Єкатерининська законодавча комісія 1767-1768 років. Вибори та їх значення для України

Початок правління Єкатерини був пов’язаний зі створенням (скликанням) одної тимчасової, але дуже важливої вищої установи — Законодавчої комісії (Комиссия для сочинения проекта нового Уложения) 1767-1768 років.

Законодавча комісія мала характер станово-представницького органу, і не законодавчі, а лише законодорадчі (законосовещательные) функції. Іншими словами, її завданням було не затвердження нового звод законів Російської імперії, а лише його підготовка для наступного розгляду і конфірмації монархом.

Залучення автономних частин імперії (Гетьманщини та Балтійських провінцій) до вироблення загальноімперського законодавства висунуло багато проблем. Досі не існувало прецеденту участі представників Гетьманщини в опрацюванні загальноросійських законів та реформуванні адміністрації, адже вони формально зберегли власні закони і власну адміністрацію. Єкатерина довго вагалася щодо цього. У двох перших маніфестах щодо скликання Законодавчої комісії ця проблема була просто проігнорована. Третім маніфестом цариця надала Гетьманщині, Ліфляндії та Естляндії право вибору: або вони отримують квоту на представництво у Законодавчій комісії і підкоряються загальноімперсь- кому закону, або ж збережуть свої місцеві закони (але не більше ніж на 10 років) до подання прохання про прийняття майбутнього імперського кодексу. У заключному маніфесті знову не йшлося про спеціальний статус автономних регіонів — Законодавча комісія мала репрезентувати без винятку все населення Російської імперії.

З означених причин звернення імператриці з приводу Законодавчої комісії було зустрінуто українською елітою вороже¹⁹. Сумніву піддавалася потреба в новій судово-адміністративній реформі; українське законодавство переглядалося в 1723-1743 роках, і для введення опрацьованого кодексу законів не вистачало тільки дозволу монарха; судову ж реформу 1763 р. тільки-но почали впроваджувати в життя.

Не зважаючи на це, імперський керівник Гетьманщини генерал- губернатор П. Румянцев призначив вибори депутатів до Законодавчої комісії на березень 1767 р. Своїх депутатів на окремих зборах мали обирати шляхта (дворяни), міщани та козаки. Представництво в Комісії мала й Малоросійська колегія як урядова інституція. Українські єпархії повинні були надати до Священного Синоду, який представляв у Комісії церкву, перелік власних потреб. Одного депутата обирали навіть російські старовіри, які проживали на території Гетьманщини і мали статус державних селян. Таким чином, більшість вільного населення підросійської України було запрошено до участі в Законодавчій комісії. Заради цього імперська адміністрація, взагалі піддаючи сумніву легітимність українських рангів, пішла навіть на часткове визнання благородного статусу козацької старшини, надавши їй право обрання депутатів нарівні з російським дворянством та остзейським лицарством.

Передбачена маніфестами Єкатерини процедура виборів та формулювання наказів мала убезпечити збори від втручання місцевої адміністрації, але на теренах Гетьманщини все відбувалося з точністю до навпаки. Генерал-губернатор П. Румянцев не тільки особисто контролював вибори, намагаючись нейтралізувати небажаних претендентів, він активно втручався в процес складання станових наказів. Зокрема, його гнів викликали спроби шляхетства записати пропозиції щодо збереження українських прав і привілеїв, скасування податків на утримання російського війська, закріплення права на безмитну торгівлю.

Вибори від козаків мали проходити на рівні курінь-сотня-полк, але здебільшого відбувалися на сотенно-полковому рівні, під пильним контролем полкової старшини (тієї ж шляхти). Тому фактично в усіх полкових наказах не було скарг на козацьку адміністрацію, і вони відбивали скоріше настрої старшини, а не козаків. З тієї ж причини спостерігався великий збіг у змісті шляхетських і козацьких наказів: збереження автономії, прав та привілеїв, а в трьох наказах навіть містився заклик до обрання гетьмана. У більшості полкових наказів ішлося про збереження традиційної вибірності старшин, нагадувалась уряду необхідність ставитися до привілейованих воїнів-козаків як до дворян. Лише один чернігівський наказ, складений без втручання старшини, привертав увагу уряду до втрати козаками своєї землі і тому — самого суспільного статусу. Для козаків збереження української автономії було запорукою соціально-економічного виживання, шляхом до повернення втрачених прав та статусу і навіть отримання шляхетства. Міщани також виступали за збереження старовинних прав міського населення, насамперед магдебурзького права, повернення автономії, поновлення юрисдикції над міськими та приміськими землями.

Наказ Малоросійської колегії містив програму подальшої русифікації Гетьманщини.

