5.3. ДЕРЖАВНІ УСТАНОВИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (ГЕТЬМАНСЬКОЇ УКРАЇНИ)
За влучним зауваженням сучасного історика О. К. Струкевича, “не зважаючи на досить значну кількість праць, присвячених історії Української козацької держави загалом, досліджень, в яких би розглядались її окремі установи, не так уже і багато”.
Далі він також зазначає, що дана тема фігурувала на рівні дотичних, супутніх, “маргінальних” розвідок9. У синтетичних працях їх автори звертали увагу на питання юридичного статусу гетьмана з визначенням його прав та компетенції (дослідження Л. Окиншевича, Л. Мельника, В. Горобця, І. Гуржія, колективна монографія про українську державність XVH ст. тощо10). Узагальнюючим дослідженням з оглядом історії козацьких державних установ є “Історія українського козацтва”, підготовлена фахівцями Інституту історії України НАНУ11. Дещо осторонь від такої традиційної тематики стоїть стаття С. Плохія про “Божественне право гетьманів” (ідеться про спроби легітимізувати главу козацької держави у тогочасній ієрархії європейських володарів)12. Системи управління Гетьманщини розглядались у працях В. Заруби та інших з історії полкового устрою.Проблема адміністративного управління українськими землями вирішувалась у міру збільшення території, на які поширювало свою юрисдикцію Військо Запорозьке. На межі XV та XVE ст. частина дрібної української шляхти та козацтва почала здійснювати певні заходи щодо отримання окремими козацькими регіонами у складі Речі Посполитої автономії. Але, водночас, уже в той період відбувався процес перенесення інституцій Запорозької Січі на периферію, де козаки виносили без будь- яких попередніх роздумів “козацький присуд”. А це, власне, означало скасування юрисдикції польської місцевої адміністрації в цілих регіонах. Саме тоді і в таких умовах розпочалося формування територіального ядра та установ майбутньої Української держави. Роль стимулюючого фактора відігравали досвід діяльності з початку XVII ст.
у Середньому Подніпров’ї органів козацького самоврядування, базованого на системі реєстрових козацьких полків.Але справжня козацька держава була започаткована під час вибуху Української революції середини XVII ст. Її створення безпосередньо пов’язане з іменем нашого національного героя Богдана-Зіновія Хмельницького. Козацько-гетьманська Україна практично повністю успадкувала традиційні форми козацького устрою, назви державних установ та урядників. Разом з тим суттєвої трансформації зазнали засади управління, компетенції установ, права та обов’ язки їх керівників і посадовців.
Процес державотворення в цей період відбувався у специфічних умовах. Формування державного каркасу Гетьманату здійснювалось одночасно з руйнацією старої системи влади, що перед тим функціонувала на українських землях як відгалуження державної структури Речі Посполитої. Новій державній системі було притаманне спрощення структури адміністрування, прагнення звільнитися від традиційних умов та обмежень, характерних для шляхетської держави та її апарату13.
Істотне зростання в роки революції політичної ролі Війська Запорозького як окремої соціально-політичної інституції, що відповідала відтепер за всі суспільні верстви (козацтво, міщанство та поспільство), його вихід на міжнародну арену як репрезентанта волі всього українського (руського) політичного народу неминуче потребували вдосконалення механізму козацького самоврядування, відповідної формалізації державного життя.
Разом з тим, до державотворчих процесів поруч з козацтвом приєдналася значна група православної української шляхти, яка мала чималий досвід участі в діяльності державних установ Речі Посполитої. Цей український нобілітет збагатив своїм досвідом систему козацького адміністративного управління. Прикладом такого привнесення минулого державного досвіду в діяльність нової адміністративної системи слугують репрезентант нової української державності гетьман Богдан Хмельницький, син підстарости Чигиринського, свого часу — конюший у магната Миколи Потоцького, а також його генеральний писар Іван Виговський, шляхтич, який служив у волинських та київських судах, був намісником прилуцького старости, а в роки революції пристав до служби козакам.
Нова держава, яка зберегла самоназву — Військо Запорозьке, стала сплавом такого досвіду та січових адміністративних традицій.На рівні організації центральної влади було використано модель традиційного козацького адміністрування. Вся влада зосереджувалася в руках гетьмана, а його помічниками — найвищими урядовцями виступали військові чини (обозний, осавули, писар, суддя). Однак перебирання Військом Запорозьким на себе функції повноцінного державного організму неминуче призвело до принципових змін у всій ланці державного управління. Було розбудовано дієздатний орган виконавчої влади — Генеральну військову канцелярію. Відбулося також ускладнення структури генеральної старшини через включення до її числа хорунжого, підскарбія та бунчужного, вибудови її певної ієрархії, вироблення норм службового зростання старшин. Але найголовніше — у новій державі всі посади та інституції вже не мали тимчасового і вибірного характеру. Якщо вибори самого гетьмана (або зовнішня форма виборів) збереглися, то перебував він при владі пожиттєво, і власноруч призначав усю старшину. Відбулося також трансформування інституту козацьких рад, які невпинно еволюціонували від загальних до елітарних, представницьких, при збереженні за першими лише функцій легітимування обрання гетьмана.
