В. Націоналізація держави

«Державна форма буття є завершеннєм життєвої туги нації». «Нація вимагає закріплення себе в постаті держави» (Чєллєн). Це є тенденції, яких джерелом сама істота нації. Вони проявлялися вже в ранню добу конституційної держави визвольною політичною боротьбою поодиноких народів (Поляків, Мадяр, Ірляндців і т.д.).

В половині ХІХ. століття італійський теоретик права Манціні підніс право кождої нації до власної державности до значіння загального прінці- пу. Він уважав, що все інтернаціональне право повинно основуватися на національнім прінціпі, який він назвав «святою та божеською справою». Цей прінціп ставав діючим прінці- пом. Зразу для поневолених націй, в міру цего, як вони «відроджувалися», як переходили від стадії «культурного» до «політичного» відродження. З боку «сильних мира» його довго поборювано: його поборювали пануючі нації та, як їх союзних, римська церква. Не зважаючи на це, прінціп добував постійно значіння не тільки як прінціп, а як реальна сила, що викликає політичні змагання та вказує їм їх напрям.

Конкретний політичний зміст національного прінціпу міститься в двох домаганнях: кожда нація має бути державою, та вся нація має бути одною державою. Через те цей прінціп звертався проти істнуючих держав, діючи в двох напрямах. Він вимагав обєднання в одну державу там, де одна нація находилася в межах ріжних держав. І він вимагав розпаду держави, що своїми межами захоплювала ріжні нації. Іноді діяв національний прінціп рівночасно в обох напрямах, а власне там, де нація була роздерта і поділена поміж кілька держав і в кождій з них була поневоленою. Так повставали політичні гасла національного визволення та зєдинення.

Джерелом життєвої сили національного прінціпу є його тісний та істотний звязок з демократією. В патримоніяльній державі, особливо-ж в абсолютній монархії, утримувала цілість держави воля володаря — монарха.

Питаннє, чи всі частини народу в державі бажають належати до неї та творити разом одну державну цілість, те питаннє не мало тоді рішаючого значіння, бо взагалі народови була признана тільки пассивна роля в державнім життю. Монарх, чи династія була цим активним елєментом, що міг обєднувати найбільше розбіжні, «центрофуґальні» частини «підданої» людности. Ця розбіжність та незгідність одних з одними ріжних частин людности була навіть в деякій мірі бажана для центральної, абсолютної влади. Вона була часто тайною її успіхів. Боротьба середньовікових станів дала можливість владі пануючого закріпитися. Так з окрема в Франції абсолютна монархія могла зломити феодальне панство тільки спираючися на міста та використовуючи антаґонізми міст та феодального високого лицарства. Так само були для абсолютної монархії корисними всі племінні та етнічні антаґонізми, що позволяли їй стосувати відомий прінціп «divide et impera», «розєднуй та пануй». З природи річи в демократії справа представляється навпаки. Тут сам нарід покликаний виступати активно. Ця його активність вимагає неминуче хотіння оставати в одній політичній державній орґанізації. Без цего хотіння неможливий ніякий акт «загальної волі», бо для такої волі нема основних умов. Кожде бажаннє частини людности держави вийти з тої держави, відділитися політично від решти, перекреслює зовсім виразно можливість «загальної волі». Все, що складається на істоту «загальної волі», можлива тільки в суспільстві, що не є внутрішно непримиримо розєднане. Тільки в межах такого суспільства можна уважати, що голосованнє та вирішуваннє справ переголосованнєм є способом «находити» «загальну волю», як це сформулував Руссо. Тільки в такім суспільстві є можливим здійсненнє демократії. В однаковій мірі як поділ суспільства на кляси з протилежними клясови- ми інтересами робить неможливим здійсненнє демократії, в однаковій мірі неможлива демократія і в суспільствах, що обхоплюють ріжні національно частини.

Поняттє загальної волі є основним поняттєм, на якім побудовано прінціп народньої суверенности.

Де нема «загальної волі», там нема і «суверенности» тої волі. І навпаки. Де є «загальна воля», там мусимо ми признати істнованнє «народу», як її носія, і згідно з вченнєм про народню суверенність мусимо признати йому суверенність. Таким чином вченнє про народню суверенність неминуче веде до прінціпу, що визнає право кождої нації на само-визначеннє. Бо політично «нація» це і є нарід, що має бажаннє творити окрему політичну, державну цілість, це «нарід», що в розумінню вчення про суспільний договір творить «суспільне тіло», себ то державу.

