Окреме тримання

Законодавство однозначно вказує, як розміщувати довічників в ус­танові виконання покарань. Відповідно до ст. 151 Кримінально-виконав­чого кодексу України «засуджені, які відбувають покарання у виді довіч­ного позбавлення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи...».

Виходить, що незалежно від того, чи вбив засуджений десятки осіб або ж, наприклад, вчинив замах на життя співробітника правоохоронно­го органу, за що теж може бути призначено довічне позбавлення волі, він відбуватиме покарання у ПКТ. Так само, розміщення не залежить від якихось інших факторів, таких як стан психіки, наміри щодо дотримання режиму, безпека / небезпечність окремого засудженого і т. ін.

Ця норма законодавства прямо суперечить Рекомендації Rec (2003) 23 Комітету Міністрів країнам-членам стосовно управління за­судженими до довічного і тривалих строків позбавлення волі з боку ад­міністрації тюрем. У Рекомендації, в переліку принципів такого управлін­ня, зокрема, вказується принцип «неізолювання» (п. 7): «слід діяти таким чином, щоб не ізолювати ув'язнених з довічним або тривалим терміном ув'язнення тільки на підставі їх вироку». Тобто потрібно не дозволяти ізо­лювати цю категорію ув'язнених додатково, як це відбувається, коли їх поміщають в ПКТ, лише на тій підставі, що вони засуджені до якогось виду покарання, в тому числі і до довічного позбавлення волі.

Згадана норма КВК України порушує також одночасно і рекомендації, що містяться в пункті 20.а., про те, що «відділення максимальної безпе­ки», якому за ознаками відповідає ПКТ, повинні використовуватися лише як крайній засіб; в пункті 20.b., де рекомендується, щоб в межах відділень максимальної безпеки застосовувалися різні режими для ув'язнених, що представляють особливий ризик втечі або інші загрози, і для ув'язнених, що представляють ризик для інших ув'язнених та / або для тих, хто пра­цює з ними або відвідує їх у в'язниці; в пункті 20.c, де закріплено, що, враховуючи поведінку ув'язненого і вимоги безпеки, режим утримання у відділеннях максимальної безпеки має орієнтуватися на пом'якшену атмосферу, цей режим має дозволяти об'єднання між ув'язненими і на­віть свободу пересування всередині відділень, а також багато інших по­ложень Рекомендації.

Не можна не згадати, що вітчизняний законодавець у 2010 році спро­бував закріпити бодай мінімальну можливість зміни умов розміщення в межах колонії. Відповідно до ст. 151-1 КВК України, довічно засуджений після фактичного відбуття п'ятнадцяти років (!) в ПКТ на двох осіб у ко­лонії максимального рівня безпеки може бути переведений в багатомісні ПКТ, де у нього з'явиться можливість спілкування з іншими ув'язненими і участі в колективних культурно-масових, фізкультурно-оздоровчих, ос­вітніх програмах. У свою чергу, з багатомісного ПКТ засудженого може бути переведено в звичайні житлові приміщення колонії максимального рівня безпеки ще через п'ять років. Разом з тим формулювання «можуть бути переведені» призводить до ускладнень здійснення такого переве­дення на практиці. Це погіршується і тим, що відсутні будь-які критерії для застосування цієї норми. У підсумку, в кращому випадку, щоб опини­тися в середовищі інших засуджених засуджений має відбути не менше двох десятків років позбавлення волі.

Примітно, що в 2013 році були прийняті ще деякі зміни в КВК України з тим, щоб полегшити проблему розміщення довічників. У ч. 6 ст. 92 Ко­дексу з'явилася норма про те, що на таких засуджених не поширюється вимога роздільного утримання від інших засуджених, закріплена в цій статті. Однак це за умови, що вони після відбуття 20 років покарання в ПКТ були переведені в звичайні житлові приміщення колонії макси­мального рівня безпеки. Тобто практична цінність цієї норми відсутня, адже вона всього лише додатково підкреслила статус кво.

На проблему автоматичного вибору рівня ізоляції і відсутність у ць­ому питанні достатнього обсягу дискреції у пенітенціарної адміністрації неодноразово вказував КЗК. «Комітет вважає, що розміщення засуджених у спеціальних умовах підвищеної безпеки не повинно бути просто на­слідком покарання ув'язнених. У переважній більшості випадків рішення про таке розміщення має бути прийняте тюремною адміністрацією після періоду їх розміщення в нормальних умовах проживання, і у всіх випад­ках, на підставі ретельної оцінки ризику і потреб і у зв'язку з індивіду­альним планом.

Ряд співрозмовників делегації під час візиту в 2012 році (у тому чис­лі співробітників) вважає, що не було жодних підстав для утримання багатьох ув'язнених, що відбувають довічне позбавлення волі, окремо від інших ув'язнених. Проте, норма щодо окремого тримання довічно ув'язнених залишається, і нові правові положення передбачають занадто малий обсяг дискреційних повноважень Державної пенітенціарної служ­би стосовно цього питання. Комітет повинен підкреслити, що розділення засуджених до довічного позбавлення волі завжди має бути результатом всебічної і постійної оцінки ризиків та потреб на основі індивідуальної програми відбування покарань. Комітет рекомендує, щоб українська влада знову переглянула законодавство і практику щодо роздільно­го тримання засуджених до довічного ув'язнення, з урахуванням ви­словлених зауважень».

Єдиним рішенням описаної проблеми, як видно, може стати внесен­ня змін у кримінально-виконавче законодавство. Представляється, що слід закріпити вимогу про поміщення довічно ув'язнених відразу після їхнього прибуття до установи у свого роду ділянку карантину, діагно­стики і розподілу по прибуттю їх в колонію, тільки на відміну від того, як це робиться щодо інших засуджених (на 14 днів), це повинно продов­жуватись на строк до декількох місяців.

4.2.