Друга характерна риса Гетьманату другої половини ХУІІ-ХУШ ст. полягала у постійній трансформації державних інститутів та їх повноважень при зовнішньому збереженні їх первісних назв. Сама влада гетьмана еволюціонувала від вибірного керівника на початку Української революції до майже необмеженого володаря в другій половині 1650-х років, коли Богдан Хмельницький, за свідченням сучасників, “володіє всім один, що накаже, то всім військом і роблять’". Гетьман тоді власноручно призначав не тільки полковників, але й сотників, володів правом на життя будь-якого мешканця держави, незалежно від посади, і карав неслухняних. Змінився навіть титул глави держави: “Божою милістю великий государ, гетьман Війська Запорозького”.
Така тенденція існувала не тільки за Богдана: в пізніші часи авторитаризм проявлявся під час правління Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Дем’яна Ігна- товича (Многогрішного), Івана Самойловича, і найбільш яскраво — Івана Мазепи.Водночас інша, вкрай важлива ознака українського державотворення другої половини XVn ст. — підпадання Гетьманату під протекцію могутніх сусідніх правителів, з чітко вираженою тенденцією до посилення залежності від них, — істотно гальмувала процеси розвитку власної державно-адміністративної структури, а “від певного моменту взагалі започаткувала незворотні уніфікаційні процеси, спрямовані на ліквідацію самобутнього державного устрою України\'"14.
Центральне місце серед державних інституцій Війська Запорозького посідав інститут гетьманства. Вибірний гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно велике коло повноважень: скликав Загальну (генеральну) раду, раду старшини, керував їх діяльністю, брав участь в обговоренні та ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолював усю адміністрацію. Гетьман своїм підписом надавав чинності найважливішим розпорядженням та універсалам, керував судочинством як вища апеляційна інстанція, а також фінансами, зовнішньої політикою, стояв на чолі війська. Гетьман як верховний правитель підпорядковував собі всі суспільні стани, користувався правом уставодавства, вищої адміністративної та судової влади: для козаків — в ролі безпосереднього глави, для решти станів — як верховний арбітр.
У своїй основі влада гетьмана була обмеженою. Формально він обирався пожиттєво, оскільки “Березневі статті” 1654 р. та наступні українсько-московські договори кінця XVn ст. зафіксували такий стан, що нові вибори призначалися лише у випадку смерті володаря гетьманської булави, а “Переяславські статті” 1659 р. містили навіть заборону Війську Запорозькому змінювати гетьмана без царського указу. Але фактично, як засвідчувала доля усіх гетьманів після Богдана Хмельницького (його наступника Івана Виговського, сина Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Павла Тетері та ін.), позбавлених гетьманства рішенням Генеральної Ради або внаслідок заколоту, свої повноваження гетьман виконував до “ласки військової”.
Тим не менше практично кожен з гетьманів, не виключаючи й останнього — Кирила Розумовського — намагався перетворити її на спадкову чи принаймні вплинути на вибір спадкоємця.Авторитарні замахи гетьманів наражалися на опір вищої старшини, яка часто отримувала дійову допомогу з боку московської влади. За спостереженнями авторів нарисів “Історія українського козацтва”, “протягом усієї другої половини XVH-XVIH ст. політичний курс Москви виразно тяжіє до обмеження гетьманських прерогатив на свою користь та перерозподілу їх з-поміж вищої козацької старшини”15. Переяславські статті 1659 р. позбавляли гетьмана права самостійно розпоряджатись українським військом, воювати без дозволу царя з сусідніми країнами чи надавати їм військову допомогу, не призначати “без ради і совіту всій черни на полковничі та старшинські уряди і позбавляти таких урядів, виводили з під його юрисдикції певних представників старшини, котрі мали заслуги перед царем. Пізніші “статті” позбавляли гетьмана на користь Москви права вести зовнішню політику, карати старшину одноосібно, а лише за рішенням Генерального суду, а також знімати з урядування; передбачали підсудність самого гетьмана московському цареві.
Важливу роль у державному управлінні відігравала генеральна старшина, на яку покладалися завдання з оперативного управління державою. Її представники були виконавцями наказів гетьмана, найближчими його порадниками, утворювали при ньому дорадчий орган — старшинську раду. Функції колегії генеральної старшини були закріплені традиціями козацької держави, зафіксованими в українсько-російських угодах (статтях). Особливо ж зростала її роль у часи міжгетьманства, коли управління здійснювали представники генеральної старшини: як правило, генеральний писар, генеральний обозний та суддя.
Найближчим до гетьмана був генеральний обозний як обов’язкова та доволі важлива ланкою державного та військового управління козацької держави. На цю посаду обирали найавторитетніших і найдосвідченіших командирів.
Свій уряд вони тримали, за звичай, дуже довго — від 4 до 20 років (цей максимум належав Петру Забілі). Щоправда, лише один генеральний обозний — Петро Дорошенко — став після того гетьманом. Як правило, ця посада увінчувала службову кар’єру даного представника козацької еліти.Генеральний обозний був керівником Генеральної військової артилерії (установи, що складалася з осавула, хорунжого, писарів, пушкарів та гармашів). Він керував артилерію Війська Запорозького під час військових дій, забезпечував її матеріальне утримання. Крім того, відповідав за ведення реєстру козацького війська. Доволі часто він призначався наказним гетьманом (у разі походів козацького війська за межі України) та заступником гетьмана у разі від’ їзду останнього. Обозний міг бути і керівником найважливіших надзвичайних посольств (до Варшави, Москви). Значною була роль генерального обозного на Генеральних радах (він, власне, і скликав їх), а також на елекційних радах (вручав новообраному гетьманові булаву).
