Г. Захитаннє прінціпу державної суверенности
Поміж нечисленними загальними висновками, які нам можна робити на основі цего, що знаємо про розвій людства, один висновок є доволі повний. Ми можемо констатувати, що обєм суспільних звязків постійно, хоч поволі, росте.
Раз — збільшується обєм суспільних ґруп. Найвищою формою обєд- нання стає по черзі родина, рід, племя, нарід, держава, — значиться, звязки чимраз то ширші. Далі ми бачимо, що далі тим виразніше виступає тенденція до встановлення суспільних взаємин також поміж цими, в кождім періоді найвищими формами суспільних звязків. Взаємини поміж ними перестають бути виключно випадковими, залежними виключно від грубої безпосередної сили діючих. Повстають «норми», що діють не тільки в межах суспільного звязку, зорґанізованої суспільної ґрупи, але також поза нею. З окрема обсяг діяння систем права, обхоплених одною правовою системою правових норм, — поширюється. Таку еволюцію переходить виразно і явище держави і в цій еволюції сучасність уявляє собою початок нової стадії. На це вказують ріжні факти політичного розвою.Прихід конституційної держави підготовила абсолютна монархія. Вона залишила по собі два прінціпи, які приняла за свої конституційна держава: централізацію в межах держави та суверенність в її відношенню на зовні. Модерна держава є централістичною. Навіть при розвитій широко орґані- заційній децентралізації, вона перевела скрізь уніфікацію деяких галузий життя, головно в области правового та господарського життя. В тім напрямі вона є поширеннєм «усуспільнення» поза межі, що їх творив середньовіковий партикуляризм. З другого боку «суверенність» держави — це була «межа усуспільнення» в цім розумінню, що вона не визнавала яко- гонебудь обмеження чи звязання із зовні «волі держави». А кожде «усуспільненнє», кождий «суспільний звязок» є іменно «звязаннєм» (Jede Verbindung ist eine Bindung) — як слушно каже Зіммель.
Міжнародне, а властиво «міждержавне» право тільки слабо та дуже недостаточно творило в перших стадіях свого розвою «завязок» «усуспільнення держав». Прінціп державної суверенности виключав можливість яко- гонебудь постійного та практично діючого «звязання» держав в їх зовнішних, міждержавних зносинах.Як сказано — на протязі останніх десятиліть теорія, — виходячи з конкретних політичних відносин — серіозно оспорила погляд, ніби то суверенність є істотною прикметою держави. Доказано, що, поминувши конкретні випадки васальних відносин, то що, держави в союзній державі є державами, хоч вони не суверенні. Цим зроблено вилім в доґмі про державну суверенність, але не захитано самої доґми. Далі, в теорії та практиці панувало переконаннє, що суверенність держави є правилом, та що несуверенна держава є неповною — так би мовити недорозвитою, або скаліченою державою. Пануючим та нормальним типом держави визнає цей погляд суверенну державу — як політичну орґанізацію найвищого порядку, яка не визнає над собою ніякої найвищої волі.
Між тим суспільний розвій, економічний та в звязку з тим культурний, нестримно збільшував потребу та необхідність звязків, ширших як держава. Про зміст та причини цего роз- вою сказано вже вище. З одного боку виростають на тлі цих потреб чимраз численніші звязки «міждержавного права», що не порушуючи суверенности держав, що в них приймають участь, дають фактичну, практичну можливість орґанізова- ної міжнародньої акції в ріжних напрямах. З другого боку повстають течії, що не містяться вже в рамцях істнуючих правно-політичних форм та вимагають їх зміни. Вони йдуть в двох напрямах, в обох звертаючися проти доґми державної суверенности. Родиться гляданнє нових форм державної федерації і повстають міждержавні установи, що стають понад державами відносно певних напрямів їх діяльности.
1. Нові форми федерації
Батьківщиною стремлінь найти нову форму федерації є Бритийська Імперія. Такі стремління виникали там на тлі еволюції, що разом з розвоєм бритийських кольоній приводила до зрозсту їх політичного значіння та чимраз більшого усамостійнення супроти центра.