30 липня 1767 р. Єкатерина урочисто відкрила перше засідання Законодавчої комісії у Москві. Головуючим комісії було обрано генерала А. І. Бібікова, якому допомагав комітет з п’яти осіб. Вони контролювали роботу численних підкомітетів та координували їх діяльність із засіданням всієї комісії (великим зібранням). Процедура, розроблена імператрицею, передбачала, що велике зібрання розгляне чинні російські закони, визначить, які з них слід переробити відповідним підкомітетам, котрі після опрацювання внесуть проекти нових законів на розгляд великого зібрання. У разі схвалення законопроекти мали передаватися на вивчення Сенату і колегіям, звідки вони мали потрапляти до імператриці на остаточну апробацію.

Така процедура була нечіткою, до того ж брак парламентської традиції спричиняв додаткові непорозуміння. Ніхто не знав, що робити з наказами, привезеними делегатами. Потім їх здогадалися здати до відповідних підкомітетів, але до того, поки не був вироблений загальний порядок денний, їх просто зачитували на загальних зборах. Промовці, яким надавали слово для зачитування наказів, часто збивалися на інші теми. Жодне питання не ставилося навіть на формальне голосування. Пізніші російські історики оцінювали перші засідання великого зібрання як “абсолютно безцільну читальню і говорильню”.

Утім, дебати на великому зібранні відбувалися, і перше питання, яке виникло на них, стосувалося саме статусу автономних земель Російської імперії. Фактично це стало першим питанням, поданим на розгляд вищезгаданого комітету п’яти. Генеральний прокурор В’яземський поставив його таким чином: “Оскільки Російська держава — наскільки це стосується її законів — поділена на три частини: Великоросію, Малоросію та Лівонію, і кожна урядує згідно зі своїми власними законами, чи необхідно це буде в майбутньому?”. Відповідь комітету була позитивною, і велике зібрання та підкомітети почали свою діяльність з розгляду російських законів.

Такий розвиток подій влаштовував делегацію Гетьманщини у складі 29 осіб (10 шляхтичів, 10 міщан та 9 козаків). Вони практично не брали участі у дискусіях великого зібрання, відповідаючи лише на прямі зазіхання на старовинні українські права і привілеї. Така стримана позиція узгоджувалася зі спільною думкою української еліти: використати Законодавчу комісію для захисту “малоросійських прав і свобод”.

Керівником малоросійської делегації мав стати генеральний осавул Іван Скоропадський, який здобув славу “визнаного патріота і любителя вольностей’ (за характеристикою Румянцева, даною ним в листі імператриці). Певні кола Гетьманщини розглядали його як єдину прийнятну кандидатуру на гетьманський уряд у разі його гіпотетичного відновлення. Але він не вів активної діяльності, не ввійшов до жодної підкомісії, а в липні 1768 р. взагалі залишив роботу в Законодавчій комісії, яка вже перебралася до Санкт-Петербурга, склавши свої повноваження. З. Когут висуває припущення, що “Скоропадський напевне знав, що за ним слідкували і що будь-який політичний крок може бути дуже небезпечним для

22 • • • нього та його прихильників” . Функції керівника української делегації

перейняв Григорій Полетика, який обрав шлях активного захисту інтересів Гетьманщини в Законодавчій комісії. Його першим кроком став меморандум щодо наказу Малоросійської колегії, який був не тільки проголошений на великому зібранні комісії, але й поширений серед української шляхти²³.

Делегати від інших частин України — Слобожанщини, Новоросії (Південної України), Запорозької Січі та м. Києва — сформували регіональні групи однодумців, які здебільшого підтримували делегацію Гетьманщини у відстоюванні своїх прав. Та й делегація теж продемонструвала внутрішню єдність, навіть попри станові розбіжності. Зовнішня загроза становим правам, що насувалася з боку імперського уряду, переважила все.

Утім, наприкінці 1768 р. робота Законодавчої комісії було брутально припинено. Протиріччя, які роздирали її зсередини, не дозволяли використати комісію так, як було задумано, а промови деяких депутатів, насамперед українців, лише дратували імператрицю. Тому, скориставшись початком російсько-турецької війни, Єкатерина назавжди розпустила Законодавчу комісію. Деякі думки, висловлені у дворянських та купецьких наказах, зрештою були використані у наступних реформах державного управління. Так, абсолютно доведеним став вплив дворянських наказів на наступну реформу місцевого управління. Л. Писарькова взагалі стверджує, що “питання характеру реформ 1770-1780-х років було вирішене здебільшого завдяки роботі Законодавчої комісії"²⁴.

Разом з тим деякі спеціальні або “частные” комісії продовжували свою роботу і після розпуску Законодавчої комісії. Такою була, зокрема, комісія “Про порядок держави у силі загального права”, яку закрили лише у жовтні 1771 р. За цей час вона встигла напрацювати “Опыт чертежа нынешнего России правления” та розробити основи проекту нового обласного устрою на підставі рівномірного поділу населення між адміністративними утвореннями (губернія — 450000-600000; провінція — 70000-120000; повіт — 25000-40000 ревізьких душ).

6.2.3.