Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт пра­вового регулювання

Особлива економічна і соціальна роль земель сільськогосподар­ського призначення зумовлена їхніми унікальними природними фак­торами. Головний із них - здатність родючості, тобто „виробництво” продукції, насамперед рослинництва, а також тваринництва та деякої іншої.

Безпосереднім об'єктом правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення виступає і певна визначе­на територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, де він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції і зве­денням будинків, виробничих споруд та інших об'єктів, потрібних для обслуговування основної діяльності.

Отже, для земель сільськогосподарського призначення характе­рне використання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції), але й як просторово-операційного базису, що властиве всім категоріям земель.

Специфічними ознаками земельних ділянок сільськогосподарсь­кого призначення, які характеризують їх як об'єкт земельних відно­син, є: обмеженість площі, локалізованість за місцем розташування; вони є нерухомим об'єктом і основним способом виробництва в сіль­ському господарстві. Земельні ділянки і права на них, а також міцно пов'язані із земельними ділянками об'єкти (ґрунт, замкнені водойми, ліс, багаторічні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), переміщення яких без шкоди їх призначенню неможливе, перебува­ють в обігу неподільно, якщо інше не передбачено законом.

Землі сільськогосподарського призначення регулюються земе­льним законодавством як єдиний об'єкт, що означає: сільськогоспо­дарському використанню підлягають не будь-які, а лише придатні для цих цілей землі; не всякі придатні для сільськогосподарських потреб землі можна використовувати як землі сільськогосподарського при­значення.

Мета використання земельної ділянки визначається органами місцевого державного управління й органами місцевого самовряду­вання під час надання конкретної земельної ділянки. Про це зазнача­ється в документах, які засвідчують права на землю, а також у доку­ментах державного земельного кадастру і державної реєстрації. При цьому неприпустимою є самовільна зміна дозволеного використання земельної ділянки.

Відповідно до ст. 121 Земельного кодексу України громадяни мають право на безкоштовне одержання земельних ділянок у влас­ність за нормами: для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, роз­ташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знахо­диться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищ­ної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підпри­ємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради, розмір земельної частки (паю) визнача­ється як середній по району. Землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фе­рмерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; а також земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на праві оренди. Громадяни — члени фе­рмерського господарства мають право на одержання у власність із зе­мель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Громадянам — членам фермерських госпо­дарств передаються безкоштовно в приватну власність надані їм у ко­ристування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованої на території від­повідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше на­були права на земельну частку (пай). Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селян­ського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). На період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на зем­лі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гек­тарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

3.