Цивільне процесуальне законодавство

Джерела цивільного процесуального права — це система нормативно-правових актів, а також рішення Європейського суду з прав людини, які врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя у цивільних справах.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Слід визначати дію цивільних процесуальних норм у часі, у просторі та за колом осіб.

Під час розгляду та вирішення справи суддя застосовує цивільне процесуальне право та відповідні норми матеріального права.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

До джерел цивільного процесуального права може бути віднесено Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.10 р.

У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи

суспільні інтереси та брати участь у цих справах. Такі випадки передбачені, зокрема, в законах України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.97 р., «Про прокуратуру» від 05.11.91 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91 р.,

«Про захист прав споживачів» від 12.05.91 р.

Розмір судового збору, порядок його оплати, підстави та умови повернення визначені Законом України «Про судовий збір» від 08.07.11 р.

Джерела матеріального права, на підставі яких суд доходить висновку щодо матеріально-правових питань, не є джерелами цивільного процесу. В той же час в них можуть міститися окремі спеціальні процесуальні норми. Іншими словами, процесуальні норми закріплені не тільки в ЦПК України, але і в актах матеріального права (ЦК України, СК України, КЗпП, ЖК та ін.). Спеціальні цивільні процесуальні норми встановлюють особливості розгляду окремих категорій справ. За своїм змістом велика частина цих процесуальних правил регулює: 1) юрисдикцію; 2) склад осіб, які беруть участь у справі; 3) особливості вимог (предмет і підстави позову), що пред'являються до суду; 4) особливості доказування по конкретних справах (предмет доказування, розподіл обов'язків по доказуванню, законні презумпції тощо)^[1]. Наприклад, в ст. 42 СК України право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена. Ця норма є спеціальною процесуальною нормою, оскільки визначаючи коло можливих позивачів у справі про визнання шлюбу недійним, може бути реалізована тільки в цивільному процесі.

В ст. 10. ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Суд також при розгляді справ застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права; норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01.11.96 р.

Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь- якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акту, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

У разі невідповідності правового акту правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акту вищої юридичної сили. У разі невідповідності правового акту міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.

Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості

законодавства, що регулює спірні відносини.

Закон України «Про судоустрій та статус суддів» визначає основні завдання діяльності Верховного Суду як найвищого органу у системі судоустрою України, а саме: забезпечення сталості та єдності судової практики. Раніше прикладом спроби забезпечити єдність судової практики були правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах Пленуму, узагальненнях тощо, яких на сьогодні не передбачено.

Верховний Суд - це інстанція, створена для справедливого вирішення індивідуального спору, або як джерела формування нових правових позицій,

прецедентного права, яке дозволяє оперативно виправляти помилки законодавця (колізії, невизначеність, прогалини регулювання, несправедливий результат формального застосування законодавчої норми) і створювати «живе» право, яке постійно змінюється і розвивається.

При цьому щодо сучасної практики формулювання правових позицій зроблені такі висновки:

• усі правові системи визнають право суддів заповнювати прогалини у правовому регулюванні, тобто встановлювати правила для ситуацій, не врегульованих законом;

• правові висновки, які формулюють суди, мають дві

мети -вирішення конкретного спору і встановлення певного загального правила, яке в майбутньому буде

застосовуватися для регулювання відносин (формування права). Отже, рішення суду, яке містить певну правову

позицію, є водночас і актом індивідуального

правозастосування, і актом нормотворчості;

• прецедентно право останнім часом почало відігравати значну роль як джерело права не тільки у країнах англо-американської правової сім'ї, але й у країнах континентального права;

• судді, ухвалюючи рішення, все частіше поводять себе як законодавці - у пошуках оптимального рішення вони керуються не лише формальними положеннями закону, але й звертають увагу на соціальні та економічні чинники, наслідки ухвалення рішення для суспільства та держави, справедливість, тобто поводять себе як законодавець, коли він намагається виробити оптимальне й ефективне регулювання відносин. Суддя шукає баланс інтересів сторін, узгоджує інтереси суспільства й індивіда в судовому рішенні^[2].

1.4.