Це теоретичні мірковання. Вони поясняють, чому ідея національного визволення стала поруч з ідеєю суспільного визволення одною з головних сил, що творили політичну історію конституційної держави. Весь суспільно-економічний розвій, що вимагає демократії як форми політичного устрою, був рівночасно основою, на якій розвивалися, чи (як дехто думає) «відроджувалися» нації, на якій розвивалися та росли в силу політичні «національні рухи», ідеї «національного визволення». Ми можемо розріжнити дві фази еволюції, які перейшов з тої точки погляду політичний розвій. В першій фазі ми бачимо конкретні рухи ріжних націй з метою «визволення» або «обєднання». Ще в цій фазі гасло національного визволення не стало загальним прінціпом. Ще перед політичним світом не стояло національне питаннє «як таке». Ішло тільки про ті ріжні конкретні національні рухи, до яких відносився «політичний загал» не зі становища загального прінціпу, а виключно залежно від своїх політичних симпатій або антипатій до даної нації. Такі моменти рішали про від- ношеннє до визвольної боротьби Греції, Угорщини та Польщі, що ними цікавилися, по части захоплювалася Европа, до змагань Італії та Німеччини до національно-державного обєднання. Для оправдання такого відношення, що було все тільки відношеннєм до конкретної нації, відношеннєм виключно субєктивним, утворено було окрему теорію. Це була теорія про два роди націй. Є, — мовляв — нації «історичні» та «не-історичні», «великі» та «малі», «культурні» та «некультурні», такі, що їх політичне визволеннє лежить в загальнім інтересі людського поступу, і такі, що зі становища «загальнолюдського» їх визволеннє було би небажаним.

При цім причислювано нації до такої або другої катеґорії зовсім своєвільно залежно тільки від субєктивного відношення до даної нації. Навіть дуже народові та революційні люди не могли визволитися від такого відношення до національних рухів, і відносилися неґативно до визвольних рухів на пр. чеського та південно-славянського. Розуміється, і в тій стадії були люди, що визнавали прінціпово право кождої нації на визволеннє, — але пануючим поглядом був погляд, що поділяв нації на призначені ніби природою до політичної волі і нації, «сотворені» для неволі.

Тим часом процес здійснювання гасел, що їх виставляли ріжні національні рухи, ішов нестримно в перед. На протязі КТХ. століття визволилися політично Греція, Сербія, Румунія, Болгарія, обєдналися Італія та Німеччина. І ті нації, що їх засуджено було на загибіль як менше-вартні, не тільки не здійснили передбачуваної для них загибелі, але навпаки остоялися в національній боротьбі, але очевидно розвинули та скріпили. Оскільки — як південні Славяни — не визволилися вони вже в XIX. століттю, всі вони — одна по другій —

переходили від боротьби за само тільки фізичне та культурне істнованнє до боротьби політичної, за свою політичну самостійність. Боротьба за національне політичне визволеннє ставала чимраз виразніше загальним явищем, і для сучасного політичного життя «signum temporis», «знаком часу». Невинуче мусіли родитися думки про те, що нема «привілейованих», аристократичних націй і націй, призначених на те, щоби на все залишалися в політичній неволі, та що право правити собою не може бути тільки привілеєм деяких націй. Стала поширюватися думка, що право на самоозначеннє повинно прислуговувати кождій нації силою загального прін- ціпу, незалежно від сили або инших кваліфікацій такої або иншої нації. Такі думки були на стільки сильні, що підчас світової війни обі борючіся сторони заслонювали свої властиві воєнні ціли не чим другим, а м. и. запевненнями, що вони бються за визволеннє націй, що їх поневолюють ворожі держави.

«Світову війну» треба теж уважати переломовим моментом в історії національного питання. Незалежно від цілий, які ставили собі учасники війни, вона принесла для цілого ряду націй державну самостійність та зробила «право само- означення націй» загально визнаним, хоч відносно цілого ряду націй ще нездійсненим, правом. Від цего моменту національні визвольні рухи борються вже не за прінціп самоозна- чення, тільки за його здійсненнє. І не можна не бачити, що розвій іде в напрямі здійснення цего прінціпу. Держава майбутнього — це «національна держава, в якій нарід і нація зіллються одно з одним на одній области та під одною державною охороною».

