Надання послуг у сфері сільського зеленого туризму як виду діяльності особистого селянського господарства

Одним із пріоритетних напрямів розвитку аграрного сек­тора економіки України та сільських територій є прискорення розвитку та функціонування сільського зеленого туризму. Прі­оритетність розвитку сільського зеленого туризму в країні зу­мовлюється необхідністю невідкладного розв'язання соціально- економічних проблем сучасного села, головними з яких є різке зменшення кількості населення, зростання безробіття, масова мірація селян.

Сучасний стан розвитку сільського туризму в Україні від­значається як становлення його правових форм і пов'язаний із заснуванням у 1996 році Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні як громадської неприбуткової орга­нізації, що запровадила поняття «сільського зеленого туризму», сутність якого полягала не лише у відпочинку, а й у збереженні (відновленні) природного середовища та етнокультурної іден­тичності українського селянина.

Протягом останніх років в Україні формується розуміння сільського зеленого туризму як специфічного виду туризму, що має рекреаційний, відпочинковий, оздоровчий та/або пізнаваль­ний характер, зосереджений у сільській місцевості і пов'язаний із наданням послуг (з тимчасового розміщення, харчування, ек­скурсійного забезпечення тощо) фізичним особам шляхом ви­користання майна, земельних ділянок та трудових ресурсів осіб, які займаються сільськогосподарською діяльністю та/або про­живають у сільській місцевості, а також природного, культурно­го, етнографічного та соціального потенціалу регіону.

Для розвитку сільського зеленого туризму в Україні є всі не­обхідні передумови: унікальна історико-етнографічна спадщина українських сіл, багаті рекреаційні ресурси, екологічна чистота сільської місцевості, відносно вільний сільський житловий фонд для прийому туристів та наявність вільних трудових ресурсів для їх обслуговування, доступна ціна за відпочинок тощо.

Серед нормативно-правових актів, які містять окремі нор­ми, присвячені становленню та розвитку суспільних відноси­ни у сфері сільського зеленого туризму в Україні, можна на­звати: Закон України «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 року, Закон України «Про туризм» від 15 ве­ресня 1995 року Закон України «Про сільськогосподарську до- радчу діяльність» від 17 червня 2004 року, Закон України «Про зайнятість населення» від 5 липня 2012 року, постанову Кабі­нету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року» від 19 вересня 2007 року, постанову Кабінету Міністрів Укра­їни «Про затвердження Порядку надання послуг з тимчасового розміщення (проживання)» від 15 березня 2006 року, наказ Мі­ністерства аграрної політики та продовольства України «Про за­твердження Плану заходів Мінагрополітики України щодо роз­витку сільського зеленого туризму на період до 2015 року» від 18 січня 2013 року.

Аналіз наявних у системі національного законодавства нор­мативно-правових актів щодо сільського зеленого туризму свід­чить, що вони не створюють необхідної законодавчої бази для забезпечення його сталого розвитку, не дозволяють вирішувати існуючі проблеми щодо визначення суб'єктів права на надання відповідних послуг, підстав і порядку здійснення їх діяльності. На жаль, в країні досі не прийнятий окремий спеціальний за­конодавчий акт щодо регулювання організації сільського зеле­ного туризму^[197].

Спроби легалізації сільського зеленого туризму були втілені у розробці багатьох законопроектів: проект Закону «Про сільсь­кий та сільський зелений туризм», прийнятий в першому чи­танні постановою Верховної Ради України від 16 листопада 2004 року; проекти законів «Про сільський аграрний туризм», «Про аграрний туризм та агротуристичну діяльність» тощо.

В умовах загальноекономічної кризи надання на законодав­чому рівні особистим селянським господарствам можливості надавати послуги у сфері сільського земельного туризму було позитивним кроком для їх подальшого розвитку та функціону­вання. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про особисте селянське господарство», сільський земельний туризм визначається як вид діяльності особистих селянських господарств, як одна з послуг з використанням майна особистого селянського господарства, що може надаватися в межах їх господарської діяльності. І оскільки така діяльність не відноситься до підприємницької, то фізичні особи, які ведуть особисте селянське господарство і надають по­слуги у сфері сільського зеленого туризму, не підлягають дер­жавній реєстрації як фізичні особи - підприємці, а також не зобов'язані створювати юридичні особи.

Специфіка діяльності особистих селянських господарств у сфері сільського земельного туризму полягає в тому, що її основ­ними об^'єктами виступають: землі сільськогосподарського при­значення, які є просторовим базисом для здійснення сільського туризму; сільськогосподарська продукція, яка виробляється се­лянами і використовується для забезпечення харчування відпо­чиваючих; сільська садиба та інше майно сільськогосподарсько­го призначення особи, яка надає такого роду послуги. Для роз­витку сільського зеленого туризму значущим фактором виступає туристичний потенціал сільської місцевості, який може бути ви­користаний для надання таких послуг, а саме: природні, куль­турні, етнографічні, соціальні та інші ресурси.

Основною послугою у сфері сільського зеленого туризму є надання туристам тимчасового проживання в умовах сільської садиби.

На даний час діяльність сільських господарів, які не є су­б'єктами підприємницької діяльності і надають послуги у сфері сільського зеленого туризму не підлягає ліцензуванню, про що чітко вказують норми законів України «Про туризм» та «Про ліцензування видів господарської діяльності». Крім того, відпо­відно до наказу Міністерства економічного розвитку і торгівлі «Щодо скасування обов'язкової сертифікації готельних послуг та послуг харчування» від 30 липня 2012 року № 876, готельні послуги та послуги харчування, що надаються суб^'єктами ту­ристичної діяльності, не підлягають обов^'язковій сертифікації. Сертифікація послуг з тимчасового розміщення (проживання) і, відповідно, присвоєння категорії якості та рівня обслуго вування сільській садибі для фізичних осіб, не зареєстрованих як під­приємці, може бути виключно добровільною^[199].

У сучасних умовах важливого значення набуває належна пра­вова регламентація і визначення відповідної оцінки екологічної якості послуг сільського зеленого туризму. У 2004 році систе­ма екологічного маркування садиб була запроваджена Спілкою сприяння розвитку сільського зеленого туризму. Така система оцінювання розроблена в рамках Програми «Українська гостин­на садиба» відповідно до європейських вимог, з урахуванням особливостей України, і визначає рівень існування та обслугову­вання туристів, внаслідок якого навколишнє природне середо­вище зазнає мінімального впливу або навіть покращується його стан. Сертифікація послуг не є обов’язковою, здійснюється на добровільних засадах особами, що їх надають.

Позитивний вплив сільського зеленого туризму на розвиток особистих селянських господарств полягає передусім у тому, що він розширює сферу зайнятості сільського населення, дає се­лянам додатковий заробіток, розширює можливості реалізації готових продуктів особистих селянських господарств. Надання послуг у сфері зеленого •туризму підвищує освітній рівень селян, спонукає їх до поповнення своїх знань про історичні та куль­турні особливості місцевості, покращення рівня облаштування домогосподарства, розширення асортименту вирощуваної про­дукції.

Сільський зелений туризм відіграє суттєву роль у відроджен­ні місцевих народних звичаїв, промислів і традицій, збережен­ні історичної спадщини та популяризації сільськогосподарської праці та способу життя. Перетворення села на осередок зеле­ного туризму є поштовхом для розвитку в ньому закладів куль­тури, торгівлі, транспортної інфраструктури, поліпшення бла­гоустрою. Тому на сучасному етапі головним завданням, яке по­гребує розв’язання для ефективного функціонування сільського зеленого туризму, є належне правове регулювання здійснення даної діяльност^і.