Не менш впливовим був уряд генерального писаря. Він фактично не мав військових повноважень, але у сфері цивільного урядування був найвпливовішим з усієї старшини. Крім того, ця посада відкривала шлях до гетьманства, адже писар був найдовіренішою особою гетьмана. Майже всі гетьмани кінця XVII — початку XVIII ст., починаючи від самого Богдана Хмельницького, а також Іван Виговський, Павло Тетеря, Пилип Орлик, пройшли через цей уряд і саме з нього досягли гетьманства.
Їх клейнодним знаком була державна печатка, відтиск якої прикладався до всіх офіційних документів, а без того вони не набували сили. З усієї генеральної старшини писар був найтісніше причетний до формування закордонної політики. Іноземці називали його канцлером або першим міністром, і дійсно генерального писаря можна порівняти з такими першими міністрами при французькому дворі, як кардинали Рішельє та Мазаріні. Цей урядовець керував Генеральною військовою канцелярією — урядом Гетьманщини другої половини XVII — початку XVIII ст. У канцелярії розглядалися найважливіші справи військового та адміністративного характеру — звіти й листування полкової та сотенної старшини, прохання і скарги окремих осіб, дипломатичне листування, здійснювалася підготовка гетьманських універсалів, ордерів, майнових надань. Генеральних писарів певний час (у XVII ст.) було двоє, але згодом посада другого писаря була ліквідована, перетворилася на реєнта Генеральної військової канцелярії, тобто помічника генерального писаря.
Про значення цього уряду свідчить і той факт, що практика принаймні двічі зафіксувала виконування генеральним писарем гетьманських функцій (щодо підписання універсалів). За Івана Мазепи Василь Кочу- бей16, а за Івана Скоропадського Семен Савич були викриті в тому, що в деяких випадках (важка хвороба або тривала відсутність рейментаря) вони оформлювали і підписували універсали замість гетьмана. Так, 1720 р. царська адміністрація порушила справу про те, що інколи гетьманські універсали, всупереч своєму традиційному формулярові (“звишменований гетьман рукою власною”) підписувалися не Іваном Скоропадським особисто, а в Генеральній військовій канцелярії генеральним писарем С. Савичем або кимось з канцеляристів. Докладна інформація про це міститься в скарзі відставного гетьмана Кирила Розумовського 1768 р.: “в распросных речах от взятых из Глухова канцеляристов Григория Михайлова и Василия Дорошенка показано в Григория что во время его гетмана Скоропадского на хирогру болезнь уневерсалы его писма подписывает о войсковых всяческих делах генеральный писар Семен Савич да и тои канцелярии Григорий, власним его именем как бы он гетман сам подписывал”17. Щоправда, такою була загальноприйнята діловодна практика того часу: адже і царські укази, адресовані гетьману, часто-густо підписувалися секретарями Петра І, у важливих випадках — канцлером, і вже в зовсім виняткових — особисто царем. Форма ж їх лишалася усталеною, всі вони видавалися від імені царя.
Як правило, двоє було і генеральних суддів. Але не завжди друга вакансія (після смерті урядовця) швидко заповнювалася. Якщо ж їх було двоє, то один називався старшим, а другий — молодшим. На цей уряд призначали здебільшого авторитетних та заслужених козаків, які перед тим уже посідали досить високі уряди або мали значні звання у козацькій ієрархії. Прямим обов’язком судді був розгляд цивільних справ. Для вирішення карних справ скликали суддівську колегію — Генеральний військовий суд, в якому головував або особисто гетьман, або ж генеральний суддя. Клейнодом судді була комишина — тростина, оправлена у срібло, та суддівська печатка.
Як авторитетну особу, генерального суддю залучали до виконання інших державних обов’язків — він міг очолювати посольства і навіть стати наказним гетьманом. Щоправда, гетьманського уряду вдалося досягти лише одному колишньому генеральному судді — Івану Самойловичу.
З фінансовими справами ситуація була значно складнішою. Генеральний підскарбій як міністр фінансів глухо згадувався за гетьманства Богдана Хмельницького. Інші гетьмани доручали керівництво державними фінансами своїм господарям — управителям, таким чином навмисно поєднуючи державний бюджет з власною кишенею. Лише з 1728 р. цей уряд став окремим і постійним. До обов’язків генерального підскарбія належали питання обкладання податками та їх збирання, організація зберігання натуральних зборів. Він встановлював дозорців у полках, визначав терміни сплати податків, контролював їх надходження до Генерального військового скарбу. У зв’язку з досить пізнім уведенням цього уряду підскарбіїв було формально двоє, причому один обов’ язково росіянин, якого призначав петербурзький уряд. Першим генеральним підскарбієм став Андрій Маркович, а його наступником у 1741 р. — племінник гетьмана Івана Скоропадського Михайло Скоропадський. До речі, вже наступного року він домігся скасування другої посади, лишившись єдиним генеральним підскарбієм. Про значення цього уряду свідчить той факт, що за гетьмана Кирила Розумовського Михайло Скоропадський входив до тріумвірату (генеральні суддя, підскарбій та осавул), які фактично правили Україною за відсутності рейментаря18. Саме підскарбій зберігав у себе всі гетьманські клейноди (грамоти на гетьманське і графське звання, булави, бунчуки, військові печатки, литаври, труби та знамена)19.
