2.3. Особливості суб'єктного складу спадкового договору

Як згадувалося вище, суб’єктами спадкового договору є відчужувач і набувач.

Згідно положенням частини 1 ст. 1303 ЦК України, відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.

Виходячи з формулювання вказаної норми ЦК, на перший погляд, може здатися, що йдеться про будь-яку особу, як фізичну, так і юридичну (які згідно частині 1 ст. 2 ЦК України рівною мірою являються “особами” – учасниками цивільних відносин).

Проте, комплексне тлумачення ст. 1303 ЦК України вкупі зі ст. 1302 ЦК України, де згадується про те, що умовою переходу до набувача є смерть відчужувача, врахування тієї обставини, що зазначена норма знаходиться в книзі VІ ЦК України, присвяченій спадковому праву, дозволяє зробити висновок, що у даному випадку мається на увазі саме особа фізична.

Щоб надалі уникати непорозумінь, які можуть виникати на практиці і виражатися у необґрунтованих вимогах визнати відчужувачем юридичну особу, здається доцільним частину 1 ст. 1303 ЦК викласти у такій редакції:

“Відчужувачем у спадковому договорі може бути фізична особа, в тому числі подружжя, або один з подружжя”.

Таким чином, “іншою особою”, що згадується в ст. 1303 ЦК України може бути фізична особа, якою визнається людина (ст. 24 ЦК).

Оскільки у главі 90 ЦК України не сформульовані вимоги до особи відчужувача, виникає питання про те, чи є вони і якими мають бути. В зв’язку з необхідністю пошуку відповіді на це питання, виникає необхідність звернення до категорій правоздатності і дієздатності.

Оскільки для правоздатності фізичних осіб в Україні характерна юридична рівність, а зміст правоздатності громадян не залежить від раси, кольору шкіри, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання чи інших ознак (ст. 24 Конституції України), іноземці й особи без громадянства володіють рівною з громадянами України правоздатністю (ст.

Здатність мати цивільні права і обов’язки, бути учасником цивільних відносин, тобто, цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження та припиняється її смертю (ст. 25 ЦК України). Поки людина жива – вона правоздатна, незалежно від стану здоров'я. Для припинення правоздатності необхідна біологічна смерть особи.

Обмеження правоздатності можливе лише у випадках і в порядку, визначених законом. По законодавству України фізична особа може бути частково обмежена у правоздатності, але не позбавлена правоздатності у цілому. При цьому цивільна правоздатність може обмежуватися тільки на певний строк. Обмеження правоздатності відбувається за вироком суду у випадках: а) осудження до позбавлення волі, тому що особа не буде мати права обирати рід занять і місце проживання, а також можливості здобувати право користування житловими приміщеннями на період позбавлення волі; б) позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Таким чином, з точки зору наявності здатності мати у власності майно, яке потім може бути передане за спадковим договором, потенціальним відчужувачем ніби може бути будь-яка фізична особа (по аналогії з тим, як спадкування настає після смерті будь-якої фізичної особи).

Однак, оскільки при укладенні спадкового договору, як зазначалося вище, має місце вільне волевиявлення відчужувача, яке потім у сукупності з іншими юридичними фактами стає підставою виникнення відповідних прав і обов’язків, він мусить розуміти значення своїх дій і бути в змозі керувати ними, тобто, мати не лише правоздатність, але й цивільну дієздатність.

Згідно зі ст. 30 ЦК України цивільною дієздатністю фізичної особи визнається її здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно здійснювати їх, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно виконувати їх і нести відповідальність у випадку їх невиконання.

Основною відмінністю цивільної дієздатності від цивільної правоздатності є те, що цивільна дієздатність означає здатність особи самостійно брати участь у цивільному обороті, тобто здобувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки своїми діями. Правоздатна особа, що не має дієздатність, також може здобувати цивільні права й обов'язки, але не своїми діями, а за допомогою дій своїх законних представників: батьків, усиновлювачів, опікунів, тобто правоздатна особа може бути і недієздатною, недієздатна особа завжди правоздатна. Наявність у особи дієздатності означає володіння свідомою і самостійною волею, тобто здатністю розумно бажати певних наслідків своєї дії, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними.

