2.2. Поняття спадкового договору

Перед тим як перейти до визначення поняття та характеристики спадкового договору, доцільно хоча б коротко торкнутися загальних властивостей категорії цивільного договору різновидом яких є спадковий договір.

Незважаючи на те значення, яке має договір в цивільному обігу, ні Цивільний кодекс УРСР 1963 р., ні ЦК України 2003 р. не дають визначення та спеціальної характеристики цієї категорії. Законодавець лише обмежився вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст. 626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Проте, слід враховувати, що договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; і, нарешті, як форма, яку відповідне правовідношення приймає.[1]

При цьому найбільш важливим значенням терміну “договір“ є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення і характерні риси договору. Тому, найбільш вдалим здається визначення договору як домовленості двох або кількох суб’єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.

Звідси слідує, що характерними рисами договору як юридичного факту є те, що в ньому виражається взаємна, співпадаюча воля сторін, а також те, що він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином[2]. Категорії “правочин” і “договір” співвідносяться між собою як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також і дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини).

Слід зазначити, що поняття “договір” використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тощо). Проте, там договір виступає як категорія відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання.

До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

Сутність, а також значення цивільно-правового договору найбільш яскраво виявляються в функціях, що ним виконуються.

До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати права й обов’язки не лише для учасників конкретних відносин, але й для інших осіб, котрі вступають у стосунки з учасниками цього договору.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

Програмно-координаційна функція означає, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.

Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.

Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, відшкодування збитків тощо[4].

Називають також й інші функції договору. Наприклад, відмічається роль договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворіше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.

Однією із засад договірних зобов’язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка виступає неодмінною ознакою, передумовою і умовою існування ринкової економіки.

Ст. 627 ЦК визначає свободу договору таким чином: “Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості”.

Звідси слідує, що свобода договору означає:

1) неприпустимість примусу вступу у договірні відносини. Учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток з загального правила, обов'язок вступу у договірні відносини може бути прямо встановлений актом цивільного законодавства (публічний договорів – ст. 633 ЦК) або передбачений угодою сторін (ст. 635 ЦК);

2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законом. Наприклад, підприємець за публічним договором приймає на себе обов’язок продати майно, надати послуги тощо, кожному, хто до нього звернеться (ст. 633 ЦК);

3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (так звані, “безіменні” або ж “непойменовані” договори).

4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст[5].

Разом з тим, принцип свободи договору[6] логічно доповнюється вимогою обов’язковості його виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Такий принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді на сентенцію римського приватного права “Pacta sunt servanda”. Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно прийнявши на себе певні права та обов’язки, після цього перетворюються на учасників зобов’язання, а відтак перебувають у становищі “юридичної пов’язаності” своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах[7].

Ґрунтуючись на зазначених загальних положеннях стосовно визначення та характерних рис договору в сучасному цивільному праві, тепер можемо проаналізувати поняття та властивості спадкового договору за новим Цивільним кодексом України.

Стаття 1302 ЦК України дає поняття спадкового договору шляхом описання тих дій та правових наслідків, які може вимагати відчужувач (і зобов’язаний виконати набувач), а також тих правових наслідків, яких прагне досягти набувач за цим договором.

Відповідно до обраного законодавцем підходу ст. 1302 Цивільного кодексу встановлює, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

На перший погляд, може здатися, що предметом спадкового договору слід вважати те майно, яке переходить у власність набувача після смерті відчужувача[8].

Аналізуючи це питання, В. В. Васильченко зазначає, що “істотною умовою спадкового договору, насамперед, є його предмет, яким згідно з диспозицією зазначеної статті є майно відчужувача. Відповідно до ст. 190 нового ЦК таким майном може бути окрема річ або сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Внаслідок цього, спадковим договором, може встановлюватися лише речове право, а саме виключно право власності набувача.

Виходячи з наведеного, слід констатувати, що не можуть бути предметом цього договору особисті немайнові права, речові права на чуже майно (емфітевзис, суперфіцій, сервітути) тощо. Даний аспект є однією з істотних підстав для твердження, що відносини зі спадкового договору, незважаючи на його задекларовану назву, не є за своєю юридичною сутністю спадковими”[9].

Ми спеціально дослівно відтворили тут висловлювання стосовно визначення предмету спадкового договору, оскільки воно, з одного боку, відображає спрощене розуміння самого поняття цієї категорії, а, з іншого, – свідчить про те, що таке спрощене трактування спадкового договору не відображає його поняття і сутності.