Перед Імперією ставала небезпека, що можуть повторитися події, які довели до відлучення від неї Сполучених Держав Північної Америки. Формально діє ще конституція, силою якої кольонії — це дійсно «кольонії», над якими стоїть центральна влада Імперії, льондонський парлямент та міністерства. Фактично — кольо- нії, це майже — коли не зовсім — самостійні держави, що утримуються в звязку цілости Імперії не правовим примусом, тільки силою власного бажання. «Практичний змисл» анґльо- саксонів наказав їм глядати виходу з цеї ситуації, — а власне практичного виходу. Рух, що почався в 80-х роках XIX-го століття виставив гасло «Більшої Британії» «Greater Britain» — гасло збудовання союзної держави, що обхоплювала би собою більшу частину земної кулі. Рух цей звязаний зовсім виразно з торговельними інтересами імперії, з необхідністю помирити ті інтереси самої Анґлії з інтересами кольоній та не допустити до розпаду імперії. Проблема орґанізації, подуманої як федерація імперії, займає в руху перворядне місце і їй присвячена велика увага. А власне, істнуючі умовини, сама великість імперії та ріжнородність інтересів поодиноких її частин, не позволяють вдоволитися виробленими вже формами союзної держави, зложити звичайним способом союзну — законодавчу та виконуючу владу так, щоби вона була працездатною і рівночасно дійсним висловом зложеної з частин державної цілости. Приклонники «Greater Britain» оминають цю трудність зовсім практично. Вони вимагають, щоби істнуюча від 1904. р. «кольоніяльна конференція», зложена з державного секретаря для кольоній та премієрів кольоній, перетворилася в «Кабінет Імперії», до якого належав би та в якім головував би анґлійський премієр. Крім цего повинна би істнувати «Комісія Імперії» з постійним осідком в Льондоні, зложена з відпоручників як Великої Британії, так і кольоній, що збирала би та приготовляла матеріяли для «Кабінету». Компетенції кабінету повинні бути річево неозначені та тільки дорадчі.Як бачимо, ця концепція основно ріжниться від істнуючого типу союзних держав.
Вона залишає поодиноким державам в федерації без порівнання більшу самостійність. Для центральної установи вона залишає справи не ті, що їх федеральна конституція визнає за спільні, але які фактично, практично, в кождім конкретнім випадку окажуться спільними. Разом з тим задумана федеральна центральна установа не має бути «владною» установою. Вона має мати виключно тільки дорадчий характер; зовсім ясно пробивається тут думка, що само розуміннє спільних інтересів вистарчить, щоби запевнити федерації істнованнє, а її центральній установі практичне значіннє. Не зважаючи на цю, дуже далеко посунену децентралізацію та самостійність обнятих цею формою федерації держав; — ми маємо до діла не з конфедерацією, не з союзом держав, тільки з союзною державою. Задумана форма обєднання не тільки не хоче порушити державного характеру імперії як цілости, але навпаки. Вона бажає забезпечити буттє імперії, усунувши причини внутрішнього «тертя» та можливість внутрішних конфліктів. Вона представляє таким чином нову форму федерації, в якій складові держави не мають вправді суверенности, але в якій обмеженнє їх самостійносте, їх волі рухів та діяльности зведене «ad minimum», не сягає далі, як це необхідне з огляду на «спільні» інтереси всіх та на істнованнє цілости.2. Міждержавне обмеженнє суверенности
З ріжних сторін підношено та підноситься ще й тепер заміт, що міжнародне право не є правом. Такий погляд основується на обставині, що нема сили, що стояла би понад субєктами цего права, понад державами, та дбала про здій- сненнє його норм, що нема навіть суду, який був би покликаний рішати, чи норми міжнароднього права не були порушені. Проти цего погляду зауважують його противники, що примус ані істнованнє суду не є істотними для права. Право є правом навіть тоді, коли ніякий суд не покликаний стосува- ти його, та коли ніяка сила не стоїть на його сторожі. Але і сторонники останнього погляду признають, що недостача суду та сили, що дає праву «ґарантію»; — це — хоч не істотні — то все-ж дуже важливі недостачі кождого права.
