<<
>>

Загальна варта.

Паралельно зі створенням департаменту як центрального органу управління Державною вартою формувалися місцеві установи. У доповіді директора ДДВ П. Аккермана міністру внутрішніх справ від 11 липня 1918 р.

зазначалося: «Головне і основне завдання цього часу – в найкоротший термін відновити адміністративний апарат на місцях і тим самим забезпечити на території України державний порядок і громадську безпеку» 6.

24 серпня «Державний вістник» опублікував штати Державної варти в губерніях, повітах, градоначальствах і на залізницях. Цей документ явно свідчить, що гетьманська влада у наведенні державного порядку розраховувала на сильну місцеву адміністрацію. Так, згідно з положенням про штати варти все управління урядовцями й установами загальної, карно-розшукової і освідомчої варти (самостійність мала лише залізнична варта, яка підлягала безпосередньо центру), зосереджувалося у губернських старостів (у губерніях) і міських отаманів (у градоначальствах). На допомогу їм призначався інспектор Державної варти, який мав своє управління.

Відповідна підлеглість була і в повітах, але повітовий староста не мав у своєму підпорядкуванні інспектора варти. Вся територія повіту розподілялася на відділи: повітовий (сільський), куди входили, крім волостей, містечка до 30 тис., і міський. Сама варта поділялась на сільську (кінну) і міську (пішу). Начальник варти повітового відділу мав помічника і канцелярію, керував начальниками варти сільських районів, з яких складалась сільська місцевість повіту. Службовцями канцелярії повітової варти були секретар, двоє столоначальників, реєстратор і бухгалтер. Начальник варти району мав у своєму штаті помічника і писаря. Районним начальникам підлягали волосні. Кількість кінних вартових визначалася з розрахунку один на 2 тис. мешканців. Крім того, кожна волость мала вартового старшого розряду. По районах вартові розподілялися розпорядженням начальника повітової Державної варти.

Окремими районами повіту визначалися міста від 3 до 10 тис. осіб, де при начальникові варти був писар, а в містах від 10 до 30 тис. осіб – ще й один чи два помічники.

Начальник варти міського відділу (кожне окреме місто з населенням більше 30 тис. осіб) підпорядковувався безпосередньо повітовому старості, мав канцелярію і одного (в містах від 30 до 100 тис. осіб) чи більше (у великих містах) помічників. До складу канцелярії міської варти входили секретар, чотири столоначальники, бухгалтер, реєстратор, шість служників і чотири розсильні. Начальникові варти міста підпорядковувалися начальники варти міських районів. У містах із населенням більше 100 тис. осіб райони розбивалися на дільниці (5 тис. осіб), де призначався наказний. Вартові у містах призначалися з розрахунку один на 400 мешканців; із 10 вартових – один на вищому окладі. Крім того, на кожний район призначався один старший вартовий, а на 20 вартових – наказний. Розклад вартових по міських районах затверджував губернський староста.

У розпорядженні повітового старости була також резервна сотня кінних вартових, яка «розквартировувалася і використовувалася на його розсуд». Командиру сотні підлягали два півсотенні командири, старший вартовий, чотири вартові старшого і 95 – молодшого окладу.

Окремі штати варти мали градоначальства (Київ, Одеса, Миколаїв), які розподілялися: більше 300 тис. осіб – 1-й розряд, інші – 2-й розряд. Відділи Державної варти існували лише в градоначальствах 1-го розряду. Всі градоначальства розбивалися на райони (50 тис. осіб – 1-го, 40 тис. осіб – 2-го розр., порти – окремі райони). Начальник варти району підпорядковувався начальникові варти відділу. Кожний начальник варти району мав управління і два-три помічники. Район складався з частин (5 тис. осіб), де варту очолював наказний. Вартових розподіляли по районах за розкладом, затвердженим міським отаманом; у підлеглості останнього також знаходилися дивізіон (1-й розр.) або сотня (2-й розр.) кінних вартових. Командир військового дивізіону мав у підлеглості чотири помічники, старшого вартового, дев’ять вартових старшого і 240 – молодшого окладу, ветеринарного і медичного фельдшера і писаря.

Для охорони дач і курортних місцевостей отаман міг визначати необхідний штат наказних і вартових і розробляти для їхньої діяльності спеціальні інструкції 7.

