<<
>>

Міські добровольчі дружини.

Восени на допомогу Державній варті почали формуватися добровольчі дружини в містах. Цей процес здійснювався на підставі урядової постанови від 17 жовтня 1918 р. На відміну від сільських загонів кістяк міських дружин складали штатні значкові з муштрової частини, їхні помічники, старші і молодші інструктори.

А начальника добровольчої дружини кожного окремого міста гетьман навіть призначав своїм особистим наказом. На утримання кадрового ядра дружин асигнувалося 5 млн крб. Решта їх особового складу залучалася до охоронної діяльності без матеріального заохочення 171.

Крім організаційного визначення охоронного апарату, гетьманська влада детально окреслила нормативно-правові засади його діяльності. У справах провадження дізнань класні чини Державної варти підлягали особам прокурорського нагляду. У складі охоронних органів міністерського підпорядкування (військового, кордонного, митного відомств) і гетьманського Штабу (Особливого відділу) були відповідні юридичні відділення, окремим службовцям яких було надано право провадження попереднього розслідування. Дізнання і досудове слідство здійснювалося згідно із загальними положеннями російського «Устава уголовного судопроизводства» (вид. 1892 р.). Склад правопорушення чи злочину визначався відповідно до «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» (вид. 1885 р.).

Були також прийняті закони, що значно доповнювали ці фундаментальні імперські чинники. Головним сенсом їхньої появи стало наділення відомчої і місцевої влад додатковими повноваженнями у застосуванні примусових дій та розширення переліку неправомірних вчинків, що підпадали під кримінальну відповідальність. У них чітко проглядається загальна антианархічна спрямованість гетьманського законодавства. Так, було надано право видання обов’язкових постанов міністрам і галузевим комісіям окремих відомств за законами: «Про права на врожай 1918 р.

на території Української Держави» від 28 травня, «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства» від 8 липня, «Про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження держави» від 15 липня – продовольства; «Про утримання мита з привезених з-за кордону гральних карт і покарання за порушення цього закону» від 16 липня – фінансів; «Про відновлення на Україні царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках» від 19 липня, «Про карну відповідальність за підвищення граничних цін та за спекуляцію» від 24 липня (доповнений 17 вересня), «Про деякі тимчасові заходи до охорони державного порядку та громадського спокою» від 26 липня (доповнений 10 жовтня) – внутрішніх справ; «Про засоби охорони залізниць» від 24 жовтня – шляхів 172. Право видачі постанов, обов’язкових до виконання всіма мешканцями відповідної територіальної одиниці, отримала місцева адміністрація. Головними фігурами, що уособлювали непохитність влади на місцях в Українській Державі, були тотожні російським губернаторам та повітовим ісправникам, градоначальникам губернські та повітові старости, міські отамани.

Разом з тим слід зазначити, що посилення карного тиску гетьманських законодавчих актів не викликало їх свавільного застосування і надання окремим владним установам надзвичайних позасудових повноважень. За цим пильно стежили особи прокурорського нагляду.

Так, 17 серпня 1918 р. прокурор Вінницького окружного суду надіслав подання прокурору Одеської судової палати про незаконний характер постанови подільського губернського старости від 18 липня 1918 р. «Про боротьбу зі спекуляцією». В поданні було зазначено, що постанова старости не відповідає закону від 24 липня 1918 р. про крімінальну відповідальність за спекуляцію, бо «з огляду на ст.ст. 250 – 255 «Устава Уголовного Судопроизводства» Губернський Староста має право вимагати, щоб протоколи про виявлення спекуляції передавалися лише органам судової влади». Прокурор також визнав, що «діючі зараз закони дають Губернському Старості право видавати обов’язкові постанови, проте не дають права притягати осіб, винних у порушенні цих постанов, до відповідальності в адміністративному порядку, бо існуюче раніше положення про охорону і правила про військовий стан втратили зараз загальну силу після видання закону від 16 липня 1917 р.

(№186 «Собрания Узаконений Правительствующих» від 8 серпня 1917 р. і №135 «Вістника Тимчасового уряду» від 20 серпня 1917 р.)» 173.

Наведений факт не лише викриває гетьманську таємну «правову» дипломатію, а й свідчить про намагання Скоропадського, хоча б зовні, дотримуватися букви закону.

Справа у тому, що хоча губернським старостам і було надано право видавати обов’язкові постанови, але офіційно в «Державному вістнику» про застосування покарань в адміністративному порядку не оголошувалось, оскільки це суперечило правам громадян України, продекларованим у Законах про тимчасовий державний устрій. Насправді ж, з огляду на каральні постанови німецьких і австрійських військових комендантів, старости подекуди сповіщали населення про адміністративні покарання своєю владою.

Так, 12 травня 1918 р. постанову про повернення всієї власності панам протягом 7 діб видав волинський губернський староста Д. Андро. В ній зазначалося, що при невиконанні постанови винні підлягатимуть штрафу до 3 000 крб. чи арешту до трьох місяців 174.

