Вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів

Одне з головних завдань Генеральної схеми - визначення пріоритетних напрямів удосконалення систем розселення та сталого розвитку населених пунктів. Критерії вирішення цієї проблеми - створення сприятливих умов для розвитку економіки та підтримання повноцінного життєвого середовища, рівнодоступність всіх громадян України (незалежно від місця їх проживання) до ресурсів розвитку людського потенціалу, включаючи весь комплекс соціально-культурних закладів, які надають різноманітні послуги (у сфері освіти, культури, медичного обслуговування, торгівлі тощо)-

Має враховуватись також межа економічної доцільності функціонування цих закладів, що вимагає певних мінімальних рівнів їх завантаження (тобто відповідної чисельності населення), неоднаковість частоти попиту на різні види послуг, необхідність забезпечення оптимальних витрат часу громадянами на їх одержання.

Як свідчать дослідження вчених-містобудівників та географів, всі ці конкуруючі цілі можуть бути ефективно реалізовані у межах систем розселення різного рангу. Такі системи історично склалися (або складаються) в Україні на основі сталих функціональних взаємозв’язків (виробничих, трудових, культурно-побутових, рекреаційних тощо) і тяжіння до центру системи - міста, яке фокусує взаємозв’язки, здійснює їх достатньо розвиненою мережею транспортної інфраструктури та характеризується найбільшою кількістю населення і вищим у системі адміністративним статусом, економічним і соціально-культурним потенціалом.

Генеральна схема планування території України визначила, що базовими видами таких утворень є міжобласні, обласні, міжрайонні, районні та місцеві системи розселення, кожна з яких зорієнтована на надання певного комплексу послуг і відрізняється своїми критеріями функціонування.

Відносно велика площа території України, особливості її історичного розвитку та географічного положення столиці - м. Києва визначають доцільність формування міжобласних систем розселення на базі найкрупніших міст з потужним не тільки виробничим, а й науковим, комунікаційним, фінансовим, соціально-культурним потенціалом. Це Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, які відіграють рушійну роль локомотивів" у розвитку країни, концентрують заклади високоспеціалізова- ної сфери послуг. Вони вже зараз дублюють частину столичних функцій і мають найбільші шанси акумулювати інвестиції, продукувати та поширювати інновації, займаючи гідне місце в конкурентній мережі європейських центрів соціально-господарської активності.

Якщо в східній частині України ці міста розташовані досить рівномірно, то в західній їх концентрація нижча і вони наближені до кордонів країни. Тому центральна частина західної території України потребує формування центру аналогічного значення, який взяв би на себе (як перелічені вище міста) частину столичних функцій щодо на-

дання вузькоспеціалізованих послуг з соціально-культур- ного обслуговування населення кількох областей. На роль такого центру передусім претендує м. Вінниця - найбільше в цій частині України за чисельністю населення, науковим і виробничим потенціалом місто.

Так, у сфері впливу Київської міжобласної системи розселення перебувають Київська, Житомирська, Черкаська, Чернігівська області, Харківської - Харківська, Полтавська, Сумська області, Дніпропетровської - Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська області.

18 із 24 областей країни відзначаються периферійним розташуванням своїх центрів, що суттєво знижує якість виконання ними центральних адміністративних, господарських та культурно-побутових функцій (Харків, Одеса, Запоріжжя, Луцьк, Ужгород, Миколаїв, Херсон, Суми та ін.).

Як показали дослідження, за таких обставин доцільне формування проміжної (між обласною та районною) ланки систем розселення (міжрайонної). Ці утворення, як правило, складаються з одного чи кількох міст державного, республіканського або обласного значення і груп прилеглих районів та мають населення не менше 150 -200 тис.

Всього передбачено формування 76 міжрайонних систем розселення \\наприклад, Дрогобицької та Червоноградсь- кої у Львівській, Кременчуцької та Лубенської в Полтавській, Уманської в Черкаській областях).

Місцеві системи розселення - це утворення, в межах яких є змога сформувати реальний суаєкт місцевого самоврядування - самодостатню територіальну громаду, яка матиме необхідні фінансові та матеріальні можливості для виконання своїх функцій, зокрема, забезпечення населенню громадських послуг на рівні гарантованих соціальних стандартів.

До них можуть бути віднесені міста республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення, а також більша частина районів. Але останні відрізняються один від одного чисельністю та густотою населення, площею, конфігурацією території, середньою відстанню населених пунктів від районного центру, наявністю інших (крім райцентру) міських поселень та зручністю їх розташування відносно території, яку можуть обслуговувати, виробничим потенціалом.

Наприклад, у 2/5 районів чисельність населення та пло-

У цих випадках у межах існуючих районів доцільно сформувати по дві місцеві системи. їх населення, як правило, буде не менше 40 тис., територія - 1 тис. км/

ща території на 20 і більше відсотків переважають середнь- ообласні показники. Майже у половині з них відстань населених пунктів від райцентру перевищує ЗО км, в 70 відсотках є інше місто дбо селище міського типу. Найбільше

Формування систем розселення різного рівня найтісніше пов’язане з удосконаленням та реформуванням адміністративно-територіального устрою країни. Так, міжрайонні системи можуть розглядатися як прообраз другої ланки адміністративно-територіального устрою.

Доцільність її укрупнення підтверджується и постійним зменшенням кількості населення районів. З 1959 року вона скоротилась майже у півтора раза і має тенденцію до подальшого скорочення.

