5.2. ІНСТИТУЦІЙНИЙ УСТРІЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО (ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ)
Українське козацтво як окремий соціальний стан спочатку Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої двох народів, почало формуватися всередині цих держав приблизно з другої половини XV ст.
Первісно він існував у державній системі Речі Посполитої на правах, окреслених королівськими привілеями, що видавалися під час війн, коли Речі Посполитій загрожувала реальна зовнішня небезпека. Утім, після подолання ворожої навали польська влада робила все можливе, аби відібрати в козаків їхні права, здобуті військовою звитягою2.Соціальна напруга, яка наростала на українських землях польсько- литовської держави після Люблінської унії, була пов’язана із запровадженням нового станового ладу та нових соціальних відносин між польсько-литовською шляхтою та рештою населення. У таких умовах різко зростало значення козацтва як соціального стану, до якого задля відстоювання своїх прав та свободи приставали як залежне населення (посполиті, міщани), так і нащадки привілейованих станів ВКЛ: околична шляхта, бояри, панцерні слуги. Вони “козачилися”, втікали на територію Дикого поля, Великого Лугу — незаселених земель, які формально знаходилися під владою Кримського ханства. У другій половині XV ст. князь Дмитро Вишневецький (зі старовинного українського роду Несвіць- ких) побудував на о. Хортиця перший дерев’яний замок — прообраз майбутньої Січі. Вона проіснувала недовго (всього три роки), і вже в 1570-х роках перемістилася на о. Томаківка (Томаківська Січ). Прагнучи залучити козаків до боротьби з турками, польський король Стефан Баторій 1576 р. призначив їм гетьмана та старшину, дав булаву, хорогву, бунчук та печатку з військовим гербом — зображенням козака з рушницею. Разом з королівськими грамотами вони склали перші запорізькі клейноди — знаки державності Війська Запорозького.
Саме на Томаківській Січі козацтво набуло форми військово- політичного об’єднання козаків — був сформований Кіш Війська Запорозького.
Разом з тим Січ однозначно не можна вважати державою, адже вона не мала своїх постійних підданих-мешканців, а була лише державним утворенням з республіканською, демократичною формою управління3. Запорозька Січ визнавалася республікою безпосереднього управління, в якій законодавча влада належала всьому народу-козацтву, а не тільки його представникам. Таке безпосереднє управління об’єктивно можливе лише у невеликих республіках, до яких належала і Січ. Тут налічувалося кілька десятків тисяч осіб, а по всіх Вольностях Запорозьких — декілька сотень тисяч. Козацька рада була органом законодавчої влади, але не у формі представницького органу, яким були станові парламенти європейських держав тих часів, а у формі прямої участі в управлінні справами Війська Запорозького всіх членів козацького війська, тобто всього козацького стану. Вона, по суті, була органом найвищого порядку в управлінні козацьким військом.Запорізька Січ мала свої символи: печатку-герб, на якій був зображений козак з мушкетом на плечі та шаблею при боці; січовий прапор малинового кольору із зображенням святого Архангела Михаїла з білим хрестом. Це також свідчило, що Запорозька Січ перетворилась на своєрідну демократичну та військово-адміністративну організацію — державне утворення.
Упродовж усієї історії Запорозької Січі існував подвійний поділ — військовий та територіальний. Розвиток специфічної бойової козацької системи призвів до створення такої тактико-господарської “одиниці”, як запорозький курінь. Уважають, що цей термін — монгольського походження, який згодом перейшов до тюрків, а потім — і до українців. Уперше вживання слово “курінь” на Запорожжі зафіксоване 1626 р. У Запорозькій Січі XVIII ст. термін “курінь” мав кілька значень. Це слово вживалося на позначення самостійної військової одиниці, а також житла. Вся Січ поділялася на курені. У період найвищого розквіту Січі їх налічувалося 38. Вони носили територіальні назви (мабуть, об’єднували земляків — Канівський, Корсунський, Полтавський, Уманський тощо), або ж найменування невідомого походження (Коніловський, Незама- ївський).