Виходячи з такого розуміння різниці між правоздатності і дієздатністю, що, загалом, є класичним, тепер необхідно встановити, яким чином це впливає на вимоги до особи відчужувача.

У цивільному законодавстві тих країн, яким відома категорія спадкового договору, це питання, як правило, вирішується достатньо конкретно.

Наприклад, абзац 1 § 2275 Німецького цивільного кодексу (котрий значною мірою слугував генетичною основою встановлення відповідних положень в ЦК України) передбачає, що в якості спадкодавця договір про спадкування може укладати лише повністю дієздатна особа.

Наступними двома абзацами цієї ж статті передбачені винятки із загального правила, які стосуються подружжя. Зокрема, встановлено, що один з подружжя може укласти з другим учасником подружжя договір про спадкування в якості спадкодавця, навіть якщо він обмежений у дієздатності. У цьому випадку потрібна згода його законного представника; якщо представником є опікун, то необхідним також є дозвіл опікунського суду. Такі самі правила застосовуються стосовно заручених.

На відміну від Німецького цивільного кодексу[1] частина 1 ст. 1303 ЦК України не містить такого чіткого правила стосовно обсягу дієздатності відчужувача, що зумовлює необхідність звернутися до положень про загальні засади визначення здатності фізичної особи щодо укладення нею договорів (ст.

Згідно положенням вказаних статей ЦК України, зміст і обсяг дієздатності фізичної особи залежить від віку фізичної особи та від стану її психічного здоров’я. З урахуванням цих факторів ЦК України розрізняє декілька видів дієздатності фізичних осіб, диференціюючи її на: 1) повну дієздатність (нею володіють психічно здорові особи, які досягли 18 років, а також прирівняні до них категорії осіб); 2) часткову дієздатність осіб, що не досягли 14 років (дієздатність малолітніх); 3) неповну дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років (дієздатність неповнолітніх); 4) дієздатність, обмежену судом внаслідок врахування стану душевного здоров’я фізичної особи, її розважливості тощо (обмежену дієздатність).

Здатність повністю дієздатної фізичної особи укладати спадкові договори сумніву не викликає. Проте постає питання про наявність такої здатності у фізичних осіб з іншим обсягом дієздатності.

Ст. 31 ЦК передбачає часткову дієздатність осіб, які не досягли 14 років (малолітніх). Згідно цій нормі частково дієздатні особи мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, тобто такі, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідають фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього. Вони також мають право вносити кошти в банківські (кредитні) установи і розпоряджатися ними.

Оцінюючи обсяг часткової дієздатності, про який йдеться в цій нормі, можна зробити висновок, що укладати спадковий договір такі особи не можуть, навіть якщо вони є власниками певного майна, котре могло б бути предметом такого договору.

Однак такий висновок не знімає питання про можливість укладення спадкового договору законними представниками малолітніх осіб – батьками (усиновлювачами), опікунами, які діють від імені та в інтересах малолітнього.

При цьому знову виникає проблема обрання критеріїв для застосування прямо (чи в порядку аналогії закону) тих чи інших норм цивільного законодавства.

Зокрема, звернення з метою застосування аналогії закону до правил глави 85 ЦК України “Спадкування за заповітом” може привести до висновку, що відчужувачем може бути лише дієздатна особа, оскільки ст.

Однак, думається, такий висновок був би хибним, оскільки між спадковим договором і заповітом, як зазначалося, існує низка істотних відмінностей, що робить неможливим звернення до правил останнього навіть в порядку аналогії закону. Головні відмінності між згаданими інститутами, які унеможливлюють проведення аналогії між цими інститутами і є принципово важливими в даному випадку, полягають в тому, що заповіт не є договором і має метою безвідплатне передання майна після смерті спадкодавця.