Так з окрема і для міжнароднього права. Можна тут полишити на боці теоретичну проблєму, чи те право, позбавлене суду та виконуючої його «понад-державної» сили, є — не зважаючи на це — правом. Сконстатувати треба несумнівний факт, що згадані недостачі практично підкопують його значіннє та його цінність. Найслабша сторона міжнароднього права — це те, що ніяка «вища», поставлена понад державами сила не дає запоруки його діяння. Иншими словами: державна суверенність є головною трудністю, з якою мусить боротися міждержавне право.Цю трудність обходило міжнароднє право головно тим шляхом, що основувало дійсність своїх норм передусім на міждержавних договорах, на добровільнім зобовязанню держав придержувати їх. Такий спосіб — це було іменно «обхо- дженнє» проблєми, її пересуненнє. Бо навіть добровільне зобовязаннє родить правний обовязок тільки на основі правової норми, яка наказує дотримуваннє принятих зобовязань. коли такої норми нема, то обовязок дотримувати приняті зобовязання є виключно «моральним», не правовим, обовяз- ком. коли-ж така норма істнує, тоді виринає настирливе питаннє, хто є її творцем? хто стоїть на сторожі її? хто дає їй «ґарантію»?
Фактично — весь розвій міжнароднього права ішов в напрямі сотворення «пона-державної» сили, міжнародньої ґарантії для його норм. З окрема друга конференція в Газі в 1907. р. своїми 13-ти конвенціями старалася сотворити для норм міжнароднього права такі ґарантії. Для цих зусиль доґма державної суверенности була великою перешкодою. остаточно було полишено «добрій волі» держав, чи вони схочуть підчинятися діючим нормам, бо все була правна можливість не піддатися їм. З окрема, що до сили та компетенції міжнародних розємних (третейських) судів; формальну можливість не підчинитися їм давала загальна клявзуля, що обо- вязок підчинення їх рішенню істнує тільки остільки, оскільки він не порушує «чести та істотних інтересів» даної держави. не зважаючи на те, останні десятиліття перед світовою війною принесли чимало для розвою міжнароднього права.
хоч формально бережено все прінціпу суверенности держав, практично значіннє міжнароднього права росло, і — хоч дуже слабі ще — почали повставати його моральні, матеріяльні та «політичні» ґарантії. можна сказати про цей період, що в нім «потенціяльно» нагромаджувалося те, що після світової війни, мало розпочати новий період розвою.Фактом, з яким треба звязувати початок нового періоду, є заснована згідно з «посланієм» президента Сполучених Держав Північної Америки до Сенату з 1917. р. — «Ліґа націй». Без ніякого сумніву «ліґа націй» в своїй теперішній формі далеко не вдоволяє побажань, які треба до неї ставити. її склад та орґанізація віддають в ній перевагу «великим» державам переможців у війні, отже не дають запоруки обєк- тивности, погрожують безнастанною небезпекою, що вона буде однобоко боронити інтересів та заступати точки погляду цих держав. Неприсутність в ній цілого ряду держав відбирає їй характер загальної міжнародньої установи. її обсяг діяння занадто обмежений, свобода діяння звязана, засоби примусу для виконання її рішень мінімальні. Не зважаючи на всі ті недостачі; «Ліґа Націй» представляє собою, порівнуючи з дотеперішним станом, новість прінціпового значіння. Вона допускає можливість доповнення свого складу так, що вона може втратити свій дотеперішний аристократичний характер і стати справді загальною, постійною міждержавною установою, виконуючою владою міждержавного права. І — не зважаючи на всі формальні застереження та на формальне визнаваннє суверенности держав, що є в її складі, — вона може стати справді «владою», якій будуть підчинені, формально «суверенні» держави. В певній мірі вона є нею вже й тепер, в межах признаних собі компетенцій.