Усі згадані представники генеральної старшини складали “вищу” групу гетьманського уряду. Під ними були “нижчі” генеральні старшини: генеральний осавул, хорунжий та бунчужний. У ієрархічній структурі старшини Війська Запорозького вони стояли нижче за полковників, і тому досить поширеним явищем було посідання ними полковницького рангу після генерального осавула (так було з Іваном Скоропадським, який після генерального осавула став полковником Стародубським, а вже потім — гетьманом). Серед інших генеральних осавулів, призначених пізніше полковниками, були Матвій Гвинтівка, Іван Лисенко, Михайло Микла- шевський, Леонтій Полуботок. Утім, автори “Історії українського козацтва” наполягають на тому, що уряд генерального осавула слід все ж таки “віднести до першої, “вищої”, групи генеральних старшин та урядників”20.
Про це свідчать такі факти. Уряд генерального осавула був започаткований на Запоріжжі з кінця XVI — початку XVH ст. Їх було, як правило, двоє. За доби Української революції середини XVQ ст. осавули входили до складу генеральної старшини і, подібно до обозного, були найтісніше пов’язані з військовими справами. Часто їх призначають командирами окремих частин козацької армії (наказними гетьманами). Третина з тих, хто обіймав цей уряд у XVQ ст., до того були полковниками, а потім отримали інші уряди генеральної старшини.
Коли генеральний осавул не був наказним гетьманом, то відповідав за караульну службу Війська Запорозького, а в мирний час виконував здебільшого поліцейські функції: проводив різноманітні розслідування, приводив до виконання вироки Генерального військового суду. Активно залучався він і до виконання дипломатичних місій. Під час проведення Генеральних рад осавул виступав розпорядником заходу.
Генеральні хорунжий та бунчужний мали дещо інші посадові завдання. Їхні посади виникли фактично вже після початку Української революції. Їх запровадження було пов’язане з ускладненням функцій гетьманського проводу в умовах стрімкого еволюціонування козацької державності. До кола їх чітко окреслених функціональних обов’язків входило: у хорунжого — пильнувати військові хорогви (знамена), у бунчужного — гетьманський бунчук, а під час урочистостей виносити їх перед козацьким військом. Тому з початку це були уряди не військові, а скоріше двірські. І пізніше вони мали знаходитися при гетьмані для виконання його доручень і наказів. За тогочасними документами, ці посади не мали точно виписаних обов’язків. Як і осавулу, їм доручали командування окремими загонами, проведення судових розслідувань, засідати у Генеральному військовому суді. Залучалися вони також до виконання дипломатичних доручень, хоча випадки очолювання ними місій не зафіксовані. Посада генерального бунчужного слугувала своєрідним трампліном для успішного просування службовими сходами Війська Запорозького. Зазвичай бунчужними призначали козаків, які перед тим перебували на полкових та сотенних старшинських урядах. Але звідти відкривався шлях до полковницьких урядів, урядів “вищої” генеральної старшини.
Загальною для всього складу генеральної старшини була прерогатива участі в управлінні країною під керівництвом гетьмана. Нехтування думкою генеральної старшини при вирішенні державних справ стало причиною усунення від влади гетьманів Дем’ яна Ігнатовича (Многогрішного) в 1672 р. та Івана Самойловича в 1687 р.
Генеральній старшині належало також право доповідати гетьманові про справи державної ваги. Цю функцію намагалися законодавчо закріпити творці Конституції 1710 р. як її виняткову прерогативу. Ще одним правом генеральної старшини була законодавча ініціатива — доведення до гетьмана своєї думки з питань, що потребували термінового розв’язання.
Хоча формально запорозького звичаю відставки всієї старшини в разі зміни гетьмана не було відмінено, фактично його не дотримувалися, і старшина посідала свої уряди при кількох гетьманах. Лише за виняткових обставин відбувалася повна зміна її складу. Так було 1659 р., коли Юрій Хмельницький, прийшовши до влади, змінив генеральних суддів, писарів та осавула. Після Ніжинської Чорної ради 1663 р. гетьман Іван Брю- ховецький повністю замінив склад генеральної старшини та полковників. Суттєві кадрові зміни відбулися й після скинення Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) в 1672 р., коли владу втратили наближені до нього генеральні осавул, бунчужний та хорунжий.
На відміну від практики Речі Посполитої, фактично не зафіксовано випадків обіймання однією особою кількох генеральних урядів. Натомість поширеною була практика тимчасового виконання урядів “наказною” генеральною старшиною. Як правило, це було пов’язано з відсутністю в Гетьманщині повноправного носія уряду: дипломатична поїздка, перебування за кордоном з військовими відділами.
