Поняття юрисдикції

В юридичній теорії правовий інститут юрисдикції означає розмежування кола справ між судами загальної та спеціальної юрисдикції. Сукупність юридичних норм, які утворюють інститут юрисдикції визначають властивості справ, характер правовідносин по цим справам, у силу яких їх вирішення віднесено до компетенції того чи іншого органу або суду.

Визначення юрисдикції можливе шляхом використання наступних критеріїв:

1) Суб’єктний склад учасників спору;

2) Характер спірних матеріальних правовідносин.

Також варто зазначити, що свого часу Пленум Вищого господарського суду України в Постанові від 24.10.2011 року № 10 вказав додаткові критерії визначення компетенції господарського суду щодо розгляду справ, а саме: наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом та відсутність у законі норми, щопрямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

О. Кібенко та В. Уркевич, аналізуючи діяльність Великої Палати Верховного Суду України (далі - ВП ВС), також вказали на критерії, за якими ВП ВС вирішує спори щодо визначення юрисдикції судів. Так, ВП ВС при визначенні юрисдикції суду вже напрацювала відповідні методологічні підходи, тобто виходить із певних загальних критеріїв, сформованих у процесі вирішення спорів.

По-перше, критерій визначення юрисдикції суду має бути максимально простим, зрозумілим, тобто таким, щоб його можна було застосувати на момент звернення до суду з позовом, а не після того, як суд уже почав розглядати справу. Можливих «конфігурацій» юрисдикційності спорів певної категорії (наприклад, спори за участю фермерських господарств, спори у сфері публічної служби, спори за участю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб) має бути якомога менше. З огляду на це, ВП ВС до визначення юрисдикційності спорів підходить більш прагматично, іноді навіть на шкоду академічній чистоті питання, намагаючись досягти передусім прозорого, зрозумілого і сталого правозастосування.

По-друге, ВП ВС дбає про те, щоб один спір вирішувався судами лише один раз, по одному спору приймалося лише одне судове рішення. Іншими словами, через визначення юрисдикційності тієї чи іншої справи забезпечується дотримання принципу правової визначеності. Суди не повинні допускати наявності проваджень, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета, але судами різних юрисдикцій. Звідси юрисдикційність відповідного спору потрібно визначати так, щоб унеможливити повторне звернення особи до суду іншої юрисдикції після відповідного коригування позовних вимог та формування іншого складу учасників справи. Адже часто трапляється, що сторона, яка програла корпоративний спір у господарському суді, звертається до адміністративного суду майже з тими самими вимогами (наприклад, про скасування державної реєстрації змін до статуту юридичної особи та змін у складі її учасників), зазначивши державного реєстратора як відповідача. Так само трапляється, коли господарські справи спрямовують до суду цивільної юрисдикції, штучно долучивши фізичну особу до складу сторін справи.

Тому часто ВП ВС у своїх рішеннях, закриваючи провадження у відповідній справі з підстав порушення судами правил предметної чи суб’єктної юрисдикції, зазначає, що спір має розглядатися, приміром, як корпоративний, або ж як спір про визнання права власності, або ж як трудовий спір тощо. Це означає, що ВП ВС указує на правила розгляду того чи іншого юридичного конфлікту, виходячи з його сутності, з дійсних правовідносин, що склалися між учасниками такого конфлікту, а не з огляду на сформований позивачем склад сторін справи та сформульовані позивачем (часто некоректно) позовні вимоги. Саме такий підхід (орієнтація на сутність конфлікту, який виник, а не на формальне зосередження на визначених позивачем сторонах спору чи його предметі) вимагає від позивача переформатувати свої вимоги з огляду на дійсний зміст відповідного юридичного конфлікту, уточнити склад відповідачів та звернутися до суду належної юрисдикції за захистом свого порушеного права.

По-третє, при вирішенні питань юрисдикції ВП ВС виходить із принципу, що відповідачем у справі має бути саме та особа, з якою дійсно існує юридичний спір. Так, приміром, якщо відповідно до пакета документів, поданого державному реєстратору фізичною особою А., за нею зареєстроване право власності на об’єкт нерухомого майна, який раніше належав фізичній особі Б., то існує спір між цими фізичними особами щодо відповідного майна (А. і Б.), а не між фізичною собою Б. та реєстратором. Державному реєстратору байдуже, хто буде власником цього майна, він не претендує на це майно. Не він, а фізична особа А. підготувала і подала для здійснення реєстраційної дії відповідний пакет документів.

