АДМІНІСТРАТИВНО-ІНСТИТУЦІЙНИЙ УСТРІЙ СЛОБОЖАНЩИНИ
Територія Слобідської України (Слобожанщини) простягалася на схід від Гетьманщини і була обмежена лінією Курськ — Воронеж на півночі, вододілом між Донцем та Доном на сході і землями Війська Донського на півдні.
Західною межею слугував литовський чи малоросійський кордон, визначеним між Московією та Річчю Посполитою 1647 р., під час його генерального розмежування. У землі Дикого поля Слобожанщина виходила Бєлгородською лінією — фортифікаційними спорудами Московської держави, спорудженими наприкінці XVI — на початку XVII ст. для захисту від набігів татар. Проте постійного населення тут тривалий час не було. Масова колонізація українцями Слобожанщини почалася 1638 р., з переселенням під Чугуїв гетьмана Якова Остряниці (Острянина) з 900 козаками. Переселенці визнали владу над собою московського воєводи, який сидів у Бєлгороді, але зберегли козацький устрій. Проте цей досвід був невдалим — воєвода надто втручався у справи козаків; останні 1641 р. підняли бунт, забили Остряницю і повернулися назад.Але певні невдалі кампанії доби Української революції 1648-1657 років, зокрема розгром під Берестечком 1651 р., змусив полковника
Острозького Івана Дзиковського перетнути московський кордон. З ним були 1000 козаків з родинами та худобою, вся полкова старшина і священики. 1652 р. вони заснували місто Острогозьк. Того ж року Іван Кондратьєв заснував місто Суми. Невдовзі переселенцями були засновані Харків, Лебедин, Зміїв тощо. Козаки заселили спорожнілі Охтирку, Царе- борисів. Московський воєвода радо приймав переселенців, які ставали вирішальним фактором у боротьбі з татарами. Уряд Москви надавав переселенцям доволі широку автономію.
Переселенці утворили 5 козацьких полків: Острогозький, Сумський, Харківський, Зміївський та Колонтаївський. Згодом до них додався Охтирський, а два останніх наприкінці XVII ст. зникли. Полково- сотенний устрій Слобожанщини мав свої особливості: полковник та полкова старшина обиралися довічно, а полковничий уряд зазвичай був наслідуваним.
Рід Донців дав 5 полковників, роди Кодратьєвих та Лесевицьких — по 4. Полковник мав широкі судові права у кримінальних та цивільних справах, аж до смертного вироку, виконував певне коло адміністративних обов’язків: керував межуванням, роздавав вільні землі, давав дозвіл на “займанщину”, побудову млина чи греблі, збирав мито та податки. Клейнодами, що позначали його посаду, були “шестопер, литаври, знамено1” та грамота московського царя. Полковник особисто призначав усю полкову старшину, контролював вибори, а пізніше і призначав сотників. Але повністю незалежним господарем у полку він не був, оскільки багато кроків доводилось узгоджувати з московською адміністрацією. Це призводило до численних конфліктів, що подеколи набували форми відкритих збройних виступів (1668 р. — повстання харківського полковника Івана Сірка) або латентних протистоянь. Полковники досить успішно боролися за розширення своїх повноважень, але, зрештою, перемога опинилася на боці московської адміністрації.Полкову старшину складали обозний, суддя, два писарі, осавул, хорунжий та городовий отаман. Сотник був підзвітним полковнику в усіх справах, а деякі питання (зокрема, кримінальні справи, розподіл маєтностей) вирішувалися тільки полковником. Сотницькі уряди, так само, як і полковницькі, здебільшого переходили у спадщину, наслідувалися за родинними зв’язками.
Особливістю полкового устрою Слобожанщини була також наявність великих московських анклавів на її території, наприклад, Чугуївського поселення між Харківським та Ізюмським полками. А Остро- гозький полк був ніби нашпигований такими поселеннями. На росіян влада слобідських полковників не поширювалася: ними управляли безпосередньо бєлгородський воєвода та його адміністрація.
Слобідські полки тривалий час не мали спільного проводу — над полковниками стояв білгородський воєвода. Сучасні українські історики вважають, що “підпорядкування розрізнених слобідських полків російській владі визначило їхню державну слабкість, залежність від змін в імперії і, власне, призвело до швидкого скасування”23.
Окремо кожному полку видавалися жалувані грамоти, якими визначалися права та обов’язки полковників. Слобідські козаки не сплачували податків із землі, мали право вільної торгівлі та виготовлення горілки. У Москві справами слобідських полків опікувався Розрядний приказ (Бєлгородський стіл), а наприкінці XVII ст. — приказ великоросійських справ. З початком XVIH ст. устрій Слобожанщини зазнав суттєвих змін: було введено посаду бригадира Слобідських полків (з 1706 р.), запроваджений компут для обліку всіх козаків, а з 1732 р. розпочалася широка реформа слобідських.. . . ...24
полків, яка зрештою призвела до їх остаточної ліквідації .
Історично короткий період напівнезалежного існування слобідських козацьких полків засвідчив, що в умовах підпорядкування московській адміністрації вони намагалися відтворити і втримати полковий козацький устрій як основу своєї самобутності. Загалом устрій органів козацького врядування на Слобожанщині повторював Гетьманщину, маючи лише деякі відмінності у характері й статусі вищої старшини. Найсуттєвішою особливістю була відсутність центральних козацьких органів Слобожанщини, що випливало з небажання московської влади мати справу із консолідованою козацькою силою на своїй території.
5.5.