§ 5. Кадрове забезпечення судів

Вища кваліфікаційна комісія суддів України - це державний колегіальний орган суддівського врядування, який на постійній ос­нові діє у системі правосуддя України з метою сприяння форму­ванню суддівського корпусу, переведенню суддів і забезпеченню їх належного кваліфікаційного рівня.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України є юридичною осо­бою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс і рахунки в органах Державної казначейської служби України. Порядок роботи цієї Комісії визнача­ється Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Вища кваліфікаційна комісія суддів України має офіційний веб­сайт та офіційний друкований орган, які є офіційними джерелами інформації про роботу Комісії. Офіційний друкований орган може видаватися в електронному вигляді.

Відповідно до покладених на неї завдань і функцій Вища квалі­фікаційна комісія суддів України має такі повноваження:

1) веде облік даних про кількість посад суддів у судах, у тому чи­слі вакантних;

2) проводить добір кандидатів для призначення на посаду су­дді, у тому числі організовує проведення щодо них спеціальної пере­вірки відповідно до закону та приймає кваліфікаційний іспит;

3) вносить до Вищої ради правосуддя рекомендацію про приз­начення кандидата на посаду судді;

4) вносить рекомендацію про переведення судді відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», крім переведення як дисциплінарної санкції;

5) визначає потреби у державному замовленні на професійну підготовку кандидатів на посаду судді у Національній школі суддів України;

6) затверджує за погодженням з Вищою радою правосуддя фо­рму і зміст заяви про участь у доборі кандидатів на посаду судді й анкети кандидата на посаду судді, порядок проходження спеціаль­ної підготовки кандидатів на посаду судді;

6-1) розробляє та подає на затвердження Вищій раді правосу­ддя проєкти порядку складення відбіркового іспиту та методики оцінювання його результатів, порядку складення кваліфікаційного іспиту та методики оцінювання кандидатів, положення про прове­дення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядку та ме­тодології кваліфікаційного оцінювання, порядку формування і ве­дення суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді);

7) проводить кваліфікаційне оцінювання;

8) забезпечує ведення суддівського досьє та досьє кандидата на посаду судді;

9) у межах своєї компетенції бере участь у міжнародному спів­робітництві, у тому числі встановлює зв'язки з іноземними закла­дами, установами та організаціями, проєктами міжнародної техніч­ної допомоги, є бенефіціаром і реципієнтом міжнародної технічної допомоги, головним розпорядником міжнародної допомоги від іно­земних держав, банків і міжнародних фінансових організацій;

10) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Слід звернути увагу на те, що до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України входять дванадцять членів, які признача­ються Вищою радою правосуддя за результатами конкурсу строком на чотири роки. При цьому на посаду члена Комісії може бути приз­начений громадянин України, який володіє державною мовою, має повну вищу юридичну освіту та стаж професійної діяльності у сфері права не менше п’ятнадцяти років, належить до правничої професії та відповідає критерію політичної нейтральності.

Член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не може на­лежати до політичних партій, професійних спілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, суміщати свою посаду з будь-якою посадою в органі державної влади або органі місцевого самовряду­вання, органі суддівського, адвокатського чи прокурорського само­врядування, із статусом народного депутата України, депутата Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, місь­кої, районної у місті, сільської чи селищної ради та з підприємниць­кою діяльністю; обіймати будь-яку іншу оплачувану посаду, викону­вати будь-яку іншу оплачувану роботу або отримувати іншу винаго­роду, крім винагороди члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (за винятком здійснення викладацької, наукової чи творчої діяльності та отримання винагороди за неї), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради юридичної особи, що має на меті одержання прибутку.

Усі члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України повинні у своїй діяльності та поза її межами дотримуватися найвищих стан­дартів етичної поведінки, у тому числі принципів і правил етики, які застосовуються до суддів.

Перебування особи на посаді члена Вищої кваліфікаційної ко­місії суддів України також є несумісним з наявністю заборони такій особі обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади в порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади».

Не можуть бути членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України:

1) особи, визнані судом недієздатними або обмежено дієздат­ними;

2) особи, які мають судимість, не погашену або не зняту в уста­новленому законом порядку;

3) особи, на яких протягом останнього року накладалося адмі­ністративне стягнення за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією;

4) особи, які були членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради юстиції, Вищої ради правосуддя;

5) особи, які обіймають адміністративні посади в судах та орга­нах судової влади;

6) особи, які не відповідають вимогам Закону України «Про су­доустрій і статус суддів» щодо несумісності з іншими видами дія­льності та не усунули таку невідповідність протягом розумного строку, але не більш як протягом тридцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності.

При Вищій кваліфікаційній комісії суддів України функціонує Національна школа суддів, яка здійснює свою діяльність відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статуту, за­твердженого Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

Національна школа суддів України є державною установою із спеціальним статусом у системі правосуддя, яка забезпечує підгото­вку висококваліфікованих кадрів для системи правосуддя та здійс­нює науково-дослідну діяльність. На Національну школу суддів Укра­їни не поширюється законодавство про вищу освіту.

Національна школа суддів Ук­раїни відповідно до покладених на неї функцій здійснює:

1) спеціальну підготовку кандидатів на посаду судді;

2) підготовку суддів, у тому числі обраних на адміністративні посади в судах;

3) періодичне навчання суддів із метою підвищення рівня їх­ньої кваліфікації;

4) проведення курсів навчання, визначених кваліфікаційним або дисциплінарним органом, для підвищення кваліфікації суддів, тимчасово відсторонених від здійснення правосуддя;

5) підготовку працівників апаратів судів та підвищення рівня їх­ньої кваліфікації;

6) проведення наукових досліджень із питань удосконалення судового устрою, статусу суддів і судочинства;

7) вивчення міжнародного досвіду організації та діяльності су­дів;

8) науково-методичне забезпечення діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Вищої ради правосуддя.

Вища рада правосуддя є колегіаль­ним, незалежним конституційним орга­ном державної влади та суддівського вря- дування, який діє в Україні на постійній ос­нові для забезпечення незалежності судо­вої влади та її функціонування на засадах відповідальності й підзвітності перед сус­пільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, доде­ржання норм Конституції і законів Укра­їни, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності Вищої ради правосуддя визначаються Конституцією України, Зако­ном України «Про Вищу раду правосуддя»^[34] та Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Чинним законодавством України визначено, що Вища рада пра­восуддя:

1) вносить подання про призначення судді на посаду;

2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокуро­ром вимог щодо несумісності;

3) забезпечує здійснення дисциплінарним органом дисциплі­нарного провадження щодо судді;

4) утворює органи для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів;

5) розглядає скарги на рішення відповідних органів про притя­гнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;

6) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;

7) надає згоду на затримання судді або утримання його під вар­тою чи арештом;

8) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;

9) уживає заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів;

10) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до ін­шого, рішення про відрядження судді до іншого суду того самого рі­вня і спеціалізації;

11) ухвалює рішення про припинення відставки судді;

12) погоджує кількість суддів у суді;

13) затверджує Положення про Єдину судову інформаційну (ав­томатизовану) систему, Положення про Державну судову адмініст­рацію України та типове положення про її територіальні управ­ління, Положення про Службу судової охорони, Положення про про­ведення конкурсів для призначення на посади державних службов­ців у судах, органах та установах системи правосуддя, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби в системі правосуддя та Порядок ведення Єдиного державного реєстру судо­вих рішень;

13-1) затверджує порядок складення відбіркового іспиту та ме­тодику оцінювання його результатів, порядок складення кваліфіка­ційного іспиту та методику оцінювання кандидатів, положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, порядок і методологію кваліфікаційного оцінювання та порядок формування і ведення суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді);

14) погоджує Типове положення про апарат суду, Положення про порядок створення та діяльності служби судових розпорядників;

15) надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроєктів із питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів; узагальнює пропозиції судів, орга­нів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів;

16) здійснює функції головного розпорядника коштів Держав­ного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяль­ності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету Укра­їни на утримання судів, органів та установ системи правосуддя від­повідно до Бюджетного кодексу України;

17) затверджує за поданням Державної судової адміністрації Ук­раїни нормативи кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів;

18) погоджує в установленому порядку перерозподіл бюджет­них видатків між судами, крім Верховного Суду України;

19) призначає на посаду та звільняє з посади голову Державної судової адміністрації України та його заступників;

20) визначає за поданням голови Державної судової адмініст­рації України граничну чисельність працівників Державної судової адміністрації України, у тому числі її територіальних управлінь;

20-1) призначає та звільняє з посад членів Вищої кваліфікацій­ної комісії суддів України;

20-2) ухвалює рішення про звільнення членів Вищої ради пра­восуддя;

21) здійснює інші повноваження, визначені Законом України «Про судоустрій і статус суддів» і Законом України «Про Вищу раду правосуддя».

До складу Вищої ради правосуддя входить двадцять одна особа, з яких десятьох обирає з'їзд суддів України із суддів чи суддів у від­ставці, двох призначає Президент України, двох обирає Верховна Рада України, двох - з'їзд адвокатів України, двох - всеукраїнська конференція прокурорів, двох - з'їзд представників юридичних ви­щих навчальних закладів та наукових установ. Голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою.

Члени Вищої ради правосуддя обираються (призначаються) строком на чотири роки. Та ж сама особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

Зазначимо, що всі члени Вищої ради правосуддя, крім голови Верховного Суду, здійснюють свої повноваження на постійній ос­нові і мають відповідати критерію політичної нейтральності.

Вища рада правосуддя може залучати для виконання допоміж­них і консультативних функцій органи суддівського самовряду­вання, установи та організації, суддів, суддів у відставці, адвокатів, прокурорів та інших спеціалістів і Громадську раду доброчесності за їх згодою на громадських засадах.

На посаду члена Вищої ради правосуддя може бути обраний (призначений) громадянин України, не молодше тридцяти п'яти ро­ків, який володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж професійної діяльності у сфері права не менше п'ятнадцяти ро­ків, належить до правничої професії та відповідає критерію політич­ної нейтральності.

Не може бути обрана (призначена) членом Вищої ради право­суддя особа, яка на день обрання (призначення):

1) є членом або обіймає посаду в політичній партії чи іншій ор­ганізації, яка має політичні цілі або бере участь у політичній діяль­ності;

2) є обраною на виборну посаду в органі державної влади (крім судової) чи органі місцевого самоврядування, має представницький мандат;

3) бере участь в організації або фінансуванні політичної агітації чи іншої політичної діяльності.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть повноваження Державної судової адміністрації України.

2. З'ясуйте, чи поширюється на Національну школу суддів Укра­їни законодавство про вищу освіту.

3. Якими нормативно-правовими актами регламентується дія­льність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України?

4. Укажіть загальну кількість членів складу Вищої ради право­суддя.

5. З якого віку законодавець дозволяє бути членом Вищої ради правосуддя?

6. Назвіть державний орган у системі правосуддя, який забезпе­чує охорону та підтримання громадського порядку в судах.

Розділ 3

ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ

Глава 1 Прокуратура України

Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини й загальних інтересів суспільс­тва та держави^[35].

Слово «прокуратура» походить від ла­тинського слова «prokuro» - «керую»^[36].

Тривалий час прокуратура займала са­мостійне і незалежне положення у системі органів державної влади, виконуючи у дер­жавному механізмі особливі, властиві лише їй функції. За своїм генезисом та характером повноважень вона не належала до жодної з гілок влади і безпосередньо не підпорядко­вувалася ані законодавчій, ані виконавчій, ані судовій гілці владі^[37], хоча тісно взаємодіє з усіма гілками влади, особливо із судовою. Од­нак указана ситуація дещо змінилася у 2016 р., коли в процесі здійс­нення конституційної реформи щодо правосуддя у відповідності до Закону України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Кон­ституції України (щодо правосуддя)» Розділ VII «Прокуратура» був виключений, натомість у Конституції України Розділ VIII «Правосу­ддя» було доповнено статтею 131-1, якою закріплено основні засади діяльності та функції органів прокуратури. У результаті конститу­ційних змін є всі підстави вважати, що прокуратуру України за оно­вленим правовим статусом слід розглядати як суміжний із судовою владою інститут.

Ураховуючи, що принцип поділу влади на законодавчу, викона­вчу та судову не позбавлений умовності, логічним буде висновок, що в сучасному вигляді прокуратура України за своєю державно­правовою природою є відносно самостійним інститутом у механізмі державної влади, покликаним здійснювати визначені законодавст­вом функції^[38]. Виходячи із цього, прокуратура України в умовах сьо­годення продовжує діяти цілком автономно й в організаційному та функціональному плані, відповідно, не підпорядковується виконав­чій або судовій владі, оскільки її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між усіма гілками влади.

Прокуратура України - це самостійний централізований ор­ган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів дер­жави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права та свободи людини, а також основи демокра­тичного устрою засобами й методами, які передбачено законом.

В Україні тривалий час зберігалася радянська модель прокура­тури, і лише з ухваленням нового Закону України «Про прокуратуру» була започаткована кардинальна реформа прокуратури, яка стосува­лася як її функцій (скасування «загального нагляду»), так і організа­ційного устрою, зокрема реорганізації системи прокуратури, запро­вадження прокурорського самоврядування, зміни порядку добору і притягнення прокурорів до дисциплінарної відповідальності.

Як державний правоохоронний орган України прокуратура є но­сієм відповідних державно-владних повноважень, здійснює покладені лише на неї функції, діючи при цьому у межах визначеної законом ком­петенції, являє собою єдину систему органів, що мають власну органі­заційну структуру, та посадових осіб - прокурорів, які мають особли­вий правовий статус, і фінансується з державного бюджету.

Метою діяльності прокуратури України є захист прав і сво­бод людини, загальних інтересів суспільства і держави^[39]. Ця мета

реалізується в усіх сферах прокурорської діяльності під час здійс­нення всіх покладених на прокуратуру функцій.

Поняття «функція» у словниках тлумачиться як «робота, яку виконує орган, обов'язки, коло діяльності, призначення, роль». У юридичній літературі під поняттям «функції прокуратури» розумі­ється «прокурорська діяльність, вид прокурорської діяльності», тому в законодавстві часто вживається такий рівнозначний йому термін, як «напрям прокурорської діяльності»^[40].

У загальному розумінні функції прокуратури можна сформу­лювати як вид діяльності її органів, який зумовлюється соціальним призначенням прокуратури, вираженим у її меті, характеризується визначеним предметом ведення та спрямуванням на досягнення пе­вної мети та вирішення завдань^[41], пов'язаний з використанням ор­ганами прокуратури визначених Конституцією та законами України повноважень і правових засобів.

Функції прокуратури сформульовано у статті 31-1 Конституції України та ст. 2 Закону України «Про прокуратуру». Відповідно до положень Конституції України вона здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розсліду­ванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримі­нального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випа­дках і в порядку, визначених законом.

На відміну від змісту конституційних функцій, дещо інакше ви­кладено основні функції прокуратури у Законі України «Про проку­ратуру». Ними є:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять опе- ративно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших

заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Згідно з частиною 3 статті 2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Кон­ституцією України.

Функції прокуратури України здійснюються виключно прокуро­рами. Делегування функцій прокуратури, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Отже, можна впевнено сказати, що місце прокуратури в держа­вному механізмі України знаходить своє предметне втілення у пов­новаженнях прокурора з виконання покладених на нього функцій.

Виходячи з викладеного, систему функцій прокуратури можна поділити на три підсистеми:

1) функція підтримання публічного (державного) обвинува­чення в суді;

2) функція представництва;

3) наглядові функції.

1. Підтримання державного обвинувачення в суді є однією з ос­новних конституційних функцій прокуратури.

Відповідно до статті 22 Закону України «Про прокуратуру» про­курор підтримує державне обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень, користуючись при цьому пра­вами і виконуючи обов’язки, передбачені Кримінальним процесуа­льним кодексом України (п. 15 ч. 1 ст. 36).

Завдяки конституційному принципу здійснення судочинства на підставі змагальності кримінальна процесуальна діяльність характе­ризується тісним переплетінням і взаємозалежністю трьох основних кримінальних процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи. Указані функції є в кожному кримінальному про­вадженні, у якому проводиться розслідування і яке потім переда­ється для розгляду до суду.

Участь прокурора в судовому розгляді є однією з найважливі­ших ділянок його діяльності. Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді - важлива гарантія винесення судом законного, обґрунтованого вироку й додержання передбачених законом прав та інтересів громадян. Цікаво, що суд і прокуратура під час розгляду кримінальних справ мають схожі завдання, але прокурор сприяє їх ви­конанню згідно з принципом змагальності особливими методами. Державне обвинувачення завжди спрямовано проти конкретної особи. У кожному випадку воно є персоніфікованим і складається з виявлення цієї особи та встановлення її вини. Тому сукупність дій прокурора з обстоювання перед судом висновку про винуватість пі­дсудного узвичаєно називати державним обвинуваченням. Звісно, у суді, крім прокурора, в ролі обвинувача можуть виступати й інші особи - потерпілий або його представник, причому вони виконують функцію обвинувачення не лише в справах, порушених за скаргою потерпілого, а й у інших кримінальних справах, користуючись пра­вами сторони в процесі й маючи свій власний інтерес. Але термін «державне обвинувачення» законодавець уживає тільки під час ре­гламентації діяльності прокурора.

З метою підтримання державного обвинувачення в суді проку­рор має такі повноваження: брати участь у судовому провадженні у суді першої інстанції (п. 1. ч. 1 ст. 121 Конституції України, ч. 3 ст. 36 КПК, статті 34-36 Закону України «Про прокуратуру»), подавати до суду речі, документи й інші докази, клопотання, скарги, брати акти­вну участь у дослідженні доказів (ч. 2 ст. 22, ст. 349 КПК); викладати суду свою думку (ст. 325-327, 349, 361 КПК); змінювати, висувати додаткове обвинувачення, відмовлятися від підтримання держав­ного обвинувачення (ч. 2 ст. 337, ст. 338-340 КПК); виступати у су­дових дебатах (ст. 364 КПК). При цьому кримінальний процес зо­бов'язує прокурора в суді першої інстанції не лише доводити вин­ність підсудного, але й попереджати безпідставне, бездоказове ви­знання підсудного винним і його засудження. Саме тому конститу­ційне положення про визнання винним і про застосування криміна­льного покарання тільки судом визначає судовий розгляд центра­льною вирішальною стадією кримінального процесу. У свою чергу, сутність державного обвинувачення полягає в сукупності дій проку­рора з обстоювання перед судом обвинувального висновку про пе­редбачений законом злочин, вчинений особою, яка перебуває на лаві підсудних^[42].

Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор привселюдно об­винувачує підсудного та наполягає на застосуванні до нього справе­дливого покарання, допомагає суду в кваліфікованому вирішенні справи, привертає увагу до причин та умов, що сприяли вчиненню злочину. Він розпочинає судові дебати після судового слідства, ви­ступаючи з обвинувальною промовою. У ній прокурор аналізує ма­теріали справи, докази та характеристику особистості підсудного, висловлює міркування з питання призначення міри покарання. Об’єктивність і незалежність прокурора в суді гарантовано передба­ченою законом його можливістю відмовитися від підтримання дер­жавного обвинувачення, якщо дані судового слідства не підтвер­джують висунутого підсудному обвинувачення, виклавши в своїй постанові мотиви відмови.

Після винесення судом вироку прокурор зобов’язаний вжити в установленому законом порядку заходів щодо виправлення поми­лок, які, на його думку, були, висловити свою незгоду з мірою пока­рання, визначеною судом, якщо вона не відповідає тяжкості злочину та суспільній небезпечності особи, яка його вчинила. Для цього про­куратура має визначені законом повноваження, незалежно від того, набрав вирок законної чинності чи ні.

Отже, підтримання державного обвинувачення - це діяльність прокуратури в установлених кримінально-процесуальним законом формах, яка складається з аналізу матеріалів справи та доказування вини особи в судових органах, сприяння постановленню законного, обґрунтованого й справедливого вироку.

2. Функція представництва інтересів громадянина або держави в суді.

Функція представництва є принципово новою в українському законодавстві, оскільки раніше подібних до цього обов’язків на про­куратуру не покладалося. Водночас слід зазначити, що прокурор і раніше виступав як представник держави, юридичних осіб і грома­дян, захищаючи їхні права й інтереси в суді, однак його діяльність була складовою частиною наглядової функції.

Новизна представницької функції, яка, крім Конституції Укра­їни (п. 3 ст. 131-1), знайшла закріплення також і в п. 2 ст. 2, ст. 23, 24 Закону України «Про прокуратуру», полягає в тому, що правове ста­новище прокурора, яким він наділений у цивільному, господарсь­кому й адміністративному судочинстві, визначається в його консти­туційному статусі як суб’єкта представництва інтересів громадя­нина або держави в суді^[43]. Держава, визнаючи велике значення про­куратури в реалізації положень Конституції про захист у судовому порядку прав громадян, порушених незаконними діями та бездіяль­ністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування і їх посадових осіб, а також про відшкодування державі матеріаль­них збитків, закріпила в Конституції України за прокуратурою функ­цію представництва.

Стаття 23 Закону України «Про прокуратуру» визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та по­рядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадя­нина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо він не здатен самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену діє­здатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси такої особи, не здійсню­ють або неналежним чином здійснюють її захист.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів дер­жави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого відне­сено відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого ор­гану. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у право­відносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням рефере­ндумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політи­чних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють про­фесійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представ­ництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за пи­сьмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження су­дом наявності підстав для представництва.

Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, по­відомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користу­ється процесуальними повноваженнями відповідної сторони про­цесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для пред­ставництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист закон­них інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відпо­відні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати й отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетен­ції якого віднесено захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення ная­вності підстав для представництва прокурор має право:

1) витребовувати за письмовим запитом та безоплатно отри­мувати копії документів і матеріалів органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування, військових частин, державних та ко­мунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціа­льного страхування, що є у цих суб'єктів, у порядку, визначеному за­коном, та ознайомлюватися з ними;

2) отримувати від посадових та службових осіб органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, дер­жавних і комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування усні або письмові пояснення; отри­мання пояснень від інших осіб може здійснюватися виключно за їх згодою.

Під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор у порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження має право:

1) звертатися до суду з позовом (заявою, поданням);

2) вступати у справу, порушену за позовом (заявою, поданням) іншої особи, на будь-якому етапі судового провадження;

3) ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи;

4) брати участь у розгляді справи;

5) подавати цивільний позов під час кримінального прова­дження у випадках та порядку, визначених кримінальним процесу­альним законом;

6) брати участь у виконавчому провадженні під час виконання рішень у справі, в якій прокурором здійснювалося представництво інтересів громадянина або держави в суді;

7) з дозволу суду ознайомлюватися з матеріалами справи в суді та матеріалами виконавчого провадження, робити виписки з них, отримувати безоплатно копії документів, що містяться у матеріалах справи чи виконавчого провадження.

У разі встановлення ознак адміністративного чи криміналь­ного правопорушення прокурор зобов’язаний здійснити передба­чені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Крім того, Законом України «Про прокуратуру» (ст. 24) перед­бачено особливості здійснення окремих форм представництва інте­ресів громадянина або держави в суді.

Зокрема, право подання позовної заяви (заяви, подання) в по­рядку цивільного, адміністративного та господарського судочинс­тва надається Генеральному прокурору, його першому заступнику й заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх пер­шим заступникам і заступникам.

Право подання цивільного позову у кримінальному прова­дженні надається прокурору, який бере в ньому участь.

Право подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рі­шення в цивільній, адміністративній чи господарській справі нада­ється прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також не­залежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Гене­ральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, ке­рівникам обласних та окружних прокуратур, першим заступникам та заступникам керівників обласних прокуратур.

Право подання заяви про перегляд судового рішення за ново- виявленими обставинами, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом у цивільній, адміністративній чи господарській справі надається Генеральному прокурору, його першому заступ­нику та заступникам і керівникам обласних прокуратур.

Право подання апеляційної та касаційної скарги чи заяви про пе­регляд судового рішення за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом на судове рішення у кримінальній справі надається прокурору, який брав участь у судо­вому розгляді, а також незалежно від його участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Генеральному прокурору, його першому за­ступнику та заступникам, керівникам обласних прокуратур, їх пер­шим заступникам та заступникам, крім випадків, коли йдеться про рішення у кримінальних провадженнях, розслідування в яких здійс­нювалося Національним антикорупційним бюро України, - у таких випадках відповідне право надається прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від його участі в розгляді справи керівнику Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, його першому заступнику та заступнику.

Змінити, доповнити, відкликати, відмовитися від позову (за­яви, подання), апеляційної чи касаційної скарги або заяви про пере­гляд судового рішення за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом має право прокурор, який її подав, або прокурор вищого рівня.

Повноваження прокурорів, передбачені статтею 24 Закону Ук­раїни «Про прокуратуру», здійснюються виключно на підставах та в межах, передбачених процесуальним законодавством.

3. Наглядові функції прокуратури.

Прокурорський нагляд в Україні - це передбачена Конститу­цією України та іншими законами України специфічна державна ді­яльність спеціально уповноважених посадових осіб - прокурорів - щодо здійснення нагляду за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, а також за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах та під час застосування інших захо­дів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої сво­боди громадян, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки, передбачені Законом України «Про оперативно-розшу- кову діяльність»^[44] та КПК України.

Змістом наглядової діяльності є:

а) виявлення фактів порушення Конституції України та вимог інших законів України органами, що провадять оперативно-розшу- кову діяльність, дізнання та досудове слідство, а також іншими пра­воохоронними органами та їх посадовими особами під час вико­нання судових рішень у кримінальних справах, а також під час засто­сування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обме­женням особистої свободи громадян;

б) установлення винних у правопорушеннях;

в) ужиття заходів щодо усунення порушень закону і понов­лення порушених прав;

г) притягнення в установленому законом порядку до відпові­дальності осіб, які порушили закон.

З указаного можна визначити такі основні риси прокурорсь­кого нагляду:

- по-перше, прокурорський нагляд - це специфічний вид держа­вної діяльності, яку, крім органів прокуратури, не можуть здійсню­вати інші державні органи, організації, установи або посадові особи;

- по-друге, прокурорський нагляд здійснюється від імені дер­жави - України; прокурор, здійснюючи нагляд, виявляє правопору­шення, вживає заходів щодо їх усунення та покарання винних не від імені виконавчої чи судової влади, а від імені держави;

- по-третє, прокурорський нагляд - це самостійний вид держа­вної діяльності; його відмінність від діяльності інших державних ор­ганів визначається специфікою його змісту та засобів, право на за­стосування яких законом надано виключно прокуратурі.

Виходячи із норм статті 2 Закону України «Про прокуратуру», можна дійти висновку, що наглядова функція прокуратури реалізу­ється у двох напрямах:

1) нагляд за додержанням законів органами, що провадять опе- ративно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство (ст. 25);

2) нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах та під час застосування інших захо­дів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої сво­боди громадян (ст. 26).

Щодо першого напрямку діяльності в законодавстві визначено, що письмові вказівки прокурора органам, які провадять операти- вно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, надані в межах повноважень, є обов’язковими для цих органів і підлягають негайному виконанню.

Видання прокурором розпоряджень поза межами його повно­важень тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Генеральний прокурор, керівники відповідних прокуратур, їх перші заступники та заступники відповідно до розподілу обов’язків координують діяльність правоохоронних органів відповідного рі­вня у сфері протидії злочинності. Основною формою координації є проведення координаційних нарад із керівниками правоохоронних органів, на яких заслуховується інформація щодо їх діяльності у сфері протидії злочинності. Рішення координаційної наради є обо­в’язковим до виконання всіма зазначеними у ньому правоохорон­ними органами. Порядок та інші форми координації затверджу­ються наказом Генерального прокурора.

Відповідно до частини 1 ст. 26 Закону України «Про прокура­туру» прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах та під час засто­сування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обме­женням особистої свободи громадян, має право:

1) у будь-який час за посвідченням, що підтверджує займану по­саду, відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’яз­нення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи, де перебувають особи, щодо яких застосовано примусові заходи ме­дичного або виховного характеру, та будь-які інші місця, до яких до­ставлено осіб з метою складення протоколу про адміністративне правопорушення чи в яких особи примусово тримаються згідно із судовим рішенням або рішенням адміністративного органу;

2) опитувати осіб, які перебувають у місцях, зазначених у пунк­ті 1 ч. 1 ст. 26 Закону, з метою отримання інформації про умови їх три­мання та поводження з ними, ознайомлюватися з документами, на пі­дставі яких ці особи тримаються в таких місцях, були засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

3) знайомитися з матеріалами, отримувати їх копії, перевіряти законність наказів, розпоряджень та інших актів відповідних орга­нів і установ й у разі невідповідності законодавству вимагати від по­садових чи службових осіб їх скасування та усунення порушень за­кону, до яких вони призвели, а також скасовувати незаконні акти ін­дивідуальної дії;

4) вимагати від посадових чи службових осіб надання пояснень щодо допущених порушень, а також вимагати усунення порушень і причин та умов, що їм сприяли, притягнення винних до передбаче­ної законом відповідальності;

5) знайомитися з матеріалами виконавчого провадження щодо виконання судових рішень у кримінальних справах, робити з них ви­писки, знімати копії та в установленому законом порядку оскаржу­вати рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця;

6) вимагати від керівників органів вищого рівня проведення пе­ревірок підпорядкованих і підконтрольних органів та установ попе­реднього ув’язнення, виконання покарань, застосування заходів при­мусового характеру та перевірок інших місць, визначених законом;

7) звертатися до суду з позовом (заявою) у визначених законом випадках.

Прокурор здійснює нагляд за додержанням законів під час вико­нання судових рішень у кримінальних справах, а також під час засто­сування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмежен­ням особистої свободи громадян, в органах та установах шляхом про­ведення регулярних перевірок, а також у зв’язку з необхідністю нале­жного реагування на відомості про можливі порушення законодав­ства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джере­лах^[45]. У межах реалізації зазначеної функції прокурор має право залу­чати відповідних спеціалістів.

Прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незакон­но (за відсутності відповідного судового рішення, рішення адмініс­тративного органу або іншого передбаченого законом документа чи після закінчення передбаченого законом або таким рішенням стро­ку) перебуває у місці тримання затриманих, попереднього ув’яз­нення, обмеження чи позбавлення волі, установі для виконання за­ходів примусового характеру чи в інших місцях, зазначених у пунк­ті 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про прокуратуру».

Письмові вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку та умов тримання осіб у місцях, зазначених у пункті 1 ч. 1 ст. 26 цього закону, а також письмові вказівки проку­рора, надані іншим органам, що виконують судові рішення у кримі­нальних справах і справах про адміністративні правопорушення, є обов’язковими і підлягають негайному виконанню.

У ч. 2 ст. 2 закону зазначено, що з метою реалізації своїх функ­цій прокуратура здійснює міжнародне співробітництво.

Як діяльність будь-якої організації (установи), будова та функ­ціонування системи прокуратури України ґрунтуються на певних засадах, які встановлюються Законом України «Про прокуратуру» і є визначальними в діяльності прокуратури. Тобто засади організації діяльності прокуратури - це керівні положення та принципи, які ви­значають найбільш істотні риси й ознаки діяльності органів проку­ратури, основні вимоги, що висуваються до неї, а також порядок здійснення яких визначається компетенцією органів прокуратури та її посадових осіб.

Так, діяльність прокуратури ґрунтується на таких засадах:

1) верховенства права та визнання людини, її життя та здо­ров’я, честі й гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціаль­ною цінністю^[46];

2) законності, справедливості, неупередженості та об’єктивності;

3) територіальності;

4) презумпції невинуватості;

5) незалежності прокурорів, що передбачає існування гарантій від незаконного політичного, матеріального чи іншого впливу на прокурора щодо ухвалення ним рішень під час виконання службо­вих обов’язків;

6) політичної нейтральності прокуратури;

7) недопустимості незаконного втручання прокуратури в дія­льність органів законодавчої, виконавчої і судової влади;

8) поваги до незалежності суддів, що передбачає заборону пуб­лічного висловлювання сумнівів щодо правосудності судових рі­шень поза межами процедури їх оскарження у порядку, передбаче­ному процесуальним законом;

9) прозорості діяльності прокуратури, що забезпечується відк­ритим і конкурсним зайняттям посади прокурора, вільним досту­пом до інформації довідкового характеру, наданням на запити інфор­мації, якщо законом не встановлено обмежень щодо її надання;

10) неухильного дотримання вимог професійної етики та пове­дінки.

Організація та діяльність прокуратури України і статус проку­рорів визначаються Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» та іншими законами України й чинними міжнарод­ними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Органи прокуратури не менш як двічі на рік інформують суспі­льство про свою діяльність шляхом повідомлень у засобах масової інформації. При цьому Генеральний прокурор особисто не менше од­ного разу на рік звітує перед Верховною Радою України на пленар­ному засіданні про діяльність органів прокуратури шляхом надання узагальнених статистичних та аналітичних даних. Керівники облас­них та окружних прокуратур на відкритому пленарному засіданні

відповідної ради, на яке запрошуються представники засобів масо­вої інформації, не менш як двічі на рік інформують населення відпо­відної адміністративно-територіальної одиниці про результати дія­льності на цій території шляхом надання узагальнених статистич­них та аналітичних даних.

Інформація про діяльність прокуратури оприлюднюється в за­гальнодержавних і місцевих друкованих засобах масової інформації і на офіційних веб-сайтах органів прокуратури. Також органи проку­ратури оприлюднюють видані ними нормативно-правові акти з пи­тань організації та діяльності прокуратури України в порядку, вста­новленому законом.

Прокуратура України становить єдину систему органів, до якої відповідно до статті 7 Закону України «Про прокуратуру» нале­жать:

1) Офіс Генерального прокурора;

2) обласні прокуратури;

3) окружні прокуратури;

4) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Система органів прокуратури - це впорядкована будова про­курорських органів різних рівнів і компетенції, об’єднаних спільною метою і єдиною підпорядкованістю Генеральному прокурору.

Єдність системи прокуратури України забезпечується:

1) єдиними засадами організації та діяльності прокуратури;

2) єдиним статусом прокурорів;

3) єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності прокурорів;

4) фінансуванням прокуратури виключно з Державного бю­джету України;

5) вирішенням питань внутрішньої діяльності прокуратури ор­ганами прокурорського самоврядування.

