Затриманнє орґанізаційних форм конституційної держави, виборного парляменту та відповідального міністерства, роби­ло би диктатуру цю, як що не неможливою, то на всякий випадок дуже непевною, як би істнували далі ґарантії цих демократичних засобів політичної боротьби, що їх дає консти­туційна держава. Тоді диктатура партії була би залежна виключно від успіху її аґітації, від уміння її приєднувати собі сторонників, від настроїв та розуміння своїх інтересів тою широкою масою, з якої виходить правляча більшість. Ото-ж фашизм поправляє шанси партійної диктатури шляхом теро­ру. Він звертається проти цего, без чого демократія стає пус­тим звуком, проти політичних горожанських вольностий. Таким чином всіх противників партійної диктатури обеззбро­ює фашизм для політичної боротьби. Для себе-ж він визнає допустимим терор політичний також при ужиттю фізичної сили. Через те фашизм є виразно недемократичним методом. Навіть коли він затримує орґанізаційні форми конституцій­ної держави, він відбирає їй по суті демократичний характер.

Фашизм народився як виразно окреслена політична систе­ма в Італії, в огни гострої клясової війни. Пануючою системою став крім Італії ще в Іспанії. Доволі сильною течією став він, крім цих двох романських держав, ще в Німеччині. Споміж инших держав Угорщина показує сильну анальоґію з фашиз­мом формою та методами правління, але там система не дове­дена до цего формального викінчення, як в Італії. Взагалі можна сказати, що найкращий ґрунт для фашизму предста- ляють держави, в яких в звязку з економічним розвалом кля- сова боротьба особливо загострилася. Він є таким чином посе- редним продуктом світової війни. Є ним також безпосередно, оскільки його психольоґія відповідає зовсім тим психічним розположенням, які викликала війна.

в. Радянська система

«Радянська система» повернена суспільно в протилежнім напрямі як «фашизм». Вона має бути тою політичною фор­мою, при помочи якої пролєтаріят має захопити державну владу, завести свою диктатуру над буржуазією і шляхом тої диктатури зробити кінець клясовому суспільству. З боку її приклонників — радянську систему представляється як влас­тиву форму диктатури пролєтаріяту. Відношеннє двох сус­пільних кляс, буржуазії та пролєтаріяту, подумане в радян­ській системі якраз протилежно до відношення, яке хоче здійснити система фашизму. Що уявляє собою радянська система з точки погляду політично-орґанізаційного?

Нам треба вказати передусім на помилковість деяких, дуже поширених поглядів на істоту радянської системи. Так в першу чергу зовсім помилковий погляд, що добачує істоту тої системи в становищи та значінню, яке вона признає «радам». Це виключно «етимольоґічне» поясненнє, що трима­ється назви, слова, і навіть не старається увійти глибше в істоту проблєми. Слово «рада» нічого не пояснює. Воно зна­чить тесаме що парлямент, як нема істотної ріжниці поміж радою та парляментом, так і «радянська система» етимольо- ґічно була би не щось инше, як «система парляментів». Так само невірне протиставленнє радянської системи парлямен- таризмови. Навпаки, ради радянської системи — це не тільки не запереченнє парляментаризму, але поширеннє. Не є істот­ним для системи і те, що вона не визнає прінціпу поділу влад. Власне «парляментарна система» не визнає теж того прінціпу і підчиняє виконуючу владу законодавчій. Врешті й обставина, що радянська система не признає «буржуазії» політичних прав, теж не представляє — з політично-орґаніза- ційної точки погляду прінціпової ріжниці, порівнуючи з иншими системами. Вона теж заводить «ценз», є орґанізацій- ною системою основаною на цензі, — так само як инші систе­ми, основані на цензі майна чи освіти. Те, що принятий радянською системою ценз, є цензом «праці», має величезне суспільно-політичне значіннє, але не оправдує визнання сис­теми з орґанізаційної точки погляду прінціпово ріжною від инших цензових систем.

Коли шукати за істотними ріжницями, то треба добачува- ти їх ось в чім.