Таким чином, заборона заповідати неповністю дієздатним особам ґрунтується на врахуванні інтересів малолітньої, недієздатної або обмежено дієздатної особи, а також її потенційних спадкоємців за законом. Натомість при спадковому договорі йдеться про відплатний перехід майна після смерті відчужувача до набувача, що може бути в інтересах саме особи з неповною дієздатністю. Наприклад, укладається спадковий договір, згідно якому набувач приймає на себе обов’язок забезпечити оплату лікування малолітнього (котрий є власником достатньо цінного майна), що не під силу його опікуну. Думається, що укладення такого договору тут є більш вигідним для малолітнього, ніж негайна реалізація з тією ж метою майна, яка, до того ж, може складати чималі труднощі у зв’язку із стислими строками, необхідністю пошуку місця для зберігання грошей тощо.

З врахуванням викладених вище міркувань, вважається що в даному випадку мають застосовуватися загальні правила про укладення правочинів від імені малолітніх, неповнолітніх та інших осіб з обмеженою дієздатністю, встановлені ст. 71 ЦК України.

Зокрема, ця норма передбачає, що, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі дії: відмовлятися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна (ст.

Якщо котрийсь із вказаних вище правочинів буде укладений без дозволу органу опіки та піклування, то він є нікчемним, після чого настає двостороння реституція за правилами ст. 224, 216 ЦК України.

На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування (частина 2 ст. 224 ЦК України). Заінтересованою особою тут може бути опікун, який уклав правочин за недієздатну особу; піклувальник, котрий дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або обмежена у дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без дозволу органу опіки та піклування.

Більшим обсягом дієздатності, у порівнянні із зазначеними особами, володіють неповнолітні у віці від 14 до 18 років, які згідно зі ст. 32 ЦК мають неповну цивільну дієздатність. Ці особи можуть самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, чи іншими доходами; самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи доход, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів. Вони можуть також самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об'єкти промислової власності чи інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом, можуть бути учасниками і засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом чи установчими документами юридичної особи. На здійснення неповнолітніми угод щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмово нотаріально засвідчена згода батьків (усиновлювачів), піклувальників.

З цієї норми слідує, що такі особи можуть укладати і спадкові договори: щодо більшості видів майна самостійно, а відносно транспортних засобів або нерухомого майна – зі згоди осіб, вказаних у ст. 32 ЦК України.

При цьому слід взяти до уваги, що будь-який укладений неповнолітніми правочин може набути юридичного значення у випадку активного або пасивного схвалення його батьками (усиновлювачами) або піклувальником неповнолітнього (ст. 221 ЦК України).

Відсутність згоди і наступного схвалення батьків (усиновлювачів), піклувальників правочину, укладеного неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, згідно ст. 222 ЦК України є підставою для визнання судом такого правочину недійсним за позовом заінтересованих осіб (батьків, усиновлювача, піклувальника). У випадку, якщо такий позов не пред’явлений, правочин є дійсним, оскільки фактично має місце схвалення його вказаними особами.

Якщо контрагентом неповнолітнього у правочині була повнолітня особа, то у випадку визнання правочину недійсним настає двостороння реституція: сторони повертаються у стан, який існував до правочину. Крім того, якщо друга сторона правочину знала або мала знати про вік неповнолітнього і про відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника на здійснення даного правочину, то вона зобов’язана відшкодувати неповнолітньому збитки або втрату його майна.

Оцінюючи правове значення схвалення спадкового договору, укладеного неповнолітнім, слід враховувати, що піклувальник має право дати згоду на вчинення таких договорів лише з дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК України).

Разом з тим, дія ст. 222 ЦК України не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми особами, яким дієздатність надана до досягнення вісімнадцятилітнього віку.

Зокрема, особа, що не досягла повноліття, набуває дієздатність у повному обсязі з часу реєстрації нею шлюбу (частина 2 ст. 34 ЦК України). Ст. 22 СК України встановлює шлюбний вік для чоловіків 18 років, для жінок – 17 років. Особа, що набула дієздатність у повному обсязі внаслідок вступу в шлюб до досягнення шлюбного віку, у випадку припинення шлюбу зберігає дієздатність у повному обсязі навіть, якщо вона до цього часу не досягла повноліття.

