Стаття 14. Право на отримання послуг, що надаються службами соціального забезпечення

Якщо стаття 13 розповсюджується тільки на осіб, що відчувають потребу, то стаття 14 торкається всіх осіб, що задовольняють відповідні вимоги внаслідок особистих обставин. Як відмітив Комітет незалежних експертів, вельми широка сфера дії цього положення вказує на ’’еволюційний” характер передбачених ним зобов’язань^[213].

Хоч стаття 14 потенційно є однією із статей, в найбільшій мірі орієнтованих на майбутнє, Договірні Сторони не зазнають особливих труднощів при її виконанні. Проблеми, що виникали досі, були пов’язані в основному з наданням Комітету незалежних експертів інформації, необхідної для винесення ним висновку про дотримання кожного із зобов’язань, що містяться в ній.

Згідно з пунктом 1 статті 14 Договірні Сторони зобов’язуються ’’сприяти створенню або створювати служби, які, використовуючи методи соціальної роботи, сприяли б підвищенню добробуту і розвитку як окремих осіб, так і соціальних груп, а також їх пристосуванню до соціальних умов”. Для виконання пункту 1 статті 14 досить забезпечити надання відповідних державних послуг або сприяти наданню таких послуг приватними службами. На думку Комітету незалежних експертів, ця стаття встановлює ’’суб’єктивне” право, згідно з яким відповідні послуги повинні надаватися в порядку реалізації законного права, що захищається в судах^{[214] [215].}

Згідно з пунктом 2 статті 14 Договірні Сторони зобов’язуються ’’заохочувати участь окремих осіб, а також добровільних та інших організацій у створенні і забезпеченні функціонування таких служб”. При розгляді питання про дотримання Договірними Сторонами цього зобов’язання Комітет незалежних експертів не вимагає, щоб така участь заохочувалася на систематичній основі; він вважає достатнім, якщо вона заохочується в тих випадках, коли в цьому є необхідність.