Зайнятість членів особистих селянських господарств та особливості їх соціального страхування та пенсійного забезпечення

Правове регулювання зайнятості населення в Україні, в тому числі членів особистих селянських господарств, здійснюється на рівні багатьох нормативних актів, зокрема Конституції України, Конвенції Міжнародної організації праці № 122 «Про політику в галузі зайнятості» від 15 липня 1966 року (ратифіковано Укра­їною 19 червня 1968 року), Закону України «Про зайнятість на­селення» від 5 липня 2012 року та інших нормативно-правових актів.

У ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення»^[191] зайня­тість визначається як не заборонена законодавством діяльність осіб, пов’язана із задоволенням їх особистих та суспільних по­треб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім’ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб’єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі без­оплатно.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про особисте селянське го­сподарство» в редакції від 25 грудня 2008 року, члени особистих селянських господарств є особами, які забезпечують себе робо­тою самостійно і відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» належать до зайнятого населення за умови, що ро­бота в цьому господарстві для них є основною.

Слід зазначити, що до 13 січня 2009 року в аграрному за­конодавстві був визначений ще один якісний критерій, який надавав підстави для віднесення члена ОСГ до категорії за­йнятого населення. Так, відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про особисте селянське господарство» у редакції від 15 травня 2003 року, члени ОСГ належали до категорії зайнятого населен­ня в разі, якщо робота в цьому господарстві для них є основ­ною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати. Порядок ви­значення розрахункового місячного доходу на одного члена осо­бистого селянського господарства був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2003 року. Проте, на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення», від 25 грудня 2008 року¹, в частині регулювання зайнятості членів ОСГ були внесені сугєві зміни, згідно з якими члени ОСГ відносяться до зайнятого населення за наявності єдиної умови - якщо робота в цьому господарстві для них є основною. Отже, юридично зайнятими були визнані всі селяни, які ведуть особисте селянське господарство і не пра­цюють на підставі трудового договору, незалежно від рівня до- ходності таких господарств.

Питання щодо визначення, в якому разі ведення особисто­го селянського господарства є основною діяльністю для члена такого господарства, врегульовано Порядком реєстрації, пере­реєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають ро­боту затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2013 року № 1982. Так, згідно з підп. 2 п. 4 зазна­ченого Порядку ведення особистого селянського господарства вважається основною роботою для члена такого господарства за умови, що протягом 12 місяців, які передували дню звернення до центру зайнятості, він провадив лише таку діяльність чи од­ночасно перебував у трудових відносинах або був зайнятим згід- ^{[192] [193] но із ч.}

Члени особистого селянського господарства, для яких така робота була основною, для реєстрації в державній службі зайня­тості як безробітних повинні подати довідку про припинення ведення особистого селянського господарства або вихід з такого господарства, видану сільською, селищною або міською радою за місцезнаходженням земельної ділянки.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про особисте селянське го­сподарство», члени особистих селянських господарств беруть участь у загальнообов’язковому державному соціальному стра­хуванні на добровільних засадах у порядку, встановленому за­коном. Пенсійне забезпечення членів особистих селянських го­сподарств та сплата ними страхових внесків на загальнообов’яз­кове державне пенсійне страхування здійснюються відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов'яз­кове державне пенсійне страхування. Надання соціальної допо­моги членам особистого селянського господарства здійснюється відповідно до закону.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 О Закону України «Про збір та об­лік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року^[194] члени особистих селянських господарств мають право на добровільну сплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Добро­вільна сплата єдиного внеску забезпечить застрахованим членам ОСГ (залежно від вибраного виду страхування) право на пенсій­не страхування, загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування на випадок безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими похованням, від не­щасного випадку на виробництві і професійного захворювання, що призвели за собою втрату працездатності. З метою набуття страхового стажу членам селянських господарств потрібно укла­сти договір та оформити добровільну сплату єдиного соціально­го внеску. Так, забезпечити своє пенсійне майбутнє селяни мо­жуть, наприклад, шляхом укладання договору про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Страховий стаж буде визначатися періодом, за який сплачувалися внески до Пенсійного фонду.

Згідно із Законом «Про загальнообов’язкове державне со­ціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 року¹, члени особистого селянського господарства, які на добро­вільних засадах сплачуватимуть внески до Фонду загальнообо­в’язкового державного соціального страхування України на ви­падок безробіття, у разі припинення ведення цього господарства або виходу з його членів матимуть право на матеріальні виплати після визнання їх в установленому порядку безробітними. Тобто ці внески гаран^ють їм страховий стаж, який впливає на мате­ріальне забезпечення у випадку безробіття та соціальні послуги.

11.5.