У системі прокуратури може запроваджуватися спеціалізація прокурорів.

З метою створення передумов для побудови системи прокура­тури відповідно до європейських стандартів, діяльність якої ґрунту­ється на засадах ефективності, професійності, незалежності та від­повідальності, 19 вересня 2019 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»^[47],

яким було внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру», а та­кож до низки інших законів, пов’язаних з організацією органів про­куратури. Законом скасовано Положення про класні чини працівни­ків органів прокуратури України. Це означає, що прокурори остато­чно позбавляються класних чинів - аналогів офіцерських звань, які можна сприймати як рудименти радянського минулого й ознаки мі­літаризації прокуратури.

Однією із найдискусійніших новацій закону стала ліквідація військових прокуратур, які становили відносно відокремлену спеці­алізовану підсистему прокуратури з власною ієрархією і номенкла­турою посад. Однак із початком функціонування Державного бюро розслідувань і передання йому повноважень щодо досудового розс­лідування військових злочинів, збереження військових прокуратур фактично втратило доцільність. Важливо зазначити, що ліквідація військових прокуратур не означає обмеження або послаблення про­курорської діяльності у надзвичайно важливій військовій сфері, оскільки водночас із цим закон надав Генеральному прокуророві право у разі потреби утворювати спеціалізовані прокуратури на правах структурного підрозділу Офісу Генерального прокурора, об­ласних прокуратур та окружних прокуратур.

Перелік, утворення, реорганізація та ліквідація спеціалізова­них прокуратур, визначення їх статусу, компетенції, структури і штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором.

Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, а обласна прокура­тура є органом прокуратури вищого рівня щодо окружних прокура­тур, розташованих у межах адміністративно-територіальної оди­ниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної облас­ної прокуратури.

Офіс Генерального прокурора організовує та координує діяль­ність усіх органів прокуратури, забезпечує належне функціонування Єдиного реєстру досудових розслідувань та його ведення органами досудового розслідування, визначає єдиний порядок формування звітності про стан кримінальної протиправності і роботу прокурора з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, а також здійснює управління об’єктами державної власності, що на­лежать до сфери управління Офісу Генерального прокурора.

Очолює Офіс Генерального прокурора Генеральний прокурор, який має двох перших заступників і заступників, а також заступника Генерального прокурора - керівника Спеціалізованої антикорупцій- ної прокуратури.

Повноваження Генерального прокурора передбачено в статті 9 Закону України «Про прокуратуру». Так, він:

1) представляє прокуратуру у відносинах з органами держав­ної влади, іншими державними органами, органами місцевого са­моврядування, особами, підприємствами, установами та організа­ціями, а також прокуратурами інших держав та міжнародними ор­ганізаціями;

2) організовує діяльність органів прокуратури України, у тому числі визначає межі повноважень Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур у частині виконання конститу­ційних функцій;

3) призначає прокурорів на адміністративні посади та звільняє їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановлених цим законом;

4) у встановленому порядку на підставі рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності проку­рора ухвалює рішення про застосування до прокурора Офісу Генера­льного прокурора чи прокурора обласної прокуратури дисципліна­рного стягнення або про неможливість подальшого перебування та­кої особи на посаді прокурора;

5) призначає на посади та звільняє з посад прокурорів Офісу Ге­нерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим За­коном тощо;

6) здійснює розподіл обов’язків між першим заступником і за­ступниками Генерального прокурора;

7) затверджує акти з питань щодо внутрішньої організації дія­льності органів прокуратури, у тому числі щодо електронного доку­ментообігу;

7-1) затверджує стратегію розвитку прокуратури;

7-2) затверджує положення про систему індивідуального оці­нювання якості роботи прокурорів і систему оцінювання якості ро­боти прокурорів;

7-3) затверджує порядок вимірювання та регулювання наван­таження на прокурорів;

8) забезпечує виконання вимог щодо підвищення кваліфікації прокурорів Офісу Генерального прокурора;

9) затверджує загальні методичні рекомендації для прокурорів з метою забезпечення однакового застосування норм законодав­ства України під час здійснення прокурорської діяльності;

9-1) за поданням Генеральної інспекції направляє матеріали до Державного бюро розслідувань;

9-2) визначає порядок розгляду звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, поса­дових обов’язків, установлених для відповідної адміністративної посади;

10) виконує інші повноваження, передбачені законами України.

У разі відсутності Генерального прокурора його повноваження здійснює перший заступник Генерального прокурора, а в разі відсут­ності першого заступника - один із заступників Генерального про­курора.

Новелою в правому статусі Генерального Прокурора є те, що За­коном України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Ук­раїни з метою приведення у відповідність до Закону України “Про внесення змін до статті 80 Конституції України щодо недоторканно­сті народних депутатів України” від 18.12.2019 № 388-IX розширені його повноваження. Так, указаним законом передбачено доповнити КПК України статтею 482-2 «Особливості порядку притягнення до кримінальної відповідальності, затримання, обрання запобіжного заходу, проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (ро- зшукових) дій стосовно народного депутата України»^[48]. Тепер відо­мості, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопору­шення народним депутатом України, вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань виключно Генеральним прокурором (осо­бою, що виконує обов’язки Генерального прокурора) у порядку, встановленому КПК. При цьому клопотання про дозвіл на затри­мання, обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту, обшук, порушення таємниці листування, те­лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також про застосування інших заходів, у тому числі негласних слідчих (розшу- кових) дій, які відповідно до закону обмежують права і свободи на­родного депутата України, розгляд яких віднесено до повноважень слідчого судді, мають бути погоджені Генеральним прокурором (особою, що виконує обов'язки Генерального прокурора). Розгляд таких клопотань, крім застосування негласних слідчих (розшуко- вих) дій, здійснюється слідчим суддею, в межах територіальної юрисдикції якого перебуває орган досудового розслідування, а в кримінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до підсуд­ності Вищого антикорупційного суду, - слідчим суддею Вищого ан- тикорупційного суду. Такі клопотання розглядаються за обов'язко­вої участі народного депутата України. Слідчий суддя зобов'язаний завчасно повідомити народного депутата України про розгляд за­значеного клопотання, крім клопотання про застосування неглас­них слідчих (розшукових) дій або обшуку. Якщо народний депутат України без поважної причини не прибув на судове засідання або не повідомив про причини своєї відсутності, таке клопотання може ро­зглядатися без його участі. Без дозволу слідчого судді, винесеного на підставі клопотання, погодженого Генеральним прокурором (особою, що виконує обов'язки Генерального прокурора), дозволя­ється затримувати народного депутата України лише у разі, якщо останнього заскочили під час вчинення або безпосередньо після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, пов'язаного із за­стосуванням насильства, або такого, що спричинив загибель лю­дини. Орган або посадові особи, які затримали народного депутата України, повідомили йому про підозру, застосували до нього запобі­жний захід або здійснили інші слідчі дії [(крім обшуку та негласних слідчих (розшукових) дій], зобов'язані негайно, але не пізніше 24 го­дини з моменту вчинення таких дій, повідомити про це Голову Вер­ховної Ради України.

Наразі у «Прикінцевих і перехідних положеннях» Закону Укра­їни «Про прокуратуру» зазначено, що до 1 вересня 2021 року зупи­няються повноваження Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії про­курорів, і встановлюються тимчасові повноваження Генерального прокурора, у межах яких він у перехідний період затверджує поря­док проведення добору кадровими комісіями на зайняття вакантної посади прокурора, визначає порядок заміщення тимчасово вакант­них посад прокурорів в органі прокуратури, призначає осіб на адмі­ністративні посади в Офісі Генерального прокурора та на посаду ке­рівника обласної прокуратури (за схваленням Комісії з добору кері­вного складу органів прокуратури), визначає порядок розгляду ди­сциплінарних скарг кадровими комісіями про вчинення прокуро­ром дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного провадження, визначає порядок ухвалення рішення кадровими

Розділ 3. Правоохоронні органи України комісіями за результатами дисциплінарного провадження і за наяв­ності підстав, передбачених Законом України «Про прокуратуру», про накладення на прокурора дисциплінарного стягнення або рішення про неможливість подальшого перебування такої особи на посаді прокурора.

Генеральний прокурор видає накази з питань, що належать до його адміністративних повноважень, у межах своїх повноважень, на основі та на виконання Конституції і законів України. Усі накази Ге­нерального прокурора оприлюднюються державною мовою на офі­ційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора на наступний робо­чий день після їх підписання з додержанням вимог режиму таємності.

Накази Генерального прокурора, що є нормативно-правовими актами, набирають чинності з дня їх оприлюднення, якщо інше не передбачено самим актом, але не раніше дня оприлюднення. Крім того, накази Генерального прокурора та їх окремі частини можуть бути оскаржені фізичними та юридичними особами до адміністра­тивного суду в порядку, встановленому законом.

У структурі Офісу Генерального прокурора утворюються депа­ртаменти (зокрема, Департамент інформаційно-аналітичного та ор­ганізаційного забезпечення, контролю виконання та перевірок стану організації прокурорської роботи Генеральної прокуратури України, Департамент процесуального керівництва в особливо важ­ливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури Укра­їни, Департамент інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення Генеральної прокуратури Ук­раїни, Департамент процесуального керівництва у кримінальних провадженнях підслідних Державному бюро розслідувань, Генера­льної прокуратури України; Департамент міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України), управління (Управління підтримання публічного обвинувачення в суді Генера­льної прокуратури України, Управління правового забезпечення Ге­неральної прокуратури України, Управління нагляду за додержан­ням законів при виконанні судових рішень у кримінальних прова­дженнях та інших заходів примусового характеру у місцях несвободи Генеральної прокуратури України, Управління спеціальних розслі­дувань Генеральної прокуратури України, Управління з розсліду­вання злочинів, вчинених на тимчасово окупованих територіях, Ге­неральної прокуратури України, Управління організаційного забез­печення Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформаційно-

аналітичної роботи, Управління реформ Генеральної прокуратури України), відділи, а також Генеральна інспекція^[49].

Управління та відділи можуть бути самостійними або входити до складу департаменту (управління). Положення про самостійні структурні підрозділи Офісу Генерального прокурора затверджу­ються Генеральним прокурором.

В Офісі Генерального прокурора утворюється (на правах само­стійного структурного підрозділу) Спеціалізована антикоруп- ційна прокуратура, на яку покладається виконання таких основ­них завдань і функцій:

1) здійснення нагляду за додержанням законів під час прове­дення оперативно-розшукової діяльності та досудового розсліду­вання Національним антикорупційним бюро України;

2) підтримання державного обвинувачення у відповідних про­вадженнях;

3) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених Законом України «Про прокуратуру» і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопо­рушеннями;

4) виконання вимог закону під час приймання, реєстрації, роз­гляду та вирішення заяв і повідомлень про кримінальні правопору­шення, своєчасне внесення відомостей до Єдиного реєстру досудо- вих розслідувань;

5) забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслі­дування Національним антикорупційним бюро України криміналь­них правопорушень та оскарження незаконних судових рішень на стадії досудового розслідування і судового розгляду;

6) забезпечення в межах компетенції відшкодування збитків, завданих кримінальними правопорушеннями;

7) забезпечення застосування належної правової процедури до кожного учасника кримінального провадження.

У межах реалізації своїх функцій Спеціалізована антикорупційна прокуратура може здійснювати міжнародне співробітництво^[50].

Особливості організації і діяльності Спеціалізованої антикору- пційної прокуратури встановлено статтею 8-1 Закону України «Про прокуратуру». Утворення Спеціалізованої антикорупційної проку­ратури, визначення її структури і штату здійснюються Генеральним прокурором за погодженням з директором Національного антико- рупційного бюро України.

У своїй діяльності Спеціалізована антикорупційна прокуратура керується Конституцією України, Законом України «Про прокура­туру», Кримінальним та Кримінальним процесуальним кодексами України, іншими актами законодавства, наказами Генерального про­курора, керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Ре­гламентом Генеральної прокуратури України, а також Положенням про Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру Генеральної проку­ратури України, затвердженим Наказом Генеральної прокуратури України від 12.04.2016 № 149.

До загальної структури Спеціалізованої антикорупційної про­куратури входять центральний апарат і територіальні філії, які роз­ташовуються в тих самих містах, в яких розташовано територіальні управління Національного антикорупційного бюро України.

Так, до складу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури входять^[51]:

1) управління процесуального керівництва, підтримання держа­вного обвинувачення та представництва в суді, до якого належать:

- перший відділ;

- другий відділ;

- третій відділ;

- четвертий відділ;

- п'ятий відділ;

- шостий відділ;

2) аналітично-статистичний відділ;

3) відділ документального забезпечення.

Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури підпо­рядковується безпосередньо Генеральному прокурору.

Призначення прокурорів Спеціалізованої антикорупційної про­куратури здійснюється її керівником за результатами відкритого конкурсу, який проводить конкурсна комісія у складі керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та визначених ним і Генеральним прокурором осіб (чотири особи, визначені Радою про­курорів України, та сім осіб, визначених Верховною Радою України).

Кандидатури, відібрані конкурсною комісією по одній на кожну з адміністративних посад у Спеціалізованій антикорупційній проку­ратурі, подаються на розгляд керівника Спеціалізованої антикоруп­ційної прокуратури, який вносить кандидатуру на розгляд Генера­льного прокурора для подальшого призначення на адміністративну посаду.

Кандидатури на посади керівника Спеціалізованої антикоруп- ційної прокуратури, його першого заступника та заступника, відіб­рані конкурсною комісією, подаються на розгляд Генерального про­курора лише після отримання конкурсною комісією підтвердження щодо їх відповідності вимогам законів України «Про очищення влади» та «Про запобігання корупції», а також щодо отримання до­пуску до державної таємниці відповідно до Закону України «Про державну таємницю». Слід зауважити, що конкурс на зайняття адмі­ністративних посад у Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі проводиться публічно, з вільним доступом представників засобів масової інформації та журналістів на засідання конкурсної комісії та із забезпеченням трансляції у режимі реального часу відео- й аудіо- інформації із засідань конкурсної комісії в мережі Інтернет^[52]. Інфор­мація про час і місце проведення засідання конкурсної комісії опри­люднюється на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора не пізніше ніж за 24 години до початку засідання.

Прокурорами вищого рівня для керівників управлінь, відділів та їх заступників і прокурорів Спеціалізованої антикорупційної проку­ратури є керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. При цьому його перший заступник та заступник для заступника та першого заступника керівника Спеціалізованої антикорупційної про­куратури - є керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Генеральний прокурор, його перший заступник та заступники не мають права давати вказівки прокурорам Спеціалізованої анти- корупційної прокуратури та здійснювати інші дії, які прямо стосу­ються реалізації її прокурорами їхніх повноважень. Письмові накази

Розділ 3. Правоохоронні органи України адміністративного характеру, які стосуються організації діяльності Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, видаються за обов’яз­ковим погодженням керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, його перший заступник і заступник у межах строку, на який їх було приз­начено, без їх згоди не можуть бути переведені до іншого підрозділу Офісу Генерального прокурора або до обласної чи окружної проку­ратури.

Нагляд за досудовим розслідуванням корупційних злочинів у разі їх вчинення прокурором Спеціалізованої антикорупційної про­куратури здійснює прокурор, який визначається Генеральним про­курором із своїх заступників (крім керівника Спеціалізованої анти­корупційної прокуратури) або керівників департаментів Офісу Ге­нерального прокурора.

Заступник Генерального прокурора є керівником Спеціалізова­ної антикорупційної прокуратури, який у межах своїх повноважень:

1) представляє Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру у відносинах з державними органами, органами місцевого самовряду­вання, підприємствами, установами та організаціями, громадськи­ми об’єднаннями, міжнародними організаціями та іноземними ор­ганами влади;

2) організовує діяльність Спеціалізованої антикорупційної про­куратури;

3) здійснює розподіл обов’язків між першим заступником і за­ступником керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури;

4) визначає після початку досудового розслідування проку­рора, який здійснює повноваження прокурора у конкретному кри­мінальному провадженні;

5) визначає групу прокурорів, які здійснюють повноваження прокурорів в особливо складному кримінальному провадженні, а та­кож прокурора для керівництва такою групою;

6) приймає на роботу та звільняє з роботи працівників Спеціа­лізованої антикорупційної прокуратури, які не є прокурорами;

7) у десятиденний строк з дня їх виникнення повідомляє відпо­відний орган, що здійснює дисциплінарне провадження, про наяв­ність вакантних або тимчасово вакантних посад у Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі;

8) контролює ведення та аналіз статистичних даних, організо­вує вивчення та узагальнення практики застосування законодавства

й інформаційно-аналітичне забезпечення підлеглих прокурорів із метою підвищення якості здійснення ними своїх функцій;

9) забезпечує виконання вимог щодо підвищення кваліфікації прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури;

10) виконує інші повноваження, передбачені законами України.

Спеціалізована антикорупційна прокуратура розташовується у службових приміщеннях Національного антикорупційного бюро Ук­раїни або у службових приміщеннях Офісу Генерального прокурора (обласної чи окружної прокуратури), які розташовані окремо від ін­ших службових приміщень Офісу Генерального прокурора (обласної чи окружної прокуратури).