Повна цивільна дієздатність надається неповнолітній особі, що записана матір’ю або батьком дитини. Вона може також бути надана особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором. Надання повної дієздатності здійснюється органом опіки і піклування при наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, а при відсутності такої згоди – судом.

Повна цивільна дієздатність може бути надана також фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємництвом. Така особа при наявності згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органа опіки і піклування може бути зареєстрована як підприємець, і здобуває повну цивільну дієздатність з моменту державної реєстрації особи як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана особі, поширюється на усі її цивільні права і обов'язки, у тому числі й на право укладати спадкові договори.

У разі припинення трудового договору або припинення фізичною особою підприємницької діяльності за нею зберігаються усі набуті нею цивільні права. Оскільки над особами, зазначеними в ст. 36 ЦК України, встановлюється піклування, то вони мають право вчинити спадковий договір лише за наявності на це згоди піклувальника. Відмова піклувальника надати згоду на вчинення цього правочину, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду (ст. 37 ЦК України).

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, так само як і неповнолітні, може вчиняти правочини за межами її цивільної дієздатності, у тому числі укладати спадковий договір, тільки зі згоди піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину (ст. 221 ЦК України).

Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать до оспорюваних, а отже, для визнання спадкового договору недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий договір недійсним, якщо буде встановлено наявність таких умов: 1) договір суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати; 2) відсутня згода піклувальника на вчинення спадкового договору; 3) відсутній дозвіл органу опіку та піклування на вчинення цього договору (ст. 71 ЦК України).

У разі визнання такого правочину недійсним настають загальні наслідки, передбачені ст. 224, 216 ЦК України.

Проведений аналіз взаємозв’язку обсягу дієздатності фізичної особи та впливу останнього на її спроможність укладати спадковий договір у якості відчужувача дозволяє зробити висновок, що відчужувачем може бути практично кожна правоздатна фізична особа, яка може реалізувати це право або особисто, або за допомогою своїх законних представників чи зі схвалення піклувальника та згоди органа опіки і піклування.

У цьому зв’язку слід зазначити непослідовність позиції деяких авторів, котрі, з одного боку, слушно зазначають, що на відміну від зарубіжного законодавства вітчизняний спадковий договір може бути укладеним через представника, який діє на підставі довіреності або на підставі закону (батьків, опікунів і т.д.), а з іншого, – вказують, що загальною умовою при укладенні спадкового договору є наявність у його контрагентів повної дієздатності.

Адже фізична особа з повною чи навіть неповною дієздатністю не може мати представників за законом в матеріальних відносинах, і лише в цивільних процесуальних відносинах від її імені у певних випадках може виступати законний представник. Представники повнолітньої особи, так само, як і особи з неповною дієздатністю, можуть діяти лише на основі договору і виданої на його підставі довіреності.

Таким чином, одне посилання наведеної вище позиції суперечить іншому. Крім того, неясним залишається й те, чому прихильники такої точки зору визнають право на укладення спадкового договору за особами, обмеженими у дієздатності (ст. 36 ЦК України), і не визнають такої здатності за неповнолітніми особами.

Думається, що вказані суперечності можуть бути зняті саме з врахуванням запропонованої вище автором цієї дисертації пропозиції виходити при визначенні вимог до відчужувача із загальних положень про правочиноздатність фізичної особи, зокрема, про доцільність визнання можливості укладення спадкового договору всіма правоздатними особами, що діють безпосередньо або за допомогою інших осіб.

Відчужувачами за спадковим договором можуть виступати не лише одинокі фізичні особи, але також подружжя або один із подружжя.

На користь спеціального вирішення цього питання З.В. Ромовська наводить такий приклад: “Напередодні важкої операції Ганна Іванівна вирішила впорядкувати свої майнові справи. Разом з чоловіком вони набули квартиру, автомобіль та інші речі. Дітей у подружжя не було, але у кожного з них були племінники, яким вони хотіли передати свою частину майна. Але від договору дарування чи заповіту Ганна Іванівна відмовилася, бо “не змогла образити чоловіка”, хотіла, щоб він і після її смерті залишався господарем в їх квартирі. В такому випадку єдиним правовим виходом із ситуації є спадковий договір”.