Радянська система приймає за свою основу поділ суспіль­ства на кляси — отже виходить з того, що в орґанізаційних системах політичних демократій було виразно заперечене або закрите прінціпом рівности всіх перед правом. Момент істновання суспільних кляс, їх боротьба та панованнє кляси над клясою, є — розуміється — скрізь соціольоґічним фактом. Але в демократично зорґанізованих державах ця обставина є тільки соціольоґічним фактом; фактом, який істнує незалеж­но від політичної орґанізації держави та який не находить в цій орґанізації свого безпосередного вислову. Відношеннє державної орґанізації до клясової боротьби можна означити в обох системах так: Демократія хоче сотворити форми політич­ного життя такі, що в боротьбі кляс дають всім клясам бодай формально однакові умовини боротьби та однакові вигляди на успіх. Радянська система визнає безпосередно в своїм політичнім праві істнованнє клясової боротьби і факт пано- вання кляси над клясою. Вона свідомо хоче не творити рівні для всіх кляс умови боротьби, але бути формою пановання кляси над клясою, а власне «диктатури» пролєтаріяту над буржуазією. Щойно на цім тлі «ценз», що його заводить радянська система як умову політичних прав горожанина, представляється у властивім світлі. Оскільки в демократіях істнує, а властиво істнував, ценз, то він там мав значіннє осо­бистої кваліфікації горожанина. Мовляв — тільки людина, що відповідає умовам цензу (майна, чи освіти), має кваліфі­кації співділати при творенню загальної волі. При тім в демо­кратіях ценз був все уважаний установою ненормальною, незгідною з істотою демократії. Демократія, в якій діяв який- небудь ценз, була все тільки неповною. Історичний розвій в демократіях ішов послідовно в напрямі зрівнання всіх шля­хом скасовання якихнебудь цензових обмежень. Навпаки, в радянській системі. там ценз праці є істотною установою системи. Без него немислиме здійсненнє клясової диктатури. І мотивованнє заведення цензу, мета, що має ним бути осяг- нена, інакша в радянській системі, як в «конституційних державах». Для неї ценз праці — це не індивідуальна квалі­фікація горожанина, а зовнішний знак його клясової прина- лежности. Дякуючи цензови має бути осягнуте панованнє кляси над иншою клясою. таким чином в радянській системі суспільна кляса отримує правову кваліфікацію. Вона з «кляси» стає «суспільним станом», в розумінню суспільної ґрупи, приналежність до якої є означена безпосередно пра­вом.

Далі характеризує радянську систему істотно спосіб, як вона звязує своїх горожан в ширші орґанізаційні одиниці і через них в центральну державну владу. А власне, істотним є спосіб орґанізації первісного креаційного орґану, себ то орґа- нізація виборців. Іде про вибори до найнизших владних оди­ниць, до місцевих рад. Для переведення цих виборів виборці є зорґанізовані або — в селах — селами, або — в містах — по фабриках та заводах. Ця установа радянської системи відріж- няє її істотно від системи, що є загально принята в конститу­ційних державах. Вона — могло би здаватися — представляє собою виключно тільки технічний засіб, і ріжниця, про яку мова, є тільки технічного порядку. В дійсности — це момент, що має дуже глибоке значіннє. у виборчих системах, що діють в конституційних державах, скрізь стрічаємо ми більше або менше широкий «виборний округ» як одиницю, в яку зор- ґанізовані виборці виконують акт вибору (гляди V. розд. 3. Б. 3.). На територіяльній основі виборчого округу всі виборці представляють правну установу, «виборче тіло», якого склад перекреслює всі ті «природні» (зі становища виборчого права) моменти, що впрочім розділюють виборців, або навпаки, звя- зують їх поміж собою. у виборчім тілі обєднані виборці даного округа без огляду на те, яка їх клясова приналежність, яке їх заняттє, вузша місцева приналежність, без огляду на те, чи поза справою виборів вони мають з собою щонебудь спільне. «Виборче тіло» — це орґанізація «ad hoc», для конкретної, означеної ціли — переведення виборів. Навпаки в радян­ській системі. Там «виборче тіло» є орґанізацією, якої не тво­рить виборче право, але яку воно находить вже готовою, сотворену життєм без него. Робітники одної фабрики чи заво­ду — це суспільна ґрупа, що істнує дякуючи постійному спів­життю своїх учасників на однім місці, на безнастанних щоденних взаєминах поміж ними, на спільноті інтересів, що звязують всіх їх з даною фабрикою чи заводом. Тесаме треба сказати про виборців — односільчан. Вони теж істнують як суспільна ґрупа незалежно від справи виборів, обєднані постійними життєвими взаєминами та спільною місцевих інтересів. Фабрика, завод, село — це звязки, які можна би назвати «орґанічними» в протиставленню до «виборчого тіла», що вириває своїх учасників з «орґанічних» звязків, в яких він перебуває, та зовсім «механічно» «штучно» звязує для одної тільки справи виборів.