Зі становиска проблєми держави прінціп, про який мова, має надзвичайно велике значіннє його здійсненнє відняло би одну з причин, чому держава є доси орґанізацією пановання одної людської ґрупи над другою. І національна «клясова» держава буде ще орґанізацією пановання одної частини свого «народу» над другою. Але в напрямі переміни держави на орґанізацію для здійснювання тільки загальних цілий, її націоналізація представляється як великий, прінціпового значіння крок в перед. Також для розвою «клясової боротьби» націоналізація держави має дуже велике значіннє. В державі, в якій нація панує над нацією, відношеннє кляс неначе би затемнене національною боротьбою, що перехрещується все з соціяльною. В національній державі сотворені умовини, в яких клясові противенства виступають ясніше, і в яких суспільні кляси стоять одна проти другої нерозєднані кожда з них внутрішними національними ріжницями. Через те і вигляди суспільної боротьби виступають виразніше і вся енерґія, що її відтягала в много-національній державі національна боротьба, тут мусить повернутися на справу суспільної боротьби. Що до демократизації держави, вказано вже ранше на те, що національна держава усуває одну з причин, що дякуючи їм здійсненнє демократії в много-національній державі стає неможливим.

Не менше важлива зміна звязана з прінціпом самоозна- чення націй з огляду на міждержавне становище держави.

Доси не було иншої критерії для міжнародньої оцінки держави, як один тільки момент її фактичної сили. Прінціп, про який мова, представляє собою загальну норму, що її можна стосувати особливо до питання про поширеннє держави та визнавати його слушним або неслушним. Зі становиска норми, яку творить прінціп, поширення якоїнебудь держави поза її етноґрафічні межі, а власне насильне таке поширеннє представляється як обєктивно неслушне. Розуміється — само тільки істнованнє норми ще не впливало би на дійсну зміну міжнародних відносин, як би не було ніяких сил, що стояли би за нею та давали би їй «ґарантію». Але сама вже обставина, що прінціп самоозначення визнано як загально обовязу- ючий, само те визнаннє прінціпу вказує на те, що такі сили родяться. Бо-ж визнаннє політичного прінціпу не має виключно тільки теоретичного значіння. Воно все є проявом якоїсь, хоч би не дуже великої міри готовости, відстоювати визнаний прінціп. І факти політичного життя останніх літ показують, що міждержавні норми стають нормами, за якими є — хоч ще й слабі — сили, що «ґарантують» їх. Через те визнаннє прін- ціпу самоозначення націй є немаловажним фактом в розвою міждержавного права. Оскільки-ж воно остає в звязку з під- чиненнєм держави під норми цего права, і то власне відносно самої основної її спосібности «самоустановлення», остільки воно впливає і на зміну істоти держави. Воно звертається проти прінціпу суверенности держави, що до недавна ще був загально обовязуючою нормою.

Сам прінціп, про який мова, не в силі розвязати «без решти» національне питаннє. Неможливо в практиці так повести державні границі щоби справді держава обхоплювала націю в цілости щоби ніяка частина нації не оставала поза межами національної держави, та щоби національна держава обіймала справді тільки одну націю. В кождій також національній, державі неминуче находяться частини національно їй чужі. Так повстає проблєма «національних меншостий». І те питаннє, що істнувало на всім протязі історії конституційної держави, увійшло після світової війни в нову стадію. Іменно-ж проблєма національних меншостий була доси все внутрішною проблємою держав. Прінціп невмішування у внутрішні справи держави діяв також відносно справи національних меншостий. Після «світової війни» стала проблєма національних меншостий інтернаціональною проблємою. Так сталося в звязку зі змінами відносно державної суверенности, про які мова далі.

<< | >>

↑

Источник: Старосольський В.И.. Держава і політичне право. Ч. 2. — К.: ВИДАВНИЦТВО ЛОГОС УКРАЇНА,2017. — 472 с.. 2017

Еще по теме В. Націоналізація держави:

- Теория государства и права Р. Беларусь - Теория государства и права РФ - Теорія держави та права України -