<<
>>

15.2. Центральні банки та їх функції.

На першому рівні банківської системи знаходиться центральній банк.

Центральний банк – це орган державного грошово–кредитного регулювання економіки, наділений монопольним правом емісії банкнот та правом управління грошово–кредитною системою країни.

Головною задачею центрального банку являється укріплення позиції грошової одиниці як у межах країни, так і за її межами.

Головне призначення центрального банку – це управління грошовим оборотом із метою забезпечення стабільного не інфляційного розвитку економіки. Центральний банк впливає на грошовий оборот через зміну пропозиції грошей і зміну ціни грошей. Своє призначення він реалізує завдяки тому, що відіграє в економічній системі особливу роль, а саме:

Ü емісійного банку;

Ü банку банків, тобто специфічної банківської інституції, яка формує банківські резерви і регулює діяльність банківської системи;

Ü органу державного управління, який відповідає за монетарну політику.

Центральний банк бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, причому як у формуванні її готівкового компоненту, так і безготівкового (депозитного). Він здійснює емісію готівки для того, щоб забезпечити нею комерційні банки в обмін на їх резерви, розміщені в центральному банку. Комерційні банки постачають готівку своїм клієнтам (вкладникам) в обмін на їх депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму готівки як резерв. Готівка, що емітована центральним банком, випущена в обіг комерційними банками і циркулює в позабанківській сфері, є важливим компонентом пропозиції грошей.

Другим, ще важливішим компонентом пропозиції грошей, враховуючи його розміри, є гроші суб’єктів економіки, розміщені в комерційних банках на депозитних рахунках, тобто безготівковий компонент. У формуванні цих грошей центральний банк також відіграє визначальну роль. Він забезпечує банківську систему додатковими резервами, надаючи комерційним банкам позички та купуючи у них цінні папери на відкритому ринку.

Резерви банків поділяються на дві частини: резерви, які центральний банк вимагає нагромаджувати (обов’язкові резерви), і будь–яка сума вільних резервів, якою банки вважають за потрібне володіти (надлишкові резерви). Комерційні банки в межах надлишкових (вільних) резервів, розмір яких значною мірою залежить від норми обов’язкових резервів, надають позички своїм клієнтам–позичальникам і таким чином створюють додаткові депозити. Сума створених депозитів перевищує суму резервів, наданих центральним банком комерційним банкам, тому що кредитна діяльність банківської системи в цілому спричиняє мультиплікативне розширення депозитів. Коли центральний банк вилучає з банківської системи резерви – стягує позички з комерційних банків чи продає цінні папери на відкритому ринку – відбувається відповідне мультиплікативне згортання депозитів. Слід відзначити, що готівка, випущена комерційними банками в обіг, мультиплікативного розширення не дає.

Таким чином, центральний банк як особливий орган банківської системи, створює так звані гроші підвищеної ефективності – готівку в обігу і резерви комерційних банків, що служать базою (грошовою) для зростання пропозиції грошей.

Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов’язкових резервів, але розмір надлишкових резервів і характер їх використання комерційні банки визначають самостійно, враховуючи вплив різних чинників:

O невизначеність коливання залишків за депозитами, що залежить від поведінки вкладників. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше надлишкових резервів треба банкам мати;

O вартість кредиту, який комерційним банкам потрібно взяти для задоволення обов’язкових резервних вимог у разі недостатньої кількості резервів. Вона визначається рівнем офіційної процентної ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення між надлишковими й обов’язковими резервами, бо позички для тимчасового поповнення резервів стають дорожчими, і навпаки;

O процентний дохід, який комерційні банки втрачають, тримаючи резерви у центральному банку.

Сума втраченого доходу визначається ринковою процентною ставкою. Зростання останньої зменшує співвідношення між надлишковими та обов’язковими резервами, і навпаки.

Центральний банк має, як правило, монопольне право здійснювати емісію готівки. Проте маса готівки, необхідна для обігу, визначається, головним чином, поведінкою суб’єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), котрі вирішують, в якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою і на депозитних рахунках у банках.

Основні чинники, що впливають на це рішення:

Ä довіра до банківської системи, тобто рівень ризику, пов’язаний з розміщенням коштів у банках (ймовірність банківської паніки);

Ä сподіваний дохід від розміщення коштів у банках, який визначається рівнем депозитної процентної ставки комерційних банків;

Ä масштаби тіньової економіки, підґрунтям якої є спроба уникнути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уникнути сплати податків;

Ä рівень доходів суб’єктів економіки. Готівка широко використовується людьми з низькими доходами. Зростання доходів (багатства) веде до зменшення співвідношення між готівкою й грошима, розміщеними на депозитних рахунках.