Створення на базі місцевих систем територіальних громад має здійснюватись на основі добровільного об’єднання існуючих за результатами місцевих референдумів. Це не означатиме ліквідації теперішнього статусу населених пунктів. У них мають діяти органи самоорганізації населення, яким відповідна місцева рада надаватиме частину своїх повноважень, а також матеріально-технічні та інші ресурси.

Право на добровільне об’єднання в територіальну громаду має бути надане не тільки жителям сіл, але й інших населених пунктів (тим більше, що фактично в Україні вже є 1375 таких громад, які об’єднують жителів майже 1/5 загальної кількості міських та сільських поселень).

Укрупнення територіальних громад має здійснюватись поступово, після проведення низки державно-правових експериментів. Але и до такого укрупнення місцеві системи визначають склад існуючих громад, яким доцільно об’єднати свої фінансові ресурси для ефективного розв’язання спільних проблем, що узгоджуються із законодавчо встановленими правилами територіальних громад.

У розвинутих країнах Європи діють ефективні механізми державної підтримки створення таких об’єднань. Так, французьке законодавство передбачає обов’язок держави фінансово стимулювати об’єднання комун. У ФРН держава на основі закону сприяє створенню на добровільних засадах різних типів об’єднань громад: і таких, де функції управління делегуються одному з муніципалітетів, і таких, де ці функції розмежовуються, і таких, де створюється спеціальний орган управління спільними місцевими справами. У випадках, коли ресурси місцевих громад недостатні для надання населенню необхідних послуг, закон (як скажімо, v Великобританії чи Іспанії) передбачає обов’язковість об’єднання їх зусиль. В Іспанії в об’єднання (синдикати) комун входить половина їх загальної кількості. Цим синдикатам держава гарантує більш сприятливий режим надання інвестицій, ніж окремим комунам.

На даному етапі в Україні немає потреби об’єднувати області. Але ідентифікація міжобласних та міжрайонних систем розселення дозволяє встановити ареали вирішення спільних регіональних та міжрегіональних проблем розвитку шляхом об’єднання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Визначено пріоритетні завдання розвитку населених пунктів різного типу:

а) для міст Києва, Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова - це ефективне використання потужного соціально-економічного потенціалу та переваг географічного положення з їх розвитком як центрів господарської активності, інновацій та високоспеціалізованого громадського обслуговування населення кількох областей;

б) для решти міст з населенням понад 500 тис. (Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв) та обласних центрів з населенням понад 300 тис. (Сімферополь, Вінниця, Херсон), а також інших міст із надзвичайно складною екологічною ситуацією (Дніпродзержинськ, Жовті Води, Нікополь, Горлівка та ін.) - це першочергове якісне удосконалення економічної бази та структури землекористування, деконцентрація виробництва, екологічна реабілітація території, розвиток соціально-культурного потенціалу переважно обласного значення;

в) для інших обласних центрів переважно з чисельністю 200-300 тис. (Луцьк, Житомир, Ужгород, Івано-Франківськ, Кіровоград, Полтава, Рівне, Суми, Тернопіль, Хмельницький, Черкаси, Чернівці), що мають значний виробничий та соціально-культурний потенціал, а також для міст - промислових центрів із складною екологічною ситуацією (Армянськ, Керч, Марганець, Павлоград, Ар- темівськ, Калуш та інші) - це реструктуризація виробничої бази, виведення з експлуатації шкідливих виробництв, оптимізація структури землекористування, екологічна реабілітація міських територій та розвиток соціально-культурного потенціалу обласного та міжрайонного значення;

г) для міст із значним оздоровчим та рекреаційним потенціалом (Алупка, Алушта, Євпаторія, Саки, Ялта, Феодосія, Судак, Бердянськ, Яремча, Трускавець та ін.) - це стимулювання розвитку курортних функцій із забороною будівництва нових і розширення діючих промислових підприємств, не пов’язаних із задоволенням потреб відпочиваючих і місцевого населення або таких, що можуть негативно вплинути на природні лікувальні фактори;

ґ) для малих міст та селищ, розташованих у приміських зонах центрів систем розселення, - це розміщення філіалів і цехів промислових підприємств, що виносяться з цих центрів;

д) для малих міст, селищ і сіл, що мають значний при-

Їодний та історико-культурний потенціал (Бахчисарай, ульчин, Хуст, Косів, Переяслав-Хмельницький, Белз, Броди, Білгород-Дністровський, Кілія, Рені, Кременець, Почаїв та ін.) - це розвиток туристичних функцій із збереженням та допустимим господарським використанням об’єктів культурної спадщини, захистом традиційного вигляду середовища, обмеженням господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць;

е) для малих міст та селищ - центрів сільськогосподарських районів (Білогірськ, Гайсин, Горохів, Коро- стишів, Молочанськ, Яготин, Старобільськ, Карлівка, Бобровиця та ін.) - це нарощування їх соціально-економічного потенціалу, пов’язаного з розвитком підприємств та закладів з обслуговування сільськогосподарського виробництва та сільського населення;

є) для монофункціональних малих міст та селищ (Вільногірськ, Зеленодольськ, Інгулець, Орджонікідзе, Арте- мове, Вугледар, Вуглегірськ, Селідове, Чоп, Славутич, Знам’янка, Южноукраїнськ, Кузнецовськ та ін.) - це стабілізація соціально-економічного розвитку за рахунок урізноманітнення економічної бази;

ж) для сіл - це створення умов для продуктивної зайнятості та збільшення доходів сільського населення, стабільного функціонування і розвитку соціальної інфраструктури з урахуванням характеру розселення і регіональної специфіки проживання населення у сільських населених пунктах, забезпечення мережами водо-, газо- і енергопостачання, доріг.

5.8.