Адже у цьому випадку поза межами визначення спадкового договору опиняються передбачені ст. 1305 ЦК України обов’язки набувача, котрі він зобов’язаний виконати на вимогу відчужувача, що також є істотною умовою такого договору. Причому значення виконання цих вимог підкреслюється правилом, встановленим ст. 1308 ЦК України, згідно якому у випадку невиконання обов’язків набувачем спадковий договір може бути розірвано за рішенням суду на користь відчужувача.

Природно, виникає питання, яким є правове значення таких вимог відчужувача та відповідних обо’язків набувача: чи входять вони до предмету спадкового договору, чи є лише своєрідною компенсацією відчужувачу за те, що він передає майно у власність набувача (як це має, наприклад. місце при сплаті покупної ціни покупцем продавцеві у договорі купівлі-продажу)?

Почнемо розгляд цього питання з пошуку відповіді на другу його частину.

На нашу думку, виконання набувачем дій на вимогу відчужувача не можна вважати компенсацією за придбання права власності на майно відчужувача.

На користь такого висновку свідчить те, що, по-перше, обсяг дій, котрі має виконати набувач на вимогу відчужувача, може бути неадекватним вартості майна, яке він отримає у власність, а, по-друге, може й взагалі не мати грошової оцінки (наприклад, при покладені обов’язку раз на рік відвідувати місце поховання відчужувача). Крім того, не виключена така ситуація, коли відчужувач встановлює обов’язок для набувача, який має бути виконаним після відкриття спадщини, проте право власності на його майно виникає не з моменту виконання набувачем дій, а з моменту смерті відчужувача – власника майна. У цьому випадку еквівалентну винагороду за передачу права власності на майно відчужувача не отримує ні відчужувач, який помер до виконання набувачем дій, ні його спадкоємці, котрі могли б стати, але не стали власниками майна, що перейшло до набувача (ст. 1305 ЦК України).

Викладене, як здається, не дозволяє вважати покладення на набувача обов’язків виконати певну дії або дії, компенсацією за виникнення у набувача права власності на майно відчужувача.

Отже залишається припустити, що обов’язки виконати дії, які покладаються на набувача за спадковим договором, також входять до предмету такого договору.

Слід звернути увагу на те, що, відчуваючи недоліки запропонованої ним характеристики предмету спадкового договору як такого, що стосується виключно майна відчужувача, В. В. Васильченко спробував запровадити поняття “юридичний об’єкт спадкового договору”.

Зокрема, він зазначає: “Юридичний об’єкт цього договору складає визначена розпорядженням відчужувача поведінка набувача. Ця поведінка може полягати як в позитивних діях набувача, спрямованих на виконання такого розпорядження (наприклад, набуття для відчужувача і передача йому іншого майна, виконання на його користь певної роботи чи надання послуги, здійснення після його смерті належного утримування та догляду за свійськими тваринами небіжчика тощо), так і в утриманні від вчинення певних дій”[10].

Проте така позиція викликає заперечення, як з точки зору тлумачення закону (Цивільного кодексу), так і з погляду концептуального підходу.

Що стосується невірного тлумачення Цивільного кодексу, то воно полягає в тому, що ст. 1305 ЦК України не передбачає можливості покладення відчужувачем на набувача обов’язку утримання від вчинення певних дій. Натомість у цій нормі йдеться про те, що набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний відчужувачем вчинити певну дію майнового або немайнового характеру.

Таким чином, вести мову про “поведінку” (ді та бездіяльність) набувача є помилковим, оскільки це суперечить змісту і сенсу ст. 1305 Цивільного кодексу.

Однак, більш істотною є вада концептуального характеру, пов’язана з некоректним використанням у наведеному контексті поняття “юридичний об’єкт договору”.

У зв’язку з цим тут варто звернути увагу на те, що категорія “юридичний об’єкт” іноді, дійсно, вживається як у загальній теорії держави і права, так і у цивільному праві для позначення певної поведінки зобов’язаної особи.

Проте, вона використовується не при характеристиці категорії договору в цілому чи того або іншого різновиду договору, а застосовується при аналізі поняття та сутності правового відношення, зокрема, зобов’язань[11].

Натомість, “предмет договору” охоплює весь набір показників того, з приводу чого укладається договір. Сюди входять вдомості про предмет, як такий, включаючи кількість, якість, та ціну товарів, що передаються, робіт, що виконуються, та послуг, що надаються[12].

