ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ТА УРЯДУЮЧІ ІНСТИТУЦІЇ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ У 1648-1712 РОКАХ
Правобережна Україна (Волинь, Поділля, Покуття, Галичина) впродовж другої половини XVn — початку XVIH ст. була відірвана від основної території Гетьманщини за умовами Андрусівського миру 1667 р.
На її геополітичному становищі також відбилися міжнародні процеси того часу: боротьба Австрії та Франції, Польщі та Швеції, турецька експансія в Центральній Європі. Формально перебуваючи під владою польських королів, північна частина Правобережжя (Поділля, Брац- лавщина та Київщина) в умовах переможного наступу турецьких військ на Польщу, Австрію та Угорщину фактично впродовж усієї другої половини XVII ст. перебувала у запустінні, а владу тут здійснювали правобережні гетьмани — ставленики насамперед польської, турецької, татарської та навіть французької і шведської партій. Визначальним для всіх правобережних гетьманів, навіть єдиного неукраїнця серед них — молдаванина Юрія Дука — було не запровадження нових державних інституцій (на польський, турецький чи молдавський кшталт), “а лише намагання відновити усталений тут суспільно-політичний устрій у вигляді Війська Запорозького ”25.Згідно з тогочасними дипломатичними угодами, Правобережжя належало до турецької зони впливу.
Унаслідок завоювання турками Поділля та захоплення м. Кам’янця- Подільського у 1672 р. тут був створений Подільський айялет. Управління ним здійснював намісник — бейлербей, який поєднував у своїх руках військову та цивільну владу. Айялет поділявся на санджаки (Кам’янецький, Барський, Язловецький та Меджибізький), які, у свою чергу, складалися з менших адміністративних одиниць — нахій. Упродовж 27 років турецької окупації османська адміністрація досить толерантно ставилася до місцевого населення, і, незважаючи на присутність численної яничарської залоги, не допускала грабунків та вбивств, охороняла край від татарських набігів, не переслідувала православну церкву.
1684 р. поляки відвоювали навколишні міста, і, з метою позбавлення турецької залоги продовольства та фуражу, почали масовий згін населення на Волинь. У цей період турецька влада обмежувалася виключно місцевістю навколо Кам’янця-Подільського. Проте остаточно край повернувся під провід Речі Посполитої лише 1699 р.Короткий час (1676-1681) на Правобережжі (територія Київщини та Брацлавщини) існувало васальне щодо Османської імперії Князівство Малої Русі на чолі з Юрієм Хмельницьким, що стало реалізацією іншого підходу Османської імперії до вирішення українського питання. Офіційним титулом глави цієї держави було: “Князь Малоруської України та вождь Війська Запорозького”, або “Князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького”, “Князь Руський”, “Князь Малоросійський” тощо. Він посадив своїх прибічників у полки Брацлавський, Могілівський, Каль- ницький та Корсунський. Разом з турками князь Руський намагався захопити Чигирин (Чигиринські походи 1677-1678 років) та зробити його своєю столицею. Фактичним центром князівства був Немирів. Юрій Хмельницький вів і активну дипломатичну боротьбу з польською владою, вимагаючи від неї звільнення всієї Правобережної України відповідно до Журавненського договору 1676 р. між Туреччиною і Польщею. Але результати його князювання були невдалими: влітку 1681 р. Юрія відкликали до Стамбулу, і по дорозі він чи то помер, чи то був страчений своїми союзниками-турками. Після цього з історичної арени зникли й усі інституції Князівства Руського. Втім, на думку сучасних дослідників, “по суті, вони були уособлені лише у титулуванні його правителя. Всі інші державно-політичні установи цього „напівкнязівства” дублювали уже усталені перед тим інституції Українського гетьманату ”26.
Іноді правобережна та лівобережна гетьманські булави навіть тимчасово поєднувалися (за Івана Самойловича, Івана Мазепи), але козацький устрій на Правобережжі поступово занепадав. Після зречення Петра Дорошенка гетьманської булави (1676) польська влада ліквідувала всі правобережні полки.
Поновити частину з них певною мірою вдалося лише на початку 1680-х років, коли зусиллями Семена Палія була створена т. зв. Паліївщина у складі полків Фастівського, Богуславського, Корсунського та Брацлавського. Палій неодноразово пропонував московському царю та лівобережному гетьману прийняти ці полки у підданство, але постійно отримував відмову. Тому з 1690 р. правобережні полки офіційно визнали зверхність короля Речі Посполитої, чим забезпечили своє існування аж до 1699 р. Після ухвали польського сейму про ліквідацію козацтва, датовану цим роком, Семен Палій підняв повстання (1702-1704). Однак це був останній спалах козаччини на правому березі Дніпра. Вже з 1712 р. лівобережна адміністрація була змушена зайнятися переселенням в організованому порядку козаків на лівий берег Дніпра, чим остаточно зліквідувала полковий устрій та всі його інституції на Правобережжі.Таким чином, уже на початку XVIH ст. вся Правобережна Україна остаточно підпала під польську владу, а установи козацької держави, починаючи з полкового устрою, були повністю ліквідовані. Відновилися польські установи та урядуючі інституції, які продовжували діяти до останньої чверті XVIII ст.