Яке значіннє має ця ріжниця зі становища цілости справ держави? З одного боку вона має це додатне значіннє, що від­носини поміж виборцями та обраними ними відпоручниками при радянській системі мусять бути особисто близші. Там виборці особисто стоять близше до особи, яку обирають, як в великих виборних округах, де вони переважно тільки з пріз­вища знають свого кандидата (особливо при «лістовій» систе­мі). Цей звязок переривається у вищій виборчій інстанції. Згідно з виборчою системою місцеві ради вибирають членів рад вищого порядку, — сільські — членів волосних згл. пові­тових рад, повітові та міські членів ґуберніяльних рад. Поміж членами цих рад вищого порядку та «пра-виборцями» особис­те відношеннє та особистий звязок очевидно вже перерваний. Він є тільки все поміж членами рад та безпосередними їх виборцями. З таким застереженнєм треба признати радян­ській системі, що вона дає можливість інтересам та поглядам виборців доходити до відома владного апарату. Але це власне захищуваннє одної ґрупи справ та інтересів відбувається коштом инших. Які це інтереси обєднують названі ґрупи пра- виборців? Очевидно ті, що звязують їх в «суспільну ґрупу» села, фабрики чи заводу. Це є інтереси також з класового становища вузкі. Беручи абстракційно, при радянській систе­мі виборів мусіли би відбуватися вибори тільки під вузкими гаслами інтересів та потреб поодиноких сіл, фабрик та заво­дів, себ то під гаслами зі становища цілости тільки випадко­вими та партикулярними. Зложені під такими гаслами міс­цеві ради стоять теж — обєктивно — під знаком місцевих тільки потреб та інтересів. Вибори до рад вищого порядку, що відбуваються в місцевих радах, теж не мусіли би проходити під знаком инших питань, як питань місцевого значіння. Ґуберніяльні ради мусіли би таким чином складатися тільки з представників місцевих інтересів міст та повітів, — і так само найвищі, все-державні ради. Особливо в звязку з посе­редністю виборів найвищих в державі рад орґанізація первіс­ного креаційного орґану, себ то правиборців, сама собою не дає ніякої запоруки, що загальні інтереси будуть якимнебудь способом взяті на увагу, та що вони будуть впливати на хід та вислід виборів. Такий мусів би бути результат, як би сама тільки правова орґанізація мала полишене собі твореннє дер­жавної влади та державної волі. Такий стан мусів би немину­че довести до параліжу держави. Тому діяннє тої системи можливе тільки під умовою, що помимо офіціяльного, сотво­реного конституцією, апарату рад, істнувати-ме ще инша сила, яка в імя загальних інтересів опановувала би ради та керувала би ними. Така сила — це є політична партія, — кон­кретно, комуністична партія. Радянська орґанізаційна систе­ма вимагає неминуче такого доповнення себе зовні.