Специфіка укладення спадкового договору за участю подружжя або одного з них зумовлені тим, що подружжя є суб’єктом майнових відносин, у тому числі права власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на спеціальних умовах, зумовлених фактом їхнього перебування в шлюбі. При цьому розмежовують внутрішні відносини, що виникають лише між подружжям, та зовнішні, які виникають за участю подружжя з іншими особами. У першому випадку відносини регулюються переважно нормами сімейного законодавства, у другому – переважно нормами цивільного законодавства.

Стаття 64 СК України надає подружжю право на укладання між собою всіх договорів, якi не забороненi законом, як щодо майна, котре є їхньою особистою приватною власнiстю, так i щодо майна, яке є об’єктом права спiльної сумiсної власностi подружжя.

Договiр, укладений чоловіком чи дружиною в інтересах сім’ї, створює обов’язки для дружини або чоловіка, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Для визначення права розпоряджатися майном для одного з подружжя, істотне значення має правовий режим майна подружжя, котрий визначається як відносно самостійний комплекс правових засобів, які встановлюють засади правового регулювання відносин щодо спільного і роздільного майна подружжя та захисту їх порушених прав.

Зміст правового режиму може охоплювати різноманітні сфери майнових відносин між подружжям та подружжя з третіми особами. Під правовим режимом майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного майна, а й роздільного, не лише належного на праві власності, а й того, що належить їм за іншими правами, наприклад за зобов’язальними правовідносинами.

Цивільне та сімейне законодавство розрізняє майно, яке є спільною власністю подружжя і майно, яке є особистою чи роздільною власністю кожного із подружжя.

Основною і достатньою підставою для виникнення спільності подружнього майна є наявність шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Шлюб, як акт цивільного стану реєструються місцевими відділами РАЦС, а в сільській місцевості і селищах – виконавчими комітетами сільських і селищних Рад. Про здійснення реєстрації акта цивільного стану заявникам видається відповідне свідоцтво. Актові записи в органах РАЦС є безперечними доказами засвідчених ними фактів, поки вони не спростовані в судовому порядку.

Первинні записи актів цивільного стану анулюються органами РАЦС на підставі рішення суду. Але шлюб вважається розірваним лише після реєстрації розлучення в книзі Актів цивільного стану. Рішення суду про розірвання шлюбу не визнається фактом розлучення при укладенні договорів з нерухомістю.

Наведемо приклад з практики. В травні 2003 року до нотаріуса звернулася громадянка Б., котра хотіла подарувати своїм батькам квартиру, що належить їй на праві приватної власності. Правовстановлюючим документом на зазначену квартиру є договір купівлі-продажу, укладений в грудні 2002 року.

Ознайомившись з документами, нотаріус побачила, що ця квартира була придбана під час перебування громадянки Б. у шлюбі з громадянином І. Необхідним документом, який в цьому випадку має подаватися нотаріусу, є заява про згоду другого з подружжя на відчуження нерухомого майна. На запит нотаріуса, громадянка Б. показала рішення суду, що шлюб між нею та громадянином І. 02 березня 2003 року було розірвано. Проте, свідоцтва про розірвання шлюбу громадянка Б. не пред’явила, оскільки не отримала його в органах РАЦС, вважаючи, що рішення суду є достатньою підставою для припинення шлюбних відносин. Нотаріус відмовила у вчиненні нотаріальної дії (укладенні договору дарування), оскільки, згідно положенням сімейного законодавства, шлюб вважається розірваним лише після реєстрації розлучення в книзі Актів цивільного стану.

Б. оскаржила дії нотаріуса в суді, однак останній визнав дії нотаріуса такими, що відповідають вимогам чинного законодавства[2].

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ними за час шлюбу. Ст. 60 СК України дає таке визначення спільного майна подружжя: “Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)”.