Центральний банк, регулюючи пропозицію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок. Між пропозицією грошей і рівнем процентних ставок існує складний двозначний взаємозв’язок. Так, у короткостроковій перспективі, коли пропозиція грошей зростає, рівень процентних ставок знижується, але з перебігом часу ситуація змінюється:

· збільшення пропозиції грошей може мати стимулюючий вплив на економіку і забезпечити зростання національного доходу. В умовах зростання доходу суб’єкти економіки підвищують попит на гроші для нагромадження вартості і для фінансування інвестицій. Зростання попиту на гроші викликає підвищення рівня процентних ставок;

· збільшення пропозиції грошей може викликати зростання загального рівня цін в економіці й розгортання інфляційних процесів, що, у свою чергу, також зумовлює підвищення попиту на гроші, а отже, і зростання рівня процентних ставок.

Таким чином, початкове зростання пропозиції грошей знижує рівень процентних ставок, але з плином часу інші фактори починають діяти у протилежному напрямі, що стимулює підвищення процентних ставок.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через здатність впливати на рівень процентних ставок.

Центральні банки мають особливий правовий статус, обумовлений тим, що вони поєднують у собі окремі риси банківської установи і державного органу управління. Центральні банки здійснюють банківські операції, що приносять дохід (кредитування комерційних банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо), але метою проведення цих операцій не є отримання прибутку. Центральні банки використовують ці операції як інструменти управління грошовим ринком (як інструменти монетарної політики), керуючись лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати таким чином: це державний орган управління з покладеними на нього особливими функціями у сфері грошово–кредитних відносин і банківської діяльності. Для реалізації цих функцій центральний банк наділяється відповідними державно–владними й цивільно–правовими повноваженнями. Він є самостійною юридичною особою; його майно відокремлено від майна держави; центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерційною організацією.

Організаційний статус центрального банку пов’язаний з вирішенням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме:

 визначення на законодавчому рівні завдань і функцій банку;

‚ формування статутного капіталу банку;

ƒ визначення взаємовідносин банку з органами державної влади;

m порядок призначення й звільнення вищого керівного складу банку.

Організаційно–правовий статус центральних банків розвинених країн закріплений у правових актах: у законах про центральні банки та в їхніх статутах, законах про банки і банківську діяльність, у валютному законодавстві.

Зазвичай, основним правовим актом, що регламентує діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де повинні бути чітко сформульовані завдання й функції центрального банку.

Порядок формування статутного капіталу центрального банку не є однаковим у всіх країнах. Статутний капітал банку може належати державі (Франція, Німеччина). Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у власності акціонерів (Австрія, Швейцарія, Японія). І, нарешті, весь капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США, Італія). Порядок (джерела) формування статутного капіталу центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центральних банків визначається не інтересами акціонерів, а державними інтересами, тобто інтересами всього суспільства.

Характер взаємовідносин центральних банків з органами державної влади за своїм змістом і формою в різних країнах неоднаковий. У цих взаємовідносинах слід виділити два важливі аспекти. Перший аспект стосується рівня самостійності, незалежності центрального банку у визначенні й реалізації монетарної політики.

Нині у більшості країн із розвиненою ринковою економікою центральні банки або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, Європейський економічний і валютний союз) і є не залежними від органів державної влади у встановленні цільових орієнтирів монетарної політики й у виборі інструментів регулювання грошового обігу. Безумовно, незалежність центрального банку не може бути абсолютною, адже монетарна політика, яку визначає центральний банк, є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. Як провідник монетарної політики центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й іншими державними установами, що формують загальноекономічну політику держави.

Другий аспект стосується взаємовідносин центрального банку з урядом із приводу фінансування дефіциту державного бюджету. Для того, щоб уряд не мав можливості чинити тиск на центральний банк, у багатьох країнах центральному банкові на законодавчому рівні забороняється надавати уряду прямі кредити на фінансування бюджетного дефіциту, а також забороняється купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки можуть здійснювати тільки на вторинному ринку з метою регулювання грошового обігу.

На ступінь незалежності центрального банку, певним чином впливає порядок призначення й звільнення вищого керівництва банку. У багатьох розвинених країнах управляючий центральним банком або призначається Президентом країни, або обирається вищим законодавчим органом державної влади, причому на терміни, що перевищують термін повноважень уряду (США – 14 років, Німеччина –8 років, Японія – 5 років). До того ж відкликати вище керівництво центрального банку або досить складно, або взагалі неможливо.

Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федерація, чи це унітарна держава), національними традиціями й особливостями банківського законодавства.

Найнадзвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.

Центральний банк, який є елементом Федеральної резервної системи США (ФРС), складається з Ради управляючих, 12 федеральних резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.

Рада управляючих із семи осіб очолює ФРС. Кожний управляючий призначається Президентом США після консультацій і за згодою сенату. Щоб ізолювати Раду управляючих від політичного тиску з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, управляючі виконують свої обов’язки протягом чотирнадцятирічного терміну, який не можна подовжити. Голова Ради управляючих обирається Президентом з її членів на чотирирічний термін і може бути обраний вдруге.

Рада управляючих визначає й реалізує монетарну політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльності та нагляду. Зокрема, вона встановлює норми обов’язкових резервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків тощо.

Рада управляючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада надає в Конгрес звіт, в якому дається оцінка макроекономічних показників і грошових агрегатів за звітний період, а також передбачаються прогнозні розрахунки цих показників на наступний період.

Федеральні резервні банки є у 12 округах, деякі з банків мають відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адміністративно–територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки – це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу – члени ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обігу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, являють собою для комерційних банків свого округу розрахункову палату, тобто організують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позички комерційним банкам, досліджують проблеми, пов’язані з проведенням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федеральних резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою управляючих, а не намагання отримати прибуток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перераховують до державного бюджету.

Федеральний комітет відкритого ринку – це специфічний і дуже впливовий орган американського центрального банку, для якого операції на відкритому ринку є найголовнішим інструментом проведення монетарної політики. Комітет складається з семи членів Ради керуючих і п’яти президентів резервних банків, одним із них є президент Федерального резервного банку Нью–Йорка. Комітет із метою регулювання грошового обігу здійснює купівлю–продаж державних цінних паперів через Федеральний резервний банк Нью–Йорка.

Федеральна консультаційна рада складається з 12 членів, вибраних щорічно по одному від кожного федерального резервного банку. Членами її є зазвичай відомі банкіри комерційних банків. Рада збирається принаймні чотири рази на рік для обговорення з Радою керуючих поточних проблем, пов’язаних із монетарною політикою.

Японія є унітарною державою, що певною мірою визначає організаційну структуру центрального банку. Банк Японії – це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінансовим інститутам, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Невикористаний прибуток банку надходить до державного бюджету. Керівництво банком покладається на Правління, яке складається з 9 осіб. Голова та два заступники Голови призначаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші члени Правління – Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п’ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетарної політики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Банк Японії виконує функції, що є традиційними для центральних банків. Метою монетарної політики Банку є збалансований розвиток національної економіки шляхом підтримки цінової стабільності. Двічі на рік центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність. Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

Ü мінімізацію банківських ризиків;

Ü концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

Ü належний рівень безпеки системи розрахунків;

Ü ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

Ü нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

Ü оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілізації фінансового стану банків–учасників ринку платіжних послуг;

Ü взаємодію системи міжбанківських розрахунків із процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні комерційних банків має багатогранне функціональне призначення.

По–перше, кредити центрального банку – це один з інструментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок.

По–друге, центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності. Комерційні банки мають можливість регулювати свою ліквідність за рахунок кредитів міжбанківського ринку, проте цим кредитам притаманний високий системний ризик, зумовлений чутливістю банківської системи до краху окремих банків, пов’язаних ланцюгом кредитних і розрахункових відносин. Крім того, через міжбанківський кредитний ринок, із точки зору банківської системи в цілому, здійснюється лише горизонтальний перерозподіл вільних (надлишкових) резервів між банками, тоді як за рахунок кредитів центрального банку збільшується загальна банківська ліквідність. Центральний банк як кредитор останньої інстанції взагалі повинен брати участь у створенні системи банківської безпеки, призначенням якої є запобігати системному ризику й втраті довіри до банківської системи.

По–третє, кредити центрального банку – це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи. Комерційні банки звертаються до центрального банку як до кредитора у випадках, коли:

Ä банківська система в цілому потребує збільшення резервів (ліквідності) у зв’язку із зростанням обсягу ВВП;

Ä спостерігається масове вилучення вкладниками вкладів із банків. Як наслідок такого вилучення складаються умови, загрозливі для стабільності банківської системи. Завдяки кредитам центрального банку комерційні банки отримують резерви для регулювання потенційного відпливу вкладів. У свою чергу, центральний банк своїми кредитами запобігає банківській кризі (паніці), відновлює довіру до банківської системи;

Ä є серйозні проблеми із платоспроможністю та ліквідністю в окремого банку, які закривають йому доступ на міжбанківський ринок. Центральний банк вирішує проблему надання кредиту у такій ситуації індивідуально у кожному випадку. При цьому він повинен орієнтуватися на мінімізацію можливих втрат, зокрема, від морального ризику;

Ä виникла потреба регулювання миттєвої ліквідності. Комерційні банки отримують надкороткі кредити для завершення міжбанківських розрахунків, для дотримання норм обов’язкового резервування тощо.

Центральні банки виконують також регулятивно–наглядову функцію. До основних повноважень центрального банку, як регулятивно–наглядового органу, належать такі:

ü регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по–перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право займатись банківською діяльністю, і, по–друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

ü забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стійкості, а, з іншого боку, – передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

ü регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;

ü здійснювати інспекційні перевірки в банках;

ü брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

Центральні банки, виступаючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють із фінансовими органами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної й фіскальної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому виконанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Центральний банк, як правило, веде рахунок Міністерства фінансів (Казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково–касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, враховуючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов’язані з банківським обслуговуванням.

У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок Міністерства фінансів (Казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база. Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті устаткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (Казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і відповідно грошова база зростають.

В окремих країнах кошти державного бюджету зберігаються не тільки у центральному банку, а й у комерційних банках. Наприклад, кошти, які Казначейство отримує від податкових надходжень, і виторг від продажу державних цінних паперів зберігаються на спеціально відкритих урядових рахунках у найбільших комерційних банках (так звані “податкові і позичкові рахунки”).Поточні платежі Казначейства, зокрема оплата виписаних Казначейством чеків, здійснюються головним чином з рахунків, відкритих Казначейству у Федеральних резервних банках (так звані “чекові рахунки”). Кошти на “чекові рахунки” переказуються з “податкових і позичкових рахунків” у міру потреби. Оскільки надходження коштів до бюджету й витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в центральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер і Центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про сподівані надходження й видатки, що дає банку змогу вжити відповідних заходів через проведення операцій на відкритому ринку і нейтралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проблемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

Œ податкове фінансування. В основі цього методу – підвищення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;

 боргове фінансування. В основі цього методу – випуск урядом боргових зобов’язань, виторг від розміщення яких спрямовується до бюджету. Боргове фінансування також не справляє прямого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов’язань центральним банком;

Ž фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу – отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов’язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює Центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже, і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому.

Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постійний характер і фінансується за рахунок емісії грошей – це спричиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викликає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансування бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов’язань і таким чином вирішувати проблему державних фінансів. Водночас, у багатьох країнах із метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду на законодавчому рівні забороняється емісійне кредитування уряду шляхом купівлі центральним банком державних боргових зобов’язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Спілкування уряду і центрального банку стосовно боргових зобов’язань передбачається лише через відкритий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошового ринку, використовуючи їх як інструмент монетарної політики. Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і достатньо місткого ринку капіталів, на якому уряд міг би розмістити потрібну кількість державних зобов’язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банкові доводиться виступати у ролі кредитора уряду. Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов’язань, їх розміщенні й підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

Найважливішою функцією центрального банку є визначення й реалізація монетарної політики. Взагалі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємопов’язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, проведення монетарної політики є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій функції найповніше реалізується призначення центрального банку і в тій чи іншій формі проявляються усі інші його функції. Разом з тим монетарна політика центрального банку служить ключовим елементом усієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулювання грошового обороту.

Крім розглянутих основних функцій, центральні банки виконують ще й додаткові функції, які сприяють реалізації їх призначення. Вони здійснюють аналіз і прогнозування економічної ситуації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектора економіки на мікрорівні, складають банківську та монетарну статистику, інформують громадськість та дають роз\'яснення щодо монетарної політики, представляють інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, із міжнародними валютно–фінансовими організаціями й банками.

В Україні функцію банківського регулювання та нагляду виконує Національний банк. Банкір і фінансовий агент уряду.

Національний банк України є провідником монетарної політики як центральний банк країни. Національний банк України здійснює розрахунково–касове обслуговування уряду, виконує функції платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу, є кредитором уряду.

<< | >>
Источник: Невідомий. ГРОШІ ТА КРЕДИТ. Курс лекцій. 0000

Еще по теме 15.2. Центральні банки та їх функції.:

  1. 19.2. Задачи и функции центральных банков
  2. Функции Центрального банка Российской Федерации.
  3. 19.2. Задачи и функции центральных банков
  4. Функции Центрального банка Российской Федерации.
  5. Функции центральных банков
  6. 17.3. Функции Центрального банка РФ
  7. 19.2. Задачи и функции центральных банков
  8. Функции Центрального банка Российской Федерации.
  9. Глава 3. Функции Центрального банка РФ
  10. Банковская система и типы банков Центральные банки и их функции
  11. 9.2. Функции центрального банка
  12. Задачи и функции Центрального банка
  13. ЦЕНТРАЛЬНЫЕ БАНКИ
  14. 1.ХАРАКТЕРИСТИКА ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКА
  15. 15.2. Центральні банки та їх функції.
  16. ЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ В СИСТЕМІ МОНЕТАРНОГО ТА БАНКІВСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
  17. 35 Центральные банки назначение и функции
  18. 6.1. Центральные банки, выполняемые ими функции и операции
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -