Юридична техніка в індустріальному суспільстві (розвинене, зріле, загальнодержавне право).

У процесі розвитку суспільство поступово переходить до розуміння того, що збереження миру й безпеки людей вигідне всім, хто проживає на певній території. Змінюється уявлення і про королівську (великокнязівську, царську, імператорську) владу: король (великий князь, імператор тощо) - це не тільки головний воїн, підкорювач нових територій, а управитель території, головний пан територіальної та соціальної ієрархії.

Завдяки цьому поступово відбулося звуження церковної влади і зростання королівської влади щодо всіх світських утворень (племінних, місцевих, феодальних, гільдійських). Інтенсивно зріс професійний бюрократичний апарат. З’являються окремі структурні частини: казначейство, канцелярія, управителі територій (намісники, губернатори тощо) та інші урядові органи.

Минуло декілька століть, перш ніж королівське (імперське) право перетворилося на розвинене право. Цьому сприяли зміни, що відбулися в житті.

Із розвитком промисловості суспільство перейшло до розвинутих товарно-грошових ринкових відносин. Такі відносини вимагали у суб’єктів, яким була притаманна самостійність, володіння певною власністю. Ринкові відносини були здебільшого обмінними і можливими лише за умов свободи та рівності між суб’єктами.

Суб’єкти, які мали власність, не залишалися осторонь від вирішення питань, пов’язаних із управлінням справами суспільства, більше того, вони вимагали, щоб принципові питання життя країни вирішувались тільки з їх участю. Відбулися зміни в політичній сфері: державна влада, яка раніше була об’єднана й зосереджена в руках одноосібного правителя (короля, царя, імператора та ін.), починає розподілятися між різними державними органами.

Bce це не могло не позначитися і на характері права. Зріле суспільство 59

потребувало розвиненого права. Зрілість права багато в чому проявлялося в тому, які прийоми юридичної техніки використовувалися у правотворенні та правозастосуванні.

Законодавча техніка.

З’явилися нові суб’єкти правотворчості - король (цар, імператор), а потім парламенти. Якщо раніше норми права створювались представниками станів, які збиралися для з’ясування питань, що їх цікавлять, то тепер законодавчу функцію виконували королі. Спочатку вони це робили епізодично, «відповідаючи на злобудня». Потім регулярно видавали закони ^тсази, ордонанси), обґрунтовуючи законодавство не просто як фіксацію стародавніх звичаїв або як вимушений захід у надзвичайних ситуаціях, а як нормальне здійснення королівських функцій, в основі яких - відповідальність короля за збереження миру. Королівське законодавство чітко виділилося з королівського управління, фінансової і військової діяльності. Пізніше законодавча функція перейшла до парламенту.

Розвинуте право повністю звільнилося від казуальних норм і перейшло до використання норм загального характеру. 3 розвитком суспільства абстрактність норм права посилювалася завдяки різним факторам.

Збільшився обсяг соціального регулювання, життя в соціумі ускладнилося. Розширення нормативного масиву призвело б до зниження ефективності його використання. Залишався один вихід - підвищення ступеня абстрактності норм права.

Це стало можливим у результаті розвитку крититичного розумулюдини та підвищення здатності до абстрактного мислення. Це, хай і не однаковою мірою, стосувалося як законодавців, так і осіб, які застосовували норми права. Ti, кому адресувалися норми права, також повинні були бути готовими до сприйняття абстрактно сформульованих нормативних приписів.

Законодавчий матеріал викладався сконцентровано. Це відбувалося не тільки шляхом переходу до абстрактно сформульованих норм, а й через класифікацію нормативного матеріалу.

Використовувалися дуже складні прийоми законодавчої техніки, зокрема:

1) визначення правових понять;

2) «розщеплення» норм права на частини (приписи стосовно суб’єктів, об’єктів правовідносин, прав і обов’язків суб’єктів правовідносин, визначення

заходів юридичної відповідальності, формулювання особливих умов застосування норми права, а такожггільг, що надавалися певним суб’єктам права, тощо);

3) використання правових конструкцій (наприклад, складу злочину);

4) використання правових презумпцій (наприклад, презумпція невинуватості);

5) використання правових фікцій (наприклад, визнання громадянина померлим);

6) використання правових аксіом (наприклад, не можна бути суддею у своїй справі);

7) використання спеціальних юридичних термінів (афект, оферта, акцепт)⁴⁰.