У системі прокуратури України діють обласні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, прокуратура Автономної Рес­публіки Крим та міста Севастополя і Київська міська прокуратура. У структурі обласної прокуратури утворюються підрозділи - управ­ління та відділи.

Обласну прокуратуру очолює керівник обласної прокуратури, керівник прокуратури Автономної Республіки Крим, міста Севасто­поля чи керівник Київської міської прокуратури, який має першого заступника й не більше трьох заступників.

Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» (ст. 12) кері­вник обласної прокуратури уповноважений:

1) представляти обласну прокуратуру у відносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місце­вого самоврядування, особами, підприємствами, установами та ор­ганізаціями;

2) організовувати діяльність обласної прокуратури;

3) призначати на посади та звільняти з посад прокурорів обла­сних та окружних прокуратур у встановленому законом порядку;

4) затверджувати акти з питань, що стосуються організації дія­льності обласної прокуратури;

5) призначати на адміністративні посади та звільняти з адміні­стративних посад прокурорів у випадках та порядку, встановлених цим законом

6) забезпечувати виконання вимог щодо підвищення кваліфі­кації прокурорів обласної прокуратури;

7) контролювати ведення та аналіз статистичних даних, орга­нізовувати вивчення та узагальнення практики застосування зако­нодавства й інформаційно-аналітичне забезпечення прокурорів з метою підвищення якості здійснення ними своїх функцій;

8) у встановленому порядку та на підставі рішення відповід­ного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора ухвалювати рішення про застосування до прокурора окружної прокуратури дисциплінарного стягнення або про немож­ливість подальшого перебування його на посаді прокурора;

9) виконувати інші повноваження, передбачені законами України.

У разі відсутності керівника обласної прокуратури його повно­важення здійснює перший заступник керівника обласної прокура­тури, а в разі його відсутності - один із заступників керівника обла­сної прокуратури.

Перелік і територіальна юрисдикція окружних прокуратур, які діють у системі прокуратури України, визначаються наказом Ге­нерального прокурора.

Окружну прокуратуру очолює керівник окружної прокуратури, який має першого заступника та не більше двох заступників. У стру­ктурі окружної прокуратури в разі необхідності утворюються такі підрозділи, як відділи.

Повноваження керівника окружної прокуратури визначено в Законі України «Про прокуратуру» (ст. 13). Зокрема, він:

1) представляє окружну прокуратуру у відносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місце­вого самоврядування, особами, підприємствами, установами та ор­ганізаціями;

2) організовує діяльність окружної прокуратури;

3) забезпечує виконання вимог щодо підвищення кваліфікації прокурорів окружної прокуратури;

4) призначає на адміністративні посади та звільняє з адмініст­ративних посад прокурорів у випадках та порядку, встановлених За­коном;

5) контролює ведення та аналіз статистичних даних, організо­вує вивчення та узагальнення практики застосування законодавства, інформаційно-аналітичне забезпечення прокурорів з метою підви­щення якості здійснення ними своїх функцій;

6) виконує інші повноваження, передбачені законами України.

У разі відсутності керівника окружної прокуратури його повнова­ження здійснює перший заступник окружної прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників керівника окружної прокуратури.

Керівники обласної прокуратури й окружної прокуратури ви­дають накази з питань, що належать до їх адміністративних повно­важень.

Натомість, утворення, перелік, територіальна юрисдикція, рео­рганізація та ліквідація обласних та окружних прокуратур, визна­чення їх компетенції, структури і штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором, що дозволяє йому оперативно і швидко змінювати систему прокуратури.

У структурі органів прокуратури встановлюються посади дер­жавних службовців та інших працівників, діяльність яких регулю­ється законами України.

У статті 15 Закону України «Про прокуратуру» визначено ста­тус прокурора.

Прокурором органу прокуратури є:

1) Генеральний прокурор;

2) перший заступник Генерального прокурора;

3) заступник Генерального прокурора;

4-1) заступник Генерального прокурора - керівник Спеціалізо­ваної антикорупційної прокуратури;

5) керівник підрозділу Офісу Генерального прокурора;

6) заступник керівника підрозділу Офісу Генерального проку­рора (у тому числі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури на правах самостійного структурного підрозділу Офісу Генерального прокурора);

7) прокурор Офісу Генерального прокурора (у тому числі Спеці­алізованої антикорупційної прокуратури на правах самостійного структурного підрозділу Офісу Генерального прокурора);

8) керівник обласної прокуратури;

9) перший заступник керівника обласної прокуратури;

10) заступник керівника обласної прокуратури;

11) керівник підрозділу обласної прокуратури;

12) заступник керівника підрозділу обласної прокуратури;

13) прокурор обласної прокуратури;

14) керівник окружної прокуратури;

15) перший заступник керівника окружної прокуратури;

16) заступник керівника окружної прокуратури;

17) керівник підрозділу окружної прокуратури;

18) заступник керівника підрозділу окружної прокуратури;

19) прокурор окружної прокуратури.

Прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної по­сади, яку прокурор у ній обіймає.

Законодавством визначено гарантії незалежності прокуратури у здійсненні повноважень. Відповідно до статті 16 Закону України «Про прокуратуру» прокурор, здійснюючи функції прокуратури, є не­залежним від будь-якого незаконного впливу, тиску чи втручання і ке­рується у своїй діяльності лише Конституцією та законами України.

Незалежність прокурора забезпечується: 1) особливим поряд­ком його призначення на посаду, звільнення з посади та притягнення до дисциплінарної відповідальності; 2) порядком здійснення повно­важень, визначеним процесуальним та іншими законами; 3) заборо­ною незаконного впливу, тиску чи втручання у здійснення повнова­жень прокурора; 4) установленим законом порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності прокуратури; 5) належ­ним матеріальним, соціальним і пенсійним забезпеченням проку­рора; 6) функціонуванням органів прокурорського самоврядування;

7) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки прокурора, членів його сім'ї та майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

Прокурор призначається на посаду безстроково й може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути при­пинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом. Адмініс­тративне підпорядкування прокурорів не може бути підставою для обмеження або порушення незалежності прокурорів під час вико­нання ними своїх повноважень.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші державні органи, їх посадові та службові особи, а також фізичні та юридичні особи і їх об'єднання зобов'язані поважати незалеж­ність прокурора та утримуватися від здійснення у будь-якій формі впливу на нього з метою перешкоджання виконанню службових обов'язків або ухвалення ним незаконного рішення.

Межі обґрунтованої критики діяльності прокурора визнача­ються з урахуванням Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод та практики Європейського суду з прав людини.

Прокурор має право звернутися з повідомленням про загрозу його незалежності до Ради прокурорів України, яка зобов'язана не­відкладно перевірити і розглянути таке звернення за його участю та вжити в межах своїх повноважень передбачених законом необхід­них заходів для усунення загрози.

Прокурори здійснюють свої повноваження у межах, визначе­них законом, і підпорядковуються керівникам виключно в частині виконання письмових наказів адміністративного характеру, пов'я­заних з організаційними питаннями діяльності прокурорів та орга­нів прокуратури.

Генеральний прокурор має право видавати письмові накази ад­міністративного характеру, що є обов’язковими до виконання всіма прокурорами.

Керівник обласної прокуратури має право видавати письмові накази адміністративного характеру, що є обов’язковими до вико­нання першим заступником, заступниками, керівниками та заступ­никами керівників підрозділів, прокурорами відповідної обласної прокуратури та керівниками окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під те­риторіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Керівник окружної прокуратури має право видавати письмові накази адміністративного характеру, що є обов’язковими до вико­нання його першим заступником, заступниками, керівниками та за­ступниками керівників підрозділів і прокурорами відповідної окру­жної прокуратури.

Перші заступники та заступники керівників органів прокура­тури відповідно до розподілу обов’язків мають право видавати пись­мові накази адміністративного характеру, що є обов’язковими до ви­конання підлеглими прокурорами відповідного органу прокуратури.

У разі створення спеціалізованих прокуратур (крім Спеціалізо­ваної антикорупційної прокуратури) порядок видання письмових наказів адміністративного характеру в межах таких прокуратур ви­значається Генеральним прокурором.

Під час здійснення повноважень, пов’язаних з реалізацією фун­кцій прокуратури, прокурори самостійно ухвалюють рішення про порядок здійснення таких повноважень, керуючись при цьому поло­женнями закону, а також зобов’язані виконувати лише такі вказівки прокурора вищого рівня, що були надані з дотриманням вимог статті 17 Закону України «Про прокуратуру».

Прокурори вищого рівня мають право давати вказівки проку­рору нижчого рівня, погоджувати ухвалення ним певних рішень та здійснювати інші дії, що безпосередньо стосуються реалізації цим прокурором функцій прокуратури, виключно в межах та порядку, визначених законом. Генеральний прокурор має право давати вка­зівки будь-якому прокурору.

Прокурором вищого рівня є:

1) для прокурорів, керівників та заступників керівників підроз­ділів окружної прокуратури - керівник окружної прокуратури чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов’язків;

2) для прокурорів, керівників та заступників керівників підроз­ділів обласної прокуратури - керівник обласної прокуратури чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов’язків;

3) для керівника окружної прокуратури, його першого заступ­ника та заступників - керівник відповідної обласної прокуратури чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов’язків;

4) для керівника обласної прокуратури, його першого заступника та заступників, керівника та заступника керівника підрозділу, проку­рора Офісу Генерального прокурора - Генеральний прокурор чи його перший заступник або заступник відповідно до розподілу обов’язків;

5) для першого заступника та заступника Генерального проку­рора - Генеральний прокурор.

У разі утворення спеціалізованих прокуратур (крім Спеціалізо­ваної антикорупційної прокуратури) прокурори вищого рівня в ме­жах таких прокуратур визначаються Генеральним прокурором.

Накази адміністративного характеру, а також вказівки, що пря­мо стосуються реалізації прокурором функцій прокуратури, видані (віддані) в письмовій формі в межах повноважень, визначених зако­ном, є обов’язковими до виконання відповідним прокурором. Про­курору, якому віддали наказ чи вказівку в усній формі, надається пи­сьмове підтвердження такого наказу чи вказівки.

Прокурор не зобов’язаний виконувати накази та вказівки про­курора вищого рівня, що викликають у нього сумнів у законності, якщо він не отримав їх у письмовій формі, а також явно злочинні на­кази або вказівки.

У статті 18 Закону України «Про прокуратуру» визначено ви­моги щодо несумісності посад прокурорів. Так, перебування на по­саді прокурора є несумісним з обійманням посади в будь-якому ор­гані державної влади, іншому державному органі, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом на державних ви­борних посадах. На прокурора поширюються обмеження щодо сумі­сництва та суміщення з іншими видами діяльності, визначені Зако­ном України «Про запобігання корупції»^[53]. Обмеження стосуються також і того, що прокурор не може належати до будь-яких політич­них партій чи рухів (вимога позапартійності), брати участь у політи­чних акціях, мітингах і страйках.

Вимоги щодо несумісності не поширюються на участь прокурорів у діяльності виборних органів релігійних і громадських організацій.

Законом України «Про прокуратуру» (ст. 19) передбачено зага­льні права та обов'язки прокурора. Так, прокурор має право брати уч­асть у прокурорському самоврядуванні для вирішення питань внут­рішньої діяльності прокуратури у порядку, встановленому законом. Крім того, прокурори мають право бути членами професійних спілок, утворювати громадські організації та брати в них участь з метою за­хисту своїх прав та інтересів і підвищення свого професійного рівня.

Прокурор зобов'язаний:

1) виявляти повагу до осіб під час здійснення своїх повноважень;

2) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом;

3) діяти лише на підставі, в межах і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

4) додержуватися правил прокурорської етики, зокрема не до­пускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокура­тури та може зашкодити авторитету прокуратури.

Крім того, прокурор зобов’язаний щорічно проходити таємну перевірку доброчесності, яку проводять підрозділи внутрішньої безпеки в порядку, затвердженому Генеральним прокурором, неу­хильно додержуватися присяги прокурора (за порушення присяги прокурор несе відповідальність, передбачену законом), а також удо­сконалювати свій професійний рівень і з цією метою підвищувати кваліфікацію. Тому прокурор періодично проходить підготовку у Тренінговому центрі прокурорів України, що має охоплювати ви­вчення правил прокурорської етики.

Прокурори мають службове посвідчення, яке вручається Гене­ральним прокурором або за його дорученням іншим прокурором.

Успішне виконання поставлених перед прокуратурою завдань значною мірою залежить від чіткої організації роботи з відбору, ро­зміщення, виховання та професійної підготовки прокурорських ка­дрів. Якісна професійна підготовка, високі моральні риси та життє­вий досвід кадрів дозволяють успішно вирішувати завдання зі зміц­нення законності та правопорядку.

Уся робота з організації добору кандидатів на посаду проку­рора здійснюється з осіб, які відповідають вимогам, установленим статтею 27 Закону України «Про прокуратуру». Так, зокрема:

- прокурором окружної прокуратури може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту за освітньо-

Розділ 3. Правоохоронні органи України кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, а також вищу юри­дичну освіту за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем, здо­буту в іноземних державах і визнану в Україні в установленому за­коном порядку і стаж роботи в галузі права не менше двох років та володіє державною мовою;

- прокурором обласної прокуратури може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше трьох років та володіє державною мовою;

- прокурором Офісу Генерального прокурора може бути призначе­ний громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж ро­боти в галузі права не менше п'яти років та володіє державною мовою.

Ці вимоги не поширюються на прокурорів Спеціалізованої ан- тикорупційної прокуратури. Прокурором Спеціалізованої антикору- пційної прокуратури може бути призначена особа, яка має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше п'яти років та володіє державною мовою.

Не може бути призначена на посаду прокурора особа, яка:

1) була визнана судом обмежено дієздатною або недієздатною;

2) має захворювання, що перешкоджає виконанню обов'язків прокурора;

3) має незняту чи непогашену судимість або на яку наклада­лося адміністративне стягнення за вчинення корупційного право­порушення.

Добір кандидатів та їх призначення на посаду прокурора охоп­люють:

1) ухвалення відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження, рішення про проведення добору кандидатів на посаду прокурора, яке розміщується на офіційному веб-сайті відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, та повинно міс­тити виклад передбачених законом вимог, яким має відповідати ка­ндидат на посаду прокурора, а також перелік документів, які пода­ються до відповідного органу, що здійснює дисциплінарне прова­дження, і кінцевий термін їх подання;

2) подання особами, які виявили бажання стати прокурором, до відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, від­повідної заяви та документів, перелік яких визначено законом;

3) здійснення відповідним органом, що здійснює дисципліна­рне провадження, на основі поданих кандидатами на посаду проку­рора документів перевірки відповідності осіб вимогам, установле­ним до кандидата на посаду прокурора;

4) складання особами, які відповідають установленим вимогам до кандидата на посаду прокурора, кваліфікаційного іспиту;

5) оприлюднення відповідним органом, що здійснює дисциплі­нарне провадження, на офіційному веб-сайті списку кандидатів, які успішно склали кваліфікаційний іспит;

6) організацію відповідним органом, що здійснює дисципліна­рне провадження, спеціальної перевірки кандидатів, які успішно склали кваліфікаційний іспит (відомості про особу, які підлягають спеціальній перевірці, а також порядок її здійснення визначаються Законом України «Про запобігання корупції»);

7) визначення відповідним органом, що здійснює дисципліна­рне провадження, рейтингу кандидатів на посаду прокурора серед осіб, які успішно склали кваліфікаційний іспит та щодо яких прове­дено спеціальну перевірку, а також зарахування їх до резерву на за­міщення вакантних посад прокурорів;

8) проходження кандидатом на посаду прокурора спеціальної підготовки в Тренінговому центрі прокурорів України з метою отри­мання знань і навичок практичної діяльності на посаді прокурора, складання процесуальних документів і вивчення правил прокурор­ської етики;

9) оголошення відповідним органом, що здійснює дисципліна­рне провадження, у разі відкриття вакантних посад прокурорів кон­курсу на зайняття таких посад серед кандидатів, які перебувають у резерві та пройшли спеціальну підготовку;

10) проведення відповідним органом, що здійснює дисципліна­рне провадження, конкурсу на зайняття вакантних посад прокуро­рів (крім посади Генерального прокурора) на основі рейтингу кан­дидатів;

11) направлення відповідним органом, що здійснює дисциплі­нарне провадження, подання керівнику окружної прокуратури щодо призначення кандидата на посаду прокурора;

12) призначення особи на посаду прокурора (за ст. 35 Закону України «Про прокуратуру» керівник прокуратури за наслідками спеціальної перевірки, передбаченої антикорупційним законодав­ством, своїм наказом призначає кандидата на посаду прокурора не пізніше 30 днів з дня отримання подання відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження);

13) складення особою присяги прокурора.

Прокурор може бути переведений за його згодою до іншого органу прокуратури, у тому числі вищого рівня, на вакантну або тимчасово вакантну посаду. Переведення до органу прокуратури вищого рівня здійснюється за результатами конкурсу, порядок проведення якого визначається відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження. Конкурс має передбачати оцінювання професійного рівня, досвіду, морально-ділових якостей прокурора та перевірку його готовності до здійснення повноважень в іншому органі проку­ратури, у тому числі вищого рівня.