Курені сприймались як казарма, де проживали козаки, а також як господарська одиниця, що мала запаси озброєння, продовольства, угіддя для користування, для накопичення таких продуктів. Курені не були рівними як за своїм кількісним складом, так і за своїм впливом на загальні січові справи. Старші й авторитетніші курені, як правило, під час виборів проводили на посади кошового отамана і старшини своїх членів.Очолювали курінь курінний отаман та курінний хорунжий, які обиралися козаками зі свого середовища. Курінний отаман мав широкі повноваження адміністративно-поліційного характеру, був суддею у дрібних справах, організатором господарської діяльності куреня. Всі козаки куреня були членами курінної ради — установи низового управління на Січі.
Система органів управління Запорозької Січі була вибудувана на принципах широкої демократії. Кожен запорожець був вільною людиною, мав право обирати кошову старшину, брати участь в управління Кошем через ради, міг користуватися господарськими угіддями і промислами. Козацька старшина не мала необмеженої влади над козаками і підпорядковувалася звичаєвому праву, рішенням козацьких рад. Ради збиралися на майдані, що розміщувався посередині фортеці. Навколо майдану містилися військові установи — канцелярія, пушкарня, склади, будинки
4
старшини .
Козацька рада була вищим органом влади на Запорожжі. Всього існували три види рад: загальна (військова) рада, старшинська рада та чорна рада. Перша з них розглядала найважливіші питання козацького життя: війни та миру, закордонних відносин, військових походів, покарання злочинців, обрання посадових осіб. Така рада була органом прямого народоправства, обов’язково скликалася тричі на рік, а на вимогу козацького товариства — і частіше. Певною мірою в ній можна побачити спадщину військової демократії та давньоруського віча.
Загальна рада, в якій брали участь кілька тисяч козаків, практично була нездатна обговорювати будь-які рішення, а могла лише приймати чи відхиляти готові пропозиції.
Тому обговорення найважливіших питань організації життя Січі відбувалося на старшинській раді з досить обмеженим числом учасників і можливістю проведення усної дискусії. До кола учасників старшинської ради входила вся кошова курінна і полкова старшина, а також категорія “стариків” чи “старших козаків”, під якими слід розуміти не обов’ язково літніх запорожців, а найдосвідченіших рядових козаків, а також вибірних від козацької ради. На жаль, точних документальних даних щодо цього не збереглося. Така рада набувала ознак постійного представницького органу при кошовому, мала значний вплив як на старшину, так і на військову раду. На ній обговорювалися питання організації оборони, кандидатури на важливі посади, адміністративні, судові та господарські справи. З часом запорозька старшина намагалася звести Військову раду до органу, що схвалював уже винесені старшинською радою рішення.Не можна забувати, що згадані ради були становими органами влади, тобто право голосу там мали виключно козаки. Селяни (посполиті), торгівці, міщани, жінки не мали права брати участь у радах, до того ж останнім взагалі було заборонено знаходитися на території Січі.
Чорна рада відрізнялася від попередніх тим, що на неї збирався народ (“чернь”) без старшин, і не лише козаки, а також міщани, посполиті й загалом усе населення, яке вдалося сповістити. Загальновідомою є рада 1663 р. у Ніжині, унаслідок якої було обрано гетьманом запорозького кошового Івана Брюховецького, а інших претендентів на гетьманство страчено. Рішення такої ради старшина повинна була приймати беззастережно, інакше могло вибухнути повстання. Основна маса козаків у такому випадку мала моральне право на непослух, щоб силою примусити старшину виконувати рішення більшості.
Окрім загальних військових рад, козаки Війська Запорозького Низового обговорювали нагальні питання на полкових та сотенних радах. Існували також курінні та паланкові ради. На них розглядалися таємні та термінові справи, що вимагали негайного вирішення, прикордонні суперечки, питання організації невеликих військових походів (набігів).
