§ 2. Визначення походження дитини, батьки якої перебувають у шлюбі між собою.

За загальним правилом, дитина, що народжена в шлюбі та до спли­ву 10 місяців з дня його припинення або визнання недійсним, вважаєть­ся такою, що походить від чоловіка у шлюбі.

В такому разі, реєстрація народження дитини відбувається на за­гальних підставах, визначення походження дитини від батька здій­снюється відповідно до Свідоцтва про шлюб.

Однак, з загального правила є винятки:

• Якщо дитина, народилася у шлюбі або до спливу 10 місяців з дня його припинення, але не походить біологічно від чоловіка у шлюбі, матір дитини та її чоловік (колишній чоловік) мають право по­дати до державного органу РАЦС спільну заяву про невизнання його батьком дитини. Згідно ч. 3 ст. 122 СК, така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір’ю дитини спільної заяви про визнання батьківства. Якщо подан­ня спільної заяви з чоловіком (колишнім чоловіком) у шлюбі з певних причин є неможливим, матір дитини має право оспори­ти його батьківство в суді протягом 1 року з дня реєстрації на­родження дитини. Умовою задоволення такого позову є подан­ня іншою особою заяви про своє батьківство. У разі, коли шлюб припинився внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та осо­би, яка вважає себе батьком.

• Якщо дитина народилася у шлюбі, але після спливу 10 місяців з дня встановлення між подружжям режиму окремого прожи­вання, вона вважається такою, що не походить від чоловіка у шлюбі. В такому разі, визначення її походження здійснюється за правилами, встановленими для батьків, які не перебувають у шлюбі. При реєстрацій народження дитини до державного органу РАЦС, крім загальних документів, подається і копія рі­шення суду про встановлення між подружжям режиму окремо­го проживання.

• Якщо дитина народилася до спливу 10 місяців від дня припинен­ня шлюбу або визнання його недійсним, але після реєстрації по­вторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що бать­ком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Якщо ж біологічним батьком дитини є чоловік у попередньому шлюбі, то його батьківство може бути визначене на підставі спільної заяви цього чоловіка та чоловіка у повторному шлюбі або за рі­шенням суду.

• Якщо дитина народилася в результаті застосування допоміж­них репродуктивних технологій, батьками дитини вважається подружжя.

Допоміжні репродуктивні технології застосовуються виключно в акредитованих для цього закладах охорони здоров’я за дозволеними МОЗ методами у разі безплідності одного з подружжя або неспри­ятливого медико-генетичного прогнозу у відношенні їх потомства. Правове регулювання застосування допоміжних репродуктивних технологій здійснюється Наказом МОЗ «Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення» від 4 лютого 1997 р, Наказом МОЗ «Про затвердження Порядку направлення жінок для проведен­ня першого курсу лікування безплідності методами допоміжних ре­продуктивних технологій за абсолютними показаннями за бюджетні кошти» від 29 листопада 2004 р, Наказом МОЗ «Про затвердження статистичної документації з питань допоміжних репродуктивних тех­нологій» від 10 грудня 2001 р. та інш.

Питання про застосування методів вирішується на прохання ді­єздатної жінки, з якою проводиться ця дія, після оформлення заяви- зобов’язання подружжям та після його відповідного обстеження. Допоміжні репродуктивні технології включають в себе штучне заплід­нення та імплантацію ембріона (ембріонів). Вік жінки для застосуван­ня допоміжних репродуктивних технологій, згідно Наказу МОЗ від 29 листопада 2004 р., становить 19-40 років.

Для штучної інсемінації використовується як сперма чоловіка, так і донора. Відомості про проведення штучної інсемінації, про осо­бу донора складають лікарську таємницю.

Щодо імплантації ембріона (ембріонів), то законом врегульовано порядок визначення походження дитини в двох випадках: перенесен­ня в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям та перенесен­ня в організм дружини зародка, зачатого її чоловіком та іншою жін­кою. В обох випадках батьками дитини є подружжя, однак в першій ситуації необхідна нотаріально засвідчена згода сурогатної матері на запис подружжя батьками дитини. При цьому в графі «Для відміток» актового запису про народження дитини робиться відповідний запис: матір'ю дитини, згідно з медичним свідоцтвом про народження є гро­мадянка (прізвище, ім'я, по батькові).

Аналіз правової бази застосування допоміжних репродуктивних технологій дає привід для ряду зауважень:

З медичної точки зору існує два види сурогатного материнства: повне і часткове, залежно від того пов'язана жінка генетично з дити­ною чи ні.

Щодо повного сурогатного материнства, то згода на запис подруж­жя батьками дитини дається жінкою до проведення відповідної проце­дури або зразу після її проведення. Зі змісту ч.2 ст. 123 СК випливає, що сурогатна матір позбавлена можливості залишити дитину собі. Од­нак, чи означає це, що у разі її відмови від передачі дитини потенцій­ним батькам, ця дитина може бути відібрана за рішенням суду?

Окремим питанням стоїть проблема сплатності послуг сурогат­ного материнства.

Наказом МОЗ від 4 лютого 1997 р.

Заява-зобов'язання донора сперми містить умову про його відпо­відальність за за завідоме зараження реципієнтки венеричною хворо­бою, ВІЛ-інфекцією внаслідок введення його сперми при заплідненні. Безумовно, ст.ст. 130, 133 ККУ ніхто не відміняв, проте, як вже було за­значено, вище, згідно Наказу МОЗ від 4 лютого 1997 р., донором може бути лише особа, яка пройшла повне медичне обстеження (в тому чис­лі на ВІЛ та венеричні захворювання), до того ж сперма донора вико­ристовується тільки кріоконсервована і не раніше 3-х місяців після за­бору і повторного обстеження крові донора на СНІД. У разі зараження жінки ВІЛ-інфекцією, дії лікарів можна кваліфікувати за ст. 131 ККУ як неналежне виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини.

Виходячи зі змісту зобов'язань, можна зробити висновок, що ме­дичні установи намагаються зняти з себе будь-яку відповідальність за якість наданих послуг. Відносини в даній сфері необхідно оформляти письмовим договором, який в жодному разі не може мати односторон­ній характер.

Важливим моментом є зобов'язання донора не встановлювати особу реципієнтки, а також дитини, яка народилася внаслідок заплід­нення жінки його спермою і зустрічне зобовязання подружжя не вста­новлювати особу донора. Ці зобов'язання забезпечують захист інтере­сів учасників програми, збереження лікарської таємниці і дозволяють уникнути в майбутньому багатьох ускладнень.

Аналіз норм, що регулюють відносини застосування допоміжних репродуктивних технологій, дозволяє зробити висновок, що скорис­татися такими послугами може лише подружжя. З огляду на це не­справедливим вбачається позбавлення такого права самотніх жінок, а також осіб, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах.

Підсумовуючи вищесказане слід зазначити, що така делікатна і важлива сфера як застосування допоміжних репродуктивних техно­логій потребує детального правового регулювання.