Деякі автори вважають, що зазначену статтю слід було б доповнити і викласти у такій редакції: “Майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному виробництві, підприємницької діяльності та іншої суспільно-корисної діяльності, майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю майно належить на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру їх внеску до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу у зв’язку з веденням домашнього господарства, доглядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин”.

Така позиція, звичайно, має свої переваги, але, як на нашу думку, й визначення, запропоноване у СК України є достатньо чітким і навряд чи буде створювати труднощі при застосуванні його на практиці.

Пункт 1 ст. 61 СК України зазначає, що об’єктами права спільної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу.

Здійснення подружжям права спільної власності може мати наслідком також до його припинення. Це можливо як за загально-правовими підставами (відчуження спільного майна, його споживання, знищення тощо), так і за спеціальними підставами (передбаченими сімейним законодавством). Найпоширенішою спеціальною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям в період шлюбу майно, є його поділ, в результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні відповідно до чого вчиняється його розподіл в натурі.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Спочатку суду необхідно визначити розмір часток кожного з подружжя, які презюмуються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Перераховані обставини для відступу від принципу рівності часток слугують підставою для збільшення частки одного з подружжя і водночас підставою для зменшення частки другого з них.

Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоров'я, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним способом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше використання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а щодо неподільних фізично неможливо це зробити.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або прийняття спадщини; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) речі індивідуального користування, в тому числі коштовності; 5) премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги; 6) кошти, одержані як відшкодування за пошкодження або втрату речі або моральна шкода; 7) страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням та договором особистого страхування; 8) майно, що набуте нею, ним під час їх окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин; 9) частка майна, відповідно до розміру внеску, що належав одному з подружжя і є його особистою приватною власністю (ст. 57 СК України).

Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного договору, або іншого договору, який має за мету зміну законного режиму майна і створення іншого, альтернативного режиму, так званого “договірного режиму подружнього майна”.

Основу договірного режиму подружнього майна складають наступні види договорів: 1) шлюбний контракт; 2) договір про поділ спільного майна подружжя; 3) договір про встановлення часток в спільному майні подружжя; 4) договір про передачу роздільного майна одного з подружжя в спільну часткову власність подружжя; 5) договір про передачу роздільного майна одного з подружжя в спільну сумісну власність; 6) договір про передачу роздільного майна обох з подружжя в спільну часткову власність; 7) договір про передачу роздільного майна обох з подружжя в спільну сумісну власність[3].

Даний перелік не є вичерпним, а передбачає лише основні найбільш поширені види договорів стосовно подружнього майна.

Найбільше дискусій як у теоретиків, так і у практиків виникає при визначенні сутності та призначенні шлюбного договору.

Шлюбний договір – це угода подружжя, яка укладається з метою зміни законного режиму подружнього майна та врегулювання на майбутнє їх майнових відносин.

На практиці у багатьох випадках до шлюбного договору ставляться як до домовленості про намір сторін, а не до реального документу, що регламентує шлюбні відносини[4].

До того ж правове значення договору практично нівелюється в Інструкції “Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, оскільки наявність цього документу не перевіряється навіть при поділі спільно нажитого подружжям майна.

Так, С.Я. Фурса вважає, що законодавець обмежив права сторін шлюбного договору констатацією набутого до шлюбу або до укладення договору майна. Вона вважає за необхідне розширити права громадянам на відображення у шлюбному договорі не тільки майнових прав, що існують у них до посвідчення договору, а й на перетворення майнових прав в договорі. При цьому до визнання шлюбного договору недійсним або до розірвання шлюбу необхідно розцінювати його як єдиний правовий акт, що регулює взаємовідносини подружжя. Всі правові зміни у їх взаємовідносинах потрібно регулювати шлюбним договором, а для цього є необхідність створення Єдиного реєстру шлюбних договорів, звернення до якого надасть нотаріусу відомості про особливий правовий статус майна подружжя. При цьому суд не може вносити зміни в умови, що прийняті сторонами у шлюбному договорі, а має лише право визнавати їх або шлюбний договір в цілому недійсними.

