§ 7. Встановлення режиму окремого проживання подружжя

Введенняінститутуокремогопроживанняподружжя(сепарації) — одна з новел Сімейного кодексу, що викликає неоднозначну реакцію серед науковців і практиків. Відповідно до ч.1 ст. 119 СК, у разі немож­ливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно, суд за заявою подружжя або позовом одного з них може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживан­ня.

Аналіз вищенаведених норм дає підстави для ряду зауважень. Перш за все, сумніви викликає, власне, доцільність встановлення такого режиму. Адже, за ствердженням самого автора проекту Сі­мейного кодексу України, З.В. Ромовської, інститут сепарації або «відлучення від стола і ложа» з'явився у 1563 р. внаслідок заборони розлучень Тридентським з собором Римської католицької церкви^[40], а, отже, по-суті, є альтернативою розлучення. Чи є сенс застосовува­ти норму XVI століття в сучасних умовах, коли розірвання шлюбу є цілком легалізованим, а церковний обряд вінчання, згідно 21 СК, не є підставою виникнення в осіб прав та обов’язків подружжя, тобто не має правових наслідків? Спірною видається думка деяких авторів про значення режиму окремого проживання як тимчасового заходу, що дає змогу подружжю задуматися над можливістю зберегти шлюб^[41]. По-перше, п. 5 ст. 191 ЦПК передбачено право суду у справах про розірвання шлюбу відкласти розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, таке ж право було передбачено ст.

Загалом, інститут сепарації має як своїх противників^[42], так і при- хильників^[43]. Проте, якщо погодитися з тим, що дані відносини мають право на існування, необхідно визнати, що їх правове регулювання потребує суттєвого вдосконалення. Так, необхідно усунути роз­біжності у порядку встановлення та припинення режиму окремого проживання. Якщо встановлення цього режиму відбувається лише в судовому порядку, то і припинення повинно здійснюватися лише судом. Чинна норма про припинення сепарації у разі поновлення сі­мейних відносин, породжує плутанину у її застосуванні. Адже, якщо подружжя поновило відносини на кілька днів і роз’їхалося знову, чи можна вважати режим окремого проживання припиненим? Як визна­чити правовий режим майна, придбаного після цього або походження дитини від батька, якщо дружина завагітніла за цей строк?

Доцільним видається також внесення змін у ст. 120 СК. Зокрема, сімейне законодавство не обмежується Сімейним кодексом, а сімейні договори - шлюбним контрактом, тому ч. 1 даної статті слід викласти у наступній редакції: «Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обовязків подружжя, які встановлені цим Ко­дексом, іншими нормативно-правовими актами або договором і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму».

Щодо правових наслідків сепарації, то норма ст. 120 СК про те, що дитина народжена після спливу десяти місяців, не вважається такою, що походить від чоловіка, потребує уточнень: «після спливу десяти місяців з дня набрання законної сили рішенням суду про вста­новлення режиму окремого проживання подружжя».

Варто зазначити, що початковий варіант Сімейного кодексу да­вав право дружині та чоловікові в період дії режиму окремого прожи­вання усиновити дитину без згоди другого з подружжя, але на підста­ві Закону України «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» від 22 грудня 2006р., цей пункт було виключено. Такі зміни видаються доречними, з огляду на те, що у разі поновлен­ня сімейних відносин, чоловікові або дружині, без згоди яких уси- новлювалася дитина, доведеться проживати разом з нею, виховувати її, утримувати, і якщо стосунки не складуться, другому з подружжя потрібно буде зробити нелегкий вибір і, можливо, скасувати усинов­лення, що стане додатковою психологічною травмою для дитини, яка й так була позбавлена батьківського піклування. Крім того, не зрозу­мілим залишалось питання про те, чи буде дозволене усиновлення, якщо той з подружжя, без згоди якого воно проводиться, має алко­гольну або наркотичну залежність чи тяжку хворобу.

Отже, режим окремого проживання подружжя не є підставою для припинення шлюбу і не дає права на вступ у повторний шлюб, але має низку важливих правових наслідків. На необхідності розмежування доцільності встановлення режиму окремого проживання подружжя від доцільності розірвання шлюбу наголошує Постанова Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства при роз­гляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. : «при застосуванні положень статей 119, 120 СК судам необхідно враховувати, що інститути окремого проживання та розірвання шлю­бу мають самостійний характер. Рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження є неможливим, суперечить інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, у той час як підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є немож­ливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має бути обґрунтованим...Вирішуючи заяву в порядку ст. 119 СК, суд повинен встановити фактичні вза­ємини сторін і переконатися в доцільності сепарації для того, щоб узаконений спосіб окремого проживання не був формальним засобом вирішення спірних майнових питань»