Стаття 4. Право на справедливу винагороду

усіх працюючих жінок отримували заробітну плату нижче порогового рівня, що становив 163 ф. ст. в тиждень”¹. Однак критерій порогового рівня заробітної плати не завжди є достатнім для оцінки дотримання пункту 1 статті 4. Навіть при невідповідності цьому критерію заробітна плата може забезпечувати ’’гідний рівень життя”, якщо враховувати деякі додаткові чинники. До числа таких чинників належать ’’значні виплати з фондів соціального забезпечення, субсидії для сімей і домашніх господарств, субсидії на освіту і культурний розвиток, податкові пільги, надмірне розширення кола осіб, що беруть участь в розподілі прибутків, і зусилля урядів щодо забезпечення неухильного прогресу в соціальній сфері в інтересах трудящих”^{[142] [143].}

У концепції порогового рівня заробітної плати, що забезпечує ’’гідний рівень життя”, взято за основу якість розподілу прибутків в тій або іншій державі, а не величину прибутку, що отримується. Перевагою цієї концепції є те, що вона відображає ідею відносності ’’гідного рівня життя” і враховує ту обставину, що, отримуючи прибутки вище певного базового рівня, люди, як правило, задоволені цим, якщо їх рівень життя приблизно відповідає рівню життя їх співгромадян. Недоліком же такого підходу є те, що порушником Хартії може бути визнана Договірна Сторона, рівень життя найбільш низькооплачуваних працівників у якій вищий за рівень життя більшості громадян в іншій Договірній Стороні, в той час як ця інша Договірна Сторона порушником Хартії вважатися не буде.

Згідно з пунктом 2 статті 4 Договірна Сторона зобов’язується ’’визнати право трудящих на більш високу оплату понаднормової

роботи, за винятком деяких особливих випадків”. Дане поло­ження основується на тому посиланні, що понаднормова робота вимагає додаткових зусиль. Не вважається порушенням пункту 2 статті 4 прийняття законодавчих положень, згідно з якими підвищені ставки винагороди за понаднормову роботу можуть замінюватися за рішенням керівництва і профспілок еквіва­лентною компенсацією у вигляді днів відпочинку¹. Разом з тим на визначення понаднормової роботи і її оплату не повинні негатив­но впливати заходи щодо забезпечення гнучкого графіка роботи^{[145] [146].}

Згідно з пунктом 3 статті 4 Договірні Сторони зобов’язуються ’’визнати права трудящих чоловіків і жінок на рівну оплату за рівну працю”. Це, безумовно, одне з найважливіших положень Хартії^[147]. Дискримінація за ознакою статі в питаннях оплати праці буває у двох формах: а) у формі неоднакової винагороди чоловіків і жінок, що виконують одну і ту ж роботу; і б) в формі неоднакової оплати за еквівалентну роботу.

Дотримання пункту 3 статті 4 передбачає також оголошення недійсними і такими, що не мають юридичної сили, будь-яких положень колективних договорів або індивідуальних трудових угод, які суперечать принципу рівної оплати за рівну працю; надання ’’належних засобів правового захисту” для забезпечення дотримання цього права; забезпечення ’’ефективного захисту працівників від заходів у відповідь з боку роботодавців, пов’язаних з вимогами рівної оплати (передусім від звільнення)”¹.

Згідно з пунктом 4 статті 4 Договірні Сторони зобов’язуються ’’визнати за всіма трудящими право на отримання в розумні терміни повідомлення про припинення роботи за наймом”. При визначенні того, які терміни потрібно вважати ’’розумними” стосовно такого повідомлення, Комітет виходить головним чином з тривалості служби. Він також бере до уваги ’’еволюційний” характер Хартії^{[149] [150], що означає, як і відносно інших статей Хартії, що терміни направлення такого повідомлення можуть згодом збільшуватися. Певний орієнтир в тому, що стосується тлумачення ’’розумних термінів повідомлення”, можна знайти в оцінці Комітетом незалежних експертів позиції Сполученого Королівства.}

Згідно з пунктом 5 статті 4 Договірні Сторони зобов’язуються ’’дозволяти вирахування із заробітної плати тільки з дотриманням умов і в розмірах, передбачених національним законодавством або положеннями, встановленими в колективних договорах чи в рішеннях арбітражу”. Хоч на перший погляд це формулювання дозволяє державі на свій розсуд проводити або дозволяти вирахування, Комітет незалежних експертів тлумачить це як таке, що дозволяє державі робити це тільки в тому випадку, якщо відповідне вирахування не суперечить основному праву працівників на отримання заробітної плати в повному обсязі.