Дещо пізніше гетьман узаконив позасудові повноваження губернських старостів. 17 вересня він затвердив закон «Про надання Міністрові внутрішніх справ, губернським старостам, столичному та міським отаманам права видавати обов’язкові постанови і накладати покарання в адміністративному порядкові за порушення цих постанов». Згідно з цим нормативним актом постанова колишнього російського Тимчасового уряду від 16 липня 1917 р. «Про недоторканність особи» скасовувалася. Надавалося право міністрові внутрішніх справ персонально, а губернським старостам і міським отаманам – «по узгодженню з МВС видавати не суперечливі щодо закону правила по охороні спокою і порядку, а також безпеки життя і майна населення Української Держави». Відтепер вони отримували офіційне право накладати на правопорушника штраф до 3 000 крб., ув\'язнювати його на термін до трьох місяців або висилати особу за межі Української Держави з повідомленням МВС про обставини справи.

Здійснювалися ці санкції після рішення комісії з позасудових арештів, які під головуванням старостів і отаманів створювалися в губерніях і градоначальствах. До комісії також входили військовий комендант і прокурор місцевого суду. Затриману особу уповноважені на арешт службовці варти чи військові мали передати комісії, яка протягом 24 годин зобов’язана була розглянути справу 175.

На виконання цього Закону гетьман 24 вересня 1918 р. затвердив тимчасову постанову Ради Міністрів «Про заходи проти осіб, які загрожують державній безпеці Української Держави та її правопорядку». Цією постановою було надане право міністру внутрішніх справ на всій території держави, а губернським старостам та міським отаманам – у межах своїх адміністративних одиниць видавати розпорядження «про проведення трусу та вилучення в осіб, які підозрюються у скоєнні вчинків, що загрожують державній безпеці та її правопорядкові». За результатами цих слідчих дій міністр внутрішніх справ мав право видавати розпорядження про попередній арешт терміном до двох місяців, а губернські старости і міські отамани – до двох тижнів з продовженням повноваженнями міністра внутрішніх справ до двох місяців. Арешт слідчого, судді або особи прокурорського нагляду здійснювався лише з дозволу міністра юстиції. Підставою для проведення трусів, виймань та арештів могла бути лише особлива постанова урядової особи, за розпорядженням якої вони здійснювалися. Копії постанови протягом доби мали надсилатися до місця замкнення і прокурора окружного суду, а повідомлення про неї – до найближчого відділення Державної варти.

При цьому слід зазначити, що гетьманський уряд намагався передбачити заходи для обмеження посадового свавілля при застосуванні постанови від 24 вересня 1918 р. Прокурорським співробітникам надавалося право перегляду дізнання про осіб, яких заарештували відповідно до цієї постанови.

Але підкреслювалось, що «прокурорський догляд не увіходить у цінування здобутків, які зібрані проти арештованої особи, а тільки запевняється в тім, що дізнання про арештованого ведеться як раз з приводу того вчинку, котрий загрожує державній безпеці та її правопорядкові.

Особа прокурорського догляду, якщо виявить хибу арешту, мусить про те представити негайно та безпосередньо Прокурору Судової Палати. Прокурор Судової Палати, коли визнає арешт хибним, пересилає свій висновок про те Губернському Старості чи Міському Отаману, які у випадку незгоди з висновком повинні протягом трьох днів представити усі листування зі своїм поясненням в особливу Нараду при Міністерстві внутрішніх справ». Визначена нарада створювалася під головуванням одного з товаришів міністра у складі двох членів Ради МВС і трьох членів Консультації при міністрові юстиції. Крім того, було передбачено механізм припинення дії цієї постанови в окремих місцевостях. За згодою гетьмана Рада Міністрів мала право звільняти від її чинностей окремі губернії і градоначальства «по часу встановлення в них правопорядку» 176.

Постанова від 24 вересня була схвально сприйнята керівництвом Державної варти і тюремного відомства, але викликала нарікання з боку прокурорського нагляду.

Так, після перевірки режиму утримання арештантів в Одеському виправному арештантському відділі 7 листопада 1918 р. комісія Одеського окружного суду звільнила з-під варти 29 осіб. Серед них були «підлітки 14-15 років, літні люди, два китайці і один турок, міра причетності яких до більшовизму дуже проблематична». Тому товариш прокурору Бонгард зазначив: «Взагалі знайомство зі справами відділу наводить до висновку, що закон 24 вересня 1918 р. слід було б змінити в сенсі надання прокурорському нагляду фактичної участі у контролі за сутністю затримань і права звільняти затриманих, незалежно від думки чинів відділу» 177.

<< | >>
Источник: Тимощук О.В.. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. – 462 с.. 2000

Еще по теме Міські добровольчі дружини.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -