РОЗДІЛ IX. ЄВРОПЕЙСЬКА ХАРТІЯ РЕГІОНАЛЬНИХ МОВ АБО МОВ МЕНШИН

У вропейська хартія регіональних або міноритарних мов”^[306] \_>(далі — Хартія) була прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 5 листопада 1992 року і передбачає захист та сприяння розвиткові історичних регіональних або міноритарних мов Європи, деякі з яких знаходяться під ризиком зникнення.

Хартію, розробником якої була експертна комісія з проблем регіональних або міноритарних мов, підготовлено на підтримку і розвиток Європейської конвенції з прав людини, зокрема її статті 14, що проголошує принцип відмови від дискримінації (останній створює лише право для окремих осіб не бути підданим дискримінації, але не систему надійного захисту мов меншин і громад, що їх вживають). Хартія не тільки запроваджує принцип заборони негативної дискримінації, а й грунтується на принципі рівності. При цьому автори документа не ставили за мету встановлення цілковитої рівності між мовами, припускаючи певні відмінності щодо політики по відношенню до окремих мов, якщо вона направлена на досягнення рівності між особами, які користуються цими мовами, і рештою населення. Такі відмінності не розглядаються як акт дискримінації проти осіб, що користуються більш поширеними мовами.

По відношенню до тих мов, які вже мають статус, визначений у внутрішньому праві або згідно з міжнародними домов­леностями, метою Хартії є надання додаткових прав і гарантій до прав і гарантій, уже наданих іншими правовими актами.

Хартія проголошує цілі і принципи, які сторони-учасниці зобов’язуються застосовувати до всіх регіональних або міноритарних мов, що використовуються у межах їх території: повага до географічного ареалу кожної мови; потреба сприяння; полегшення та/або заохочення використання регіональних або міноритарних мов усно і письмово, у громадському та приватному житті (шляхом відповідних заходів щодо викладання та вивчення зазначених мов, міжнародних обмінів з питань, що охоплюються цією Хартією, в галузі регіональних і міноритарних мов, які використовуються в тій самій або схожій формі у двох або декількох державах).

Далі Хартія визначає ряд спеціальних заходів для сприяння використанню регіональних або міноритарних мов у громад­ському житті. Ці заходи охоплюють такі галузі, як освіта, органи правосуддя, адміністративна влада та публічні послуги, засоби масової інформації, культурна діяльність та засоби її здійснення, економічна та соціальна діяльність і транскордонні обміни. Кожна сторона-учасниця Хартії має взяти зобов’язання щодо застосування мінімум тридцяти п’яти пунктів або підпунктів, обраних серед вищевказаних заходів, включаючи низку обов’язкових заходів, обраних з так званого ’’твердого ядра”. Крім того, кожна держава-учасниця повинна уточнити в своєму інструменті ратифікації, прийняття чи ухвалення кожну регіональну чи міноритарну мову або офіційну мову, що менш широко використовується на всій або частині її території, до яких застосовуватимуться обрані пункти Хартії.

Хартія стосується лише тих мов, які ’’традиційно використовуються” в межах держави, тобто не стосується мов ’’нових” меншин. Вона дає чітке визначення понять регіональні або міноритарні мови”, ’’територія, на якій використовується регіональна або міноритарна мова”, ’’нетериторіальні мови” (стаття 1 Хартії), які після ратифікації даного документа збагачуватимуть термінологічний апарат національного законодавства.

Прикладами ’’нетериторіальних мов” можуть слугувати мова ідиш і мова циган, хоча вони у більшості випадків не мають територіальної бази, але є такими, що ’’традиційно використовуються громадянами держави”. До цих мов застосовуються положення частини II Хартії.

Ключовим слід вважати вислів ’’кількість осіб, яка виправ­довує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів”. Держави, у дусі Хартії, в залежності від кількості носіїв мови та від інших обставин самі визначатимуть характер заходів (частина III), які застосовуються до конкретної мови у межах даної території.

Для мов, на які держави розповсюдили дію частини III Хартії - згідно з пунктом 2 статті 2, вони зобов’язані застосовувати принаймні 35 її пунктів або підпунктів.

Держави самі визначають мови, на які вони згодні поширити вимоги частини III Хартії.

Держава, що є учасницею Хартії, може, не порушуючи літери Хартії, визнати існування регіональної чи міноритарної мови на її території, однак не поширювати на цю мову положень частини III цієї Хартії. Мотиви таких дій повинні бути сумісними з духом, цілями і принципами Хартії.

Хартія не визначає переліку мов, які підпадають під дію документа, а також не визначає критеріїв для встановлення такого переліку, виходячи з того, що кожна мова меншості у кожній країні становить окремий випадок. Тому держави самі визначають, на які мови, на яких територіях (в регіонах, місцевостях) які положення конкретних заходів, передбачених частиною III, поширюються, з однаковим дотриманням для всіх регіональних або міноритарних мов цілей та принципів, зазначених у частині II Хартії. Така гнучкість дає можливість

врахувати фактичну ситуацію кожної мови (число носіїв, рівень фрагментарності тощо), адміністративні та фінансові можливості конкретної країни, а також поступово удосконалювати законодавство у даній сфері в міру розвитку правової ситуації і фінансових можливостей.

Жодне з положень Хартії не може тлумачитись як таке, що:

• обмежує або порушує права, гарантовані Європейською конвенцією з прав людини;

• погіршує більш сприятливі положення мови, ніж передбачено даною Хартією;

• передбачає створення перешкод для знання державної мови.

Хартія головним чином стосується мов, котрі мають територі­альну базу, тому, що більшість заходів, які вона відстоює, вимага­ють визначення географічної сфери застосування, що відрізняєть­ся від держави в цілому. Хартія передбачає і такі ситуації, коли на тій чи іншій території розмовляють більш ніж однією мовою.

Проведення в життя положень Хартії перебуває під контролем експертної комісії, що призначається Комітетом Міністрів, яка має регулярно перевіряти звітні доповіді сторін-учасниць.

Хартія набрала чинності після 5 ратифікацій 1 березня 1998 року. На кінець серпня 2000 року її підписали 22 держави-учасниці Ради Європи, 8 з них Хартію ратифікували^[307]: Ліхтенштейн, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Угорщина, Фінляндія, Хорватія, Швейцарія. На жаль, ціла низка держав зі значними мовними меншинами (Естонія, Латвія, Молдова, Польща, Росія, Словаччина, Туреччина та ін.) все ще залишаються поза межами Хартії, навіть не підписавши її.

Всі країни, що ратифікували Хартію, як і передбачено в ній, зробили відповідні заяви. Всі вони, крім заяви Ліхтенштейну, стосуються визначення конкретних регіональних або міноритар- них мов, до яких сторони застосовуватимуть положення Хартії, конкретного ’’меню” зобов’язань з частини ПІ.

Ліхтенштейн у своїй заяві зазначив, що на його території на час ратифікації немає регіональних або міноритарних мов, як їх визначає Хартія.

Хорватія, відповідно до статті 21 Хартії, зробила також застереження стосовно незастосування принципів Хартії до нетериторіальних мов.

Значний інтерес представляє заява Франції — єдиної держави, яка зробила її ще при підписанні Хартії — 7 травня 1999 року. В цій заяві висловлена особлива позиція Франції щодо меншин, яка суттєво впливає на загальноєвропейський процес розвитку правових принципів і стандартів у цій галузі.

Традиційний підхід Франції наполягає на рівних правах для всіх громадян, що, у свою чергу, заперечує інституційне визнання етнокультурних, у тому числі етномовних, меншин¹. Особи іноетнічного походження, що набувають французьке громадянство, приймаються як частина суспільства, але від них очікують асиміляції відповідно до французьких культурних норм. Термін ’’етнічні меншини”, як вважає Франція, суперечить конституційній нормі щодо унітарного характеру Французької держави, тому до іноетнічних (іномовних) осіб, що набули французького громадянства, широко використовуються терміни ’’іммігранти”, ’’населення іммігрантського походження”^{[308] [309].}

Зміст першого розділу Французької заяви, в якому викладені концептуальні положення і тлумачення окремих статей Хартії, такий:

”1. У тій мірі, наскільки метою Хартії є не визнання чи захист меншин, а сприяння європейській культурній спадщині, та оскільки використання терміна ’’групи” мовних носіїв не надає колективні права носіям регіональних або міноритарних мов, Французький Уряд тлумачить цей інструмент у спосіб, сумісний з Преамбулою Конституції, яка гарантує рівність всіх громадян перед законом і визнає тільки Французький народ, що складається зі всіх громадян, без різниці походження, раси або релігії.