За виконання урядової служби призначалася винагорода. Особливістю Гетьманату було те, що платня виділялася царським урядом, за умовами різноманітних “статей”. Найбільше грошей отримував генеральний писар (1000 злотих), найменше — генеральний бунчужний (50, згодом 100 злотих). Що ж до платні від Війська Запорозького, то вона надходила у вигляді земельних пожалувань, частки від прибутків корпоративної власності Війська тощо.
Залишком січових звичаїв та прав у Гетьманщині залишилися ради — як норма прямого волевиявлення всіх без винятку повноправних представників козацької рицарської корпорації.
Загальна (генеральна, повна) рада Війська Запорозького виступала головним розпорядчим органом створеної в результаті Української революції середини XVII ст. держави. Богдан Хмельницький скликав Загальні ради 1648 р. в Білій Церкві, Чигирині та Замості. В них брало участь по кілька тисяч козаків, і обговорювали вони актуальні питання взаємин з Польщею, Кримом, умови замирення з королем тощо. Тому Загальна рада на Гетьманщині спочатку мало чим відрізнялася від січової Загальної ради. Очолював її гетьман, за порядком стежили осавули. Проте, звичайно, стримати і повести за собою кілька тисяч козаків, якщо вони в більшості думали інакше, ніж старшина, було важко. Тому надалі Богдан
Хмельницький усе рідше вдавався до їх скликання, використовуючи загальні козацькі ради для зміцнення своєї власної позиції у боротьбі зі старшиною. Відтоді Загальні ради скликалися зрідка, як данина традиції, для легалізації вже готових рішень, а не для їх обговорення.
За часів Руїни різні претенденти на гетьманство використовували загальні ради для боротьби зі своїми суперниками. В умовах стабілізації внутрішньополітичної ситуації наприкінці XVH ст. загальні ради зберегли за собою виняткові права гетьманської елекції, формування колегії генеральної старшини, затвердження угод з Москвою. Зрештою і такі функції занепали, оскільки питання обрання гетьмана вирішувалося вже не Загальною козацькою радою, а Старшинською, у порозумінні з царськими резидентами. Перша лише слугувала прикриттям для таких кулуарних рішень.
Прерогатива скликання загальної ради належала гетьманові або вищій старшині, яка урядувала в період міжгетьманства. З цією метою розсилались універсали-запрошення всім полковникам для прибуття з полковою старшиною, сотниками, писарями, осавулами та всім полковим козацьким товариством. У конфліктних ситуаціях, коли Москва не визнавала правомочності гетьманського обрання, запрошення могли розсилатися від імені царя. На Генеральній раді головував гетьман, а в ролі розпорядників виступали осавули, які питали у козацького товариства його думку. Чисельність таких рад була різною, найбільшою — коли вони скликалися під час походів, тобто за повної мобілізації всього громадянства/козацтва Війська Запорозького. Практикувалося представництво, коли певні полки делегували вибірних від козаків, які репрезентували все полкове товариство. У XVIH ст. уже офіційно на загальні ради скликали тільки полковників, полкову старшину, сотників, бунчукове та значне товариство, оминаючи рядових козаків.
Сталою була практика запрошення на значні ради вищого духівництва — митрополитів, архімандритів та ігуменів православних монастирів. Відмічено випадки участі в радах також представників міщан, зокрема посадових осіб місцевого самоврядування (війтів, бурмістрів, райців, лавників).
Із занепадом Генеральної ради зростало значення Старшинської ради. Вона так само була запозичена зі Січі, але за Гетьманату її значення надзвичайно зросло. На розгляд старшинської ради виносилися найрізноманітніші питання суспільно-політичного життя, зовнішньої політики, військово-стратегічного планування. Часто старшинські ради передували Генеральним, які лише підтверджували рішення, прийняті на перших. Так було в січні 1654 р., коли перед загальновідомою Генеральною Переяславською радою відбулася старшинська рада, що затвердила умови договору з московським царем.
Ще більшу роль відігравала Старшинська рада при наступниках Богдана Хмельницького. Позбавлені притаманної тому харизми, сили волі та сміливості, гетьмани мусили більше рахуватися із своїм старшинським оточенням. За таких умов на обговорення старшинської ради виносилися всі найважливіші проблеми політичного та економічного життя держави.
Зовнішньополітичні питання також належали до прерогатив Старшинської ради. Дипломатичні акти Гетьманщини виразно свідчать про колективний характер їх ухвалення. Так само Старшинська рада фактично вирішувала елекційні питання, які потім тільки легітимувалися Генеральною радою. Усі гетьмани, починаючи з Івана Виговського, отримували свою булаву на старшинській раді, і чекали від загальної ради лише формального підтвердження факту свого обрання.
Старшинська рада вирішувала проблеми регулювання податкової політики, фінансові питання, розпоряджалася разом з гетьманом загальним земельним фондом Гетьманщини (визначала, кому і скільки надавати млинів та ґрунтів). Те ж стосувалося і кадрової політики: гетьман заповнював вакантні уряди генеральної старшини та полковників після попереднього обговорення таких призначень Старшинською радою.
Зазвичай старшинські ради відбувалися в разі потреби в їх проведенні. Проте вже з часів Богдана Хмельницького простежувалася певна закономірність скликання таких рад: навесні, після Великодня, та взимку, перед Різдвом. Такий графік був зумовлений потребами організації військових кампаній, які велися здебільшого влітку: підбиття підсумків попередньої та визначення стратегічного плану наступної.
У старшинській рада брали участь, насамперед полковники та генеральна старшина. Іноді для участі в розширених радах запрошували інших козацьких урядників, до сотників включно. У XVIII ст. звичайною стала участь у радах бунчукових та значкових військових товаришів. Збереглися відомості щодо участі в старшинській раді представників міщанства (війти, бурмістри).
Задля оперативного вирішення нагальних питань гетьман скликав збори генеральної старшини, що кваліфікуються дослідниками як “малий пленум” старшинської ради.
Старшинська рада була необхідним та обов’язковим інструментом законодавчо-розпорядчої діяльності гетьманської держави. Саме такою прагнув представляти її Богдан Хмельницький, залюбки посилаючись у розмовах з польськими послами на те, що “без них не можу і не смію нічого робити”. Утім, це не завадило Якиму Сомку 1661 р. в Козельці вимагати рішення такої ради під тиском загону відданих йому озброєних козаків, а Петру Дорошенку — скликати їх по кілька разів, вимагаючи зручного для себе зовнішньополітичного рішення21.
Центральними органами виконавчої влади Гетьманщини були Генеральна військова канцелярія та Генеральна скарбова канцелярія. Перша з них відігравала роль колективного органу виконавчої влади, слугувала інструментом реалізації рішень генеральних та старшинських рад, законодавчих ініціатив гетьмана. У канцелярії розглядалися найважливіші справи адміністративного та військового характеру, звіти та листування полкової і сотенної старшини, справи щодо міст, прохання й скарги окремих людей, дипломатичне листування. Тут концентрувалася інформація практично про всі питання внутрішньоекономічного та політичного життя Гетьманщини: від встановлення та діяльності форпостів, митних пунктів, розмежування кордонів полків та сотень, розбудови мережі поштових станцій до судової реформи за гетьмана Кирила Розумовського (запровадження гродських, земських та підкоморських судів). Канцелярія готувала гетьманські універсали, мобілізаційні накази, ордери, майнові документи. Під час військових походів створювалася похідна Генеральна військова канцелярія, яка керувала всім життям війська у поході, відала питаннями постачання, комплектування, утримання, медичного обслуговування полків Війська Запорозького. З 1750 р., за гетьманування Кирила Розумовського, який подовгу перебував поза межами України, така канцелярія супроводжувала гетьмана в його поїздках до Санкт-Петербурга, Москви. Вона мала назву “похідна його ясновельможності військова генеральна канцелярія”.
Важливе місце в структурі виконавчої влади належало Генеральній скарбовій канцелярії, вищому органу фінансового управління в Гетьманщині. Запровадили її 1720 р. для збирання податків, їх зберігання та реалізації видаткових статей. Керував нею генеральний підскарбій. Функції ж контролюючого органу у фіскальній сфері виконувала Лічильна комісія.
Найвищим судовим органом Гетьманщини був Генеральний військовий суд. До його складу, крім генеральних військових суддів, входили гетьман, який очолював суд і головував на його засіданнях, та генеральна старшина. Завданням цієї інституції були розгляд справ старшини, приймання апеляцій на ухвали сотенних та полкових судів, а за реформою 1763 р. — взагалі всіх судів на теренах України.
Оскільки наскрізною державотворчою ідеєю Гетьманщини була концепція “народу-війська”, що змінила річпосполитську концепцію “народу-шляхти”, то її адміністративний устрій дублював військову структуру. Територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів задля забезпечення швидкої мобілізації козацтва. При становленні полково-сотенного устрою Війська Запорозького використовувався досвід функціонування реєстрових козацьких полків. У 1625-1626 роках було зафіксовано 6 військово-територіальних одиниць з центрами в
Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах. Згодом до них додалися Полтавський, Миргородський, Лубенський та Яблу- нівський полки.
У 1648 р. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікувалися. Полки виникли повсюдно — на Лівобережній Україні, Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, на Правобережній Україні: Волині, Поділлі, півдні Галичини. Станом на 1649 р. існувало понад 20 козацьких полків, які спиралися на відповідні територіально-адміністративні округи.
За умовами Зборівського договору було легітимізовано 16 полків: Чигиринський, Білоцерківський, Корсунський, Черкаський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський та Чернігівський. Згодом число полків зазнало змін: виник Паволоцький полк, з Ніжинського — виділився Стародубський, на кордонах Гетьманщини постали Турово-Пінський, Подільський, Волинський та Білоруський полки.
За несприятливих для Гетьманату зовнішньополітичних умов з кінця 1650-х років його територія невпинно меншала. Першими відійшли землі Волинського, Турово-Пінського та Білоруського полків. На Правобережжі після зречення Петра Дорошенка гетьманської булави польська влада поступово ліквідувала всі правобережні полки; поновити частину з них вдалося лише у 1684-1685 роках зусиллями Семена Палія (була створена т. зв. Паліївщина у складі Фастівського, Богуславського, Кор- сунського та Брацлавського полків). Утім, за умовами польсько-російської угоди 1712 р. козацька адміністрація була змушена остаточно залишити Правобережжя, а основна маса козацького населення мала перебратися на лівий берег Дніпра.
Натомість на Лівобережжі полковий устрій набув сталих рис. Тут впродовж кінця XVII — середини XVIII ст. сформувалося 10 полків: Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Миргородський та Полтавський. Їх адміністративними центрами були однойменні міста і містечка, хоча існували і певні винятки.
За своєю територією вони були неоднорідними. Найбільшими стали новостворені полки, а “старі” поступалися їм. Тому й кількість сотень у полках була різною (від 8 до 23). Нерівномірною була також чисельність козаків та посполитих на території полків і сотень.
Представником військової та адміністративної влади на території полку був полковник, який мав досить широке коло повноважень: забезпечував мобілізацію полку, виконував доручення гетьмана, рішення генеральних та старшинських рад. Він розпоряджався земельним фондом полку (ранговими маєтностями), які виділяв старшині та козакам за несення військової служби та виконання адміністративних обов’язків. До його компетенції належало також збирання податків до військового скарбу, віддання в оренду підприємств, що належали до військового фонду, збирання орендної плати. Таким чином, він контролював усе міське господарство. Від полковника залежала реалізація будь-яких гетьманських розпоряджень. Ця посада була обов’язковою для претендента на гетьманську булаву. Відставні полковники посідали й вищі уряди генеральної старшини.
При здійсненні своїх повноважень полковник спирався на полкову старшину, склад та номенклатура посад якої практично повністю повторювала склад гетьманського уряду: полкові обозний, суддя, осавул, писар та хорунжий. Безпосереднє управління полком здійснювала полкова канцелярія, очолювана полковим писарем.
Модель адміністративного устрою полку дублювалася на сотенному рівні, де владні функції мали сотники, які спиралися на сотенну старшину: сотенних осавула, хорунжого та писаря, а також курінних отаманів, які здійснювали безпосереднє врядування козацькими громадами сотні.
У містах, що були полковими центрами та гетьманськими резиденціями, існувала посада городового отамана. Його обов’язки передбачали виключно цивільне адміністрування в такому місті, без втручання у військову сферу. Таке обмеження не надто послабляло вплив цієї групи козацьких урядовців. За службовою ієрархією городовий отаман ішов за сотником полкової або першої міської сотні — перед курінними отаманами та іншою сотенною старшиною.
Формально посади як полкової, так і сотенної старшини вважалися вибірними, однак на практиці гетьман призначав їх особисто або за згодою старшинської ради. З 1709 р. цар заборонив гетьманові заповнювати полкові та старшинські вакансії без дозволу Петербурга. Царським указом 1713 р. було затверджено такий формальний порядок призначення полкової та сотенної старшини: на місці обиралися три претенденти на уряд, з них гетьман за участі російського резидента визначав одного — найдостойнішого, кандидатура якого і подавалася для затвердження Сенатом. Насправді ж ступінь втручання російської влади був ще більшим, оскільки поширилася практика призначення на уряди указами царя, Сенату, згодом — Малоросійської колегії. При цьому процедура попереднього розгляду кандидатур повністю ігнорувалася. Відтоді уряди полковників Війська Запорозького посідали і росіяни (наприклад, зять гетьмана Скоропадського Пьотр Толстой), серби (брати Милорадовичі) та ін.
Для приклада розглянемо особливості козацької адміністрації в полку Миргородському. Цей полк був одним з найдавніших військових,
територіально-адміністративних та судових округів козацької України, відомим ще з 1625 р.
Улітку 1648 року полк Миргородський значиться в документах як військовий козацький підрозділ і як звільнена від польських окупантів адміністративна територія. Законодавчо ж цей полк як адміністративну одиницю козацької автономії у складі Речі Посполитої створено після Зборівської угоди 16 жовтня 1649 р. У зв’язку з ліквідацією полку Лубенського до нього також приєднали центральні та північні сотні останнього.
За “Реєстром” 1649 р. полк Миргородський поділявся на 16 сотень, які мали осідком 12 містечок. Це були такі сотні: полкова Миргородська (м. Миргород); Глинська (м. Глинськ); Комишненська (м. Комишна); Костянтинівська (м. Костянтинів); Краснопольська (м. Краснополе); Лох- вицька (м. Лохвиця); дві сотні Лубенські — міська і сільська (м. Лубни); Панківська (с. Панки); Роменська (м. Ромен і с. Липова Долина); Сен- чанська (м. Сенча); Уцтивицька (м. Уцтивиця); Хорольська (м. Хорол); три сотні Миргородські, що назвалися іменами своїх сотників: Гаврила Гладченка (сина полковника миргородського М. Гладкого), Андрона Поповського та Кирила Поповського (Кирика Якименка). Полковим центром визначено місто Миргород (тепер районний центр Полтавської області).
Сотні Костянтинівська, Роменська та Глинська стали східним кордоном козацької автономії і державним кордоном Речі Посполитої з Московським царством, який було закріплено ще Поляновським миром 1634 року. Впродовж 1649-1654 років полк межував з такими полками: Полтавським (південь і південний схід), Чернігівським (північ, у 1649 р.), Ніжинським (північ, у 1654 р.), Прилуцьким та Кропивнянським (захід). У 1649 р. сотні мали таку кількість козаків: Костянтинівська — 99, Роменська — 300, Глинська — 80, Лохвицька — 300, Сенчанська — 112, Комишненська — 219, Краснопольська — 132, Уцтивицька — 131, три Миргородські — 969, дві Лубенські — 389, Хорольська — 165. Загалом реєстр зафіксував за полком 3009 осіб. За присяжними списками 1654 р. у полку присягнуло 4798 чоловік.