Ці прийоми законодавчої техніки дозволили підвищити ступінь економності права. Підвищився ступінь системності права. Це зумовлено ускладненням суспільного життя і посиленням спеціалізації норм права. Провелося чітке розрізнення між галузевими нормами. Уже неприпустимо змішувати в одному нормативно-правовому акті не тільки норми матеріального і процесуального права, а й норми різних галузей матеріального права.

Поряд із спеціалізацією галузей права відбулася спеціалізація нормативно- правових актів у межах самих галузей. Правове регулювання будь-якої сфери життя стало правилом. Кожний вид суспільних відносин регулюється окремими нормативно-правовими актами (наприклад, закон про податок на прибуток громадян, закон про акціонерне товариство, закон про зайнятість населення).

Зросла роль принципів права. У відповідь на процес підвищення спеціалізації норм права паралельно йде процес їх інтеграції, який також зростає. Інтеграційну функцію в розвиненому праві виконують саме принципи права. їх роль і значення зростають, щоб знизити і нейтралізувати витрати правової спеціалізації.

Принципи права стали своєрідним спільним знаменником спеціалізованих норм права, між якими нерідко з’являється протиріччя. Крім того, принципи права мають і самостійне, регулювальне значення, по-перше, тому, що виступають своєрідним лакмусовим папірцем для запобігання зловживанню у процесі правозастосування, по-друге, тому, що застосовуються безпосередньо, коли ситуація не врегульована законом.

Підвищився ступінь формальної визначеності норм права, які за своїм змістом стали більш чіткими та вираженими стислим, коротким і рельєфним складом. Завдяки такій визначеності суб’єкти права чітко знають межі правомірності та неправомірності, усвідомлюють свої права, свободи та обов’язки, вид і розмір відповідальності за здійснені правопорушення. Формальна визначеність - найважливіша властивість права - дозволила внести строгість і чіткість у громадський порядок, уникнути довільного тлумачення і застосування норм права.

Норми права закріплюються в офіційних документах (нормах-актах, судових рішеннях, договорах).

З’явилося процесуальне право. Якщо станове право ще практично не знало процесуальних норм, а станове правосуддя мало переважно неформальний характер, то на етапі зародження і розвитку ринкових відносин процесуальні норми почали чітко проглядатися в загальному масиві норм права. За допомогою норм процесуального права здійснюється захист інтересів правомочної сторони в разі правового конфлікту, що пов’язаний із накладенням санкцій на сторону, яка порушила ці інтереси. Для виконання такої специфічної діяльності, що здійснюється від імені суспільства, створюється мережа спеціальних державних органів: суди, міліція (поліція), прокуратура та ін.

Уже на початку періоду, про який іде мова, з’явилися такі процесуальні правила:

1) розроблені форми позовів для визначення правопорушень (вперше це було зроблено в Англії);

2) встановлено певну процедурну єдність. Так, розгляд справи починався з виклику відповідача повісткою, в якій вказувалася суть справи. Одним словом, відбувалося посилення визначеності в діяльності судів: аналогічні справи розглядали аналогічно;

3) введено слідчу процедуру, яку здійснював суддя. Однією з дуже цікавих її форм було опитування під присягою сусідів щодо спірного випадку;

4) введена фігура обвинувача у кримінальних справах, в якості якого від імені корони виступав юстиціарій - посадова особа королівського двору, яка керувала системою правосуддя;

5) складено перелік доказів, які бралися до уваги у справі: присяги, письмові докази, свідчення свідків, протоколи суду та ін. Серед них найбільш важливими були свідчення свідків. Система доказів набула раціонального характеру;

6) змінилося процесуальне становище суддів: вони повинні були дотримуватися «серединної сторони», тобто бути об’єктивними і завчасно не приймати позицію жодної зі сторін;

7) введено поняття «поважні причини» для неявки до суду;

8) встановлені строки давності для притягнення до відповідальності⁴¹.

Підвищилася значущість процесуальних норм. Якщо раніше вони

лише вкраплювались у нормативно-правові акти, в яких переважно містилися матеріально-правові приписи, то на стадії розвиненого права кількість процесуальних норм значно збільшилася. Вони відокремилися від матеріально-правових норм і стали повноправними видами норм права, а не вторинними. Обсяг і значущість процесуального права стали показником

62 розвинутості, цивілізованості суспільства в цілому. Якими б гуманними і справедливими не були норми матеріального права, їх ефективність може бути зведена до нуля, якщо вони будуть застосовуватися неправильно.

