Правові засади раціонального використання земельних ресурсів як засобу виробництва в сільському господарстві

Економічна політика країни щодо використання природних багатств має спиратись на науково обґрунтовані заходи, спря­мовані на їх ощадливе використання, ефективну охорону і сво­єчасне відтворення.

Як зазначається в Основних засадах (стратегії) державної еко­логічної політики України на період до 2020 року, екстенсивний розвиток сільського господарства призвів до значного зменшен­ня ландшафтного різноманіття. Більше 40 % площі України в минулому були зайняті степовими ландшафтами. На цих тери­торіях зосереджено 30 % усіх видів флори і фауни, занесених до Червоної книги України. Тому перед сільським господарством ставиться завдання щодо створення відповідних умов для широ­кого впровадження екологічно орієнтованих та органічних тех­нологій ведення сільського господарства і на цій основі у 2020 році досягнення двократного збільшення їх площ ’.

¹ Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року: Закон України від 21 груд. 20 І О р. № 2818-У! // Відомості Верховної Ради України. 2011. № 26. Ст. 218.

Раціональне природокористування у сільському господарстві охоплює широке коло соціальних, організаційних, економічних, екологічних, правових та і^их науково обґрунтованих заходів. Вони передбачають: оптимізацію розподілу земельних ресурсів між галузями народного господарства, землевпорядкування міст, селищ і сіл, внутрігосподарський землеустрій, осушення заболо­чених і перезволожених та зрошення посушливих земель, їх хі­мічну та біологічну меліорацію, докорінне поліпшення лугів і створення багаторічних культурних пасовищ, розширення площ лісонасаджень та поліпшення їх породності, заліснення пісків, ярів і балок, створення завершеної системи полезахисних наса­джень, доведення розмірів лісів до оптимальної протиерозійної та водозахисної площі, підвищення їх природоохоронного впли­ву на довкілля, рекультивацію порушених фунтів, оптимізацію розподілу водних ресурсів між окремими природно-економіч­ними зонами та галузями народного господарства, їх ощадли­ве і раціональне використання, будівництво водоочисних спо­руд, біологічну чистку води, конструювання екологічно стійких агроландшафтів з оптимальним поєднанням усіх компонентів природного середовища тощо.

Раціональне сільськогосподарське природокористування має охоплювати сільськогосподарське районування територій, роз­робку і впровадження для кожної природо-економічної зони зо­нальних та вн^^ішньозональних систем ведення сільського го­сподарства, стійких до малосприятливих природних умов. Воно має враховувати те, що майже 60 % території України зна­ходиться в умовах ризикованого землеробства, де тривалі по­сухи, безсніжні і морозні зими призводять до н'едобору великої кількості сільськогосподарської продукції. Тому формування на основі оптимізації поєднання різних компонентів природного середовища екологічно стійких і високопродуктивних ландшаф­тів сприятиме підвищенню продуктивності й економічної ефек­тивності використання природних екосистем.

Безумовно, формування екологічно сприятливих для сільсь­кого господарства ландшафтів є капіталомісткою та довготри­валою діяльністю. Проте капіталовкладенням у розвиток аг­ропромислового виробництва необхідно надати пріоритетного значення, оскільки без продовольчого достатку населення кра­їни існувати не може. Для забезпечення раціонального викори­стання усіх природних ресурсів мають бути задіяні новітні до­сягнення всіх галузей науки: землеробства, ландшафтознавства, агротехніки і зоотехнології, селекції та генетики, гідротехніки, меліорації, математики і кібернетики. Використання природних умов і процесів, застосування поживного режиму рослин і тва­рин, одержання максимальної продуктивності сільськогоспо­дарських угідь та продуктивності сільськогосподарських тварин можливі лише на основі максимального впровадження усіх до­сягнень агротехнічного прогресу.

Безумовно, в сільському господарстві земля є основною продуктивною силою виробництва. Продуктивність земельних ресурсів у сільськогосподарському виробництві визначається кругообігом речовин у природі. Відомо, що до 80 % органічної маси у вигляді продукції рослинництва вилучається із приро­ди, а повертається в природне середовище в обмеженій кіль­кості, внаслідок чого утворюється дисбаланс поживних ре­човин у ґрунті.

Для розвитку землеробства, одержання високих і сталих вро­жаїв сільськогосподарських культур велике значення має розви­ток тваринництва. Розвиток біологічного землеробства, макси­мальне насичення сівозмін азотними добривами, однорічними і багаторічними травами сприятимуть інтенсивному розвитку тва­ринництва, а, відповідно, і збільшенню органічних добрив. Вне­сення їх в фунти у встановлених нормах сприятиме постійному збільшенню в них гумусу. Інтенсифікація процесів гумусоутво- рення, внесення необхідної кількості мінеральних добрив, вап­нування кислих і гіпсування засолених та солонцюватих ґрун­тів, регулювання їх водного і вітряного режимів дозволяють ін­тенсифікувати процеси кругообігу речовин у природі та ро­дючість земель у сільському господарстві.

Формування сприятливого природного середовища для сільсь­кого господарства - один із важливих напрямів господарської діяльності. Проте не менш важливе значення має раціональне розміщення окремих галузей виробництва та вибір культур. Ви­рощування сільськогосподарських культур та розведення про­дуктивної худоби у найбільш сприятливих для цього природних умовах дозволяють без додаткових капіталовкладень отримувати найвищу кількість сільськогосподарської продукції. Раціональ­не розміщення сільськогосподарського виробництва та його зо­нальну спеціалізацію слід розглядати як один із важливих чин­ників підвищення економічної ефективності агропромислового виробництва.

На основі оптимального розміщення та спеціалізації сільсь­кого господарства формуються природо-ландшафтні й аграр­но-територіальні комплекси, в яких природні і технічні засоби виробництва у поєднанні з продуктивною працею утворюють ефективне сільськогосподарське виробництво. Воно являє со­бою процес взаємодії людини з природою, в ході якого з до­помогою з'єднання технічних засобів виробництва і предметів праці виробляється сільськогосподарська продукція та продукти харчування. На відміну від промислового виробництва, де ви­рішальними є економічні закони, в сільському господарстві до­мінуюче значення належить законам природи. На відміну від економічних законів останні більш довговічні, тривалі, і дію їх змінити не можна. Природні закони мають «верховенство» над економічними законами. Пізнання законів природи та їх мак­симальне використання у матеріальному виробництві є основою сучасної аграрної політики держави, стратегії і тактики аграрних перетворень на селі ’.

8.2.