Порядок призначення прокурора на адміністративну посаду визначено в статті 39 Закону України «Про прокуратуру».

Так, Адміністративними посадами в Офісі Генерального проку­рора, обласних та окружних прокуратурах (крім посад, зазначених у частині третій цієї статті) є посади: 1) Генерального прокурора;

2) першого заступника Генерального прокурора; 3) заступника Ге­нерального прокурора; 4) керівника підрозділу Офісу Генерального прокурора; 5) заступника керівника підрозділу Офісу Генерального прокурора; 6) керівника обласної прокуратури; 7) першого заступ­ника керівника обласної прокуратури; 8) заступника керівника об­ласної прокуратури; 9) керівника підрозділу обласної прокуратури; 10) заступника керівника підрозділу обласної прокуратури; 11) ке­рівника окружної прокуратури; 12) першого заступника керівника окружної прокуратури; 13) заступника керівника окружної проку­ратури; 14) керівника підрозділу окружної прокуратури; 15) заступ­ника керівника підрозділу окружної прокуратури.

У свою чергу, адміністративними посадами у Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі є посади: 1) заступника Генерального прокурора - керівника Спеціалізованої антикорупційної прокура­тури; 2) першого заступника керівника Спеціалізованої антикоруп- ційної прокуратури; 3) заступника керівника Спеціалізованої анти- корупційної прокуратури; 4) керівника підрозділу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури; 5) заступника керівника підрозділу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Призначення прокурора на адміністративну посаду, передба­чену пунктами 9, 10, 12, 13 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про прокура­туру», здійснюється керівником обласної прокуратури. Призна­чення прокурора на адміністративну посаду, передбачену пунк­тами 14 та 15 ч. 1 ст. 39 закону, здійснюється керівником окружної прокуратури. Призначення прокурора на адміністративну посаду, пе­редбачену пунктами 1-8, 11-13 ч. 2 ст. 39 Закону України «Про проку­ратуру», здійснюється Генеральним прокурором у встановленому за­конодавством порядку. Призначення прокурора на адміністративну

посаду, передбачену пунктами 1-3 ч. 3 ст. 39, здійснюється у встано­вленому Законом України «Про прокуратуру» порядку Генеральним прокурором, а на адміністративну посаду, передбачену пунктами 4 та 5 ч. 3 ст. 39, - керівником Спеціалізованої антикорупційної проку­ратури. Призначення прокурора на адміністративну посаду, перед­бачену пунктом 1 ч. 3 ст. 39, здійснюється строком на п'ять років.

Не може бути призначено прокурора на адміністративну по­саду, якщо він має заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до при­мусового виконання.

Перебування прокурора на адміністративній посаді у прокура­турі не звільняє його від здійснення повноважень прокурора відпо­відної прокуратури, передбачених законом.

На адміністративні посади в органі прокуратури, які не перед­бачають здійснення функцій прокуратури, визначених статтею 2 Закону України «Про прокуратуру», можуть призначатися особи, які не мають статусу прокурора.

Генеральний прокурор призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України (ст. 40 Закону України «Про прокуратуру»).

Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Та ж сама особа не може обіймати посаду Генерального про­курора два строки поспіль.

На посаду Генерального прокурора може бути призначений гро­мадянин України, який:

1) має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше десяти років;

2) володіє державною мовою;

3) має високі морально-ділові, професійні якості та організа­торські здібності;

4) стосовно якого відсутні обставини, передбачені ч. 6 ст. 27 За­кону України «Про прокуратуру»;

5) не має заборгованості зі сплати аліментів на утримання ди­тини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до приму­сового виконання.

Президент України надсилає до Верховної Ради України пись­мове подання про надання згоди на призначення кандидата на по­саду Генерального прокурора.

Порядок надання згоди на призначення на посаду Президен­том України Генерального прокурора встановлюється Регламентом Верховної Ради України. Рішення Верховної Ради України про від­мову у наданні згоди на призначення на посаду Генерального про­курора є підставою для письмового подання Президента України про надання згоди на призначення іншого кандидата.

Звільнення прокурора з адміністративної посади, передбаченої пунктами 2-10 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про прокуратуру», здійс­нюється Генеральним прокурором з таких підстав:

1) подання заяви про дострокове припинення повноважень на адміністративній посаді за власним бажанням;

2) переведення на посаду до іншого органу прокуратури (крім адміністративної посади, передбаченої пунктами 1-3 ч. 3 ст. 39 цього закону);

3) неналежне виконання прокурором, який обіймає адміністра­тивну посаду, посадових обов’язків, установлених для відповідної адміністративної посади;

4) наявність заборгованості із сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання.

Звільнення прокурора з адміністративної посади, передбаченої п.п. 11-15 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про прокуратуру», здійснюється керівником обласної прокуратури в окружних прокуратурах, розташо­ваних у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Звільнення з адміністративної посади, передбаченої пунк­тами 1-3 ч. 3 ст. 39 Закону України «Про прокуратуру», здійсню­ється Генеральним прокурором, а з адміністративної посади, перед­баченої п.п. 4-5 ч. 3 ст. 39, - керівником Спеціалізованої антикоруп- ційної прокуратури. Звільнення з таких адміністративних посад здійснюється виключно з підстав, передбачених частиною 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру».

Повноваження прокурора на адміністративній посаді припиня­ються в разі:

1) закінчення строку перебування на адміністративній посаді;

2) звільнення з посади прокурора або припинення повнова­жень на посаді прокурора.

Після звільнення прокурора з адміністративної посади або при­пинення його повноважень на цій посаді він не пізніше одного

місяця призначається на одну з вакантних посад у цьому ж органі прокуратури або в разі відсутності вакантних посад переводиться на посаду до іншого органу прокуратури того ж або нижчого рівня за його письмовою згодою. У таких випадках рішення про призна­чення на посаду ухвалюється керівником відповідного органу про­куратури.

У разі відмови прокурора від призначення на вакантну посаду у відповідному органі прокуратури або від переведення на посаду до іншого органу прокуратури у зазначений строк прокурор звільня­ється з посади прокурора.

До моменту ухвалення рішення про призначення прокурора на посаду, переведення на посаду до іншого органу прокуратури або звільнення з посади прокурора повноваження відповідного проку­рора зупиняються із збереженням гарантій матеріального, соціаль­ного та побутового забезпечення, передбачених законодавством для прокурорів.

Загальні умови звільнення прокурора з посади та припинення його повноважень на посаді визначено у статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Так, прокурор звільняється з посади у разі:

1) неможливості виконувати свої повноваження за станом здо­ров’я;

2) порушення ним вимог щодо несумісності, передбачених ст. 18 Закону України «Про прокуратуру»;

3) набрання законної чинності судовим рішенням про притяг­нення прокурора до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення, пов’язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про запобігання корупції»;

4) неможливості переведення на іншу посаду або відсутності зго­ди на це у зв’язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі;

5) набрання законної чинності обвинувальним вироком суду щодо нього;

6) припинення громадянства України або набуття громадянства іншої держави;

7) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням;

8) неможливості подальшого перебування на тимчасово вакан­тній посаді;

9) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому про­курор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Подання про звільнення прокурора з посади вноситься Вищою радою правосуддя або відповідним органом, що здійснює дисципліна­рне провадження щодо прокурорів у визначених законом випадках.

Ухвалення рішення про звільнення прокурора з посади здійс­нюється особою, уповноваженою цим законом ухвалювати рішення про звільнення прокурора, виключно на підставі та в межах подання відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, чи Вищої ради правосуддя.

Особами, які в установленому законом порядку ухвалюють рі­шення про звільнення прокурора з посади, є:

1) Генеральний прокурор - стосовно прокурорів Офісу Генера­льного прокурора;

1-1) керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури - стосовно прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури;

2) керівник обласної прокуратури - стосовно прокурорів відпові­дної обласної прокуратури та прокурорів окружних прокуратур, розта­шованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпа­дає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Генеральний прокурор звільняється з адміністративної посади Президентом України за згодою Верховної Ради України:

1) у зв'язку з поданням заяви про дострокове припинення пов­новажень на адміністративній посаді за власним бажанням;

2) на підставі подання відповідного органу, що здійснює дисци­плінарне провадження, або Вищої ради правосуддя;

3) у разі наявності заборгованості зі сплати аліментів на утри­мання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня пред'явлення виконавчого до­кумента до примусового виконання.

Повноваження Генерального прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі:

1) висловлення Верховною Радою України недовіри Генераль­ному прокурору, що має наслідком його відставку з цієї адміністра­тивної посади;

2) закінчення строку перебування на посаді Генерального про­курора.

Звільнення Генерального прокурора з адміністративної посади або припинення повноважень Генерального прокурора на адмініст­ративній посаді не припиняє його повноважень прокурора.

Особливим є порядок звільнення з посади Генерального проку­рора України. Так, Президент України подає до Верховної Ради Ук­раїни письмове подання про надання згоди на звільнення з посади Генерального прокурора. Порядок розгляду питання та ухвалення Верховною Радою України рішення про висловлення недовіри Гене­ральному прокурору встановлюється Регламентом Верховної Ради України. Повноваження Генерального прокурора припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України.

Президент України видає указ про звільнення Генерального прокурора з посади на підставі та в межах подання відповідного ор­гану, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, чи Вищої ради правосуддя.

Наразі повноваження прокурора припиняються у таких випадках:

1) за віком з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п'яти років;

2) у зв'язку зі смертю;

3) у зв'язку з визнанням його безвісно відсутнім або оголошен­ням померлим;

4) за рішенням відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, про неможливість подальшого пере­бування особи на посаді прокурора.

Повноваження прокурора зупиняються в разі:

1) відрядження його до Вищої ради правосуддя, відповідного ор­гану, що здійснює дисциплінарне провадження, Тренінгового центру прокурорів України чи іншого органу для участі в його роботі на пос­тійній основі - до повернення з відрядження;

2) звільнення прокурора з адміністративної посади - до ухва­лення рішення про призначення його на іншу посаду в органі прокура­тури, в якому він обіймав адміністративну посаду, переведення на по­саду до іншого органу прокуратури або звільнення з посади прокурора;

3) відсторонення від посади під час дисциплінарного прова­дження стосовно нього - до звільнення з посади прокурора, скасу­вання рішення про відсторонення від посади під час дисциплінарного провадження стосовно нього, закриття цього дисциплінарного прова­дження або накладення за його вчинення дисциплінарного стягнення;

4) відсторонення від виконання службових повноважень у по­рядку, передбаченому Законом України «Про запобігання корупції», - до закінчення розгляду судом справи про адміністративне коруп- ційне правопорушення;

5) відсторонення від посади в порядку, передбаченому стат­тями 154-158 Кримінального процесуального кодексу України^[54], - до скасування заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді відсторонення від посади чи відповідної ухвали або припи­нення дії такої ухвали.

Працівники прокуратури повинні мати високі моральні якості, бути принциповими і непримиренними до порушень законів, поєд­нувати виконання своїх професійних обов’язків із громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю. Прокурори повинні особисто суворо додержуватись вимог закону, проявляти ініціативу в роботі, підвищувати її якість та ефективність і сприяти своєю дія­льністю утвердженню верховенства закону, забезпеченню демокра­тії, формуванню правосвідомості громадян, поваги до законів, норм і правил суспільного життя. Будь-які порушення працівниками проку­ратури законності та службової дисципліни підривають авторитет прокуратури, завдають шкоди інтересам держави та суспільства.

Слід зазначити, що шкода, завдана незаконними рішеннями, ді­ями чи бездіяльністю прокурора, відшкодовується державою неза­лежно від його вини в порядку, визначеному законом.

Держава, відшкодувавши шкоду, завдану прокурором, має пра­во зворотної вимоги до нього в розмірі виплаченого відшкодування в разі встановлення в діях прокурора складу кримінального право­порушення за обвинувальним вироком суду щодо нього, який на­брав законної чинності.

Прокурора може бути притягнуто до дисциплінарної відповіда­льності у порядку дисциплінарного провадження за таких підстав, визначених Законом України «Про прокуратуру»:

1) невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків;

2) необгрунтоване зволікання з розглядом звернення;

3) розголошення таємниці, що охороняється законом, яка стала відомою прокуророві під час виконання повноважень;

4) порушення встановленого законом порядку подання деклара­ції про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру;

5) вчинення дій, що порочать звання прокурора і можуть ви­кликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалеж­ності, у чесності та непідкупності органів прокуратури;

6) систематичне (два і більше разів протягом одного року) або одноразове грубе порушення правил прокурорської етики;

7) порушення правил внутрішнього службового розпорядку;

8) втручання чи будь-який інший вплив прокурора у випадках чи порядку, не передбачених законодавством, у службову діяльність іншого прокурора, службових, посадових осіб чи суддів, у тому числі

шляхом публічних висловлювань стосовно їх рішень, дій чи бездія­льності, за відсутності при цьому ознак адміністративного чи кримі­нального правопорушення;

9) публічне висловлювання, яке є порушенням презумпції не­винуватості.

Дисциплінарне провадження в органах прокуратури - це про­цедура розгляду відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, дисциплінарної скарги, в якій міс­тяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного про­ступку.

Притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності не виключає можливості притягнення його до адміністративної чи кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом.

Виправдання особи або закриття судом кримінального прова­дження стосовно неї не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора, який здійснював про­цесуальне керівництво досудовим розслідуванням та/або підтри­мання державного обвинувачення у цьому провадженні, крім випа­дків умисного порушення ним вимог законодавства чи неналежного виконання службових обов’язків.

Рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановле­ному Кримінальним процесуальним кодексом України^[55]. Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність про­курора в межах кримінального процесу встановлено факти пору­шення ним прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути під­ставою для дисциплінарного провадження.

Заява за результатами перевірки доброчесності прокурора, внаслідок якої встановлено вчинення дисциплінарного проступку, є обов’язковою підставою для відкриття дисциплінарного прова­дження щодо прокурора.

Право на звернення до відповідного органу, що здійснює дис­циплінарне провадження щодо прокурорів, із дисциплінарною скар­гою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має ко­жен, кому відомі такі факти.

Керівник органу прокуратури, в якому працює прокурор, або Ге­неральний прокурор зобов’язані невідкладно розглянути рішення про наявність підстав для відсторонення прокурора від посади, за

Розділ 3. Правоохоронні органи України результатами якого можуть видати наказ про відсторонення проку­рора від посади до завершення дисциплінарного провадження. Ко­пія наказу невідкладно вручається прокурору, якого відсторонено від посади. До завершення дисциплінарного провадження прокурор не може бути звільнений з посади прокурора у зв'язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням.

Розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінар­ного проступку прокурора відбувається на засіданні відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження. На засідання за­прошуються особа, яка подала дисциплінарну скаргу, прокурор, сто­совно якого відкрито дисциплінарне провадження, їх представники, а у разі необхідності - й інші особи. Повідомлення про час і місце про­ведення засідання відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, має бути надіслано не пізніш як за десять днів до дня проведення засідання.

До повідомлення про час і місце проведення засідання відпові­дного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, яке надси­лається прокурору, додаються копія дисциплінарної скарги та ви­сновок про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора.

Висновок про наявність чи відсутність дисциплінарного про­ступку прокурора розглядається за його участю і може бути розгля­нутий без нього лише у випадках, коли належним чином повідомле­ний прокурор:

1) повідомив про згоду на розгляд висновку за його відсутності;

2) не з'явився на засідання, не повідомивши про причини неявки;

3) не з'явився на засідання повторно.

Рішення про можливість розгляду висновку за відсутності від­повідного прокурора ухвалює відповідний орган, що здійснює дис­циплінарне провадження.

Розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінар­ного проступку прокурора відбувається на засадах змагальності. На засіданні відповідного органу, що здійснює дисциплінарне прова­дження, заслуховуються пояснення члена відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, який проводив перевірку, пояснення прокурора, стосовно якого здійснюється дисциплінарне провадження, та/або його представника і в разі необхідності - інших осіб. Рішення про накладення на прокурора дисциплінарного стяг­нення або рішення про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора може бути ухвалено не пізніше ніж через

рік із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової не­працездатності чи перебування прокурора у відпустці.

На прокурора можуть бути накладені такі дисциплінарні стяг­нення:

1) догана;

2) заборона на строк до одного року на переведення до органу прокуратури вищого рівня чи на призначення на вищу посаду в ор­гані прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду (крім Генераль­ного прокурора);

3) звільнення з посади в органах прокуратури.

За результатами дисциплінарного провадження може бути ух­валено рішення про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора (крім Генерального прокурора) у разі:

1) якщо дисциплінарний проступок, вчинений прокурором, має характер грубого порушення;

2) якщо прокурор вчинив дисциплінарний проступок, перебу­ваючи у статусі прокурора, який притягувався до дисциплінарної відповідальності.

У разі якщо за результатами дисциплінарного провадження щодо прокурора встановлено обставини, які свідчать про пору­шення ним вимог щодо несумісності, Генеральний прокурор або його заступник ініціюють перед Вищою радою правосуддя розгляд відповідного питання.

Прокурор може оскаржити рішення, ухвалене за результатами дисциплінарного провадження, до адміністративного суду або до Вищої ради правосуддя протягом одного місяця з дня вручення йому чи отримання ним поштою копії рішення. Розгляд адміністра­тивного позову щодо оскарження рішення Вищої ради правосуддя здійснюється в порядку, визначеному процесуальним законом.