Таким чином, оскільки предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя (ст. 1306 ЦК України), то при укладенні спадкового договору, нотаріус повинен перевірити ряд умов: яке майно буде відчужуватися (спільне чи особисте), хто буде виступати відчужувачем (обидва чи один з подружжя), після чого вже нотаріус визначає чи потрібна згода другого з подружжя чи ні[5].

Із зазначеного слідує, що при укладенні спадкового договору за участю подружжя можна виділити декілька процедур укладення. Якщо договір укладають обидва з подружжя, то вони можуть передбачити, що в разі смерті одного з подружжя майно переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором. Навіть, якщо предметом договору буде спільне майно подружжя, згода витребуватися не буде, оскільки обидва з подружжя є учасниками договору. Якщо договір укладає один з подружжя і предметом буде спільне майно, то для посвідчення договору буде необхідна згода іншого з подружжя. Якщо спадковий договір укладається одним з подружжя, і предметом в такому договорі буде майно, яке є його особистою власністю, то згода нотаріусом не витребується, крім того, в цьому випадку кожен з подружжя має змогу скласти окремий договір стосовно свого майна, визначаючи набувача та умови договору на свій розсуд.

Набувачем у спадковому договорі, як вказано у частині 2 ст. 1303 ЦК України, може бути фізична або юридична особа.

На відміну від відчужувача набувачем може бути не кожна правоздатна фізична особа, а лише та, яка має повну цивільну дієздатність. Такий висновок слідує з того, що від набувача за умовами спадкового договору вимагається виконання певних дій матеріального або нематеріального характеру (надання матеріальної допомоги; дотримання ритуалу поховання відчужувача, застереженого ним; виконання дій, спрямованих на досягнення певної загальнокорисної мети, тощо). Придатність до вчинення відповідних дій своїми силами, особисто припускає наявність повної цивільної дієздатності, а отже фізична особа, яка такої дієздатності не має, не може бути відчужувачем.

Слід зазначити, що повна цивільна дієздатність, як зазначалося вище, може бути надана фізичній особі до досягнення нею повноліття у випадках, встановлених частиною 2 ст. 34 та ст. 35 ЦК України. Емансипована фізична особа може бути набувачем у спадковому договорі на загальних підставах з іншими повністю дієздатними особами.

Укладення спадкового договору частково або не повністю дієздатною внаслідок віку або стану психічного здоров’я особою, а також особою, обмеженою у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами або визнаною недієздатною внаслідок психічного розладу, може служити підставою для визнання правочину недійсним (ст. 221-226 ЦК України).

Слід звернути увагу на те, що набувач – фізична особа може бути, як таким, що не має жодного стосунку до спадщини, і не може претендувати на спадкування, так і входити до числа спадкоємців за заповітом або за законом.

При укладанні спадкового договору набувач, якщо він є спадкоємцем за заповітом або за законом, не втрачає права на спадкування у тій частці майна, яке не було зазначене у спадковому договорі.

Юридична особа може бути набувачем у спадковому договору, якщо вона визнається правосуб’єктною відповідно до правил ст. 91 та 92 ЦК України.

Цивільна правосуб’єктність юридичної особи, тобто її здатність бути суб’єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.

Цивільна правоздатність юридичної особи це її здатність мати цивільні права і обов’язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи, і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно ст. 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством, прийшов принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України, як права приватного.

Разом з тим, обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якщо в їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які правочини. Проте, якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності – вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини, очевидно, мають визнаватися недійсними судом, як такі, що не відповідають вимогам закону (ст. 215, 203 ЦК України).

Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може також мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом (частина 2 ст. 91 ЦК України). Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб також може мати місце і за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом[6].

Крім того, у літературі слушно звертається увагу на те, що обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило частини 3 ст. 91 ЦК України, відповідно до якого здійснення нею окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною так і універсальною правоздатністю, як на підприємницькі, так і непідприємницькі організації. Наприклад, таке ліцензування передбачено законом України “Про благодійництва і благодійні організації” від 7 березня 2002р.

З врахуванням сказаного можна зробити висновок, що юридична особа, за загальним правилом, може бути набувачем в спадковому договорі, якщо тільки її цивільна правоздатність не обмежена спеціальним законом, судом або установчими документами даної юридичної особи[7].