По-четверте, ВП ВС при визначенні юрисдикційності відповідної справи намагається унеможливити звернення до суду із «зайвими» вимогами, тобто такими, що не підлягають судовому розгляду, оскільки їх задоволення не дозволить захистити порушене право позивача та вирішити спір по суті. При цьому у своїй практиці ВП ВС розрізняє вимоги, що загалом не підлягають судовому розгляду, а також такі, розгляд яких є недоцільним. Приміром, можуть бути: вимога про скасування звіту про оцінку майна, вимога про спонукання контрагента підписати акт виконаних робіт, вимога про скасування акта органу місцевого самоврядування, на підставі якого відповідній особі була надана земельна ділянка у спорі про витребовування такої ділянки у третьої особи, яка є її останнім власником, тощо.

По-п’яте, ВП ВС при визначенні юрисдикції суду прагне запобігти ситуаціям штучного створення преюдиції чи ситуаціям, коли для вирішення одного спору потрібно ініціювати два і більше процесів у судах різних юрисдикцій. Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення - це означає, що обраний спосіб захисту (який часто зумовлений обмеженнями, що діють у певній юрисдикції) є неефективним.

Викладене щодо підходів ВП ВС у визначенні юрисдикційності спорів буде неповним без окреслення низки проблемних питань, що виникають при цьому.

Так, непоодинокими є випадки, коли суди першої та/або апеляційної інстанції спрямовують позивача до неповноважного суду. З практики ВП ВС можна навести приклад, коли позивач (фізична особа - підприємець) звернувся з позовом до органу місцевого самоврядування щодо усунення перешкод у використанні належної йому земельної ділянки шляхом винесення за її межі так званих «червоних ліній». Спочатку позивач подав позов до адміністративного суду, який відмовив у відкритті провадження у справі та зазначив про потребу її розгляду судом загальної (цивільної) юрисдикції. Після відкриття провадження у справі через деякий час суд цивільної юрисдикції закрив відповідне провадження та вказав на необхідність звернення до господарського суду з огляду на наявний підприємницький статус позивача. За результатами розгляду касаційної скарги на рішення судів першої й апеляційної інстанції про закриття провадження у відповідній господарській справі ВП ВС указала, що цей спір все ж таки підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. А оскільки позивач у справі не оскаржував в апеляційному порядку ухвалу адміністративного суду про відмову у відкритті провадження у справі, ВП ВС зазначила, що визначення юрисдикційності цієї категорії спорів може бути підставою для поновлення строку на оскарження позивачем такої ухвали.

Проте трапляються й інші випадки, коли сторони вже оскаржували рішення судів інших юрисдикцій щодо відмови у відкритті чи, навпаки, щодо закриття провадження у справі, а ВП ВС при цьому робить висновок, що все ж таки юрисдикційність справи із самого початку була визначена позивачем правильно. У такому разі ВП ВС, застосовуючи практику ЄСПЛ щодо недопустимості юрисдикційних конфліктів (зокрема, рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України», від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України», від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України»), указує на можливість розгляду конкретної справи в «неправильній» юрисдикції.

Часом лунають думки, що немає різниці в тому, суд якої юрисдикції вирішить ту або іншу справу, головне, щоб суд прийняв законне та

обґрунтоване рішення. Інколи навіть кажуть, що вказівка ВП ВС на

юрисдикційність тієї чи іншої справи є надмірним формалізмом, проявом «правового пуризму». З таким підходом погодитися категорично не можна, оскільки розгляд справ у «неправильній» юрисдикції порушуватиме принцип правової визначеності та впевненість осіб у потребі звертатися саме до відповідного компетентного суду. Помилкове визначення юрисдикції створює хибне враження щодо природи спірних правовідносин, часто призводить до відповідальності особи, яка не є належним відповідачем.

Позивач після закриття ВП ВС провадження у відповідній справі у зв’язку з порушенням судами правил предметної чи суб’єктної юрисдикції має звернутися із новим позовом до суду іншої (належної) юрисдикції відповідно до встановленої процедури. Однією з найбільших проблем, які виникають при цьому, є сплив строків (позовної давності, строку звернення до адміністративного суду).

Усунути цей недолік покликаний Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо удосконалення перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку», який набув чинності 8 лютого 2020 року. Цей нормативно-правовий акт містить припис, що після закриття провадження у справі через порушення правил юрисдикції того чи іншого суду за заявою позивача справа може бути направлена на розгляд до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.

У цьому випадку знов-таки постає потреба коригування позивачем позовних вимог, складу учасників справи (з урахуванням особливостей розгляду справ судами адміністративної, господарської та цивільної юрисдикції). Процесуально суд після отримання справи за позовом, сформованим відповідно до процесуального законодавства іншої юрисдикції, має залишити позовну заяву без руху і дати можливість позивачеві виправити недоліки.

2.