З огляду на проблєму держави вказати треба особливо на компетенцію Ліґи в справі «охорони меншостий». Вона має особливу вагу тим, що є компетенцією вмішуватися не тільки взагалі у «внутрішні» державні справи, як на пр. в справі охорони праці, але до того ще в справи, що звязані з самим устроєм держави. Таке власне значіннє має ця компетенція Ліґи, оскільки йде при охороні меншостий про «основні права горожан» та про автономію забезпечену інтернаціонально ріжним меншостям. Основою цеї компетенції Ліґи є заключе- ні рядом держав, що належать до Ліґи, договори, або ними складені умови, силою яких вони обовязалися признати своїм національним, реліґійним або «расовим» меншостям означені права та «вольности», та якими вони піддалися в цих справах компетенції Ліґи Націй. Такі договори з державами Антанти заключили: Австрія (10. вересня 1919. р. в St. Germain en Laye ст. 62.-69.), Болгарія (27. падолиста 1919. р. в Neuilly sur Seine ст. 49.-57.), Угорщина (Trianon 4. червня 1920. р., ст. 54.-60.), Румунія (договір з 9. грудня 1919. р.), Юго-Славія (договір з 10. вересня 1919. р.), Чесько-Словацька Република (договір з 10. вересня 1919. р.), Туреччина, Греція (договори в Sevres з 10. серпня 1920. р.). Заяви зложили: Фінляндія, Альбанія, Естонія, Латвія та Литва.
З формально-юридичного боку ліґа націй стоїть на стано- вищи непорушности суверенности держав, що в справі охорони меншостий приняли на себе перед ліґою означені обовяз- ки. Це визнаваннє державної суверенности зобовязаних дати охоронні права меншостям повторяється при кождій нагоді та на кождім кроці. на такім становищи стоїть принята 22. жовтня 1920. р., предложена італійським відпоручником Тіттонім резолюція та додаткові резолюції з 25. жовтня 1920., 27. червня 1921., 21. вересня 1922. про поступованнє у випадках порушення запоручених прав меншостий. З окрема орґа- нізація ліґи не признає нікому, крім держав, правної особо- вости в поступованню перед ліґою. меншости, а властиво особи та орґанізації, що належать до меншостий, мають признану виключно тільки «фактичну можливість» доводити до відома ліґи порушення за поручених їм прав, — але вони не є «сторонами» в розумінню права. Далі, строгі приписи про форму письма, яким вони звертаються до ліґи, мають на меті не допускати до якогонебудь, хоч би словного, порушення суверенности держави, проти якої письмо звертається. Також і публіцистика і теоретична література про ліґу націй стоять на становищи, що ця установа нічим не порушує державної суверенности своїх членів, що підлягають їй в справі «мен- шостий». непорушеність суверенности випливає — мовляв — з обставини, що компетенція ліґи основується все на договорі, отже на власній заяві волі держави, що цій компетенції піддається. Обмеження, що випливають для держави з такого договору, є обмеженнями, які накладає держава собі сама, виконуючи свою суверенність, а не відрікаючися її. «При договорах про охорону меншостий не йде про це, щоби держава зрікалася або обмежувала в певнім напрямі на річ иншого субєкту своє право диспоновання, тільки про обовязок виконувати свої права в означений спосіб» (Гайн).
З таким поглядом трудно погодитися.