Прокурорське самоврядування - це самостійне колективне вирішення прокурорами питань внутрішньої діяльності прокура­тури з метою:

1) забезпечення організаційної єдності функціонування орга­нів прокуратури, підвищення якості роботи прокурорів;

2) зміцнення незалежності прокурорів, захисту від втручання в їх діяльність;

3) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріа­льно-технічного та іншого забезпечення прокурорів, а також конт­ролю за додержанням установлених нормативів такого забезпечення;

4) обрання чи призначення прокурорів до складу інших органів у випадках і в порядку, встановлених законом.

До питань внутрішньої діяльності прокуратури належать пи­тання організаційного забезпечення прокуратури та діяльності про­курорів, соціального захисту прокурорів та їхніх сімей, а також інші питання, безпосередньо не пов'язані з виконанням повноважень прокурорів.

Порядок здійснення прокурорського самоврядування визнача­ється Законом України «Про прокуратуру», іншими законами, а та­кож регламентами і положеннями, які ухвалюються органами про­курорського самоврядування відповідно до законодавства.

Прокурорське самоврядування здійснюється у двох організа­ційних формах:

1) через всеукраїнську конференцію працівників прокуратури;

2) через Раду прокурорів України.

Найвищим органом прокурорського самоврядування є Всеукра­їнська конференція прокурорів. До її повноважень належить:

1) заслуховування звіту Ради прокурорів України про вико­нання завдань органів прокурорського самоврядування, стан фінан­сування та організаційного забезпечення діяльності прокуратури;

2) обрання членів Вищої ради правосуддя та ухвалення рі­шення про припинення їх повноважень відповідно до Конституції і законів України;

3) затвердження Кодексу професійної етики та поведінки про­курорів та положення про Раду прокурорів України;

4) звернення до органів державної влади та їх посадових осіб із пропозиціями щодо вирішення питань діяльності прокуратури;

5) розгляд інших питань прокурорського самоврядування та здійснення інших повноважень відповідно до закону.

Всеукраїнська конференція прокурорів з питань, що належать до її компетенції, ухвалення рішення, що є обов'язковими для Ради прокурорів України та будь-яких прокурорів.

Чергова всеукраїнська конференція прокурорів скликається Радою прокурорів України один раз на два роки. Позачергова всеук­раїнська конференція прокурорів може бути скликана за рішенням Ради прокурорів України.

Делегатів на Всеукраїнську конференцію прокурорів обирають:

1) збори прокурорів Офісу Генерального прокурора - шість прокурорів Офісу Генерального прокурора України;

2) збори прокурорів обласних прокуратур - по три прокурори від кожної обласної прокуратури;

3) збори прокурорів окружних прокуратур - по два прокурори від кожної окружної прокуратури.

Збори прокурорів скликаються керівником відповідної проку­ратури, є повноважними, якщо на них присутні більше половини від загальної кількості прокурорів цієї прокуратури, та ухвалюють рі­шення більшістю голосів від загальної кількості прокурорів відпові­дної прокуратури. Всеукраїнська конференція прокурорів є повно­важною за умови присутності на ній не менше двох третин від зага­льної кількості обраних делегатів.

Всеукраїнську конференцію прокурорів відкриває голова Ради прокурорів України, а в разі його відсутності - заступник голови чи секретар Ради прокурорів України. Організовує її роботу Президія, кількісний склад якої визначається рішенням конференції.

У період між всеукраїнськими конференціями прокурорів ви­щим органом прокурорського самоврядування є Рада прокурорів України (ст. 71).

До складу Ради прокурорів України входять тринадцять осіб, із яких:

1) два представники (прокурори) від Офісу Генерального про­курора;

2) чотири представники (прокурори) від обласних прокуратур;

3) п'ять представників (прокурорів) від окружних прокуратур;

4) два представники (вчені), призначені з'їздом представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ.

Рада прокурорів України є повноважною за умови обрання не менше дев'яти членів.

Прокурор, який перебуває на адміністративній посаді чи є чле­ном відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, не може водночас бути членом Ради прокурорів України. Строк пов­новажень члена Ради прокурорів України становить п'ять років без права повторного обрання.

Члени Ради прокурорів України обирають на засіданні Ради зі свого складу голову Ради прокурорів України, його заступника та се­кретаря.

Рада прокурорів України у період між всеукраїнськими конфе­ренціями прокурорів організовує виконання рішень конференції, а також вирішує питання щодо скликання та проведення Всеукраїн­ської конференції прокурорів. Повноваження і порядок роботи Ради прокурорів України визначаються Законом України «Про прокура­туру» та положенням про Раду прокурорів України.

Відповідно до покладених на неї повноважень, Рада прокурорів України: організовує впровадження заходів щодо забезпечення незалежності прокурорів, поліпшення стану організаційного забез­печення діяльності прокуратур; розглядає питання правового захи­сту прокурорів, соціального захисту прокурорів та членів їхніх сімей та ухвалює відповідні рішення із цих питань; розглядає звернення прокурорів та інші повідомлення про загрозу незалежності проку­рорів, вживає за наслідками розгляду відповідних заходів (повідом­ляє відповідні органи про підстави для притягнення до криміналь­ної, дисциплінарної чи іншої відповідальності; ініціює розгляд пи­тання щодо вжиття заходів забезпечення безпеки прокурорів; опри­люднює заяви від імені прокурорського корпусу про факти пору­шення незалежності прокурора; звертається до міжнародних орга­нізацій з відповідними повідомленнями); звертається з пропозиці­ями про вирішення питань діяльності прокуратури до органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування; здійснює конт­роль за виконанням рішень органів прокурорського самовряду­вання; надає роз’яснення щодо додержання вимог законодавства стосовно врегулювання конфлікту інтересів у діяльності прокуро­рів, голови чи членів відповідного органу, що здійснює дисципліна­рне провадження; здійснює інші повноваження, передбачені Зако­ном України «Про прокуратуру».

Забезпечення роботи всеукраїнської конференції прокурорів, діяльності Ради прокурорів України здійснюється Офісом Генераль­ного прокурора за рахунок коштів Державного бюджету України.

Держава забезпечує фінансування та належні умови функ­ціонування прокуратури і діяльності прокурорів.

Фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, а також інших джерел, не забороне­них законодавством, у тому числі у випадках, передбачених міжна­родними договорами України або проєктами міжнародної технічної допомоги, зареєстрованими в установленому порядку. Функції голо­вного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фі­нансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Офі­сом Генерального прокурора.

Органи прокуратури також забезпечуються транспортними і матеріально-технічними засобами у порядку, затвердженому Гене­ральним прокурором, у межах видатків, затверджених у Держав­ному бюджеті України на утримання органів прокуратури. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забез­печують розташовані на їх території органи й установи прокуратури відповідними службовими приміщеннями на умовах оренди.

Прокуратура в межах своїх повноважень вирішує також пи­тання, що випливають з укладених Україною міждержавних догово­рів (двосторонніх чи багатосторонніх) відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України». Ця діяльність прокуратури, по­лягає, по-перше, у захисті гарантованих ними прав і свобод людини та громадянина і, по-друге, у реалізації повноважень, які перебува­ють у межах компетенції прокуратури.

У цьому аспекті органи прокуратури згідно з міжнародними договорами України, згоду на обов’язковість яких надано Верхов­ною Радою України, та кримінальним процесуальним законодавст­вом України здійснюють співробітництво з компетентними ор­ганами інших держав з питань проведення процесуальних дій під час розслідування кримінальних правопорушень, видачі осіб, які їх вчинили, перейнятті кримінального провадження та з інших пи­тань, передбачених такими договорами. У разі відсутності міжна­родного договору України співробітництво у цій сфері здійсню­ється органами прокуратури України на підставі взаємних письмо­вих гарантій.

Співробітництво органів прокуратури з компетентними органами інших держав не може здійснюватися всупереч консти­туційним гарантіям України та її договірним зобов’язанням щодо прав людини.

У випадках, передбачених законодавством, Офіс Генерального прокурора є центральним органом, відповідальним за виконання міжнародних договорів України. Якщо міжнародним договором Ук­раїни передбачено безпосередній порядок співробітництва під час кримінального провадження, обласні прокуратури здійснюють таке співробітництво у межах своєї компетенції.

Офіс Генерального прокурора в порядку, передбаченому Зако­ном України «Про міжнародні договори України», бере участь у під­готовці міжнародних договорів України щодо співробітництва у сфері кримінального судочинства, укладає міжвідомчі міжнародні договори України про співробітництво з питань діяльності прокура­тури з відповідними державними органами іноземних держав і між­народними організаціями, до компетенції яких належать питання, що регулюються цими договорами.

Пропозиції щодо укладення Офісом Генерального прокурора міжнародних договорів України міжвідомчого характеру погоджу­ються з Міністерством закордонних справ України.

Питання для самоконтролю

1. Які функції покладаються на прокуратуру?

2. На яких принципах ґрунтується діяльність прокуратури?

3. Що входить у систему прокуратури України?

4. Визначте правовий статус Генерального прокурора України.

5. Особливості організації та діяльності Спеціалізованої анти­корупційної прокуратури.

6. Що належить до повноважень керівника обласної прокура­тури?

7. Які гарантії незалежності прокурора у здійсненні повнова­жень передбачено Законом України «Про прокуратуру»?

8. Загальні права та обов'язки прокурора відповідно до Закону України «Про прокуратуру».

9. Охарактеризуйте порядок призначення та підстави звіль­нення прокурора з адміністративної посади в органах прокуратури.

10. Повноваження прокурора по підтриманню державного об­винувачення в суді.

11. Поняття, значення та форми здійснення прокурорського са­моврядування.

12. Підстави притягнення прокурора до дисциплінарної відпо­відальності.

Глава 2 Міністерство внутрішніх справ України

Повноцінний розвиток Української держави є неможливим без створення єдиної стійкої і функціональної системи внутрішніх справ як частини сектору національної безпеки. Ураховуючи, що в сучасній Україні правоохоронні органи повинні бути насамперед сервісними службами, що допомагають суспільству влаштувати без­печний і законний добробут у країні, у жовтні 2014 року Урядом схвалено та запроваджено розроблені Міністерством внутрішніх справ Стратегію розвитку органів внутрішніх справ України та Кон­цепцію першочергових заходів реформування системи Міністерства внутрішніх справ^[56]. Ці офіційні документи передбачили формування Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) як ін­ституту європейського зразка та формування поліції як основного виконавця завдання щодо забезпечення публічного порядку і без­пеки населення.

Роль Міністерства внутрішніх справ України полягає у ство­ренні умов розвитку безпечного середовища життєдіяльності лю­дей, зміцненні громадської безпеки і правопорядку в державі як ос­нови безпеки на території України, а також сучасної системи внутрі­шньої національної безпеки, мінімізації порушень прав людини й основних свобод у діяльності органів системи МВС, забезпеченні фу­нкціонування високоякісних і доступних послуг органів системи МВС шляхом дотримання стандартів, які відповідають очікуванням громадян, і в запровадженні дієвих механізмів демократичного ци­вільного контролю і співпраці з громадськістю.

Ключові виклики, які на сьогодні стоять перед органами сис­теми МВС України, безпосередньо пов’язуються з її компетентністю в забезпеченні безпеки громадян і суспільства, здатністю протисто­яти злочинності та забезпечувати прозоре надання якісних послуг. Тому у процесі реалізації «Стратегії розвитку органів системи Міні­стерства внутрішніх справ на період до 2020 року», схваленої розпо­рядженням Кабінету Міністрів України від 15.11.2017 № 1023-р

Міністерство внутрішніх справ України реформовано в головний орган управління в системі центральних органів виконавчої влади, основними завданнями якого є забезпечення фо­рмування державної по­літики у таких сферах^[57]:

1) охорони прав і свобод людини, інтере­сів суспільства і держави, протидії злочинності, забезпечення публі­чної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;

2) захисту державного кордону й охорони суверенних прав Ук­раїни в її виключній (морській) економічній зоні;

3) цивільного захисту, захисту населення і територій від над­звичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації над­звичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності;

4) міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелега­льній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Міністерство внутрішніх справ України під час виконання покла­дених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими державними органами, допоміжними органами і службами, утворе­ними Президентом України, тимчасовими консультативними, дорад­чими та іншими допоміжними органами, утвореними Кабінетом Міні­стрів України, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями гро­мадян, громадськими спілками, профспілками й організаціями робо­тодавців, відповідними органами іноземних держав і міжнародних ор­ганізацій, а також із підприємствами, установами та організаціями.

Разом із тим МВС України забезпечує спрямування і координа­цію Кабінетом Міністрів України через міністра внутрішніх справ ді­яльності Національної поліції України, Державної служби з надзви­чайних ситуацій, Адміністрації Державної прикордонної служби, Дер­жавної міграційної служби, Національної гвардії, Головного сервіс­ного центру МВС України (об’єднує всі сервісні центри і надає велику кількість послуг, віднесених до компетенції Міністерства внутрішніх справ), а також територіальних органів, що реалізують державну полі­тику у відповідних сферах (далі - органи системи МВС України).

Основні потреби щодо забезпечення належного функціону­вання органів системи МВС України здійснюють заклади вищої освіти із специфічними умовами навчання, заклади охорони здо­ров’я, підприємства, науково-дослідні, експертно-криміналістичні центри, підприємства, наукові установи та організації, що належать до сфери управління МВС України.

Міністерство внутрішніх справ України згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 № 878 «Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України» є центра­льним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України^[58] та регламентується Конституцією й законами України, указами Президента України, по­становами Верховної Ради України, ухваленими відповідно до Кон­ституції і законів України, актами Кабінету Міністрів України й ін­шими актами законодавства.

Сфера відповідальності МВС України відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 № 3166-VI належить до комплексної системи регулювання суспільних відносин.

ФункціїМВС України визначаються законами України та Поло­женням про МВС України, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Так, основними напрямками діяльності МВС України відпо­відно до покладених на нього завдань є такі:

I. Нормотворча діяльність: 1) узагальнює практику застосу­вання законодавства з питань, що належать до його компетенції, ро­зробляє пропозиції щодо його вдосконалення та в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України; 2) розро­бляє проєкти законів та інших нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції; 3) погоджує проєкти законів, ін­ших актів законодавства, які надходять на погодження від інших мі­ністерств і центральних органів виконавчої влади, готує в межах по­вноважень, передбачених законом, висновки і пропозиції до проєк- тів законів та інших актів законодавства, які подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, та проєктів законів, внесених на розг­ляд Верховної Ради України іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи, й нормативно-правових актів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим; 4) готує в межах повноважень, передбачених законом, зауваження і пропозиції до ухвалених Верховною Радою України законів, що надійшли на підпис Президентові України;

5) розробляє проєкти державних програм із питань забезпечення публічної безпеки і порядку, протидії злочинності, безпеки дорож­нього руху, охорони державного кордону, захисту об’єктів і територій на випадок виникнення надзвичайних ситуацій, а також з питань мі­грації; 6) забезпечує міжнародне співробітництво, бере участь у роз­робленні проєктів та укладенні міжнародних договорів України з пи­тань, що належать до його компетенції, забезпечує в межах повнова­жень, передбачених законом, виконання укладених міжнародних до­говорів України.