Це характеристичні риси радянської системи, що відріж- няють її істотно від инших. Инші її риси випливають з цих основних і — з точки погляду державної орґанізації — не мають цего прінціпового значіння. До них належать. Брак в радянськім устрою «верховної влади» в такім розумінню, як її ми бачили в переважній частині конституційних держав. На цій точці є радянський устрій послідовно демократичним. Його найвища виконуюча влада є зорґанізована тотожно, як в Швайцарській Спілці. Не діє теж в радянськім устрою прін- ціп розділу влад. «Вседержавний зїзд рад» є як законодав­чою, так і виконуючою найвищою владою, «все-державний виконуючий комітет» його виділом, що діє в часі поміж засі­даннями все-державного зїзду, «комітет народніх комісарів» можна би назвати «виділом виділу». В цім напрямі радянська система є послідовним проведеннєм думок, на яких побудова­на «парляментарна система правління», себ то підчиненнєм виконуючої влади під законодавчу. З тої точки погляду вона не тільки що не є запереченнєм парляментаризму, але навпаки, його повним здійсненнєм.

Натомість проти-демократичним є в радянській системі скасованнє нею «вольностий» горожанина, а власне вольно- стий особи, переконання, слова та друку, зборів та стовари- шування. Формально, ті вольности відобрано тільки буржуа­зії. В дійсности — вони в радянській системі не істнують зовсім. Компетенція рішати про те, хто належить до буржуа­зії, належить з природи річи владі. Критеріями буржуазнос­ти не що инше, як власне вчинки та переконання людини. З них треба робити висновок про буржуазність. Таким чином родиться неминучий висновок, що воля не істнує для думок та переконань, що їх влада визнасть буржуазними. Влада є покликана давати кваліфікацію переконань, а це значить, що волі переконань взагалі нема, а в звязку з тим нема й других вольностий, що побудовані на цій першій. Це характе­ризує радянську систему дуже глибоко, — але це не є основна її риса. Вона випливає тільки послідовно з двох основних, а власне з проголошеної «диктатури пролєтаріяту», та є неми­нуче звязаної з системою диктатури партії, при неможливос- ти провести їх нормальним шляхом демократії, з огляду на чисельну та взагалі суспільну слабість як пролєтаріяту, так і партії, що в його імени хоче захопити та удержати владу в державі.

3. Демократичні течії

Невдоволеннє істнуючою формою держави проявляється не тільки «зневірою в демократію» та відверненнєм від неї. Сильні політичні течії змагають до перебудови держави, не покидаючи основ політичної демократії. Таких течій є богато і богато плянів перебудови конституційної держави. Всі ті стремління мають спільне те, що вони відносяться критично до істнуючих політичних форм, визнають їх хиби та недоста­чі, з окрема хиби та недостачі істнуючих тепер форм демокра­тії, — але стоять на становищи, що джерелом лиха не демо­кратія сама собою, але її тепер істнуюча форма. Вони не звертаються теж зовсім проти демократії. Вони вимагають навпаки таких змін, що дозволили би демократії здійснити­ся, що спровадили би перехід від неповної до дійсної демо­кратії. Поміж всіми цими політичними напрямами виріжня- ються своїм практичним значіннєм та прінціповим ставлен- нєм справи такі головні політичні напрями.

а. Домаганнє суспільної демократії

Дотеперішний досвід показав наглядно, що кличі рівно- сти, братерства та волі всіх, що їх була видвигнула та які обі­цяла здійснити велика «міщанська» революція, — нездійсне­ні. Вони нездійснені навіть в найбільше демократично устро- єних державах. Цей факт, що зродив з одного боку зневіру в демократію, викликав з другого боку стремліннє здійснити її шляхом усунення цих відносин, що не позволяють їй доси здійснитися. Всі ті течії виходять з погляду, що сама «полі­тична» демократія — це неповна та не дійсна демократія. Що повна демократія можлива тільки тоді, коли панувати-ме не тільки формальна, правова рівність, яку дала «політична» демократія, але коли зникнуть суспільно-економічні основи нерівности теперішного суспільного устрою. Поки істнує сус­пільно-економічна нерівність, нема навіть і політичної рівно- сти, яку проголошує правовий лад. Вправді цей лад визнає всіх рівними, признає всім рівні та однакові політичні права, але дійсність не позволяє всім однаково з цих прав користати. Тільки богацтво дає в істнуючих умовах можливість освіти, воно дає можливість широкої та технічно досконалої політич­ної пропаґанди, передусім віддає пресу в руки «посідаючих» кляс, воно врешті робить посідаючі кляси силою, з якою мусить все числитися та перед якою часто мусить коритися державна влада. Всіх тих засобів політичної сили та впливу не мають широкі верстви суспільного низу. Через те вони мусять бути політично слабшими, не зважаючи на формаль­ну, правову рівність та на свою численність. Тільки суспіль­но-економічна еманципація та піднесеннє суспільних низів може дати можливість здійснення політичної демократії та демократії взагалі.

На тлі такого звязання політичних стремлінь є суспільни­ми повстали ріжні «суспільно-демократичні» напрями. Поміж ними головне місце займає «соціял-демократичний» рух, як з огляду на свою фактичну силу, так і на радикалізм своєї про­грами. Через те треба його уважати — так би мовити — «репрезентаційним» для всіх суспільно-демократичних рухів. Як політична течія, він основується на такім відношенню до держави та її форми. В «клясовім» (в широкім розумінню) суспільстві держава все була і мусить бути орґанізацією пано- вання одної людської ґрупи над другою, суспільної кляси над иншими клясами. Це надає державі її «політичний» харак­тер. Такий характер має і кожда демократична держава в клясовім суспільстві. І вона є орґанізацією пановання кляси над клясою, а власне буржуазії над пролєтаріятом. Через державу — також демократичну — буржуазія виконує над пролєтаріятом свою «диктатуру». В своїй еманципаційній боротьбі пролєтаріят мусить захопити власть в державі. З черги він виконувати-ме диктатуру над буржуазією, з метою переміни клясового суспільства на суспільство, в якім не буде кляс. Тоді мусить і держава втратити свій дотеперій- шний характер як орґанізація клясового пановання, вона втратить свій «політичний характер» і в тім розумінню вона сама «відумре». Формою, в якій пролєтаріят мусить перевести свою еманципаційну боротьбу, та в якій він виконувати-ме свою диктатуру, є політична демократія. Вона не дає сама собою ще ані політичного, ані — тим менше — суспільно-еко­номічного визволення пролєтаріятови. Але вона дає йому можливість боротьби і то можливість боротьби в найвигідні- ших для него формах. В демократії пролєтаріят може, хоч не визволити себе суспільно, то все-ж скріпитися та доспіти до ролі пануючої кляси. Тому він мусить стояти політично на становищи демократії, обороняти її та розвивати.

в. Змагання до зміни орґанізаційних форм демократії

В ріжних місцях цего викладу вказувано на механічний характер демократичного устрою конституційної держави. Цей устрій не звертає уваги на парціяльні інтереси, що на їх основі державний «нарід» ділиться на ґрупи, на вузші сус­пільства, що стоять поміж одиницею та найширшим, держав­ним суспільством. Через те ті ріжні «парціяльні», «ґрупові» інтереси можуть зовсім не найти свого вислову в орґанізації та креації влад. Вони можуть бути «майоризовані» в цен­тральних владних установах, або й не мати в них взагалі ніякого заступництва. Зцентралізована, хоч би й демокра­тична, держава являється таким чином орґанізацією, що від­дає владу, тільки одній частині людности, що при креації центральних владних орґанів «найшлася в більшости». Всі инші частини та ґрупи населення держави не приходять до слова. їхні інтереси є нехтовані державою, бо державна влада, в якій вони незаступлені, не хоче або не може ними піклуватися.

На таких міркованнях виросли ріжні, більше або менше радикальні, домагання та пляни перебудови теперішних форм демократичної будови. Тут треба зачислити всі пляни та домагання державної децентралізації та ріжних форм автономії. В більш — так би мовити — прінціповий спосіб стараються зарадити лихови всі системи, що в звязку з вибо­рами стараються дати охорону меншостий, або запевнити пропорціональне заступництво всім ґрупам горожан. Між ними знову виріжняються системи, що приймають політичні партії за основу державної орґанізації. Вони виходять з передпосилки, що політичні партії є висловом ріжних ґруп інтересів, та устами партій приходять ті ріжні інтереси до слова. Найбільш радикальний споміж цего роду плянів пере­будови демократичної держави — це програма т. зв. «держа­ви ґільдій» (Оі16бп-81аа1). Носієм тої програми є т.зв. «ґільдей- ський соціялізм» в Анґлії. Деяких видатних прихильників найшла програма «держави ґільдій» також поза Анґлією, головно в Німеччині, де зродилися подібні до ґільдейської програми (W. Rathenau). Головні положення тої програми такі. «Ключ до суспільної будови при системі ґільдій — це орґанізація на основі виконуваних завдань; горожан орґані- зується в ґрупах їхніх професій та заняття, а не в першу чергу в їх громадах та виборчих округах». Ті ґрупи — це професійні «ґільдії». Вони повинні отримати дуже широку автономію, так що велика частина завдань держави перейшла би на ґільдії. Держава затримала би тільки деякі свої функції: справи зовнішних відносин, судоводство, частини законодав­ства й адміністрації, — що до останньої, в першій мірі справу правного визнавання творення горожанами ґільдій. Таким чином було би осягнуте знищеннє державного централізму та бюрократизму, було би відкрито поле для вільної ініціятиви, ведення справ, що в них зацікавлені ріжні професії та занят­тя, перейшло би в руки самих зацікавлених, було би відкрите поле для вільного суперництва та вільної гри інтересів, в якій найдоцільніше вирівнувалися би противенства, що є поміж ними. Таким чином в межах ґільдій та у взаєминах поміж ними здійснилася би щойно демократія, бо тут було би виключене та неможливе панованнє одної частини людности над другою і звязана з ним нерівність.

«Система ґільдій» має таким чином на меті пристосувати орґанізацію демократичної держави до істнуючих в модернім суспільстві ріжниць інтересів та витворених умовами самого життя суспільних уґруповань. Вона хоче таким чином «ожи­вити» державу, побудовану на абстрактних, а через те не беручи на увагу всіх дійсних відносин, прінціпах. В сумі — вся її програма, це програма технічної реформи істнуючих форм демократії. Що зміни технічного порядку потрібні про те нема сумніву. Але вони самі собою не вистарчають. Слаба сторона демократії тільки в меншій частині лежить в її техні­ці. Вона викликана передусім непримиримим противенством суспільно-клясових інтересів. Ці противенства глибші і зна­чіннє їх більше, як ріжниці інтересів ріжних професій та спо­собів заняття. Цего не добачує «система ґільдій». Тому вона не в силі здійснити надій, про які говорить. Вона підіймає стару ідею орґанізації на основі родів заняття. Це ідея середновіч- ча — і теоретики «системи ґільдій», виразно признають цей ідейний звязок з середновіччам. Ото-ж те, що було «історич­но» оправданим в межах станового суспільства, не може в рівній мірі відповідати умовинам клясового суспільства.

Від усіх плянів реформ цего типу, що «система ґільдій», не можна сподіватися розвязки «проблєми демократії». Вони можуть внести в істнуючі форми демократії важні та бажані поправки, як на пр. заведеннє «господарської ради» новою німецькою конституцією, — але тільки поправки. Властива розвязка питання можлива тільки в звязку з розвязкою питання «суспільної» демократії. В такім напрямі іде теж еволюція. Зміни, які перебуває конституційна держава під цю пору, ідуть виразно в напрямі еманципації суспільного низу. В звязку з тим і формальна «правова» та «політична» демократія одержує для цих «низів» чимраз більшу практич­ну цінність. Вона перестає бути тільки «формальною» і стає чимраз в більшій мірі та чимраз очевидніше «властивою полі­тичною формою» для суспільної еманципації.