Разом з тим, оскільки самої лише цивільної правоздатності юридичної особи для того, щоб виступати набувачем у спадковому договорі, недостатньо, виникає необхідність з’ясування значення цивільної дієздатності юридичної особи, тобто її здатності набувати власними діями цивільні права і приймати на себе цивільні обов’язки.

Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до установчих документів або закону[8] (частина 1 ст. 92 ЦК України).

Органи юридичної особи формують і виражають її волю, тому саме через ці органи, за їх допомогою, їхніми діями, юридична особа здобуває цивільні права і приймає цивільні обов’язки[9], зокрема, за спадковим договором.

Разом з тим в якості осіб, які реалізують дієздатність юридичної особи можуть бути відповідно до частини 2 ст. 92 ЦК України інші суб’єкти, які є її учасниками. Юридична особа приймає участь в цивільному обігу через своїх працівників, завдяки діям яких вона не тільки здійснює свої права і виконує обов’язки, але також набуває і припиняє їх. Дії цих працівників вважаються згідно з законом діями самої юридичної особи.

При цьому орган юридичної особи, або інший суб’єкт, який діє від її імені, не можуть виходити за межі наданих ним повноважень[10]. У разі, коли ця вимога порушена, застосовуються правила ст. 241 ЦК України про наслідки укладення правочину з перевищенням повноважень. Відповідно права та обов’язки у юридичної особи в такому випадку можуть виникати лише в разі наступного схвалення нею правочину, зокрема, про набуття прав та обов’язків в результаті спадкового договору.

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Ст. 227 ЦК, яка передбачає цю ситуацію, продовжує традицію обмеження так званих “протистатутних правочинів”, передбачених ст. 50 ЦК 1963 р. Остання виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правосуб’єктність, межі якої визначаються її статутом або загальним положенням про юридичні особи певного виду. Правочини, вчинені за цими межами, визнавалися недійсними[11].

Разом з тим, ст. 227 ЦК переносить обмеження у іншу площину. Тепер правочиноздатність юридичної особи обмежується не її статутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочину або правочинів певного типу. Правочин, укладений без такого дозволу (безліцензійний правочин) може бути визнаний судом недійсним. При цьому наявність провини учасників правочину значення не має.

Наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція[12].

[1]Текст наводиться за виданням: Германское право. Гражданское уложение / Пер. с нем. –М.: Междунар. центр фин.-эк. развития, 1996. – Ч. 1.

[2]Справа № 2-306/03. Архів місцевого суду Малиновського району м. Одеси за 2003 рік.

[3]Детальніше про поняття шлюбного договору див.: Ульяненко О.О. Шлюбний договір у сімейному праві України. –Дис... канд. юрид. наук. –К., 2003. –С. 63-79.

[4]Див.: Ульяненко О.О. Значення інституту шлюбного договору та його зв’язок з іншими видами договорів у світлі нового сімейного законодавства // Вісник прокуратури. –2003. – № 3. –С. 80-84.

[5]Див.: Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика: Навч. посібник. –К.: А.С.К., 2001.

[6]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 62.

[7]Про тенденції у цій галузі див., наприклад: Борисова В.І. Органи юридичної особи // Проблеми законності. –Харків, 2002. –Вип. 53. –С. 33-40.

[8]Див.: Примак В. Ознаки юридичної особи, її цивільна правосуб’єктність і відповідальність – питання правового зв’язку та взаємної обумовленості // Юридична Україна. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – № 9. – С. 19.

[9]Борисова В.І. Органи юридичної особи // Проблеми законності. –Харків, 2002. –Вип. 53. –С. 34.

[10]Див.: Черепахин Б.Б. Органы и представители юридического лица // В кн.: Черепахин Б.Б. Труды по гражданскому праву. –М.: Статут, 2001. – С. 467-477.

[11]Див.: Гражданский кодекс Украины: Комментарий. –Харьков: Одиссей, 1999. –С. 109.

[12]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Харків: Одіссей, 2003. –С. 152.