II. Організаційно-методична та функція координації і взаємодії: 1) організовує в межах повноважень, передбачених законом, органі­заційно-управлінське та науково-методичне забезпечення судово- експертної діяльності; 2) організовує та забезпечує проведення су­дової експертизи в кримінальному та виконавчому провадженнях, в адміністративних, цивільних і господарських справах і справах про адміністративні правопорушення; 3) організовує в порядку, визна­ченому законодавством, проведення науково-дослідної діяльності у сфері судової експертизи; 4) у разі потреби забезпечує в установ­леному порядку участь працівників Експертної служби МВС як спе­ціалістів під час здійснення досудового розслідування та судового розгляду; 5) організовує роботу Експертно-кваліфікаційної комісії МВС з проведення атестації, присвоєння особам та позбавлення осіб кваліфікації судового експерта і кваліфікаційних класів судового ек­сперта, а також роботу з надання та позбавлення права участі як спе­ціаліста в проведенні слідчих дій і надання, позбавлення та підтвер­дження права самостійного проведення спеціальних вибухотехніч- них робіт і видає відповідні свідоцтва; 6) організовує діяльність те­риторіальних органів з надання сервісних послуг МВС; 7) уживає за­ходів для забезпечення силами і засобами Національної гвардії охо­рони ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відхо­дів, інших джерел іонізуючого випромінювання державної власно­сті, важливих державних об'єктів, спеціальних вантажів і органів державної влади, а також дипломатичних представництв, консуль­ських установ іноземних держав і представництв міжнародних ор­ганізацій в Україні; 8) організовує спеціальні та військові переве­зення в межах України в інтересах Національної гвардії, а також на підставі рішень Кабінету Міністрів України та міжвідомчих угод - в інтересах відповідних органів державної влади; 9) забезпечує в ме­жах повноважень, передбачених законом, приймання-передання осіб, які перебувають під вартою на державному кордоні України або за її межами; 10) затверджує порядок придбання й видачі гро­мадським формуванням з охорони громадського порядку і держав­ного кордону України спеціальних засобів індивідуального захисту та самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої і подразню­ючої дії, та їх зберігання; 11) організовує та здійснює відбір, підго­товку і навчання кандидатів для направлення до складу національ­ного контингенту та національного персоналу з поліцейських Наці­ональної поліції, військовослужбовців Національної гвардії і осіб ря­дового і начальницького складу служби цивільного захисту ДСНС, а також забезпечує їх участь у складі національного контингенту та національного персоналу в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки; 12) організовує та забезпечує високу бойову і мобі­лізаційну готовність та мобілізацію Національної гвардії; 13) забез­печує в межах повноважень, передбачених законом, ефективне вико­ристання сил і засобів Національної гвардії під час проведення анти- терористичних операцій; 14) організовує систему психологічного за­безпечення поліцейських, військовослужбовців Національної гвардії і забезпечує її функціонування; 15) організовує та здійснює медичне обстеження, у тому числі психофізіологічне, з метою визначення за станом здоров'я та фізичного розвитку придатність кандидатів на службу в поліцію, поліцейських, кандидатів на навчання у вищих на­вчальних закладах із специфічними умовами навчання, які здійсню­ють підготовку поліцейських і курсантів і слухачів таких навчаль­них закладів, а також придатність до військової служби кандидатів на військову службу за контрактом та військовослужбовців Націо­нальної гвардії; 16) взаємодіє в межах повноважень, передбачених законом, з органами державної влади з питань соціального захисту та пенсійного забезпечення працівників МВС, військовослужбовців Національної гвардії та членів їх сімей, а також працівників центра­льних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і коор­динує міністр; 17) уживає в межах повноважень, передбачених зако­ном, заходів до забезпечення правового і соціального захисту праці­вників МВС, військовослужбовців та працівників Національної гва­рдії, пенсіонерів із військовослужбовців та осіб рядового і начальни­цького складу органів внутрішніх справ і членів їх сімей, розробляє пропозиції із зазначених питань і вносить їх на розгляд відповідних органів; 18) веде військовий реєстр працівників, пенсіонерів з осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та вій­ськовослужбовців Національної гвардії, що брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, та членів їх сімей; 19) забез­печує формування пропозицій щодо обсягів державного замов­лення на підготовку, перепідготовку та післядипломну освіту фахі­вців, наукових, науково-педагогічних і робітничих кадрів для МВС, Національної гвардії та центральних органів виконавчої влади, дія­льність яких спрямовує і координує міністр; 20) забезпечує на базі навчальних закладів, що належать до сфери управління МВС, підго­товку та професійне навчання кадрів для МВС, Національної поліції та Національної гвардії; 21) установлює порядок добору, направ­лення та зарахування на навчання до навчальних закладів, що нале­жать до сфери управління МВС; 22) установлює порядок організації та строку професійного навчання працівників МВС, Національної по­ліції та Національної гвардії; 23) здійснює організаційно-методичне супроводження навчального процесу в навчальних закладах, що на­лежать до сфери управління МВС; 24) організовує та здійснює пото­чне і перспективне планування, розроблення планів основних орга­нізаційних заходів МВС, роботи колегії МВС і нарад керівництва МВС; 25) проводить моніторинг стану публічної безпеки та правопорядку

в державі; вивчає, аналізує та узагальнює результати й ефектив­ність реалізації центральними органами виконавчої влади, діяль­ність яких спрямовує і координує міністр, державної політики у від­повідних сферах; 26) аналізує та прогнозує розвиток суспільно-по­літичних процесів у державі, які впливають на виконання завдань, віднесених до сфери відповідальності МВС.

ІІІ. Інформаційно-аналітична: 1) веде базу даних реєстру атес­тованих судових експертів Експертної служби МВС, передає в уста­новленому порядку інформацію до державного Реєстру атестованих судових експертів; 2) забезпечує ведення обліку знарядь криміналь­ного правопорушення та інших речових доказів, отриманих відпо­відно до закону від судів, органів, що здійснюють оперативно-роз- шукову діяльність, та органів досудового розслідування, а також на­турних зразків або каталогів продукції, технічної документації та ін­шої інформації, необхідної для створення і оновлення методичної та нормативної бази судової експертизи; 3) забезпечує в межах повно­важень, передбачених законом, захист інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимогу щодо захи­сту якої встановлено законом; 4) проводить відповідно до закону оцінювання майна та майнових прав і професійну оціночну діяль­ність; 5) здійснює в межах повноважень, передбачених законом, державне регулювання у сфері поводження з вибуховими матеріа­лами; 6) організовує і забезпечує виявлення та знешкодження вибу­хонебезпечних предметів і пристроїв, що використовуються в теро­ристичних цілях; 7) забезпечує належне функціонування єдиної ін­формаційної системи МВС, формує та підтримує в актуальному стані інформаційні ресурси, що входять до єдиної інформаційної системи МВС^[59], здійснює обробку персональних даних у межах повноважень, передбачених законом, забезпечує режим доступу до інформації, на­дає інформаційні та кваліфіковані електронні довірчі послуги, забез­печує здійснення повноважень з питань цифрового розвитку; 8) здій­снює інформаційну взаємодію з іншими державними органами, пра­воохоронними органами іноземних держав та міжнародними органі­заціями; 9) бере участь у межах повноважень, передбачених зако­ном, у стандартизації, метрологічному забезпеченні, підтвердженні

відповідності встановленим вимогам продукції спеціального приз­начення (робіт, послуг), яка надходить до МВС; 10) організовує та забезпечує експлуатацію, розвиток, координацію та функціону­вання системи зв'язку МВС, управління і моніторинг єдиної цифро­вої відомчої телекомунікаційної мережі МВС і закріпленого радіоча­стотного ресурсу України; 11) веде і формує автоматизовану елект­ронну базу даних Єдиного реєстру об'єктів державної власності, що належать до сфери управління МВС.

IV. Контрольно-наглядова: 1) забезпечує у випадках, передба­чених законом, ліцензування окремих видів господарської діяльно­сті; 2) організовує у випадках, передбачених законом, надання адмі­ністративних та інших платних послуг; 3) здійснює у випадках, пе­редбачених законом, державну реєстрацію (перереєстрацію) та об­лік транспортних засобів, приймає іспити для отримання права ке­рування транспортними засобами і видає відповідні документи; 4) створює та веде реєстр закладів, які здійснюють підготовку, пе­репідготовку і підвищення кваліфікації водіїв транспортних засобів, а також здійснює державний контроль за додержанням ними вимог законодавства в зазначеній сфері; 5) веде облік торговельних орга­нізацій, підприємств-виробників і суб'єктів підприємницької діяль­ності незалежно від форми власності, що реалізують транспортні за­соби або номерні складові частини до них; 6) веде автоматизований облік, здійснює накопичення, обробку та використання відомостей про транспортні засоби, що підлягають державній і відомчій реєст­рації, та про їх власників; 7) веде реєстр суб'єктів здійснення обов'язкового технічного контролю, а також здійснює державний контроль за додержанням такими суб'єктами вимог законодавства; 8) формує в установленому порядку загальнодержавну базу даних про результати обов'язкового технічного контролю транспортних засобів; 9) перевіряє у разі дорожнього перевезення небезпечних вантажів відповідність транспортних засобів та обладнання з вида­чею відповідного свідоцтва про допущення до перевезення небезпе­чних вантажів; 10) здійснює контроль за забезпеченням організації підготовки водіїв транспортних засобів та уповноважених із питань безпеки перевезення небезпечних вантажів, приймає іспити та ви­дає відповідні свідоцтва установленого зразка; 11) здійснює конт­роль та вживає заходів до забезпечення протипожежної безпеки в апараті МВС, територіальних органах, закладах, установах і підпри­ємствах, що належать до сфери управління МВС; 12) здійснює відпо­відно до законодавства функції з управління об'єктами державної

власності; 13) здійснює в межах повноважень, передбачених зако­ном, державний нагляд за охороною праці у МВС.

V. Наукове та науково-технічне забезпечення: 1) визначає осно­вні напрями розвитку наукової та науково-технічної діяльності з пи­тань функціонування МВС; 2) бере участь у формуванні та забезпе­ченні наукової і науково-технічної політики держави у сфері охо­рони суспільних відносин, пов’язаних із захистом та охороною прав і свобод людини, забезпеченням публічної безпеки і порядку, проти­дії злочинності та безпеки дорожнього руху, а також охорони держа­вного кордону, цивільного захисту та міграції (імміграції та емігра­ції); 2) бере участь у проведенні наукових, кримінологічних, соціо­логічних і психологічних досліджень, а також у розробленні за їх ре­зультатами науково-практичних пропозицій, методичних рекомен­дацій тощо в інтересах системи МВС; 3) бере участь у проведенні на­уково-технічних досліджень і розробок зі створення нових техніч­них засобів в інтересах Національної гвардії та центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр; 4) організовує розроблення нових видів засобів спеціальної техніки, озброєння, засобів зв’язку, технічних засобів захисту інформації, спеціальних технічних засобів для оперативної діяльності, спеціаль­ного транспорту, пожежної та бронетанкової техніки, спеціальних засобів самозахисту й активної оборони, засобів індивідуального бронезахисту, криміналістичної та комп’ютерної техніки, програм­ного забезпечення, форменого одягу тощо; 5) організовує і коорди­нує роботу з упровадження в практику результатів наукових дослі­джень і науково-технічних розробок в інтересах Національної гвар­дії та центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спря­мовує і координує міністр; 6) бере участь у формуванні державної політики у сфері технічного регулювання та стандартизації, забез­печує розроблення технічних регламентів, державних стандартів, технічних умов та інших нормативно-правових актів; 7) забезпечує проведення комплексу робіт із сертифікації та випробування проду­кції у сфері технічного регулювання МВС.

VI. Матеріально-технічне та ресурсне забезпечення: 1) органі­зовує в установленому порядку матеріально-технічне і ресурсне за­безпечення діяльності апарату МВС та територіальних органів, за­кладів, установ і підприємств, що належать до сфери його управ­ління, Національної гвардії, зокрема засобами зв’язку, приміщен­нями, полігонами, транспортними засобами, озброєнням, спеціаль­ними засобами, пально-мастильними матеріалами, обмундируванням

та іншими видами матеріально-технічних ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань; 2) організовує ремонт, об­слуговування транспортних засобів, засобів зв'язку та приміщень, наданих МВС для виконання покладених на нього завдань, контро­лює правильність використання матеріально-технічних ресурсів те­риторіальними органами, Національною гвардією, закладами, уста­новами і підприємствами, що належать до сфери управління МВС, а також будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт об'єктів, що належать до сфери управління МВС; 3) розробляє, організовує і здійснює комплекс профілактичних, лікувальних, оздоровчих та ре­абілітаційних заходів, спрямованих на охорону і зміцнення здоров'я осіб, які відповідно до законодавства мають право на медичне обслу­говування в закладах охорони здоров'я МВС; здійснює управління за­кладами охорони здоров'я, що належать до сфери управління МВС; 4) здійснює державний санітарно-епідеміологічний нагляд на підпо­рядкованих територіях, у військових частинах і підрозділах.

VII. Консультативно-дорадча: 1) забезпечує у випадках, перед­бачених законодавством, захист державних і власних інтересів в ор­ганах державної влади й органах місцевого самоврядування; 2) за­тверджує у випадках, передбачених законом, правила виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку; 3) у межах по­вноважень, передбачених законом, надає правову допомогу грома­дянам, сприяє державним органам, закладам, установам та підпри­ємствам у виконанні покладених на них законом обов'язків; 4) здій­снює розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних з діяльністю МВС, закладів, установ і підприємств, що належать до сфери управ­ління МВС, а також стосовно актів, які ним видаються; 5) у порядку та в способи, передбачені законом, інформує органи державної влади та громадськість про результати своєї діяльності; 6) здійснює інші повноваження, визначені законом.

МВС України здійснює свої функції, у тому числі із забезпечення реалізації цілей Стратегії розвитку органів системи Міністерства внутрішніх справ, керуючись такими підходами:

- служіння суспільству, дотримання та забезпечення прав лю­дини і основних свобод як ключової цінності в діяльності органів си­стеми МВС;

- підзвітність і демократичний цивільний контроль;

- залучення суспільства до процесу створення безпечного се­редовища;

- застосування сучасних методів державного управління;

- інформатизація діяльності.

Крім того, МВС України у межах своєї компетенції забезпечує ре­алізацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Євро­пейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 26.05.2015 № 287, Концепції розвитку сектору безпеки і оборони Ук­раїни, затвердженої Указом Президента України від 14.03.2016 № 92, Стратегії реформування державного управління України на 2016-2020 роки, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів Укра­їни від 24.06.2016 № 474, та Плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.11.2015 № 1393.

З метою організації своєї діяльності МВС України: 1) забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, здійснення заходів щодо запобігання і протидії корупції, контроль за їх реалізацією в апараті МВС, територіальних органах, закладах, установах і на підп­риємствах, що належать до сфери управління МВС; 2) здійснює добір кадрів в апарат МВС, територіальні органи, заклади, установи і на під­приємства, що належать до сфери управління МВС, організовує ро­боту з підготовки та професійного навчання працівників МВС, полі­цейських і військовослужбовців Національної гвардії; 3) контролює діяльність територіальних органів, закладів, установ і підприємств, що належать до сфери управління МВС; 4) організовує планово-фі­нансову роботу в апараті МВС, територіальних органах, закладах, ус­тановах і на підприємствах, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ре­сурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку; 5) здійснює функцію головного розпорядника бюджетних коштів, забезпечує її ефективне і цільове використання; 6) відкри­ває рахунки в установах банків; 7) забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, захист інформації з обмеженим доступом, а та­кож технічний захист інформації, контроль за її збереженням в апа­раті Міністерства, закладах, установах і на підприємствах, що нале­жать до сфери його управління; 8) організовує діловодство й архі­вне зберігання документів відповідно до встановлених правил.

МВС України для виконання покладених на нього завдань має право:

1) залучати в установленому порядку спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та орга­нізацій (за погодженням з їх керівниками), вчених і представників інститутів громадянського суспільства (за згодою) до розгляду пи­тань, що належать до компетенції МВС;

2) отримувати в установленому порядку безоплатно від мініс­терств, та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування необхідні для виконання покла­дених на нього завдань інформацію, документи і матеріали;

3) скликати наради, утворювати комісії та робочі групи, прово­дити наукові конференції та семінари з питань, що належать до його компетенції;

4) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державною системою урядового зв'язку та ін­шими технічними засобами.

МВС України здійснює свої повноваження безпосередньо та че­рез утворені в установленому порядку територіальні органи, а та­кож заклади та установи.

До загальної структури МВС України входять:

- апарат МВС України (міністр, перший заступник та заступ­ники міністра, Патронатна служба);

- структурні підрозділи (відділення) апарату Міністерства, що організаційно забезпечують виконання завдань і функцій, покладе­них на керівництво МВС (Департамент організаційно-апаратної ро­боти, Департамент формування політики щодо підконтрольних мі­ністрові органів влади та моніторингу, Департамент персоналу ор­ганізації освітньої та наукової діяльності, Департамент фінансово- облікової політики, Департамент інформатизації, Департамент ко­мунікації, Департамент юридичного забезпечення, Департамент внутрішнього аудиту, Департамент міжнародного співробітництва та європейської інтеграції, Департамент з питань режиму та служ­бової діяльності, Департамент державного майна та ресурсів, Управління документування службової діяльності, Управління за­побігання корупції та проведення люстрації, Управління ліцензу­вання, Управління моніторингу дотримання прав людини, Управ­ління взаємодії з Національною поліцією, Управління взаємодії з Державною прикордонною службою України, Управління взаємодії з Державною службою України з надзвичайних ситуацій, Управ­ління взаємодії з Державною міграційною службою України, Управ­ління взаємодії з Національною гвардією України, Управління коор­динації діяльності авіації, Відділ впровадження реформ, Відділ стра­тегічних комунікацій та координації сектору безпеки з питань євро­атлантичної інтеграції, Відділ мобілізаційної роботи, організації

бронювання та цивільного захисту, Відділ запровадження діяльно­сті служби 112);

- Головний сервісний центр МВС і центри з надання сервісних послуг як територіальні органи МВС України;

- навчальні заклади та науково-дослідні установи (зокрема, Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр);

- заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та органі­зації, що належать до сфери управління МВС України.

Структура апарату МВС України затверджується міністром вну­трішніх справ України. Гранична чисельність державних службовців і працівників апарату МВС України затверджується Кабінетом Міні­стрів України.

МВС України в межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Прези­дента України та постанов Верховної Ради України, ухвалених від­повідно до Конституції та законів України, й актів Кабінету Мініст­рів України видає накази, здійснює організацію і контроль за їх ви­конанням. У разі потреби МВС України видає разом з іншими цент­ральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Накази МВС України, які відповідно до закону є регуляторними ак­тами, розробляються, розглядаються, видаються й оприлюдню­ються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Нормо- творча діяльність Міністерства внутрішніх справ України є важли­вим інструментом у процесі забезпечення законності та дисципліни, саме тому його нормативно-правові акти підлягають державній ре­єстрації в установленому законодавством порядку. Накази МВС, ух­валені в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язко­вими для виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими державними адміністраці­ями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місце­вого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форми власності та громадянами.

