2.1. ФОРМУВАННЯ БАНКІВНИЦТВА В УКРАЇНІ

За умови переважно натурального поміщицького господарства існувала можливість безконтрольного підвищення відсотків за кредитами (у 50-ті роки XVIII ст. вони досягли 72 % річних). У результаті цього кредитори часто застосовували до боржників досить неординарні форми забезпечення своїх прав. Однією з таких форм був "правеж". Боржника, який вчасно не повернув борг, щодня протягом трьох мі-сяців виводили на площу і шмагали різками, а по закінченні цього терміну боржник разом з усім своїм майном потрапляв у цілковите розпорядження позичальника, в якого міг відробляти борг до повного покриття боргової суми. При цьому рік роботи чоловіка дорівнював 5 рублям, жінки - 2,5 рубля, дитини - 2 рублі.

Починаючи із XVI-XVII ст. кредит у країні забезпечувався переважно іноземними купцями, які, незважаючи на "недобросовісність та обман з боку русичів", продовжували їх видавати. В умовах підвищеного ризику іноземні кредитори, намагаючись убезпечити себе від можливих збитків, встановлювали за користування позиками занадто високі відсотки, які негативно впливали на економічний розвиток господарс-тва країни. Така практика кредитування і стала одним зі стимулюючих факторів заснування казенних фінансових інституцій.

Першою фінансовою установою, що розпочала здійснювати банківські операції в Росії, була Монетна канцелярія Петра II, створена в 1729 р.

На такий рішучий крок щодо розвитку кредитної галузі господарства уряд країни зважився піти для того, щоб місцеве дворянство отримало змогу користуватися власним, більш вигідним і зручним кредитом.

У 1733 році імператриця Анна Іоаннівна встановила нові правила видачі позик Монетною конторою, за якими розмір позики не мав пе-ревищувати 75 % від вартості золота з розрахунку 8 % річних із правом відстрочки викупу до трьох років.

Згодом значну роль у проведенні вексельно-перекладних та інших кредитно-грошових операцій між Петербургом, Москвою та губернськими містами відігравали "Соляная контора", "сохранные казны" при "Петербургском и Московском приказных домах", Санкт-Петербурзька і Московська банківські контори вексельного виробництва для обігу мідних грошей.

Безпосереднє зародження сучасної банківської справи в Російській імперії припадає на кінець ХУІІІ ст., коли імператриця Єлизавета Петрівна влітку 1794 року видала "Указ про заснування Державного банку, про порядок видачі з нього грошей і про покарання лихварів". У результаті дії цього указу розпочали свою діяльність відразу дві справжні банківські установи: Дворянський позичковий і Комерційний банки [30, с. 165].

Банк для дворянства мав основний капітал у 750 тис. руб. і власні контори в Санкт-Петербурзі та Москві. Спочатку кредитом у Дворянському позичковому банку могли користуватися лише великоросійські дворяни та іноземці, які прийняли довічне російське підданство.

У 1769 році в Санкт-Петербурзі та Москві створюються банки "для вымена государственных ассигнаций", які в 1786 році указом російської імператриці Катерини ІІ перетворюються на Державний асигнаційний банк, якому доручається функція емісії паперових грошей. На ефективність роботи цієї установи покладалися великі надії. У 1797 році з метою видавання позичок під векселі та товари при Державному асигнаційному банку були створені облікові контори. Мережа таких контор була заснована й на території України в таких містах, як Київ, Харків, Ніжин, Херсон, Одеса. Уже наприкінці ХУІІІ ст. внаслідок того, що їх діяльність була досить обмеженою, а послуги не користувалися попитом, деякі із них були закриті.

Основна діяльність перших банківських установ, які з\'являлися в Російській імперії, була спрямована переважно на забезпечення дешевим кредитом дворянства, в той час як торгівля та промисловість залишалися без фінансової підтримки.

У 1800 році до російського імператора від харківського купця третьої гільдії Івана Лобова надійшло прохання про заснування Купецького позичкового банку з метою підтримання торгівлі. Купець вважав, що основний капітал цього банку міг би складатися із внесків купців третьої гільдії. Після відправлення цього клопотання в сенат на обговорення І. Лобов за "недозволене прохання" отримав лише догану від московського прокурора.

Протягом наступних 17 років неодноразово на вищому рівні порушувалося питання про створення такого банку, але певного логічного кінця у вигляді знову-таки державного, проте, вже комерційного банку, воно отримало тільки тоді, коли міністром фінансів став Дмитро Олександрович Гур\'єв у 1817 році.

Із заснуванням імперського Державного комерційного банку про-довжувала розвиватися банківська справа й на території України. Уже в 1819 році з основним капіталом 3 млн.

Після того як у 1823 році міністром фінансів стає граф Єгор Фран- цович Канкрін, відомий своїм негативним ставленням до розвитку комерційного банківництва, збільшення кількості банківських установ та їхніх відділень різко припиняється. До діяльності державних кредитних установ він також ставився негативно, але розумів їхню необхідність. Тому саме через політичні погляди міністра фінансів Канкріна наступну українську контору Державного комерційного банку було відкрито в Києві у 1838 році з метою послаблення економічного впливу на українські землі Польського банку, контора якого до 1838 року знаходилася в м. Бердичеві, на Поділлі.

Київській конторі було надано право надавати кредити під заставу населених маєтків, а поряд із цим вона виконувала й ряд інших основних банківських операцій: приймала внески, переказувала гроші, видавала позики під заставу товарів і дисконтувала векселі. Діяльність її розповсюджувалася на Київщину, Поділля та Волинь.