До компетенції паланкових рад входив розгляд дрібних справ, переважно межових суперечок5.Кошовий отаман був повновладним володарем Січі. Така назва склалась історично, і тривалий час вживалася поряд з термінами “гетьман” (від німецького — hauptman, військовий командир, запозичено через польську мову), “старший війська Запорозького” (коли підкреслювалося його призначення або погодження коронним польським гетьманом). Після створення Гетьманської держави відбувся остаточний розподіл назв. Гетьманом почали називати володаря всього Війська Запорозького — Гетьманської України; очільник низового війська — Січі — остаточно став кошовим отаманом.
Його слово було законом, до скликання наступної ради він вирішував усі найважливіші справи. По суті, він уособлював вищий виконавчий орган. Його добробут був напряму пов’язаний з господарством Січі, адже ніяких власних прибутків він не мав, а тільки розпоряджався громадською власністю. Разом з тим кошовий був тимчасовим прави- телем (органом влади). Його обирали, як правило, на рік, проте, за вимогою Січової ради, могли змістити в будь-який час (окрім періоду військових походів). Кошовими обирали авторитетних, заслужених козаків. Їм не заборонялося кілька термінів поспіль бути кошовими, і факт багаторазового посідання цієї посади свідчив про надзвичайний авторитет обраних на неї. Таких кошових було відносно небагато, а найвідоміші з них — Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Кость Гордієнко, Петро Кални- шевський.
Кошовий отаман виконував військові, адміністративні, судові та частково духовні функції. Йому належало право дарувати козакам, які здійснили злочини, життя, або ж карати смертю. Поточні дипломатичні зв’язки здійснювалися кошовим від імені товариства. Важливі справи передавалися на розгляд Січової ради. Січова старшина підкорялася розпорядженням кошового, але обиралася та звільнялася не ним, а Січовою радою. Кошовий лише затверджував обраних радою військового писаря, військового суддю, військового осавула, які були його найближчими радниками та помічниками.
Іншу старшину — полкову, наказну, а також, за звичай, військових служителів (довбиша, тлумача, кантаржія, гармаша) — він призначав особисто. На час своєї відсутності або здійснення військового походу частиною козаків кошовий призначав їм наказного отамана.Залежний від Січової ради, не вільний в обранні найближчих помічників, обраний на певний, дуже короткий термін і з умовою, що його можуть відставити задовго до закінчення цього терміну, кошовий був представником влади республіканського типу, влада якого обмежувалася народними зборами. Більше того, якщо січова громада визнавала за ним скоєння важкого злочину, то могла і покарати на смерть. Лише на час ведення бойових дій він отримував необмежені права диктатора. Тому Січове товариство, за звичай волелюбне і не особливо слухняне, у військових походах діяло як згуртований бойовий механізм із залізною дисципліною.
Символами влади кошового були клейноди: залізна булава, яку він тримав у руках під час бойових дій та урочистих заходів, та комишина — довга палиця, якою він користувався у мирний час. Клейнодами були також прапор і бунчук. Клейноди дарувалися запорожцям польськими королями і московськими царями. Дарування клейнодів означало визнання цими суверенами запорозького товариства або підтвердження його прав.
Другою після кошового особою у запорізькому війську-державі був військовий суддя. Втім, його посада з’явилася значно пізніше за інші (уперше згадана 1625 р.), що свідчить про попереднє виконання судових обов’язків самим кошовим. Лише згодом, коли чисельність козаків збільшилася, виникла необхідність в окремому судді. Окрім виконання суто судових функцій, він був заступником і найближчим помічником кошового, міг виступати наказним отаманом, а також скарбником, начальником артилерії, завідувачем усіма військовими припасами. Суддя стежив за дотриманням звичаїв та одвічних порядків, на яких трималася вся система Січі. Зовнішньою ознакою влади військового судді була велика срібна печатка та комишина (“суддівська тростина”, “суддівська ласка”).