1 серпня 1918 р. гетьман затвердив постанову уряду «Про утворення Управління Київського Столичного Отамана», якою встановлювалися особливі штати столичної варти. В ній, зокрема, зазначалося, «що міркування про поділ м. Києва та його передмість на Вартові Райони й про всі, які мають бути відносно цього зміни, складаються Отаманом і затверджуються Міністром Внутрішніх Справ» 8. Вироблений на підставі постанови штатний розклад столичної варти передбачав трьох начальників відділів, 17 начальників районів, 17 їхніх старших і 34 молодші помічники, 180 наказних, 17 старших вартових, 360 вартових старшого окладу, 1423 вартових молодшого окладу, 50 стражників, 50 посланців. У резерві міського отамана знаходились додатково 150 вартових 9. Канцелярії начальників районів складалися з секретаря, трьох діловодів і реєстратора. Фактично ж столицю розподілили не на 17, а на 15 вартових районів: Двірцевий, Печерський, Либідський, Новостроєнський, Деміївсь­кий, Сторожевський, Володимирський, Бульварний, Солом’янський, Львівсь­кий, Святошинський, Подільський, Куренівський, Слобідський, Лук’янівський 10.

Одеське градоначальство також розподілялося на три відділи на чолі зі своїми начальниками. Їм відповідно підпорядковувались 11 начальників районів, 33 їхні помічники, 170 наказних, 1700 вартових різного рангу.

Інспектор варти Миколаївського градоначальства виконував обов’язки начальника відділу, який розподілявся на п’ять районів. У начальника кожного району було по 2 помічники. Загалом у місті нараховувалось 40 наказних, п’ять старших вартових, 45 вартових старшого окладу, 400 – молодшого, 20 стражників і 10 посланців. Резерв отамана складав 50 вартових 11. Встановити приблизну чисельність загальної варти у всеукраїнському масштабі дозволяє звіт катеринославського губернського старости від 10 вересня 1918 р. по особовому складу міської, повітової варти і резервних сотень, розташованих на її території.

В цьому документі склад службовців загальної варти губернії визначається в кількості 6327 осіб 12. Враховуючи, що ця губернія за населенням була одною з найбільших, імовірно визначити середню кількість вартових у губерніях в 5 тис. осіб. Таким чином, на нашу думку, громадський порядок у дев’яти українських губерніях і трьох градоначальствах на той час охороняло приблизно 50 тис. службовців загальної Державної варти.

Цікавим є порівняння штатно-посадової організації загальної варти з поліцейським апаратом Росії, який сформувався після буржуазних реформ 60-70-х років XIX ст. «Временные правила об устройстве полиции в городах и уездах губерний, по общему учреждению управляемых» були затверджені указом Олександра II від 25 грудня 1862 р. і діяли довше, ніж півсторіччя. Згідно з цим нормативним актом повітові поліцейські управління підпорядковувалися губернаторові. Міську поліція було відокремлено від повітової в губернських містах і градоначальствах (Одесі, Керчі, Севастополі, Миколаєві), а також у деяких повітових і неповітових містах (Балті, Бердичеві, Кременчуку, Маріуполі, Бердянську, Ніжині, Феодосії, Бахчисараї, Карасубазарі). Міста розподілялися на частини, дільниці й околодки на чолі з приставами і дільничними 13.

Отже, за гетьманату структура загальних поліцейських органів в Україні майже не змінилася. Здебільшого, по-новому стали називатися лише посадові особи. Не мало суттєвих відмінностей від російського й функціональне призначення загальної варти. Його визначали статті 679, 680 «Общего учреждения губернского», де вказувалося, що «влада і обов’язки поліцейського управління і підпорядкованих йому осіб обмежується наглядом за швидким і точним виконанням законів, установ і постанов, рівно й приписів начальства, і, у встановлених законом випадках, судових вироків на всьому просторі повіту чи міського поселення, за належністю і з тими обмеженнями, які визначені в деяких особливих установах і статутах». Тому, як і до березня 1917 р., до відання органів загальної варти належали: «нагляд за виконанням законів, охорона безпеки і справ громадського благоустрою, виконання обов’язків у справах казенного управління і суспільного господарства, виконання обов’язків у справах судового відомства і у справах військового відомства» 14.

<< | >>
Источник: Тимощук О.В.. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. – 462 с.. 2000

Еще по теме Загальна варта.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -