Центральні установи
Період правління Єкатерини ІІ відрізнявся від попереднього системним підходом до здійснення реформ у державному управлінні. На думку сучасних українських істориків, “Петро І заклав підвалини модерної регульованої держави, але побудувала її Катерина ІІ.
За її правління були реорганізовані російська адміністрація та ціле суспільство, внаслідок чого українська автономія була ліквідована. Катерина проводила свої реформи за певними філософськими принципами, які слід дослідити для розуміння мотивів реформ”17. Автор цих слів З. Когут називає такі принципи: “просвітницького правління”, добре впорядкованої поліцейської держави, а також ідеї суспільної організації, сформульовані представ- никами раннього французького та німецького Просвітництва. Одразу після зайняття престолу Єкатерина визначилася з необхідністю заміни провінційної військової адміністрації професійною бюрократією, скорочення кількості адміністративних одиниць та залучення місцевої еліти до участі в провінційному урядуванні. Метою всіх програм Єкатерини була унітарна, добре регульована держава. Оскільки діяльність уряду мала базуватися на “засадах розуму”, тобто універсальних принципах, його закони та інститути повинні були однаково добре слугувати всім суб’єктам імперії, незалежно від їх місця проживання — Санкт- Петербурга, Москви, Сибіру, Ліфляндії або Гетьманщини. Єкатерина вірила в те, що внаслідок адміністративної інтеграції та більш однорідного розвитку регіональні відмінності зникнуть самі собою. Кінцевою ж метою була для неї “інституціональна русифікація”.На початку свого правління Єкатерина проголошувала нерозривний зв’язок адміністративної реформи із запровадженням нових “розумних” законів. Цариця прагнула створити такий уніфікований кодекс законів, який би не тільки запроваджував раціональну і гуманну судову процедуру, але й визначав компетенцію кожного урядового організму.
Пізніше вона скликала спеціальну Законодавчу комісію, яка мала опрацювати такі фундаментальні закони і визначити потрібний напрям адміністративної реформи в імперії. Скликання подібної комісії було для Росії справою нечуваною, і вона як надзвичайна тимчасова установа залишила значний слід в історії державних установ.Загалом цей період історії був пов’ язаний у Росії з наступним перерозподілом владних повноважень між центральними установами імперії.
Усе більшого значення набувала рада діячів, наближених до престолу. За Єлизавети вона мала назву Конференція при найвищому дворі (Конференция при высочайшем дворе) — 1756-1762; за нетривалого правління Петра ІІІ — Рада при імператорі; нарешті, за Єкатерини — Рада при найвищому дворі (Совет при высочайшем дворе). У такому статусі вона існувала впродовж 1769-1801 років. Сутність і роль цих органів державного управління була незмінною. В якості найвищих установ з дорадчими та розпорядчими функціями згадані конференції та ради брали активну участь у законотворчому процесі й намагалися зосередити у своїх руках головні важелі управління. Вони надсилали укази Сенату та іншим установам, вимагали від них звітності. За відсутності юридичної самостійності вони проводили свої рішення у вигляді імператорських указів. Діяльність цих рад не була постійною, проте участь у законотворчості та управлінні — обов’язковою.
Значно зменшилися повноваження Сенату. У грудні 1763 р. його розділили на шість відокремлених департаментів, два з яких розміщувалися у Москві; натомість Московську контору Сенату було ліквідовано. Кожен департамент мав своє коло повноважень. Так, перший займався питаннями фінансів, промисловості, торгу, охороною дворянських прав, управлінням державними та церковними маєтностями; другий — опікувався питаннями юстиції, політичного розшуку, прохань на царське ім’я, генерального межування тощо; третій — шляхового та каналового будівництва, медицини, науки, освіти та мистецтва, разом з тим — управлінням Україною та Балтійськими провінціями; на четвертий покладалися усі військові справи.
Московські департаменти дублювали петербурзькі: п’ятий — перший, а шостий — другий. Департаменти практично не були пов’язані між собою, і лише найважливіші справи вирішувалися загальними зборами петербурзьких та московських департаментів.На чолі першого департаменту стояв генерал-прокурор, який був водночас начальником канцелярії всього Сенату. Він контролював діяльність усіх інших департаментів, очолюваних обер-прокурорами. Департаменти поділялися на експедиції — за напрямками діяльності (експедиція про державні доходи, з казенних винокурних заводів, державних кінських заводів тощо; серед них — і Експедиція малоросійських справ).
Метою реформи Сенату, крім політичної (послаблення його впливу), було пристосування до ролі виконавчого органу з поточних справ управління. Розірваний на окремі частини, позбавлений політичних прав, залежний від генерал-прокурора і безпосередньо підпорядкований імператриці, Сенат став слухняним знаряддям її політики.
Інші центральні органи були представлені колегіями, канцеляріями та приказами. При цьому кількість двох останніх видів установ постійно зростала при майже незмінному числі колегій. Лише 1763 р. з’явилися дві нові колегії (Медична та Колегія економії, що керувала секуляризованими монастирськими вотчинами). Головна різниця між всіма установами полягала в тому, що канцелярії та прикази діяли на засадах єдиноначальності, а колегії — за колегіальним принципом. В іншому ці установи не відрізнялися між собою.
На чолі канцелярій стояли головні судді, директори або головно- присутні (главноприсутствующие). Прикази очолювали головні судді або головні командири. Їм допомагали радники чи асесори, які складали присутствіє. Серед нових установ можна назвати Сибірський приказ (створений 1730 р.), у безпосередньому підпорядкуванні якого перебував сибірський губернатор (Тобольськ) та віце-губернатор (Іркутськ).
У колегіях поступово розвивалася внутрішня структура, яка не була одноманітною. Приміром, Військова колегія створила внутрішні контори, а Адміралтейська — експедиції. Вотчинна колегія та Юстиц-колегія поділялися на департаменти.
6.2.2.