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що у запропонованій В.В. Васильченком позиції має місце підміна поняття “предмет договору” поняттям “юридичний об’єкт договору”. Насправді ж, поведінка набувача, зумовлена розпорядженнями відужувача являє собою не “юридичний об’єкт”, а має включатися, як складова частина, до предмету спадкового договору.

Таким чином, предметом спадкового договору є як придбання права власності на майно відчужувача, так і дії (виконання робіт, надання послуг тощо) набувача.

Оскільки загальна характеристика майна відчужувача, котре може переходити у власність набувача після відкриття спадщини, вже була дана вище, далі варто лише уточнити особливості визначення предмету спадкового договору, укладеного за участю подружжя.

Як зазначає, ст. 1306 ЦК України, у тих випадках, коли стороною у спадковому договорі – відчужувачем виступає подружжя, предметом такого договору може бути майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.

Як слідує з тексту вказаної статті, вона передбачає дві спеціальні ситуації:

1) предметом спадкового договору є майно, що знаходиться в особистій власності одного з подружжя;

2) предметом спадкового договору є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності.

У випадках, коли предметом спадкового договору є майно, яке знаходиться в особистій власності одного з подружжя, головна проблема полягає у встановленні тієї обставини, чи дійсно майно, що є предметом спадкового договору, знаходиться в особистій власності відчужувача.

Щоб пересвідчитися у цьому, нотаріус повинен при оформленні спадкового договору вимагати, щоб відчужувач надав відповідні документи, котрі підтверджують існування у відчужувача права власності на майно, що є предметом цього договору: нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про право приватної власності, нотаріально посвідчений договір довічного утримання, дарування тощо. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом про право приватної власності на землю (ст. 23 Земельного кодексу України). Крім того, при посвідченні спадкового договору, предметом якого є нерухомість, нотаріус повинен додатково впевнитися у відсутності заборони відчуження на вказане нерухоме майно.

Предметом спадкового договору також може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності.

При визначенні того, чи є майно у спільній сумісній власності слід виходити із загального припису частини 3 ст. 368 ЦК України, згідно якому майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом[13].

Для права спільної сумісної власності, як зазначено в частині 1 ст. 368 ЦК України, характерним є те, що розмір частки в праві власності кожного зі співвласників не визначений аж до моменту поділу спільної сумісної власності.

Оскільки закон передбачає, що подружжя – співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, то розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою подружжя (частина 2 ст. 369 ЦК України, ст. 63, 65 СК України)[14].

Відповідно до цих положень у разі вчинення одним із подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном (у тому числі і при укладенні спадкового договору) вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

При цьому згода співвласників на вчинення спадкового договору, як такого правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частина 2 ст. 369 ЦК України)[15].

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина 4 ст. 369 ЦК України).

Як вважає Ю. С. Червоний, правочин може бути визнаним недійсним, якщо буде доведено, що інша сторона в правочині діяла недобросовісно, тобто знала чи повинна була знати про відсутність згоди на здійснення такого правочину іншого співвласника[16].

Проте більш точним здається виходити з того, що має, насамперед, встановлюватися не суб’єктивне ставлення до правочину контрагента по договору (набувача у спадковому договорі), а “факт незгоди” іншого з подружжя стосовно укладення такого договору відносно майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя[17].

Зазначені складнощі укладення спадкового договору, предметом якого є майно, що належить на праві спільної сумісної власності подружжю, не мають місця у тому випадку, коли згідно ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, поділене між співвласниками за домовленістю між ними або за рішенням суду.

У разі такого поділу майна між подружжям, що є співвласниками, право спільної сумісної власності на нього припиняється і після цього кожен із подружжя має право розпоряджатися майном, яке знаходиться у його особистій власності, на свій розсуд.

Враховуючи обставини, викладені вище, при укладанні спадкового договору нотаріус зобов’язаний упевнитися, що майно, яке одержується у спадщину, є спільною сумісною власністю подружжя. За наявністю обставин, які вказують на право спільної сумісної власності подружжя на те чи інше майно, нотаріус зобов’язаний витребувати згоду другого з подружжя (ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу України – далі СК). Ця згода має бути завірена нотаріально шляхом власноручного підпису подружжя відчужувача на спадковому договорі або прикладання нотаріально завіреної заяви до договору.