Згодом такі контори були відкриті і в інших містах України. Так, у 1843 року банківську контору було відкрито в Харкові, в 1852 році - в містах Полтаві та Кам\'янці на Поділлі.

Державний комерційний банк проіснував до 1860 року, після чого був реорганізований у перший у Росії Державний банк, що став важливим інструментом реформування суспільно-економічного життя країни. Згідно зі статутом 1860 року основними його завданнями були "пожвавлення торговельних оборотів і зміцнення грошово-кредитної системи".

На території України контори Держбанку у 1860 році засновано в таких містах, як Київ, Харків та Одеса. У 1914 році на українських зем-лях існувало 3 контори Держбанку та 19 його відділень в усіх губерніях.

Одночасно з Комерційним банком існував Державний позиковий банк, створений у 1786 році для сприяння дворянському землеволодінню.

Казенні банки були не єдиними кредитними установами на той час. Із 1841 року почали з\'являтися ощадні каси для приймання дрібних вкладів при казначейських і міських думах, при закладах поштово- телеграфного відомства, фабриках і заводах, митницях. На початку 1914 року в країні існувало 8 553 ощадні каси.

На Західній Україні, яка до 1918 року перебувала в складі Австро- Угорської імперії, перші 18 ощадних кас з\'являються у Східній Галичині у другій половині ХУІІІ ст. (1783 р.). Їх головна мета - обслуговування селян і міщан. У 1826 році у Львові було організовано Австрійську ощадну касу, в 1843 - Галицьку як своєрідний іпотечний банк для надання позик шляхті. На початку ХХ ст. у Східній Галичині функціонувала широка мережа ощадних кас.

Слід зауважити, що паралельно з розвитком державного кредиту все ж таки, хоч і повільно, невпевненими кроками, але відбувалося становлення і приватних банківських установ, які ще в дореформе- ний період починали формуватися під виглядом банкірських домів. Спочатку приватні фінансові інститути почали набувати певного розвитку в таких провідних містах імперії, як Москва, Санкт-Петербург, Одеса. Першою приватною кредитною установою Росії стало Санкт- Петербурзьке міське кредитне товариство (1861), другою - Земський банк Херсонської губернії в м. Одеса (1864). На українських землях спроби упорядкування приватного комерційного кредиту з\'явилися ще задовго до 1860 року. Прикладом може бути створення в м. Славуті Заславського повіту у 1830 році князем Сангушком приватного акціо-нерного банку з капіталом близько 2-3 тис. руб. сріблом для видачі кредитів місцевим дворянам під заставу капіталу, втричі більшого, ніж сума необхідної позички.

Разом із приватними банківськими установами в першій половині ХІХ ст. у Російській імперії почали зароджуватися і перші міські банки, яких до 1862 року налічувалося вже 21 з основним сукупним капіталом 525 тис.

Реальні спроби діяльності прототипу міського банку були на українських землях. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. при Київському магістраті було засновано банк громадської комісії, основний капітал якого був утворений на кошти міського управління. Він видавав позики під 8-12 % річних місцевим купцям і міщанам, приймав внески від мешканців Києва та інших міст, провадив деякі нескладні векселеві операції. Банк припинив свою діяльність приблизно у 1827 році. При-чиною його ліквідації стали неправомірні дії керівників, які почали допускати самоправність і зловживання у своїх діях.

Тим часом до імперського уряду надходять нові проекти створення приватних комерційних банків. Основна маса цих проектів надходила від петербурзьких чиновників, хоча були спроби проникнення й іноземного капіталу. Проте жодного позитивного рішення керівниц-твом держави при їхньому розгляді не було прийнято. Однією з причин негативного ставлення до такого типу фінансових установ була відсу-тність у країні відповідних фахівців, які могли б наглядати і керувати цією справою, іншою і, мабуть, головною - страх перед можливим домінуючим становищем приватних банків над державними.

Остаточно справу формування нової банківської системи зрушили з місця наслідки невдалої Кримської війни (1853-1856 рр.), після чого особливо очевидною стала народна "відсталість, бідність розумова, матеріальна...", у той час як у Західній Європі та США система коме-рційних банків робила впевнені кроки вперед. У США, наприклад, історія банківської справи бере початок з другої половини XVIII ст. До 1860 року там діяло вже 1 562 банки.

Порівняно повільний розвиток російської банківської системи обумовлювався насамперед тривалим існуванням феодально-кріпосницького ладу, у зв\'язку з чим був слабко виражений поділ праці (ремесла і землеробство). Це спричиняло нерозвиненість діяльності фабрик і заводів і зумовлювало повільний процес розвитку товарно-грошових відносин, а отже, й повільне нагромадження грошових капіталів у країні. З іншого боку, на відміну від країн Західної Європи, де розвиток міст відбувався за рахунок ведення великомасштабної морської торгівлі, в Росії цей вид діяльності мав континентальний характер, через що не міг сприяти інтенсивному розвитку міст.

Важливою умовою налагодження та ефективного розвитку банків - ської справи в державі мало бути й існування сформованої атмосфери довіри між банками та їхніми клієнтами, адже "довіра", за визначенням тогочасних економістів, - "життя і душа кредиту", який і є нею за своєю суттю (від лат. credere - вірити), а в дореформеній Росії такої умови не було.

Однак банківська система, заснована на ринкових засадах, що почала функціонувати з другої половини ХІХ ст. в Російській імперії, зокрема й на території України, також зародилася не на порожньому місці. Радикальним змінам у такій важливій галузі дореформеного господарства країни, як банківництво, сприяло багато факторів.

Вивчення багатовікової історії банківської справи не тільки показує шляхи розвитку та зміцнення інституту банку в економічних системах різних країн, але й сприяє вивченню його перспектив у подальшому.