МВС України очолює міністр внутрішніх справ України, який входить до складу Ради національної безпеки і оборони України ра­зом із Прем'єр-міністром України, міністром оборони України, голо­вою Служби безпеки України та міністром закордонних справ України (ст. 107 Конституції України)^[60]. Очільник Міністерства внутрішніх

справ України призначається на посаду за поданням Прем'єр-мініс­тра України і звільняється з посади Верховною Радою України.

Міністр має першого заступника та заступників, які признача­ються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України відповідно до його пропозицій.

Згідно з пунктом 11 Положення «Про Міністерство внутрішніх справ України», міністр внутрішніх справ:

1) очолює МВС, здійснює керівництво його діяльністю;

2) спрямовує та координує здійснення іншими центральними органами виконавчої влади заходів з питань, що належать до ком­петенції МВС;

3) спрямовує та координує діяльність визначених Кабінетом Міністрів України центральних органів виконавчої влади, зокрема забезпечує формування державної політики у сферах, визначених цим Положенням, та контролює її реалізацію; погоджує та подає на розгляд Кабінету Міністрів України розроблені центральними ор­ганами виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує мі­ністр, проєкти законів України, актів Президента України та Кабі­нету Міністрів України; визначає пріоритетні напрями роботи цен­тральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і ко­ординує міністр, та шляхи виконання покладених на них завдань, затверджує плани роботи таких центральних органів виконавчої влади; вносить Прем'єр-міністрові України пропозиції стосовно ка­ндидатур на посади керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується міністром, крім посад керівників центральних органів виконавчої влади, відне­сених до посад державної служби категорії «А»; вносить Прем'єр-мі­ністрові України пропозиції щодо кандидатур на посади заступни­ків керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується міністром, за пропозицією ке­рівників зазначених органів, крім посад заступників керівників цен­тральних органів виконавчої влади, які віднесено до посад держав­ної служби категорії «А», та заступників керівника Національної по­ліції; призначає на посаду та звільняє з посади першого заступника та заступників керівника Національної поліції за поданням керів­ника Національної поліції; погоджує структуру апаратів централь­них органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і коорди­нує міністр, а також структуру територіальних органів Національної поліції; погоджує пропозиції керівників центральних органів вико­навчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр, щодо утворення, реорганізації та ліквідації їх територіальних органів, вносить на розгляд Кабінету Міністрів України відповідні подання; визначає структурний підрозділ апарату МВС, що відповідає за вза­ємодію з центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр; установлює порядок обміну інфор­мацією між МВС та центральними органами виконавчої влади, діяль­ність яких спрямовує і координує міністр, і періодичність її подання; ініціює питання щодо проведення службового розслідування стосо­вно керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр, їх заступників, інших держав­них службовців і працівників апаратів таких органів та їх територіа­льних органів, закладів, установ і підприємств, що належать до сфери їх управління; видає обов’язкові до виконання центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр, накази та доручення з питань, що належать до компетенції таких органів; погоджує призначення на посаду та звільнення з по­сади керівників і заступників керівників самостійних структурних підрозділів апаратів центральних органів виконавчої влади, діяль­ність яких спрямовує і координує міністр; погоджує призначення на посаду та звільнення з посади керівників та заступників керівників територіальних органів центральних органів виконавчої влади, дія­льність яких спрямовує і координує міністр, крім заступників керів­ників територіальних органів Національної поліції; порушує перед Кабінетом Міністрів України питання щодо скасування актів цент­ральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і ко­ординує міністр, повністю чи в окремій частині; порушує перед Ка­бінетом Міністрів України питання щодо притягнення до дисциплі­нарної відповідальності керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр, та їх заступ­ників; ініціює питання щодо притягнення до дисциплінарної відпо­відальності керівників структурних підрозділів апаратів централь­них органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і коорди­нує міністр, їх територіальних органів та їх заступників, а також ке­рівників закладів, установ і підприємств, що належать до сфери їх управління; ухвалює рішення щодо проведення перевірки діяльно­сті центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямо­вує і координує міністр, та їх територіальних органів; заслуховує звіти про виконання покладених на центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр, завдань і пла­нів їх роботи; визначає посадових осіб МВС, які включаються до складу колегій центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр; доручає керівникам централь­них органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і коорди­нує міністр, скасувати акти їх територіальних органів повністю чи в окремій частині, а в разі відмови скасовує такі акти повністю чи в окремій частині; забезпечує контроль за станом виконання цент­ральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр, покладених на них завдань і функцій; вирішує інші питання, пов'язані із спрямуванням і координацією діяльності центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр;

4) визначає пріоритети роботи МВС і шляхи виконання покла­дених на нього завдань, затверджує плани роботи МВС і звіти про їх виконання;

5) організовує та контролює виконання у МВС України Консти­туції та законів України, актів Президента України та Кабінету Міні­стрів України;

6) подає на розгляд Кабінету Міністрів України проєкти законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, розробником яких є МВС;

7) презентує в установленому порядку проєкти законів Укра­їни, розробником яких є МВС та центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує міністр, і доповідає з інших питань, що належать до компетенції МВС, під час їх розгляду на пленарних засіданнях Верховної Ради України;

8) веде переговори і підписує міжнародні договори України в межах наданих йому повноважень;

9) представляє МВС у відносинах з іншими органами, закла­дами, установами та підприємствами в Україні та за її межами;

10) утворює, реорганізовує і ліквідовує оперативно-територіа­льні об'єднання Національної гвардії, їх органи військового управ­ління, з'єднання, військові частини і підрозділи, навчальні військові частини (центри), бази, установи та заклади Національної гвардії в межах загальної чисельності та виділених коштів на їх утримання;

11) затверджує положення про самостійні структурні підроз­діли апарату МВС, визначає персональний склад патронатної слу­жби міністра;

12) порушує в установленому порядку питання щодо заохо­чення та притягнення до дисциплінарної відповідальності першого заступника, заступників міністра та державного секретаря МВС;

13) затверджує положення про органи військового управління оперативно-територіальних об'єднань Національної гвардії, війсь­кові частини і підрозділи з охорони важливих державних об'єктів та спеціальних вантажів, військові частини і підрозділи з охорони дип­ломатичних представництв і консульських установ іноземних дер­жав, представництв міжнародних організацій в Україні, з'єднання, військові частини і підрозділи з охорони громадського порядку, під­розділи (загони) спеціального призначення, військові частини опе­ративного призначення, авіаційні військові частини, військові час­тини і підрозділи зв'язку, органи та підрозділи забезпечення Націо­нальної гвардії;

14) затверджує за пропозицією командувача Національної гва­рдії структуру головного органу військового управління Національ­ної гвардії, територіальних управлінь Національної гвардії, з'єд­нань, військових частин і підрозділів, вищих навчальних закладів, навчальних військових частин (центрів), баз, установ та закладів Національної гвардії;

15) затверджує положення про територіальні органи МВС;

16) відповідно до законодавства присвоює спеціальні звання по­ліції до полковника поліції включно керівнику Національної поліції;

17) установлює відомчі заохочувальні відзнаки та вирішує пи­тання про нагородження ними;

18) вносить подання щодо представлення в установленому по­рядку військовослужбовців, поліцейських та працівників закладів, установ і підприємств, що належать до сфери управління МВС, до відзначення державними нагородами;

19) утворює, реорганізовує і ліквідовує заклади, установи і під­приємства, що належать до сфери управління МВС, затверджує їх по­ложення (статути);

20) порушує в установленому порядку питання щодо присво­єння рангу державного службовця державному секретарю МВС;

21) визначає обов'язки першого заступника міністра, заступни­ків міністра, розподіл повноважень міністра між першим заступни­ком міністра та заступниками міністра, які вони здійснюють у разі його відсутності;

22) скликає та проводить наради з питань, що належать до його компетенції;

23) ухвалює рішення щодо розподілу бюджетних коштів, голо­вним розпорядником яких є МВС;

24) підписує накази МВС;

25) дає обов’язкові для виконання державними службовцями та працівниками апарату МВС доручення;

26) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Міністр внутрішніх справ України як член Кабінету Міністрів України також здійснює повноваження, визначені законами України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014^[61] та «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011^[62].

Повноваження міністра внутрішніх справ України у відносинах з поліцією є обмеженими і чітко передбачаються статтею 16 Закону України «Про Національну поліцію». Так, міністр внутрішніх справ України у відносинах з поліцією:

- забезпечує формування державної політики у сфері забезпе­чення публічної безпеки і порядку, охорони та захисту прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, а також надання поліцей­ських послуг та контролює її реалізацію поліцією;

- забезпечує нормативно-правове регулювання діяльності по­ліції, погоджує та подає на розгляд Кабінету Міністрів України роз­роблені поліцією та МВС України проєкти законів та актів Кабінету Міністрів України з питань діяльності поліції;

- затверджує стратегічні програми діяльності, визначає пріо­ритетні напрями роботи поліції та шляхи виконання покладених на неї завдань, затверджує плани її роботи;

- забезпечує виконання міжнародних договорів України, що належать до сфер діяльності поліції;

- забезпечує ведення та використання баз (банків) даних, ви­значає порядок обміну інформацією між МВС, поліцією та іншими центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямо­вується та координується Кабінетом Міністрів України через мініс­тра внутрішніх справ України;

- ухвалює рішення про розподіл бюджетних коштів, головним розпорядником яких є МВС України;

- виконує інші обов’язки відповідно до цього та інших законів України.

Повноваження керівника державної служби у МВС здійснює дер­жавний секретар МВС України, який є вищою посадовою особою

серед державних службовців МВС. Державний секретар МВС України підзвітним і підконтрольним міністру та призначається на посаду Кабінетом Міністрів України за поданням Комісії з питань вищого корпусу державної служби строком на п'ять років із правом повтор­ного призначення.

Державний секретар МВС України відповідно до покладених на нього завдань: 1) організовує роботу апарату МВС; 2) забезпечує підготовку пропозицій щодо виконання завдань МВС і подає їх на розгляд міністру; 3) організовує та контролює виконання апаратом МВС України Конституції та законів України, актів Президента Ук­раїни та Кабінету Міністрів України, наказів МВС та доручень мініс­тра, його першого заступника та заступників, звітує про їх вико­нання; 4) готує та подає міністру для затвердження плани роботи МВС і звітує про їх виконання; 5) забезпечує реалізацію державної політики стосовно державної таємниці та контроль за її збережен­ням в апараті МВС; 6) у межах своїх повноважень запитує та одержує в установленому порядку від державних органів, органів влади Ав­тономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, під­приємств, установ та організацій в Україні та за її межами безопла­тно інформацію, документи і матеріали, а від органів державної ста­тистики - статистичну інформацію, необхідну для виконання пок­ладених на МВС завдань; 7) призначає на посаду та звільняє з по­сади у порядку, передбаченому законодавством про державну слу­жбу, державних службовців апарату МВС, присвоює їм ранги держа­вних службовців, ухвалює рішення щодо їх заохочення та притяг­нення до дисциплінарної відповідальності; 8) приймає на роботу та звільняє з роботи у порядку, передбаченому законодавством про працю, працівників апарату МВС, ухвалює рішення щодо їх заохо­чення та притягнення до дисциплінарної відповідальності; 9) приз­начає на посаду та звільняє з посади керівників територіальних ор­ганів та їх заступників; 10) призначає на посаду працівників патро- натної служби міністра за поданням міністра; звільняє з посади пра­цівників патронатної служби міністра за його поданням, а також у зв'язку із звільненням міністра; 11) призначає на посаду та звільняє з посади керівників закладів, установ і підприємств, що належать до сфери управління МВС; 12) притягує до дисциплінарної відповіда­льності керівників закладів, установ і підприємств, що належать до сфери управління МВС; 13) забезпечує в установленому порядку ор­ганізацію підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та інших працівників МВС; 14) представляє

МВС як юридичну особу в цивільно-правових відносинах; 15) у ме­жах повноважень, передбачених законом, дає обов’язкові для вико­нання державними службовцями та іншими працівниками МВС до­ручення; 16) видає з питань, що належать до його повноважень, на­кази організаційно-розпорядчого характеру та контролює їх вико­нання; 17) вносить подання щодо представлення в установленому порядку державних службовців та інших працівників апарату МВС і його територіальних органів до відзначення державними нагоро­дами України.

За відсутності державного секретаря МВС України чи неможли­вості здійснення ним своїх повноважень з інших причин його обов’язки виконує один із керівників самостійних структурних під­розділів апарату МВС України відповідно до наказу державного сек­ретаря МВС України.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компете­нції МВС України, обговорення найважливіших напрямів його діяль­ності у МВС може утворюватися колегія, рішення якої можуть бути реалізовані шляхом видання відповідного наказу МВС України. Для розгляду наукових рекомендацій і проведення фахових консульта­цій з основних питань діяльності у МВС України можуть утворюва­тися інші постійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші до­поміжні органи. Рішення про утворення чи ліквідацію колегії та ін­ших постійних або тимчасових консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів ухвалюється міністром. Кількісний та персона­льний склад постійних або тимчасових консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і положення про них затверджуються міністром.

МВС України є юридичною особою публічного права, має печа­тку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуван­ням, власні бланки та рахунки в органах Казначейства. Штатний ро­зпис і кошторис МВС України затверджуються державним секрета­рем МВС за погодженням з Мінфіном.

Міністерству внутрішніх справ дозволяється використовувати транспортні засоби спеціалізованого призначення, у тому числі із символікою МВС України, обладнані спеціальними світловими та звуковими сигнальними пристроями.

Відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 24.04.2019 № 353 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 № 996 «Про забезпечення участі громадськості

у формуванні та реалізації державної політики»^[63] при Міністерстві внутрішніх справ України діє Громадська рада, яка утворюється як тимчасовий консультативно-дорадчий орган з метою сприяння уча­сті громадськості у формуванні та реалізації державної і регіональної політики. Положення про Громадську раду та зміни до нього розроб­ляються МВС України, при якому її утворено, разом із Громадською радою і затверджуються МВС України. У Положенні про Громадську раду додатково можуть визначатися особливості організації роботи громадської ради, зокрема організаційні форми її роботи, участі чле­нів цієї ради та осіб, залучених у виконання завдань Громадської ради, організації її засідань тощо, якщо вони не суперечать нормам Типового положення. Положення про Громадську раду оприлюдню­ється на офіційному веб-сайті органу виконавчої влади протягом трьох робочих днів з дати його затвердження.

До складу Громадської ради при МВС України можуть бути об­рані представники інститутів громадянського суспільства, які не менше шести місяців до дати оприлюднення органом виконавчої влади повідомлення про формування складу Громадської ради прова­дять свою діяльність (здійснення досліджень, надання послуг тощо), реалізують свої проєкти у сфері, пов’язаній з діяльністю органів сис­теми МВС України, що підтверджується інформацією про результати діяльності інституту громадянського суспільства, та в статуті (поло­женні) яких визначено відповідні цілі і завдання діяльності.

Основними завданнями Громадської ради є такі:

- сприяння реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами;

- сприяння врахуванню органами системи МВС України гро­мадської думки під час формування та реалізації державної, регіона­льної політики;

- сприяння залученню представників зацікавлених сторін до проведення консультацій із громадськістю та моніторингу резуль­татів формування та реалізації державної та регіональної політики;

- проведення відповідно до законодавства громадського моні­торингу за діяльністю органів системи МВС України;

- здійснення підготовки експертних пропозицій, висновків та аналітичних матеріалів з питань формування й реалізації державної та регіональної політики.

Загалом Громадська рада дозволяє Міністерству внутрішніх справ України реалізувати в повному обсязі вимоги Указу Президе­нта України від 26.02.2016 № 68/2016 «Про сприяння розвитку гро­мадянського суспільства в Україні»^[64] стосовно створення державою сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства, задо­волення інтересів, захисту прав і свобод людини і громадянина, різ­номанітних форм демократії участі, налагодження ефективної взає­модії громадськості з органами державної влади й органами місце­вого самоврядування, самореалізації та самоорганізації громадян.

Контроль за діяльністю органів системи МВС України та їх зві­тність здійснюються в порядку, визначеному Конституцією Укра­їни, Законом України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави»^[65] та іншими законами України.

Отже, за останні роки, позбавившись статусу «міністерства мілі­ції», Міністерство внутрішніх справ України стало багатопрофільним цивільним відомством європейського зразка, керівник якого спрямо­вує та координує діяльність центральних органів виконавчої влади, які реалізують державну політику у сфері внутрішніх справ України. Тим самим були розмежовані завдання політичного і безпосеред­нього керівництва та професійної діяльності у сферах, за формування державної політики в яких відповідає МВС. Такий підхід є основопо­ложним для подальшого розвитку органів системи МВС України.

Питання для самоконтролю

1. Основні підходи до реформування системи Міністерства вну­трішніх справ України.

2. Назвіть завдання та правові основи діяльності Міністерства внутрішніх справ України.

3. Перерахуйте функції міністра внутрішніх справ України та розкрийте їх зміст.

4. Якими є повноваження міністра внутрішніх справ України у відносинах з поліцією?

5. Визначте структуру Міністерства внутрішніх справ України.

6. Охарактеризуйте правовий статус Громадської ради при МВС України.