Третє місце в Січовій адміністрації посідав військовий писар. У документах про нього згадується з 1578 р. як про людину, котра посідала одну з важливих і відповідальних посад. Писар вів усю канцелярію, всі “писемні справи” Війська Запорозького Низового, рахунок прибутків та витрат, підписував усі листи від Січі, приймав усі документи, що надходили на Запоріжжя від володарів, вельмож, простих людей, виголошував рішення старшини на раді, сповіщав вирок засудженим. Чужинці називали його канцлером, бо він опікувався всією закордонною політикою Січі. Тому він обов’язково мав володіти іноземними мовами, у тому числі — латиною. Писар, на відміну від іншої старшини, рідко переобирався Січовою радою, і саме він забезпечував тяглість управління під час щорічної зміни кошових. Ознакою посади військового писаря був каламар (чорнильниця) та гусяче перо. Допомагали писарю заступник — військовий підписарій — та канцеляристи. Набирали їх здебільшого з вихованців Могилянської академії, братських шкіл, випускників європейських університетів.
Вплив військового писаря на всі події в Запорожжі був надзвичайним: він мав достатньо важелів, щоб впливати на формування політики Коша та настрої запорожців. Недарма Богдан Хмельницький, Іван Виговський до того, як стати гетьманами, посідали посаду писаря Війська Запорозького Низового.
Безпосередньо військовому писарю підпорядковувалася військова канцелярія, яка розглядала найважливіші справи адміністративного та військового характеру. Через неї йшло все внутрішнє та зовнішнє листування Січі, всі дипломатичні, політичні, господарські та майнові справи.
Військовий осавул (згадується з 1545 р.) наглядав за дотриманням порядку на Січі, стежив за виконанням судових рішень кошового та військової ради, провадив дізнання за вчиненими злочинами, заготовляв продовольство, приймав і розподіляв хлібну та грошову платню між козаками, опікувався охороною проїзних шляхів у запорізьких степах. Символом його влади була тростина. Кількість військових осавулів була різною у різні періоди: спочатку (1601) вісім, згодом (1625) — лише два. На той час вони вважалися ад’ютантами при гетьманові.
Військовий обозний (згадується з 1601 р.) завідував артилерією та фортифікацією на Січі. Саме він керував побудовою табору з возів, завдяки якому козаки вдало відбивали всі атаки, а також штурмом укріплень ворога. Він займався обліком, комплектацією війська, підтримував дисципліну. Помічником у нього був пушкар.
Нижчою старшинською посадою, але обов’язковою для подальшого зайняття будь-якої посади у Війську Запорозькому, була посада курінного отамана. Його обирали козаки куреня виключно з-поміж себе, і курінні були найбільш шанованими як господарі, інтенданти — від них залежало постачання всім потрібним, цілісність кошової казни. Знаком влади курінного був невеликий прапорець, який перед ним носив курінний хорунжий. Усі курінні отамани Січі об’єднувалися в курію, або ота- манію, — дорадчий орган, що погоджував всі рішення курінних. Під час війни курінні залишалися в Січі, а загони козаків замість них вели у бій наказні курінні отамани (полковники)6.
У Війську Запорозькому існував досить великий штат військових служителів. Військовий довбиш відав литаврами, якими скликалися козаки на раду, був присутнім при виконанні судових вироків, забезпечував повну і своєчасну сплату податків. Військовий пушкар завідував січовою артилерією, дбав про зберігання пороху, свинцю, ядер, командував гармашами, а також забезпечував функціонування військової в’язниці. Військовий тлумач був не лише перекладачем, але й очолював розвідку та контррозвідку, був дипломатом. Військові шафарі збирали мито з проїжджих купців та чумаків. Військові булавничий, бунчужний, хорунжий відповідали за збереження клейнодів Війська Запорозького Низового, носили їх під час походів та урочистостей. Військові чауші були послами. Військовий кантаржій зберігав ваги і міри на Січі, стежив за збиранням податків, призначав ціни на товари.