не зважаючи на спірність в теорії питання про те, як розуміти поняттє суверенности, одно певне. Суверенність — це є незвязаність у виконуванню прав та компетенцій. Держава є суверенною, коли сама, самостійно та від нікого незалежно виконує свої компетенції. Коли-ж спосіб виконування їх не залежить виключно від неї, коли хтось другий має правну можність рішати про таке або інакше виконуваннє їх, тоді держава не є суверенною. Обставина, що держава не перенесла на нікого самих компетенцій, що ті компетенції юридично лишилися при ній, — не відноситься до питання суверенности. Воно є звязане тільки з характером держави, як самостійної держави. Як би на пр. справи законодавства в справах меншостий перейшли прямо на Ліґу Націй та як би закони Ліґи діяли безпосередно в обнятих нею державах, тоді була би Ліґа союзною державою, або союзом держав. З обставини, що те законодавство та його виконуваннє залишилося виключно при державах, випливає тільки те, що приймаючі в Лізі участь держави затримали свій дотеперішний характер самостійних держав. Але остаючи самостійними державами, вони перестали бути суверенними. У виконуванню компетенцій, що правно є їхніми компетенціями, вони тепер звязані волею Ліґи та підчинені їй. Цего не зміняє також обставина, що в основі такого само-обмеження лежить заключений державою договір. Таке-ж по своїй істоті правне явище ми можемо бачити і там, де обмеженнє суверенности є зовсім очевидне та ніким неоспорюване. Договір може лежати також в основі відношення протекторату або суверенности.
Таким чином ми управнені бачити в установі Ліґи Націй з її компетенціями та з її прінціповою можливістю поширення установу міждержавного права, яка має для розвою державного права дуже велике значіннє. Те значіннє поки що практично ще невелике дякуючи великим недостачам теперішньої орґанізації Ліґи. Але не можна не добачити цих можли- востий, які приносить Ліґа для дальшого розвою. Психольоґічно зрозумілий цей — можна би сказати — острах перед самим запідозріннєм, що Ліґа порушує державну суверенність. Також тактичними мотивами можна достаточно оправдати намаганнє закрити все, що могло би нагадувати якенебудь посяганнє на державну суверенність. Не зважаючи на те, Ліґа Націй вже навіть в теперішній своїй постаті є установою, якій поодинокі держави в означених напрямах діяльности є правно підчинені. Прінціп державної суверенности стає в дійсности діючим прінціпом минулого. Один з істотних його практичних проявів, доґма про засадничу недопустимість «вмішування у внутрішні справи» чужої держави, — перекреслений Ліґою Націй.
Це має основне значіннє для майбутнього розвою. Чи Ліґа Націй перетвориться орґанізаційно, поширить свої компетенції, отримає силу для матеріяльного запоручення дійсности своїх рішень, чи вона перестане істнувати й инша уставова прийде на її місце, це питаннє другорядного значіння. Важне те, що — беручи на увагу розвій відвосин, як в межах держав, так і міжнародніх, — ми примушені бачити в цій установі не випадкове тільки явище, не тільки твір ідеалізму чи політичної зручности її безпосередніх творців. Вона є характеристичним явищем, що позволяє нам відгадати майбутню лінію розвою міждержавних відносин і в звязку з тим також форми та істоти держави. Ми можемо думати, що держава майбутнього не буде державою суверенною. її правова істота буде складатися з посідання нею власних та «первісних», ніким не наданих компетенцій, без яких вона не була би державою, — але разом з тим вона не буде у виконуванню цих компетенцій незалежною та безконтрольною. Треба сподіватися повстання понад-державної орґанізації, що стояти-ме на сторожі норм, які діяти-муть в міждержавних зносинах анальоґічно, як норми державного права діють в зносинах поміж одиницями. Тоді держава мусить змінити свій вид. Зовнішно — вона не буде «суверенною». Практично це значить, що закінчиться період, в якім про становище міждержавне рішала сама тільки сила держави. Розуміється — це не значить, що сила взагалі перестане діяти. «Право без сили, це меч без вістря». Це значить тільки, що рішати-ме не «індивідуальна» сила поодиноких держав, тільки «усуспільнена» сила міждержавної орґанізації. Це мусить бути «початком кінця» для привілейованого становища великих та дужих держав, початком періоду «рівности» в міждержавних взаєминах. З точки погляду поодиноких держав це дасть «суспільне» міждержавне забез- печеннє їх буття. Дбаннє про своє забезпеченнє на зовні перестане бути головним та часто найважчим завданнєм кождої даржави. Звільнені таким чином сили та енерґію буде можна повернути на инші поля, на творчу, культурну діяльність.
Все те — музика далекого майбутнього. Але перші основні зміни в такім власне напрямі відбуваються на наших власне очах.