Соціально-економічні передумови та юридичне забезпечення реформування аграрного сектора господарювання

Україна є найбільшою країною Європи, площа якої складає 603,7 тис. км². Для порівняння площі наступних європейських країн складають: Франції - 547,03 тис. км2; Іспанії - 497,3 тис.

км2; Швеції - 449,96 тис. км2; Норвегії - 385,18 тис. км2; Німеччини - 357,02 тис. км2; Фінляндії - 337,03 тис. км²; Польщі - 312,68 тис. км2; Італії - 309, 54 тис. км2; Великої Британії - 244,82 тис. км². При цьому Україна є потужною аграрною країною з величезним потенціалом аграрно- земельних ресурсів. За даними Держкомстату України на початок 2015 року земельний фонд України становив 60,4 млн га. Сільськогосподарські землі займали 72 % території, з них сільськогосподарські угіддя - 69,3 %, у тому числі: рілля - 54,4 %, перелоги - 0,4 %; багаторічні насадження - 1,6 %, сіножаті - 3,8 %, пасовища - 9,1 %. Лісові та інші насадження займають 17,2 %, заболочені землі - 1,6 %, відкриті землі без рослинного покриву - 1,8 %, землі, вкриті водою, - 4,0 %. За даними Державного земельного кадастру в структурі сільськогосподарських угідь України площа особливо цінних земель становить понад 12 млн га.

Відомо, більше 25 % чорноземів земної кулі розташовані в Україні, які використовуються в аграрному секторі економіки. Виробництво продовольчих продуктів та сільськогосподарської сировини, що здійснюється на цих землях, є основною діяльністю агропромислового комплексу. Цей комплекс охоплює потужні системи виробничих, переробних, науково-дослідних, сервісних та інших підприємств та їх об’єднань. У сфері сільськогосподарського виробництва працює майже 4 млн людей.

Відомо, що вже у 60-ті роки минулого століття відбулося відродження і поновлення національної економіки країни, зруйнованої війною. У подальшому післявоєнні економічні, організаційні, управлінські та інші заходи не спрацьовували. Економічний потенціал сільськогосподарських підприємств використовувався неефективно, земельні площі належали їм лише на праві безстрокового користування, а праця селян майже не стимулювалася.

Потрібно було поступово усувати застарілі консервативні методи ведення господарської діяльності та впроваджувати нові організаційно-економічні форми господарювання. Проте це не відбувалося, що у наступному призвело до визнання 1970- 1980-х років застійними.

В умовах панування форми виключної державної власності та обмеженої колгоспно-кооперативної форми власності основними товаровиробниками сільськогосподарської продукції були колгоспи і радгоспи, а роль регуляторів суспільних відносин у сфері ведення сільського господарства відігравали спочатку колгоспне, а пізніше сільськогосподарське законодавство і право. Слід зазначити, що у 1960-ті роки було сприйнято декілька «замахів» на існування та діяльність особистих підсобних господарств селян з метою усунення причин їх відволікання від громадського виробництва. Це у наступному також суттєво вплинуло на рівень продовольчого забезпечення населення та обсяги виробництва сільськогосподарської продукції в країні.

Багаторічний досвід роботи колгоспів і радгоспів демонстрував, що збільшення поставок селу техніки, мінеральних добрив, паливно-мастильних та інших матеріальних ресурсів, а також багатолюдна зайнятість працівників у сільському господарстві не надавали належної віддачі й очікуваних результатів. Економі- ко-господарський стан агропромислового комплексу знаходився у занепаді і викликав стурбованість не тільки владних структур, а й широкого кола селян та інших верств населення. Така стурбованість була викликана недостатнім постачанням продовольчою продукцією жителів країни протягом тривалого часу. Кризова ситуація у сільському господарстві негативно впливала на економіку всього народногосподарського комплексу та підвищувала соціальну напруженість в суспільстві.

Важке становище в агропромисловому комплексі країни пояснювалось багатьма причинами: низьким рівнем виробництва праці, плановою системою господарювання, волюнтаризмом у постановках програмних завдань перед сільським господарством, адміністративно-командною системою управління, необгрунтованим втручанням державних і місцевих органів в діяльність сільськогосподарських підприємств тощо.

Крім цього, застарілі організаційні форми господарювання на селі не забезпечували зацікавленість селян у результатах своєї праці та не дозволяли підвищувати ефективність громадського виробництва. З цих та інших причин на початку 90-х років минулого століття агропромисловий комплекс країни набув стабільних ознак своєї збитковості.