Козацький уряд — Кіш пройшов певний еволюційний шлях у своєму розвитку. Зростала кількість козаків, урізноманітнювалися функції Коша, розширювалася й збагачувалася сфера його діяльності. Кіш як козацький уряд спочатку був виконавчим органом, що обирався та контролювався Військовою радою. Але за часів Нової Січі (друга половина XVIII ст.), коли компетенція козацької ради звузилась, Кіш узяв на себе частину її функцій. Залишаючись центральним органом розпорядчо- виконавчої влади, Кіш займався вирішенням також поточних питань. В останні десятиріччя існування Січі Кіш лише формально обирався Військовою радою, а фактично призначався радою старшин.
Наприкінці XVII — у XVIII ст. адміністративно-територіальний устрій Запорозької Січі зазнав значної трансформації. Від 1663 р. на Січі постійно перебувала московська залога (до 500 стрільців), яка мала за мету пильнувати настрої запорожців, а в разі будь-яких антимосковських дій приборкати їх у самому серці Січі. Того ж року кошовий Січі Іван Брюховецький на відомій Чорній Раді був обраний гетьманом, на якийсь час адміністративно поєднавши Запорожжя з усією Україною. Проте дуже скоро запорожці відхилилися від Брюховецького, який вів відверто промосковську політику, й обрали іншого кошового. Після Андру- сівського миру між Росією та Польщею, який поділив всю України на Правобережну — польську та Лівобережну — московську, а Січ оголосив у спільному управлінні, там мали стояти вже дві залоги (польська та московська). Щоправда, поляки так і не з’явилися на Запорожжі, московська залога теж із часом змушена була його залишити. Втім, уже за Петра І розпочалося будівництво московських фортець поблизу Запорожжя, на річках Дніпрі та Самарі, а в Кам’яному Затоні розмістився московський гарнізон. Ці фортеці фактично стали московським анклавом на січовій території.
Традиційно Січ була осередком антимосковської боротьби. І тому під час повстання Івана Мазепи кошовий Кость Гордієнко приєднався до українсько-шведського союзу, розпочав відкриту боротьбу з Москвою. Наслідком цього стало повне знищення Січі 1709 р. московським загоном полковника Яковлєва та українським кампанійським полком під проводом Гната Галагана. Запорозька фортеця була знищена вщент, і Базовлуцька (Чортомлицька) Січ припинила своє існування.
Ті запорожці, які разом із Гордієнком билися на стороні Мазепи та шведів, осіли на татарській території, заснувавши там Олешківську Січ (1711-1728). Але її історія була сповнена боротьби і страждань: татари активно використовували людські та військовий потенціали запорожців, обклали їх важкими податками, натомість забороняючи їм будувати укріплення, мати гармати, вести прикордонну торгівлю. Внаслідок цього вибухнуло повстання 1728 р., а після його придушення козаки, взявши військові клейноди, рушили на Запорожжя. Того ж року в поході помер Кость Гордієнко, а російська влада напередодні чергової війни за Крим дозволила січовикам оселитися на річці Підпільній, неподалік від колишньої Чортомлицької Січі. У березні 1734 р. був заснований Кіш Нової Запорозької Січі (1734-1775): цариця Анна Іоаннівна віддала запорожцям усю їх колишню територію, призначила щорічну плату війську в 20 тис. рублів, виділила кошти на спорудження січової фортеці7. Така поблажливість була викликана необхідністю залучитися військовою підтримкою запорожців напередодні війні з Кримом та Туреччиною (1735-1739).
Цей період був водночас добою як економічного розквіту, так і політичного занепаду Січі, що передував її остаточній ліквідації. Ускладнилася система нижчої (місцевої) ланки адміністративно-політичного управління Січі. Поділ Вольностей Запорозьких, які активно освоювалися запорожцями, на паланки обумовив появу додаткових посадових осіб в місцевих адміністраціях. Таких паланок було спочатку 5, а потім — до 8. На правому березі Дніпра розташовувалися Козацька, Бугогар- дівська, Інгульська, на лівому — Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогноїнська паланки.