У випадку, якщо подружжя відчужувача не згоден із включенням спільно нажитого майна у спадковий договір і подружжя не дійшли згоди з приводу цього майна, то відчужувач зобов’язаний у судовому порядку встановити свою долю у спільному майні у встановленому законом порядку (ст. 70-71 СК України). Нотаріус не має права брати на себе функцію суду і визначати частку одного з подружжя у спільно нажитому майні і засвідчувати у спадковому договорі волю відчужувача на це майно[18].

За наявності шлюбного контракту, в якому визначені права і обов’язки подружжя на майно, як придбане до шлюбу, так і під час шлюбу, отримане в дар або успадковане одним із подружжя, нотаріус при засвідченні спадкового договору зобов’язаний керуватися умовами шлюбного контракту (ст. 92, 97 СК України)[19].

Якщо ж відчужувачем при укладанні спадкового договору були порушені умови раніше укладеного шлюбного контракту, тоді це є підставою для визнання одним із подружжя спадкового договору недійсним у судовому порядку.

Якщо чоловік та жінка знаходилося у зареєстрованому шлюбі, але до смерті відчужувача спільно не проживали, це не є перепоною для застосування викладених вище положень стосовно визначення майна, що може бути у таких випадках предметом спадкового договору (частина 2 ст. 3 СК України)[20].

При укладенні спадкового договору права осіб, які згідно із ст. 1241 ЦК України мають обов’язкову частку у спадщині, законом не застережені. Отже відчужувач може і не враховувати при укладенні спадкового договору їхні права на обов’язкову частку у майні, що є предметом спадкового договору. Однак це не виключає можливості захисту цими особами своїх прав у судовому порядку[21].

Варто враховувати, що предметом спадкового договору, де відчужувачами є подружжя, може також виступати майно, що знаходиться в спільній частковій власності подружжя. Така спільна власність може мати місце, наприклад, у тих випадках, коли майно було подароване і чоловікові, і дружині або перейшло в спадщину за заповітом відразу обом учасникам подружньої пари.

Наявність особливостей спадкування майна, що належить подружжю на праві спільної часткової власності, залежать від того, чи відбувся виділ, так званої, “реальної частки” чи ні.

Якщо виділу частки у спальній частковій власності ще не відбулося, то згідно ст. 361 ЦК України кожному учаснику спільної часткової власності належить частка в праві власності на спільне майно і кожен співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою в праві спільної часткової власності. Відповідно до цього він має право на відчуження належної йому частки на спільне майно. Він може продати, дарувати, поміняти, заповісти, вимагати виділу в натурі належної йому частки в праві власності на спільне майно.

Особливості розпорядження часткою у цих випадках полягають в тому, що предметом спадкового договору є не майно, а частка у праві на нього.

При цьому відповідно до положень ст. 363 та частиною 3 ст. 334 ЦК частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача з моменту нотаріального посвідчення договору.

Але якщо частка виділена в натурі, то право власності набувається з моменту реєстрації нотаріально посвідченого договору в органах МБТІ та РОН.

Слід звернути увагу на те, що зазначене положення частини 3 ст. 334 ЦК України має бути скориговане відповідно до правила ст. 1302 ЦК України, згідно якому право власності у набувача на майно відчужувача виникає лише в разі смерті останнього, а отже й не раніше настання цієї обставини.

Дещо інша ситуація складається у випадку, коли подружжя реалізували передбачене ст. 367 ЦК України право на поділ майна, що є у спільній частковій власності, за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Варто зауважити, що припинення права спільної часткової власності можливо не тільки при поділі майна, що знаходиться в спільній частковій власності, але й інших випадках здійснення правомочності розпорядження одним з співвласників часткою в праві власності на загальне майно, що належить їм. Так, підставою припинення права спільної часткової власності може бути:

1) відчуження частки одним із двох співвласників іншому;

2) перехід до одного з двох співвласників частки іншого при спадкуванні (частина 2 ст. 1306 ЦК України)[22].

У випадках припинення права спільної часткової власності розпорядження майном відбувається на загальних підставах, оскільки воно стає особистим майном відчужувача.

Встановивши особливості визначення майна, що є предметом спадкового договору за участю подружжя, тепер коротко зупинимося на другій частині предмету спадкового договору – обов’язках набувача.

Згідно ст. 1305 ЦК набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Як слідує зі змісту вказаної норми, відчужувач може покласти на набувача обов’язок виконати дії майнового або немайнового характеру іще за його життя (наприклад, виплачувати йому певну грошову суму одноразово або частинами). Відчужувач має право також покласти на набувача виконання якогось обов’язку на користь однієї або декількох осіб, які набувають право домагатися його виконання. Наприклад, відчужувач може зобов’язати набувача надавати матеріальне відшкодування онуку до досягнення ним повноліття. Право вимагати виконання обов’язків належить батькам останнього[23].

Набувач може бути зобов’язаним виконати також певні дії нематеріального характеру. Наприклад, відчужувач має право висловити у спадковому договорі різноманітні побажання: бути похованим на тому чи іншому місці, за тими або іншими звичаями чи традиціями, поряд з тими чи іншими раніше померлими; бути підданим кремації тощо. Відчужувач, однак, не може зобов’язати набувача виконати дії, які ображають його честь і гідність, обмежують його цивільну правоздатність (наприклад, відчужувач не може обмежити набувача у виборі місця проживання, у виборі подружжя тощо)[24].

При розгляді відповідальності набувача по боргам відчужувача виникає низка питань: чи має право набувач відмовитися від виконання умов спадкового договору після смерті відчужувача за мотивами, що йому стало відомо про зобов’язання відчужувача після смерті останнього; чи може набувач після смерті відчужувача у своєму заповіті зобов’язати своїх спадкоємців виконати зобов’язання по спадковому договору?

Враховуючи, що набувач, отримуючи право власності на одержуване у спадщину майно відчужувача, фактично ніби успадковує його, є підстави розглядати набувача як правонаступника відчужувача. Тому у порядку аналогії закону у таких випадках може застосовуватися правило ст. 1282 ЦК України, котра передбачає, що спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає по боргам спадкодавця у межах дійсної вартості майна, що до нього перейшло.

[1]Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. –М.: Статут, 1997. –С. 10.

[2]Див. про це, наприклад: Гражданское право: Учебник / Отв. ред. Е.А. Суханов. –М.: Изд-во БЕК, 1998. – Т. 1. –С. 335.

[3]Див.: Олюха В.Г. Цивільно-правовий договір: поняття, функції та система. –Дисертація... канд. юрид. наук. –К., 2003. –С. 14.

[4]Олюха В.Г. Цивільно-правовий договір: поняття, функції та система. –Дисертація... канд. юрид. наук. – К., 2003. –С. 161-162.

[5]Див.: Луць А.В. Свобода визначення сторонами змісту цивільно-правового договору // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник. –2000. –№ 2. –С. 163–167; Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України. –Автореф. дис... канд. юрид. наук. –К., 2001. –18 с.

[6]Див. детальніше: Сібільов М. Базові моделі регулювання договірних відносин за новим Цивільним кодексом України // Українське комерційне право. – 2003. – № 4. – С. 19.

[7]Див.: Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України. –К.: Істина, 2003.

[8]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О.Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 844.

[9] Див.: Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права // Право України. –2003. –№ 6. –С. 137.

[10]Див.: Васильченко В. Юридична сутність інституту спадкового договору та його місце в системі цивільного права // Право України. –2003. –№ 6. –С. 137.

[11]Див., наприклад: Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посіб / За ред. О.В. Дзери. –К.: Юрінком Інтер, 1998. –С. 11; Иоффе О.С. Обязательственное право. –М.: Юрид. лит., 1975. –С. 13-14; Див. також: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Навчальний посібник. –К.: Атіка, 2001. –С. 83-84; Теорія держави і права: Навч. посіб. / За заг. ред. С.Н. Лисенкова, В.В. Копейчикова. –К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 230.

[12]Див.: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. –М.: Статут, 1997. –С. 254.

[13] Частина І ст. 60 Сімейного кодексу України. Див. також: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред. Ю.С.Червоного. –К.: Істина, 2003. –С. 100-101.

[14]Див.: Право власності в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 319.

[15]Див. також: Сімейне право України: Підручник / За ред. В.С. Гопанчука. –К.: Істина, 2002. –С. 136-137.

[16]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 250.

[17]Див. також: Сімейне право України: Підручник / За ред. В.С. Гопанчука. –К.: Істина, 2002. –С. 137-138.

[18]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 847.

[19]Характеристику таких відносин див., наприклад: Ульяненко О.О. Шлюбний договір у сімейному праві України. –Дис... канд. юрид. наук. –К.: 2003. –С. 99-116.

[20]Див. також: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України / За ред. Ю.С.Червоного. –К.: Істина, 2003. –С. 10-13.

[21]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 847.

[22]Див. також: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 249.

[23]Див.: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. –Харків: Одіссей, 2003. –С. 1049.

[24]Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Харків: Одіссей, 2003. –С. 846.