Норми процесуального права закріплюються в особливих процесуальних нормативно-правових актах. У сфері процесуального права використовуються великі за обсягом нормативні акти, що належать до розряду кодексів, а також відбувається спеціалізація процесуальних актів, які мають складну структуру. Багато з них містять розділ, який виконує роль загальної частини, - «Загальні положення». Інші розділи восновному відносяться до стадій процесу (порушення справи, провадження в суді першої інстанції, провадження в касаційній інстанції, виконання судового рішення, їх перегляд у порядку нагляду).

У законодавстві детально регулюється кожна дія учасників процесу щодо застосування санкцій. Таким чином, у суспільстві вкорінюється думка, що застосування репресивних заходів, якщо це раптом виявиться необхідним, має здійснюватися в певних рамках. Завдання процесуальних законів - обмежити і проконтролювати кожен крок правоохоронних органів, пов’язаний із застосуванням запобіжних заходів.

Відбувається поповнення переліку доказів. Доказом стає висновок експерта, електронні носії інформації. Розширення доказової бази сприяє найбільш повній реалізації принципу індивідуалізації відповідальності. Принцип об’єктивного зобов’язання відійшов у минуле, але для того, щоб індивідуалізувати санкцію, потрібні були дуже надійні способи доказування.

Сформулювалися правила оцінки доказів, такі як відносність і допустимість доказів. Це сприяло обмеженню суддівського свавілля.

Судова влада стала особливою і самостійною гілкою державної влади. У законодавстві встановилися принципи здійснення судової влади, втілення яких у життя дозволило забезпечити її певну автономність. До них належали:

1) незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону;

2) незмінюваність суддів;

3) недоторканність суд дів.

Усі судові органи утворили особливу судову систему. У деяких країнах вона за своєю структурою утворила єдину піраміду. Наприклад, у CTTIA судову систему очолив Верховний Суд. B інших країнах судова система поділилася на частини. Так, у Росії судова влада складається з трьох гілок:

1) конституційні суди;

2) суди загальної юрисдикції (загальні суди);

3) арбітражні суди.

Прямої підпорядкованості між судами всіх гілок судової влади немає. Підпорядкованість судів здійснюється через закон: вищий суд, розглядаючи скаргу на рішення нижчого суду, може скасувати його, тільки якщо рішення суперечить закону.

Ha даному етапі правосуд дя здійснюють професійні судді. Для здіснення суддівської діяльності висуваються дуже серйозні вимоги: наявність вищої

юридичної освіти, відповідного віку (як правило, не менше 25 років), для того, 63

щоб суддя набув необхідних соціальних знань і досвіду, а також наявність певного стажу юридичної професії (як правило, не менше 5 років).

Спостерігається процес спеціалізації суддів: з кримінальних, трудових, сімейних справ, майнових спорів, скарг на дії адміністративних органів, у тому числі на дії податкових органів (судді в адміністративних справах), авторських спорів, спадкових справ. Судді можуть спеціалізуватися і на розгляді справ неповнолітніх. Спеціалізація суддів цілком виправдана: розвинене право не тільки велике за обсягом, але й вирізняється особливою складністю. Необхідні дуже глибокі знання як у сфері законодавства, так і в сфері його застосування. Знати юридичну практику також украй необхідно. Але не можна обійняти неосяжне. Краще бути хорошим суддею в одній категорії справ, ніж часто помилятися, будучи універсальним суддею.

Правосуддя здійснюється на основі змагальності та рівноправ’я сторін.

Може розпочатися тільки при наявності заяви позивача, обвинувального акта прокурора або скарги потерпілого, що наполягає перед судом на задоволенні своїх вимог. Інша сторона (відповідач, підсудний) має право наводити аргументи на свій захист або самостійно, або використовуючи фахівців у сфері права (адвокатів). Обидві сторони рівноправні. Рішення у справі виносить суд, який вільний в оцінці представлених сторонами доказів, а також незалежний від будь-яких сторонніх впливів.

Встановлюється порядок оскарження судових рішень. Судова діяльність - дуже складний механізм. Ніхто не застрахований від помилок. Можливість перевірки справи судом, не беручи участі у її вирішенні, є гарантією об’єктивності винесеного суддею рішення. Причому закріплюється не один, а декілька способів оскарження: апеляційний, касаційний і наглядовий порядок. Закріплюється механізм забезпечення та виконання судових рішень. Виконання судових рішень покладається на державу.

3 цією метою створюються спеціальні державні установи, які відають виконанням покарань (колонії, в’язниці та ін.), а також забезпеченням судових рішень.

Знання, акумульовані людством у сфері юридичної техніки, дозволяють зробити оптимістичний висновок: прогрес права рухається неухильно і поступально.