Захоплення західноукраїнських земель Польщею

Міжвоєнна польська держава захоплювала західноукраїнські землі кількома етапами. Окупація західноукраїнських земель супроводжувалася дипломатичним схваленням і військовою підтримкою з боку країн Антанти.

Г аличини та його майна від небезпеки, яка загрожує йому від більшовицьких банд» отримували право продовжувати операції аж до річки Збруч. Наступною ухвалою (11 липня 1919 р.) Верховна рада Антанти надала Польщі мандат на окупацію Східної Г аличини, проте лише на умовах «тимчасового заходу міжнародного характеру». Де-факто це вже тоді було зроблено в результаті програної українцями українсько- польської війни. А після підписання Сен-Жерменського договору (10 вересня 1919 р.) переможена Австрія зокрема зреклася права суверенності над Східною Галичиною. Сувереном останньої де-юре стали держави Антанти, а Польща визнавалася тимчасовим окупантом краю. Статус Східної Галичини як міжнародної території підтверджувався і Севрським мирним договором (серпень 1920 р.). Рішенням Союзних держав (21 вересня 1919 р.) термін тимчасової польської окупації було подовжено з 10 до 25 років. Остаточне ж рішення про долю цієї міжнародної території мала ухвалити Ліга Націй.

У Версалі також було визначено основні засади політики новоутворених держав щодо захисту прав національних меншин. Зокрема, йшлося про можливість визнання (де-юре) приєднання Східної Галичини до Польщі в залежності від польської політики щодо української та інших національних груп населення.

Демонструючи виконання міжнародних умов щодо національних меншин, Польща вдалась до тактичних кроків. Зокрема, законом польського сейму від 26 вересня 1922 р.

Версальської конференції - відхилив проект територіальної автономії Східної Галичини, і після цього до питання про автономію уже ніколи не повертався. Зрештою, досить швидко у такому законі відпала необхідність. Як відомо, 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти у Парижі узаконила анексію Галичини Польщею, яка до того вважалася її військовим окупантом. Дослідники (В.Макарчук) щодо міжнародно-правових

обставин захоплення Польщею території Східної Галичини доходять однозначного висновку на користь порушення Польською державою тодішнього (т.зв. «старого») міжнародного права. Отримавши Східну Галичину на чітко окреслених умовах надання її населенню прав автономії, уряд міжвоєнної Польщі - Другої Речіпосполитої - цю імперативну вимогу проігнорував.

До наступного етапу входження до складу Польщі українських земель безпосередньо спричинилася радянсько-польська війна 1920 року. Зокрема, після польського контрнаступу в серпні 1920 р. радянській делегації у Ризі довелося підписати невигідний «Договір про перемир’я і прелімінарні умови миру між РРФСР та УСРР з одного боку і Польщею - з другого» (12 жовтня 1920 р.), який серед іншого уможливив захоплення Польщею Західної Волині. Згодом юридично це закріплювалося укладенням Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.). Укладений між радянськими Україною, Росією та Польщею Ризький мирний договір не вніс принципових змін до прелімінарної радянсько-польської угоди. Окремий пункт договору (стаття VII) також зобов’язував Польщу забезпечити права особам російської, української (тільки у Галичині - 64 % всього населення) і білоруської національностей, що перебувають у Польщі, на основі рівноправ’я національностей, у межах «внутрішнього законодавства, культивувати рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру й закладати з цією метою товариства й спілки».

Варто також зауважити, що в історико-правовій літературі про Ризький мирний договір існує думка (Л.Присташ) як про суперечливий та необгрунтований за юридичною формою, так і за змістом своїх положень документ. Передовсім, у цьому договорі було визначено такі підстави існування України як міжнародно-правової одиниці, які грубо порушували чинні на той час норми міжнародного права, головним з яких був принцип самовизначення народів. Зокрема, УСРР в переговорах було відведено роль суб’єкта міжнародного права, що репрезентував усю Україну, ігноруючи інші державні утворення, що існували на українському терені і справедливо відстоювали свої законні права (УНР і ЗУНР); територіальне розмежування між Україною і Польщею здійснювалося зі вже існуючими міжнародно-правовими актами щодо визначення лінії східного кордону Польщі - т.зв. «лінії Керзона» тощо.

Разом з тим, юридичне оформлення у Ризі факту загарбання Західної Волині безпосередньо пришвидшили сприятливе для Польщі розв’язання проблеми державно-правової належності Східної Галичини (на час укладення Ризького договору Польща здійснювала управління цією територією на правах військового окупанта). Під впливом польської дипломатії, що домагалася офіційної передачі Східної Галичини в управління своїй державі не як підмандатної території, а як інтегральної частини Польщі, Рада послів Антанти вже у липні 1921 р. заявила про невизнання уряду ЗУНР у вигнанні як представника території та населення Східної Галичини. Згодом польський парламент звернувся до держав Антанти (12 лютого 1923 р.) з проханням затвердити усі положення Ризького мирного договору як чинника «господарської та політичної необхідності» й «неодмінної умови» стабільності в Європі. А місяцем пізніше (14 березня 1923 р.) і появилося сумновідоме рішення Ради послів Антанти в Парижі щодо надання Польщі всіх юридичних прав на володіння Східною Галичиною. Рада послів офіційно визнала східні кордони Польської держави, встановлені ризьким мирним договором.

Отже, міжвоєнна Польська держава - Друга Річпосполита - територію Західної України (таку назву дістали в історичній літературі українські етнічні землі в складі міжвоєнної Польщі) анексувала впродовж 1919-20 рр. Процес юридичного закріплення польської окупації етнічних українських земель, що розтягнувся до 1923 р., позначений рішеннями Паризької мирної конференції, положеннями Версальського, Сен- Жерменського, Севрського та особливо Ризького мирних договорів.