До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписарій, яких призначала кошова старшина.
Паланковій адміністрації були підпорядковані лише хутори посполитих (селян) та одружених козаків, хоча були й випадки їх прямих зносин з Кошем. Зимівники ж січового товариства тільки номінально залишалися підпорядкованими Січі, фактично ж мали певну автономію, і їх залежність від Січі обмежувалася залежністю господаря від влади курінного, до якого він був приписаний.
Полковник мав ознаку влади — пірнач, який носив за поясом, власну печатку, а також значок, що його ніс хорунжий попереду команди. Полковник представляв на території паланки кошового, отримував накази безпосередньо від нього, відповідав за моральний стан і дисципліну козаків у слободах та на зимівниках, за своєчасний збір війська на вимогу кошового. Він також міг карати і страчувати злочинців за наказом з Січі. До військових служителів паланки належали: громадський отаман, військовий табунник, військовий скотар та військовий чабан.
Усі представники паланкової адміністрації обиралися на свої пости й залишали їх після рішення загальної Військової ради, тобто через рік. Але щоразу того чи іншого представника з відповідної посади могла скинути Січова рада — ще до закінчення терміну його повноважень, в разі незадоволення козаками його діяльністю. У XVIII ст., з піднесенням ролі старшин і зниженням впливу рад, певні особи перебували кілька років на посадах січової старшини, і через це значною мірою втрачався їх тимчасовий характер.
Поряд із козаками в паланках мешкали посполиті. Вони не брали участі у виборах старшини, а підлягали виборним отаманам селянських громад.
Адміністративно Кіш Нової Запорозької Січі був підпорядкований Київському генерал-губернатору, а після відновлення гетьманства (1750) — безпосередньо гетьману. Крім того, російський уряд почав будувати на теренах Запорожжя свої фортеці (Новосіченський ретраншемент, укріплення Св. Єлизавети — нинішній Кіровоград, Криловський, Орловський шанці тощо). На правому березі Дніпра, у міжріччі Південного Буга та Дніпра, у північно-західній частині Вольностей Запорозьких, 1751 р. колишній австрійський офіцер Іван Хорват за наказом імператриці заснував Ново-Сербію з центром у фортеці св. Єлизавети. На північно-східних землях Січі була заснована так звана Слов’яно-Сербія, де оселялися вихідці з Балканів, які не хотіли підкорятися ново- сербському командиру І. Хорвату. Запорозькі землі почали роздавати іноземним колоністам, офіцерам, урядовцям. Поряд із цим царський уряд узяв курс на ліквідацію військової ради, заміну вибірної старшини своїми призначенцями. Зі свого боку, керівництво Коша намагалося відвести загрозу ліквідації, що насувалася, в масовому порядку приймаючи до лав козацького низового товариства російських високопосадовців та воєначальників (Г. Потьомкіна, П. Паніна, князів М. Голіцина, П. Прозо- ровського, М. Кутузова та ін.)8.
Зрештою, 1775 р. Січ, оточена царським військом під проводом генерала П. Текелія (серба), визнала себе переможеною. На представників вищої влади Січі чекало жорстоке покарання. Останній кошовий Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий та писар Глоба були засуджені до страти, яку згодом замінили довічним ув’язненням в монастирі. Як відомо, Калнишевський перебував в ув’язненні на Соловках і помер 1803 р., а його товариші загинули в сибірських монастирях.
Найактивніша частина запорожців (до 5 тис. чол.) змогла втекти Дніпром на Чорне море і згодом оселилися на території Туреччини, заснувавши там Задунайську Січ.
Загалом запорізьке козацьке братство значною мірою вплинуло на процеси державотворення, становлення специфічних управлінських інституцій; багатющий досвід самобутньої козацької організації врядування був використаний у ході Української революції 1648-1657 років. Своє актуальне пізнавально-історичне значення він не втратив і донині.