Вкрай низьку ефективність діяльності колективних підприємств можна підтвердити такими даними: громадський сектор країни займав 83 % земель сільськогосподарського призначення, а виробляв не більше 43 % валової продукції сільського господарства. Одночасно особисті підсобні господарства мали у своєму користуванні лише 17 % земельних ресурсів і виробляли 57 % сільськогосподарської продукції без будь-якої підтримки з боку державних чи місцевих органів влади.

При такому кризовому стані агропромислового комплексу не було і не могло бути мови про інвестиції в сільське господарство ні з боку держави, ні з боку місцевих органів чи громадян. До цього ж соціально-економічна ситуація в країні набула такої глибини, що не було реальної можливості подальшого вкладення у збиткове сільськогосподарське виробництво. Виправлення глибоко кризового і соціально небезпечного становища з продовольчим забезпеченням населення країни звичайними повсякденними засобами адміністрування вже не мало жодних перспектив. Єдиним шляхом виходу з кризового стану, в тому числі в аграрному секторі економіки, був шлях проведення радикальної економічної реформи, що полягало у переході від планової системи виробництва до ринкової системи господарювання.

Слід зазначити, що усі реформи минулих часів, як правило, починалися з проведення реформаторських заходів стосовно аграрних і земельних відносин. По меншій мірі так було в останні півтора століття, у тому числі на території сучасної Української держави. З реформуванням селянсько-земельних відносин розпочалася радикальна реформа на підставі проголошення імператорського маніфесту від 19 лютого 1861 року. Відома Столипінська аграрна реформа також розпочалася з підписання царського указу «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» від 9 листопада 1906 року.

Реформування земельних відносин радянською владою розпочалося з проголошення Декрету про землю від 26 жовтня (7 листопада) 1917 року. Засади сучасної аграрно-земельної реформи в незалежній Українській державі були закладені Земельним кодексом України від 18 грудня 1990 року та його наступною редакцією від 13 березня 1992 року¹, які супроводжувалися постановами Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року^[29] ^{^[30] та «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 року^[31]. Варто звернути увагу і на те, що усі зазначені реформування аграрно-земельних відносин у наступному приводили до суттєвого реформування в інших сферах суспільного життя, докорінного перегляду засад виробництва у промисловості та перетворення функціональних основ державотворення, зокрема, до проведення адміністративно-територіальних реформ, реформування правової та судової системи, проведення реформ в освітній сфері, навіть проведення військової реформи. Можна вважати, що прояв зазначеної закономірності є об’єктивним проявом відображення основоположного впливу аграрно-земельних відносин на усі інші суспільні відносини і засадничою підставою для гармонізації усієї системи організації суспільного життя.
Реформування аграрно-земельних відносин завжди належало до надто складних завдань і найважливіших напрямків соціально-економічної політики держави в цілому та аграрної політики зокрема. У постанові «Про земельну реформу». передбачалося, що земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.
З метою законодавчого забезпечення переходу незалежної Української держави до ринкової економіки була прийнята низка реформаторських законодавчих актів, у тому числі у сфері реформування аграрно-земельних відносин.
До них відносились закони України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 року¹, «Про власність» від 7 лютого 1991 року^[32] ^{^[33], «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 року^[34], «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року^[35], «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року^[36], «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 року^[37] та інші важливі нормативно-правові акти, які відкрили принципово новий підхід до регулювання усієї системи економічних відносин, включаючи й аграрний сектор. Проте реформаторські перетворення насамперед стосуються відносин власності на землю, тобто володіння, користування та розпорядження землею як основного засобу виробництва у сільському господарстві та іншими природними ресурсами, що використовуються у сільськогосподарському виробництві, та використання землі як просторового базису для розташування будь-яких об'єктів на земній поверхні. Коло господарюючих суб'єктів у сільському господарстві значно розширилося завдяки появі нових організаційно-правових форм і видів агровиробників. Сфера аграрного законодавства мала охопити правове регулювання діяльності приватних, комунальних і державних підприємств, спільних підприємств, агрофірм та агрохолдингів, усіх видів сільськогосподарських кооперативів, фермерських і особистих селянських господарств, сільськогосподарських акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю, приватно-орендних підприємств та їх об'єднань, різноманітних агроасоціацій і агроспілок та інших агрогосподарських утворень і формувань. Така різноманітність суб'єктів аграрного права була обумовлена реальним запровадженням різних форм власності та розширенням організаційно- правових форм господарювання на землі. Проте незалежно від орган^ізаці^йно-правових форм свого утворення та правових форм власності свого існування всі разом вони утворювали систему суб'єктів - товаровиробників сільськогосподарської продукції.
Слід зауважити, що соціально-економічні та громадсько- політичні умови, в яких здійснювалася аграрно-земельна реформа, були надзвичайно несприятливими, складними і неоднозначними. Економічна криза, що охопила майже всі сфери суспільного життя, приводила до застосування термінових і недостатньо виважених заходів. До того ж навколо питань реформування аграрних і земельних відносин тривалий час точилася гостра боротьба різних поглядів і пропозицій. Звичайно, земельні відносини є серцевиною аграрної політики держави, а їх реформування й удосконалення, перш за все, має відповідати інтересам селянства.
Отже, наближення сільського працівника як справжнього товаровиробника продовольчої продукції до володіння земельними ресурсами й іншими засобами виробництва та його утвердження як самостійного господаря слід розглядати у якості одного з головних завдань земельної й аграрної реформи. Проте за різними і взаємно протилежними поглядами зазначене завдання може досягатись як завдяки реалізації стародавнього принципу «земля має належати тим, хто її обробляє», так і запровадженням економічних, організаційних і правових механізмів, форм і методів господарювання на землі з ефективною державною підтримкою сільського господарства без приватної власності на землю, оскільки вона не створена працею людини і суспільними витратами. Безумовно, обидві точки зору мають право на існування, але лише як наукові погляди з відповідною аргументацією, а завданням законодавця є впровадження обраного напряму за своєю суверенною волею.
Складовою сучасної аграрної реформи є реструктуризація сільськогосподарських підприємств, які раніше були засновані на колективній формі власності. Колективна форма власності та засновані на ній організаційно-правові форми аграрних структур за багаторічними показниками демонстрували свою малоефективну діяльність. Це визначило необхідність реформування аграрного сектора економіки, а саме - перетворення колективних агропідприємств у підприємства, що засновані на приватній власності. Слід зауважити, що колективна власність у якості законодавчої основи заснування і діяльності господарюючих су- б'єктів-підприємств у даний час все ж зберігається у главі 10 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року¹.
Правовою основою реорганізації та перетворення колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) у різноманітні форми приватних та кооперативних підприємств став указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року^[38] ^{^[39]. Метою президентського указу було забезпечення реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування та розвитку аграрного сектора економіки на засадах приватної власності. Відповідно до указу, реформування колективних сільськогосподарських підприємств мало здійснюватись у напряму створення: приватних сільськогосподарських підприємств, які підпадають під правовий режим таких підприємств; фермерські господарства, статус яких визначено законом; господарські товариства, правове становище яких визначено законом; сільськогосподарські кооперативи, що функціонують згідно із Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію»¹; приватно-орендні підприємства, які крім власної земельної ділянки можуть орендувати землю у інших землевласників (фізичних та юридичних осіб, держави і територіальної громади). Указом також передбачалося формування необхідної інфраструктури аграрного ринку, в тому числ^[40] аграрних ^бірж, оптових ринків, агроторговельних домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, які б забезпечували заготівлю, переробку і реалізацію сільськогосподарської про^^ції та постачання агровиробникам необхідних матеріально-технічних ресурсів. Слід зазначити, що переважна більшість реформаторських заходів була реалізована у встановлені указом строки, тобто до квітня 2000 року.}
Проте не слід вважати, що реформування аграрних відносин на цьому завершилося. Оскільки аграрні перетворення пов’язані зі структурними змінами і оновленнями в усій економічній системі країни, то процес реформування продовжувався протягом тривалого періоду і триває до теперішнього часу. Вона заснована і забезпечується такими важливими законодавчими актами, якими є закони України: «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 року^[41]; «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» від 5 червня 2003 року^[42] ^{^[43]; «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року'; «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 року^[44]; «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та сировини» від 3 вересня 2013 року^[45] та іншими актами чинного законодавства.}
Таким чином, можна визначити декілька складових аграрної реформи: проведення земельної реформи; перетворення майнових відносин власності в агропромисловому комплексі; утворення в процесі зміни майнових і земельних відносин нових суб'єктів господарської діяльності, найбільш адаптованих до ринкових умов; формування аграрного ринку і ринкової інфраструктури в аграрному секторі економіки; визначення і застосування державних важелів підтримки розвитку підприємництва на селі. Зазначені ринкові перетворення сприяли утворенню конкурентоспроможного аграрного сектора економіки, який забезпечує продовольчу безпеку країни та соціальну стабільність в суспільстві, що наглядно демонструє вітчизняне сільське господарство.
3.2.}}

<< | >>

↑

Источник: Аграрне право України : навчальний посібник / [Т. Є. Харитонова, І. І. Каракаш, Х. А. Григор'єва та ін.] ; за ред. Т. Є. Харитонової, І. І. Караката. - Одеса,2017. - 436 с.. 2017

Еще по теме Соціально-економічні передумови та юридичне забезпечення реформування аграрного сектора господарювання:

- Аграрне право України - Аграрное право России -