2. Французький Уряд тлумачить статтю 7-1, пункт d), та статті 9 і 10 як встановлюючі загальний принцип, що не суперечить статті 2 Конституції, згідно з якою використання французької мови є обов’язковим для всіх державних установ та приватних осіб при виконанні функцій державної служби, а також для осіб в їх відносинах з державними адміністраціями та службами.

3. Французький Уряд тлумачить зміст статті 7-1, пункт f), та статті 8 так, що вони зберігають факультативний характер викладання та вивчення регіональних або міноритарних мов, а також історії та культури, які ними відображені, та що мета такого викладання не полягає у позбавленні учнів, які набрані в школи на національній території, прав та обов’язків, котрі застосовуються до всіх, хто відвідує заклади, що надають публічну освіту або освіту, з нею пов’язану.

4. Французький Уряд тлумачить статтю 9-3 як таку, що не суперечить можливому використанню лише офіційної франкомовної версії, що є юридично авторитетною, встановлених законом текстів, доступних на регіональних або міноритарних мовах, державними установами та приватними особами при виконанні функцій державної служби, а також особами в їх відносинах з державними адміністраціями та службами”.

Таким чином, французька держава розглядає носіїв регіональних або міноритарних мов не як осіб, що належать до меншин, а лише як французів, що зберігають культурну спадщину і збагачують сучасну культуру Франції¹.

У той же час деякі експерти вважають, що хоча Хартія per se і не є інструментом з прав меншин, вона виразно працює саме на користь носіїв регіональних та міноритарних мов і в цьому аспекті ’’Хартія є визнанням колективного права, яким є мова”^{[310] [311]. Більше того, на їх думку, сама концепція рівності між особами, що вживають регіональні або міноритарні мови, та рештою населення являє собою значний крок у напрямку визнання інших колективних прав1.}

Як видно, розбіжність думок щодо тлумачення характеру і положень Хартії є досить широкою і це, безумовно, вплинуло на її ефективність.

Хартія позначена рядом очевидних слабкостей. Це, зокрема, так звана ’’система меню”, що дозволяє кожній державі-учасниці вибрати ті мовні права, які вона бажає гарантувати; це й механізм нагляду, який залишає моніторинг імплементації Хартії виключно на розсуд урядів та експертної комісії, призначеної Комітетом Міністрів, тобто тими ж урядами^{[312] [313].}

І все ж таки, незважаючи на всі недосконалості, Хартія представляє собою реальний засіб забезпечення захисту ре­гіональних та міноритарних мов, а отже, й прав мовних меншин.

Європейська хартія регіональних або міноритарних мов є одним з останніх багатосторонніх договорів, що їх Україна має ратифікувати в рамках виконання своїх зобов’язань, взятих при вступі до Ради Європи (9 листопада 1995 р.). Питання про її ратифікацію викликало гострі дискусії у Верховній Раді, двічі обговорювалося на її пленарних засіданнях у травні-червні 1999 р., після чого було вирішено повернутися до його розгляду на наступній сесії Верховної Ради після доопрацювання у профільних парламентських комітетах.

У зв’язку з цим вважали б за необхідне зупинитися на трьох принципових проблемах, від усвідомлення яких суттєво залежатимуть перспективна імплементація Хартії в українське законодавство та практичне застосування її положень.

1. Ми свідомо взяли в лапки офіційний переклад назви Хартії українською мовою, оскільки саме його термінологічна неточність стала ’’першоджерелом” серйозних непорозумінь з тлумаченням Хартії, зокрема її предмета і мети.

З офіційних мов Ради Європи назву Хартії — "European Charter for Regional or Minority Languages” (англ.), ’’Chart europeenne des langues regionales ou minoritaires” (фр.) — точно і стилістично грамотно можна перекласти тільки як ’’Європейська хартія регіональних або міноритарних мов” (а не ’’мов меншин”!).

І хоча термін ’’міноритарний” поки що не вживається в україн­ському законодавстві, ми не вбачаємо жодних проблем з його адаптацією, оскільки в нашу правничу термінологію вже давно запроваджені терміни ’’мажоритарний”, ’’мінорат” і т.ін. Стаття 1 Хартії чітко визначає термін ’’регіональні або міноритарні мови”, як мови, що:

”а) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави;

б) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави”.

Регіональна мова ж відрізняється від міноритарної тим, що в певних регіонах держави її використовує більшість населення.

Таким чином, визначена Хартією дефініція ’’регіональні або міноритарні мови” не містить жодних посилань на меншини, як національні чи етнічні групи, і не проводить жодної різниці між носіями цих мов за національною чи етнічною ознакою. Це ж стосується і всіх інших положень Хартії. (До речі, Франція при підписанні Хартії 7 травня 1999 р. офіційно заявила, що вважає метою цього договору ”не визнання чи захист меншин, а сприяння європейській культурній спадщині”).

2. У контексті вищезазначеного не можна вважати доречною пропозицію виконавчої влади щодо застосування положень Хартії до мов певних етнічних груп (наприклад, греки, євреї, кримські татари, поляки, росіяни і т.ін.), яка міститься у п.1 поданого Президентом України проекту Закону України ’’Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.” (реєстр. № 0080 від 23.10.1998 р.).

Адже, по-перше, предметом захисту Хартії, на відміну від Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, 1995 р., є не меншини, як етнічно та/або культурно ви­значені групи, а саме мови. І вже через захист регіональних та міноритарних мов Хартія відповідно забезпечує захист їх носіїв — осіб, що належать до мовних (а не національних чи етнічних!) меншин (точніше, меншостей, оскільки останні не є усталеними спільнотами і включають представників різних етнічних груп).

По-друге, дефініція ’’етнічні групи” не має визначення ні в законодавстві України, ні у даній Хартії, ні в загальновизнаних нормах міжнародного права, а Конституція України вживає термін ’’корінні народи і національні меншини”.

По-третє, що значить термін ’’мова етнічної групи”? Очевидно, не тільки з юридичної точки зору, а й з позицій етнокультури це поняття — неоднозначне. Наприклад, мовою українських євреїв є переважно російська, але також українська, ідиш, а сьогодні й іврит. Скажімо, серед поляків України, за офіційними даними Держкомнацу України, лише 12,5% володіє польською мовою, українською — 60,6%, решта — лише російською (дані на кінець 1995 р.). Таким чином, межі етнічних спільнот ніколи не збігаються з межами мовних груп (на наш погляд, це — позитивне явище, завдяки якому можливий активний міжкультурний діалог в поліетнічних країнах).

Нарешті, стаття 3 самої Хартії вимагає від кожної договірної сторони визначити у своїй ратифікаційній грамоті ’’кожну регіональну або міноритарну мову”, до якої застосовуються відповідні положення Хартії.

Отже, очевидно, для визначення сфери застосування положень Хартії в Україні слід використовувати не розпливчастий термін ’’мови етнічних груп”, а конкретні назви самих мов, наприклад: ’’болгарська, гагаузька, грецька, ідиш (іврит) і т.ін.”. Конституція України, до речі, забезпечує захист саме ’’російської мови”, а не ’’мови етнічної групи росіян”. Навіщо ж завчасно обумовлювати розходження норм закону з нормами Конституції?

3. У світлі ратифікації Хартії гостро постає проблема визначення статусу російської мови в Україні. Адже конституційне формулювання щодо ’’захисту російської, інших мов національних меншин України” закріплює лише, те, що російська мова є однією з мов національних меншин України. Однак з цього положення зовсім не випливає, що російська мова є мовою меншості населення.

За даними вітчизняних та західних соціологів, приблизно 55% населення України віддають перевагу при спілкуванні російській мові, причому третина громадян України — російськомовні українці^[314].

Як наголошує стаття 24 Конституції України, в нашій державі не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема за ознаками ’’етнічного походження” та ’’мовними ознаками”. Отже, встановлювати різний правовий режим щодо російської мови для російськомовних росіян і російськомовних українців, які є громадянами України, конституційно заборонено. Який же вихід?

На нашу думку, конструктивне вирішення проблеми дає доповідь ’’Визначення меншин” (автор — Станіслав Черниченко), підготовлена для робочої групи з меншин, що діє у структурі Комісії ООН з прав людини^[CCCXV]. У зазначеному документі пропонується, аби до визначення меншини, що розробляється Секретаріатом ООН та яке має затвердити Генеральна Асамблея, було додано таке застереження: ’’Ничто не препятствует в силу особых обстоятельств рассматривать как меньшинство с целью предоставления режима защиты, предусматриваемого для меньшинств, группу лиц, обладающих... характеристиками (меншини. - І.П.), но не являющуюся численно меньшей по отношению к населению государства или какого-либо района государства, в котором эти лица проживают”. Це застереження стосується всіх видів меншин, які підпадають під захист Декларації ООН від 18 грудня 1992 року про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин.

На наш погляд, саме в таких ’’особливих обставинах” знаходиться сьогодні в Україні російська мова. Оскільки вона не є мовою титульної нації і не має в жодному з регіонів України (крім Автономної Республіки Крим) особливого правового статусу, вбачається за доцільне при ратифікації Хартії або на етапі її імплементації обумовити, що на російську мову, незалежно від чисельності осіб, які її використовують, поширюються положення Європейської хартії регіональних або міноритарних мов.

Інша концепція застосування Хартії запропонована у березні 1999 року народним депутатом України, головою підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин І.Попеску.

Суть зазначеної концепції полягає в тому, що регіональні та міноритарні мови ототожнюються з ’’мовами національностей”, а

визначення правового режиму захисту таких мов здійснюється відповідно до чисельності громадян України, що належать до цієї національності. Конкретно пропонується визначити чотири групи мов національностей за вищенаведеним чисельним критерієм: перша група включає мови національностей, чисельність яких більше 100 000 громадян України або більше 20% від населення територіально-адміністративної одиниці; друга група — чисельність від 25 000 до 100 000 або відповідно від 10% до 20%; третя група — від 5000 до 25 000 або від 5% до 10% і четверта група — менше 5000 громадян України або менше 5% від населення територіально-адміністративної одиниці.

Безумовним достоїнством даного законопроекту є те, що він передбачає застосування Хартії по відношенню до всіх національних мов України без виділення ’’першого ешелону” та відповідної ’’черги за захистом” з інших національних мов. Адже, згідно зі статтею 24 Конституції України, привілеї чи обмеження за мовними та етнічними ознаками не допускаються. Нібито запроваджуються і певні об’єктивні (чисельні) критерії для всіх регіональних та міноритарних мов.

Але справа в тому, що:

1) такий підхід суперечить, як ми зазначали вище, вимозі самої Хартії (ст. 3) щодо визначення державами-учасницями конкретних мов, до яких вони будуть застосовувати відповідні положення Хартії;

2) він залишає визначення конкретних мов на розсуд відповідних чиновників виконавчої влади;

3) оскільки перепис населення проводився вже 10 років тому, немає надійних критеріїв встановлення чисельності осіб, що належать до мовних меншин України;

4) подібно до президентського законопроекту, поняття ’’регіональних або міноритарних мов” штучно ототожнюється з ’’мовами національностей”, що розходиться з предметом, цілями та принципами Хартії.

Умовами приєднання до Хартії передбачається гнучкий механізм її імплементації, що дає можливість поетапного включення до переліку регіональних або міноритарних мов, щодо яких застосовуватимуться положення Хартії, а також вибір тих чи інших охоронних заходів щодо цих мов відповідно до особливостей етнокультурної ситуації в державах-учасницях.

24 грудня 1999 р. Верховна Рада України на виконання зобов’язань України перед Радою Європи ухвалила Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р". ЗО грудня 1999 р. цей Закон набув чинності.

Попередній аналіз цього Закону відповідними підрозділами МЗС, колишнім Держкомнацміграції, Мін’юстом України дав останнім підстави стверджувати, що його текст не в повній мірі відповідає інтересам нашої держави. Група народних депутатів України відкликала свої голоси, віддані за ратифікацію Хартії. Згідно з висновками Державного комітету України у справах національностей та міграції імплементація цього Закону могла призвести до певної ’’мовної та правової анархії", значних фінансових збитків, а також ’’загострити загальну ситуацію навколо мовного питання”. Крім того, на думку Міністерства юстиції, ціла низка положень зазначеного вище Закону не узгоджувалася з Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та її використання в навчальному процесі в учбових закладах України.

Слід також зазначити, що текст Закону, як по формі, так і по суті, повністю відрізнявся від відповідного законопроекту, який свого часу був поданий Президентом України на розгляд Верховної Ради.

20 січня 2000 р. групою народних депутатів було зроблене конституційне подання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.".

У конституційному поданні йшлося про невідповідність Конституції України змісту Закону, а також процедури його

розгляду, ухвалення та набуття ним чинності, зокрема:¹

• Закон не направлявся Президенту України на підпис, не був ним підписаний та офіційно оприлюднений;

• голосування за деяких народних депутатів України здійснено іншими особами;

• за прийняття Закону проголосувало менше народних депутатів, ніж більшість від конституційного складу;

• інші відповідні законопроекти, внесені Президентом України та народними депутатами, як суб’єктами права законодавчої ініціативи, на пленарному засіданні Верховної Ради України 24 грудня 1999 р. не розглядалися й жодного рішення щодо них не приймалося;

• проект Закону не розглядався комітетами Верховної Ради, до компетенції яких безпосередньо входять питання, що регулюються Законом;

• Закон ’’запроваджує режим застосування мов націо­нальних меншин, який дискримінує державну мову в Україні”;

• Закон ’’запроваджує режим застосування мов лише окремих національних меншин, що дискримінує інші мови національних меншин”.

У конституційному поданні була наведена також ціла низка порушень положень Регламенту Верховної Ради України при розгляді та ухваленні Закону.

До того ж народними депутатами України П.П.Толочком і Г.Г.Філіпчуком було підготовлено проект Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.”.

За цих обставин до винесення рішення Конституційним Судом України щодо Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." МЗС України вирішило утриматись від депонування в Генерального секретаря Ради Європи грамоти про ратифікацію Європейської хартії, оскільки розгляд питання щодо неконституційності закону про ратифікацію в Конституційному Суді фактично свідчив про

незавершеність внутрішньодержавних процедур, необхідних для набуття чинності Хартією.

Конституційний Суд України своїм Рішенням від 12 липня 2000 року № 9-рп/2000 визнав Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." від 24 грудня 1999 року № 1350-ХГУ неконституційним, і він втратив чинність з дня ухвалення Рішення.

Підставою для визнання неконституційним згаданого Закону України було визначено ’’порушення встановленої Конституцією України процедури його підписання, оприлюднення та набрання ним чинності”. На даному ж етапі рішення про обов’язковість для себе міжнародних договорів висловлюється Україною у вигляді відповідних законів Верховної Ради. У цьому зв’язку до цих законів, як і до всіх інших законів України, мають застосовуватись положення ст. 94 Конституції України, якою передбачено, що Закон підписується Головою Верховної Ради і невідкладно відправляється на розгляд Президентові України. В свою чергу, Президент України протягом 15 днів підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає його зі своїми мотивованими і сформульованими позиціями для повторного розгляду Верховною Радою. У випадку ж з ратифікацією Європейської хартії регіональних мов або мов меншин Закон був підписаний лише Головою Верховної Ради України і не переданий Президенту України для підписання та оприлюднення.

Відповідно до згаданого рішення Конституційного Суду України всі міжнародні договори, згода на обов’язковість яких висловлена у формі закону України, у період після прийняття Конституції України до прийняття рішення Конституційним Судом України від 12 липня 2000 р. залишаються чинними для України.

Конституційний Суд не розглядав зміст Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." та питання відповідності Хартії Конституції України.

Рішення Конституційного Суду України не скасовує, однак, зобов’язання України перед Радою Європи щодо ратифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.