Стаття 13. Право на соціальну і медичну допомогу
При підготовці тексту статті 13 автори прагнули ’’відмовитися від старих уявлень про допомогу, пов’язану з поняттям добродійності”1. Зокрема, була зроблена спроба реабілітувати державну допомогу, знявши з неї клеймо сорому, що заважало належній реалізації її цілей.
Проблема, з якою в ряді випадків довелося зіткнутися Комітету незалежних експертів, полягала в тому,- щоб відрізнити соціальну допомогу (стаття 13) від соціального забезпечення (стаття 12), оскільки між ними немає чіткої межі. Один із способів полягає у визначенні того, чи мають особи, що відповідають певним об’єктивним критеріям, право на один і той же рівень допомоги, або ж рішення про розмір допомоги приймається на основі індивідуальних потреб з урахуванням конкретних обставин. Останнім часом Комітет був схильний враховувати класифікаційний підхід, прийнятий у відповідній державі. Так, стосовно Мальти, яка взяла на себе всі зобов’язання по статті 13 і лише частину зобов’язань по статті 12, Комітет брав до уваги той факт, що пенсії за віком, а також пенсії, що виплачуються сліпим і інвалідам, розглядалися Мальтою як соціальна допомога, при ухваленні рішення віднести їх до сфери дії статті ІЗ[205] [206].Згідно з пунктом 1 статті 13 Договірні Сторони зобов’язуються ’’забезпечити, щоб будь-якій особі, яка не має достатніх коштів для існування і яка не може ні забезпечити їх власними силами, ні отримати їх з інших джерел, зокрема у вигляді допомоги в рамках системи соціального забезпечення, надавалася відповідна допомога, а у разі хвороби — догляд, необхідний в її стані”. Хоч Комітет незалежних експертів не визначив, що розуміється під словами ’’достатніх коштів для існування”, з його оцінок національних доповідей виходить, що та або інша особа підпадає під дію пункту 1 статті 13, якщо вона не має достатніх коштів для задоволення своїх першочергових потреб (з урахуванням вартості й рівня життя на території відповідної Сторони).
Комітет наполягає на тому, щоб Договірні Сторони визначили в своєму законодавстві критерії для оцінки ’’нужди”1. Пункт 1 статті 13 створює ’’суб’єктивне право”, згідно з яким Договірні Сторони Хартії повинні передбачити в своєму законодавстві право на допомогу, дотримання якого можна вимагати в незалежному органі, наприклад в суді[207] [208].Згідно з пунктом 2 статті 13 Договірні Сторони зобов’язуються ’’забезпечити, щоб особи, які одержують подібну допомогу, не ущемлялися з цієї причини в своїх політичних і соціальних правах”. Під ’’політичними і соціальними правами” Комітет незалежних експертів, розуміє, зокрема, право голосу на виборах, право займати державні посади і право бути прийнятим на державну службу[209]. Ці приклади належать до категорії ’’політичних” прав; все ж права, закріплені в Соціальній хартії, можна віднести до категорії ’’соціальних”, враховуючи значення пункту 2 статті 13, хоч немає ніяких вказівок на те, що малося на меті встановити яку-небудь сувору еквівалентність. З іншого боку, соціальні права потрібно відрізняти від прав економічних.
Згідно з пунктом 3 статті 13 Договірні Сторони зобов’язуються ’’забезпечити, щоб кожна людина могла отримати від відповідної державної або приватної служби такі консультації або таку індивідуальну допомогу, які можуть бути необхідними для запобігання, подолання або полегшення ситуації особистої або родинної нужди”. Комітет незалежних експертів підкреслив, що включення до пункту 3 статті 13 положення про ’’запобігання” нужді вказує на те, що ця стаття має ’’еволюційний характер, оскільки зобов’язує держави, що прийняли її, не тільки створити ефективну систему допомоги, але і забезпечити, щоб така допомога згодом стала непотрібною...”[210].
Згідно з пунктом 4 статті 13 Договірні Сторони зобов’язуються ’’застосовувати положення, що містяться в пунктах 1, 2 і 3 даної статті, в рівній мірі як до своїх громадян, так і до громадян інших Договірних Сторін, що законно знаходяться на їх території, відповідно до своїх зобов’язань по Європейській конвенції про соціальну і медичну допомогу”1. Результатом включення виділених курсивом слів є те, що пункт 4 статті 13 має більш широке застосування ratione personae, ніж гарантії Хартії загалом. Вважається, що пункт 4 статті 13 забороняє як пряму, так і непряму дискримінацію. Тому якщо Договірна Сторона встановила по відношенню до осіб, що претендують на отримання соціальної допомоги, такі вимоги (наприклад, вимога стосовно постійного мешкання), які набагато легше виконати її громадянам, ніж громадянам інших Договірних Сторін, то це буде вважатися порушенням пункту 4 статті 13, якщо тільки ці вимоги не виправдані об’єктивними обставинами[211] [212].