Унаслідок адміністративного і військового реформування територій полків Полтавського та Чигиринського, у зв’язку з утворенням та ліквідацією полків Кременчуцького (1660-1663), Гадяцького (1658-1660; 1672) і Зінківського (1662-1672), укладенням 30 січня 1667 р. між Росією та Польщею Андрусівського перемир’ я з умовою поділу України по течії Дніпра територія полку Миргородського від 1660 до 1676 років зазнавала постійних, майже щорічних змін. Так, у Конотопських статтях (1672) від полку Миргородського стоять підписи лише чотирьох сотників — миргородського, уцтивицького, сорочинського та хорольського. Хоча це не означає, що інших сотень не існувало.
У цілому ж, до кінця 1687 р. у полку існували такі сотні: Власівська, Городиська [Градизька] (до цього — Максимівська), Кременчуцька, Омельницька, Потоцька — перейшли з Чигиринського полку; Багацька, Білоцерківська, Голтв’янська, Остапівська і Шишацька — перейшли з полку Полтавського; а також п’ять власних — Миргородська (у 16991708 роках — дві), Сорочинська, Уцтивицька, Хорольська та Яресь- ківська. Практично у складі 15-16 сотень полк Миргородський існував до 1742 року, коли до нього приєднали сотні, створені біля Чорного шляху, на Правобережжі, для охорони від татарських вторгнень: Архангело- городську (1742), Крилівську (1744) та Цибулівську (1748).
Від 1676 р. поступово устались і зовнішні кордони полку: північний схід — полк Гадяцький, південний схід — полк Полтавський, північний захід — Лубенський, і південний захід — “Вольності Війська Запорозького низового”. Внутрішня територія полку складала басейн рік Хорола та Псла. Окрім того зазначимо, що в 60-80-х рр. XVII ст. полк виконував роль територіального донора для населення Правобережної України, яке за часів Руїни цілими селами і містами добровільно або примусово переселялося на Лівобережжя, розселяючись там компактно і розсіючись по полках і сотнях. Згідно з компутом 1723 р. полк мав 15 сотень, 454 піших і 4386 кінних козаків, 3250 заможних і середняків і 1527 убогих та злиденних. Найбільшими сотнями були Миргородська (18 населених пунктів) та Хорольська (17 населених пунктів), найменшою — Багацька.
Адміністративним штатом полку від 1648 р. передбачалися посади полковника, полкового обозного, писаря, осавула та хорунжого. Серед полковників миргородських значаться відомі полководці та державні діячі України: Матвій Гладкий, Григорій Лісницький, Павло Живо- товський, Павло, Данило і Павло Апостоли. Останні в особі діда, батька і сина тримали полковий уряд в Миргороді від кінця 50-х років XVII ст. до кінця 30-х років XVIn ст. Писарем полковим Миргородським був сподвижник Богдана Хмельницького Силуян Мужиловський (1653). Унаслідок ротації урядовців миргородські старшини посідали високі уряди також у полках Лубенському, Ніжинському, Гадяцькому та інших. У свою чергу, через тимчасову ліквідацію у 1649 р. полку Лубенського, в реєстрі миргородської старшини значаться майбутні полковники лубенські — Яків Засядько, Степан Шамлицький, Павло Швець. Серед полкової старшини знаходимо цілі династії осавулів (Зарудні), обозних (Родзянки), суддів (Остроградські).
Як видно з реєстрів, посада сотника ставала для багатьох старшин трампліном у їхній службовій кар’єрі до вищих полкових, а іноді — й генеральних посад. На початку XVIII ст. уже формуються родини, які тримали сотенний уряд десятиліттями і передавали його ледь чи не в спадок від батька до сина. Такими були в сотні Хорольський Родзянки, що обіймали посади полкових старшин у Миргороді та Гадячі; у Голтв’янській — Остроградські (Матвій, Федір, Василь, Володимир), Остапівській та Білоцерківській — Базилевські (Василь, Федір, Лаврін, Іван, Григорій, Федір, Андрій). Урядовий реєстр передбачав також посади сотенного писаря, осавула, хорунжого і городового отамана сотенного містечка. Але дані про них досить уривчасті і потребують складання більш повного та цілісного списку22.
Наведені факти свідчать, що впродовж другої половини XVII — кінця XVIII ст. на українських землях Лівобережжя та частини Правобережжя Дніпра склалася досить оригінальна система організації державної влади. “Народ-військо” Гетьманщини сформував військово- адміністративні органи, які вдало поєднували функції оборони країни від зовнішніх ворогів та управління населенням, що складалося з козаків (повноправних громадян Війська Запорозького), посполитих та міщан (податкових неповноправних станів). Будучи державним спадком Війська Запорозького Низового, гетьманське Військо Запорозьке впродовж свого недовгого існування народило власні форми державних інституцій, які виявилися здатними керувати країною у надзвичайно складних умовах Руїни і поступової втрати Україною державного суверенітету під тиском зі Сходу та Заходу.
5.4.